Світ, гідний гніву
Н. Забабурова
Американська новелістика XX століття представлена видатними майстрами Е. Колдуеллом, Д. Стейнбеком, Д. Чивером, які створили своєрідну поетику американської новели, вона поєднує прагнення до мальовничої пластики з поглиблено-філософським баченням життя, яке народжує іноді алегоричні гротескні ситуації й образи. До цієї чудової плеяди майстрів належить і американська письменниця Фланнері О'Коннор, яка рано пішла з життя, її кращі оповідання тепер представлені на суд наших читачів.
Художній світ О'Коннор володіє внутрішньою єдністю, і її новели при всій несхожості сюжетів розвивають ряд наскрізних тем, пронизані певною концепцією життя. Ця єдність підкреслена фоном дій, який зберігається в своїх основних ознаках. Герої О'Коннор живуть зазвичай на маленьких розкиданих острівцях американських ферм. Це горезвісний середній клас, який відірваний від великого світу не стільки територіально, скільки духовно, занурений в інтереси свого маленького бізнесу, нескладних життєвих проблем. переселяючи своїх героїв з вільного простору в кам'яні коридори міста, О'Коннор як і раніше зберігає їх «острівне» положення, своєрідну замкнутість у сфері приватно-життєвій. Проте за цим криється глибокий соціально-філософський підтекст.
Для О'Коннор абстрактно-метафізичний погляд на людину зовсім чужий, хоча, здається, він міг проявитися у письменниці, яка зберігає віру в релігійні догмати. В центрі її уваги – зло соціальне. Створюючи в своїх новелах гротескні психологічні колізії, О'Коннор намагається дослідити глибинні пласти того світорозуміння, яке формує у людини американський спосіб життя. Предмет створення пристрасної ненависті письменниці – примітивний прагматизм, міщанська вбогість почуттів та думок. Програмною в цьому розумінні є розповідь «Одкровення», де великодушна місіс Терпін (незмінно самовдоволена, домовита й акуратна, у якої навіть свині на фермі дочиста вимиті зі шланга і мало не пахнуть) стає жертвою неприборканого гніву юної дівчини, яка дивиться на свиноподібну матрону очима юнацького морального максималізму: «Вона дивилася на місіс Терпін так, наче знала й ненавиділа її все життя – не лише все своє життя, але і все її життя».
Дрібний буржуа-містянин, з точки зору О'Коннор, врятований, хоча у власних очах і в очах більшості оточуючих він просто порядна людина – не крадій, не вбивця, дбайливий господар і акуратний платник податків. У багатьох розповідях О'Коннор з багатозначною наполегливістю повторюються ситуації, коли під час гострих вирішальних випробувань «на людяність» містянин стає справжнім злочинцем, який нехтує неписаними законами людського братерства. Неписаний закон буржуазного світу «кожен сам за себе» спрацьовує в таких випадках, як автоматичне реле, відключаючи жалість, сором, докори сумління. Респектабельна місіс Макинтайр, власниця прибуткової ферми, не може відмовитися від шовіністських, роками вихованих забобонів, від тупої пихатості чистокровної «янкі» і ненавидить свого батрака, розумника і умільця, лише за те, що він сторонній, європеєць, не такий як всі («Переміщена особа»). І те, що Гізак утік в Америку, рятуючись від фашистського концтабору, і те, що в далекій Європі щоденно гинуть десятки тисяч таких, як Гізак, зовсім не цікавить місіс Макинтайр. З обеззброюючою наглістю вона перериває священника, який намагається пробудити її сумління: «Але ж не я поставила його в таке становище». Макинтайр раз і назавжди вирішила для себе, що вона не може відповідати за всі лиха світу. І цілком логічним в розповіді виглядає те, що, захищаючи свій спокій і свої упередження, респектабельна американка, по суті, стає учасницею вбивства небажаного батрака: і вона, і її клеврети мовчать, коли на Гізака ззаду насувається трактор, який зірвався з гальм. Їх мовчання та бездіяльність – злочин.
