Кращі фільми про Середньовіччя

Хоча Середньовіччя й залишилося в далекому минулому, воно продовжує бути джерелом натхнення для великих майстрів кінематографу. Фільми про Середньовіччі – це не лише історично точний нарис тієї епохи. Через середньовічну повсякденність режисери розповідають про вічні істини, актуальні для сьогодення. Від «Страстей Жанни д’Арк» до «Важко бути богом» - головні фільми про Середньовіччя, які рекомендуємо до перегляду.

Кінематограф - це чи не найскладніше мистецтво у наш час. У кожній стрічці поєднані образи та звуки, які йдуть одне за одним, за ними стоять режисерський задум, праця акторів, оператора та художників. Кожен фільм – це не відображення чогось «як воно було насправді», а художнє творіння, яка має право на власну – художню – правду. Ці трюїзми я вважаю необхідним показати в добірці нижче. Тому що фільми про Середньовіччя варто дивитися не заради того, щоб дізнатися, кому в Середні віки добре жити (або погано), не для того, щоб засуджувати, наскільки правдиво передається побут середньовічної людини або її внутрішній світ. У кінематографі Середньовіччя – «референтний час», як сказав Михайло Бойцов, історична епоха, з якою ми вступаємо в діалог для того, аби щось віднайти або зрозуміти в собі. Медіевалізм – це молодість світу.

«Страсті Жанни д’Арк» (1928)

Фільм «Страсті Жанни д’Арк» створений датчанином Карлом Теодором Дрейєром, і його значення для історії кіно сягає далеко за межі драматичного сюжету. Він знятий переважно крупним планом, хоча ми розуміємо, що відбувається: процес, який безкінечно тягнеться, вимотування жил з бідолашної жертви і слідом за нею з глядача, врешті вогнище, повстання, фактично перемога національної героїні, котра все ж загинула, над смертю і над своїми суддями. Історична точність стрічки відносна, хоча крупний план на середньовічний рукопис на початку показує, що перед нами документ. Насправді ж цей фільм – антиклерикальний маніфест важких міжвоєнних років, який підпав під цензуру саме з цієї причини. Але цілий ряд прийомів став класикою, особливо крупні плани на обличчях: ми розуміємо, що саме відбувається, усвідомлюємо епохальність конкретної події, дивлячись в очі жертві та кату. Звідси невмируща художня правдивість «Страстей». Вона не тільки в чудовій грі Рене Фальконетті та інших акторів, але й у деталях, навіть в мусі, яку Жанні довелося змахнути з обличчя під час допиту, - погодьмося, що Дрейєру навряд чи вдалося б видресирувати комаху!

«Франциск, менестрель Божий» (1950)

«Франциск, менестрель Божий» був знятий Роберто Росселіні, лідером італійського неореалізму, у співавторстві з молодим Федеріко Фелліні. Після відомих фільмів на злобу дня майстер звернувся до інтернаціональної класики – «Квіточок Франциска Ассізького», написаних у 14 столітті, які зафіксували образ великого святого в тому вигляді, який був приємний для простих вірян усього християнського Заходу. Для італійця ж Франциск узагалі особлива тема. На перший погляд, це звичайна картина, чистий неореалізм – з його акторами з найближчого кафе, з його знімальний майданчиком, який поміщався в легкове авто, з вуличним пилом, який мало не вилітає з екрану до кінозалу. Але це і є мова післявоєнного кінематографу. Так і тут майстерно відрежисована вулична буденність говорить мовою Середньовіччя. В ній вічні істини і слова підтримки, яких так потребували жителі вимученої війною та бідністю Італії. Росселіні не був католиком, але йому було відомо, що Франциска любили всі і що Тоскана та Умбрія 13 століття зрозумілі всім. Невипадково його послідовник та реформатор Пазоліні не раз звертався до теми Середньовіччя – як у формі фантасмагоричної машини часу («Птахи великі і малі»), так і для екранізації великих текстів 14 століття – «Декамерона» і «Кентерберійских казок».

«Сьома печатка» (1957) і «Дівоче джерело» (1960)

Немає сенсу говорити про кіномедіевалізм без двох фільмів шведа Інгмара Бергмана: відомої «Сьомої печаті» і менш відомого, проте не менш важливого «Дівочого джерела». Це загалом страшні фільми – бо фільми про страхи, насилля, смерть, ненависть. У першому хрестоносець Антоніус Блок веде бій в шахи на на життя, а на смерть зі Смертю. Програє (як не важко здогадатися). Партія триває досить довго, лицар на шляху додому і дорогою бачить мало хорошого: це ж Бергман, зовсім не комік. Спалюють на вогнищі юну дівчину, перед тим перебивши її кістки. Зрада, чума, бузувіри-флагеланти. «Дівоче джерело» викриває ще темніші закутки людської душі. Іноді важко уявити, що мова взагалі йде про людей, що серед нас теж можуть бути такі. Краще б їх не було, і якось спокійніше, що вони десь там, у Середньовіччі (правда, незрозуміло - скандинавському чи іншому, але все ж впізнаваному і не зовсім голівудсько-лицарському). Сам чорно-білий формат не випадковий для того часу: він додає водночас і «ауру», і хронікальність (хроніка – слово середньовічне). Смерть забрала всіх, кого хотіла, але сім’я скомороха разом з новонародженим немовлям - усім смертям на зло - жива і йде своїм шляхом. У «Дівочому джерелі» на місці страшної смерті дівчини по молитві батька, який втратив голову (Макса фон Сюдофа) і кається за не менш страшну помсту, б’є джерело. Життя тріумфує.

«Ланселот Озерний» (1974)

«Ланселот Озерний» Робера Брессона – про лицарів Круглого столу. Від назви (не знаючи режисера) очікуєш Голівуда ніби чудової трилогії Річарда Торпа 1952-1955 років. Однак брессоновський «Ланселот» - антилицарський роман. Тут є все, що треба: паладини Круглого столу, король, королева, нерозв’язаний любовний трикутник, пошуки Граалю, такі ж безглузді, як Хрестові походи, військовий табір, поєдинки, битви. І брязкіт лат замість музики, від якого під кінець дня гуде у вухах, - паладини їх ніколи не знімають (що є неправдою). Ані усмішки, ні сміху, ні навіть ласки грішних коханців, усі надто серйозні. Від турніру нам, глядачам, залишається пил під копитами, наконечник приспущеного списа, падаюче тіло. Вирушаючи в лісову «авантюру» (термін куртуазної літератури), лицар зустрічає скелет, який висить на дереві, і труп край шляху зі списом у паху. Вкінці васал веде війну з сюзереном і вбиває його найближчих друзів, у вирішальній битві гинуть усі, включаючи Артура та Ланселота, котрий з останніх сил промовляє ім’я дружини свого короля. Тут все дуже дивно й одночасно непросто, ніби антикінематографічно. І це свідомий прийом, специфічна мова великого майстра. Найімовірніше, він надихався збіркою лицарських романів «Смерть Артура» Томаса Мелорі (1485) і популярними в ті роки «Анналами». Але велич фільму, звичайно, не в цих джерелах натхнення, а в творчій індивідуальності режисера.

«Важко бути богом» (2013)

«Важко бути богом», завершений у 2013 році, - багаторічна й остання праця Олексія Германа, майстра не менш складного, ніж Бергман чи Тарковський. В суворому сенсі це не про Середньовіччя: Арканар Стругацьких – на іншій планеті, в «нашому» часі, де не було ні Відродження, ні Просвіти. У фільмі, щоб у глядача не виникало сумнівів, про це, сплюнувши і вилаявшись, заявляє на 28-й хвилині один з місцевих жителів. Благородний Дон Румата намагається когось врятувати, поводить себе як і личить середньовічному лицарю, подає білосніжну хустинку голоті і з такою ж легкістю дає копняка та стусана. Багато сцен знято таким крупним планом, що відчуваєш себе в божевільні. Перед тобою фізіогномічний ряд, як у Дрейєра (фільм теж чорно-білий!). Це естетика потворності, піднесена до художнього принципу: фільм неймовірно красивий і наповнений посиланнями на класичний живопис. Середньовічна мерзота – в’язниця, кайдани, непролазне багно і безперервний дощ, гротескні «пики» попів та інквізиторів – дуже приземлені. Це такий же «антимедіевалізм», як у Брессона, і він теж розрахований не на масового глядача. Однак той, хто витримає чотири години такого Середньовіччя, не пошкодує.