Милий дідусь Хед з оповідання «Гіпсовий негр», який зачаровує спочатку читача своєю дитячою наївністю і навіть якоюсь інфантильною пустотливістю, йде на підлу зраду, кидаючи свого онука в мить небезпеки, віддаючи його на свавілля натовпу. Отямившись, Хед підлещується до дитини, сам вражений власною ницістю, наче на зраду його штовхнула чиясь сильна чужа воля. І зроблене зло відкриває йому глибини власного тваринного егоїзму, про який він і не підозрював. Характерно, що герої О'Коннор здійснюють свої моральні злочини в тих ситуаціях, які самі по собі вимагають миттєвої імпульсивної реакції, і повноцінно людяною тут може бути лише одна реакція – кинутися на допомогу тому, хто терпить лихо. І саме цей інстинкт людської солідарності виключений з моралі буржуазного світу, а разом з ним здатність співчувати, жертвувати, почуття органічного єднання з ближнім – все те, що цінує в людських стосунках Фланнері О'Коннор.
Письменниця схильна поетизувати інстинктивно-емоційний початок в людині, протестуючи майже з романтичним запалом на ratio, споганений містянами, зведений до ступеня вульгарного практицизму. Життя серця і життя розуму протиставляються іноді Фланнері О'Коннор як добро і зло. Цікаво, що у своїх новелах вона жорстко карає тих, хто ставить в основу життєвої позиції розумність. В оповіданні «Сіль землі» жертвою цієї позиції стає дівчина-каліка Хулга Хоупвел, яка відмежувалася від життя та людей бронею філософського спокою, яка звикла зневажати все і всіх, і яка оцінює світ з вершин схематичної, абстрактно-філософської мудрості. Саме «сплячка» серця, емоційна сухість завадили героїні розгледіти витонченого мерзотника в уявно наївному, принадно-дивакуватому хлопчині, який торгує бібліями. Приниження та біль, які пережила Хулга, – це своєрідна авторська відплата героїні.
Але, якщо провина Хулги – це провина, так би мовити, «метафізична», то герой оповідання «Хромі йдуть першими» Шепард несе справжню відповідальність за згублене чоловіче життя. Шепард, який здається апостолом добра, свідомо намагався робити лише добро і наче йдучи за власною місією, так само наділений емоційною неповноцінністю. Він нашпигований педагогічними теоріями, він вважає себе знавцем дитячої психології і зі щирим завзяттям береться за устрій долі малолітнього злочинця Руфуса Джонсона. Проте дитячі душі для Шепарда – за сімома печатками, і його відношення з ними будуються на сухих, розсудливих формулах. Доводячи власному сину за сніданком катехизис «чеснот», Шепард викликає у хлопчика мимовільний напад блювоти, і ця дитяча реакція сама по собі символічна. Шепард сліпий у сфері людських відносин і особливо в сфері почуттів, які не вкладаються в логічне визначення. І якщо герою за його «добро» повертається зло, то, з точки зору О'Коннор, це заслужена відплата. У цій розповіді з особливою поетичністю й болем звучить тема зганьбленого дитинства, дитинства відкинутого і загубленого черствою розсудливістю дорослих. І тугу маленького Нортона за померлою «матусею», навіть речі якої для хлопчика священні, зміг зрозуміти лише тільки зовні цинічний Руфус – невдячний об'єкт альтруїстичних експериментів Шепарда. Казки Руфуса про потойбічний зоряний світ, де душі всіх сиріт зустрічаються з «матусями», падають на благодатний грунт: у холодному домі власного батька Нортон переживає справді трагічне сирітство. А саме з негласного благословення Руфуса десятирічний Нортон відправляється у свій «космічний політ», коли повісився на даху, біля телескопу, через який він, як йому здавалося, побачив ту саму зірку – нове втілення «матусі». Пізно відкриваються Шепарду душа Руфуса і душа власного сина.
Оповідання О'Коннор не принижують людину, не стверджують її неминучий компроміс зі злом. Трагічна іронія письменниці зберігає гуманістичний пафос: її об'єкт – не людина взагалі, Фланнері О'Коннор звичайно проводить її через «очищення» стражданням. Сама ідея цього «очищення» народжена релігійною догматикою, але під пером письменниці набуває широкого етичного звучання. Пережите страждання наче очищує броню егоїзму, невільної жорстокості, створює своєрідний «катарсис». «Милосердя народжується в стражданнях, які невідворотні для кожного і невідомими шляхами посилаються дітям», – пише О'Коннор у розповіді «Гіпсовий негр». І хоча моральним нормам буржуазного світу письменниця може протиставити лише абстрактно-гуманістичні цінності, сама моральна безкомпромісність художніх рішень обумовлює гнівний викривальний пафос її новел.
Переклад з російської: IrinaKlassic
