Чи може архітектура покращити наше сексуальне життя?

Автор: Річард Вільямс, професор сучасних візуальних культур Единбурзького університету.

Архітектура зазвичай намагається зробити нас цивілізованими й ефективними. Де ті домівки, що дарують нам пристрасть і насолоду?

Пізньовікторіанське передмістя Морнінґсайд у південній частині Единбургу виглядає неймовірно гарно і зберігає архітектурну цілісність, що є рідкістю в сучасній Британії. Йому ніколи не загрожували бомбардування під час Другої світової, післявоєнні забудовники чи мінливості ринку житла, тому це передмістя є прямим нащадком «вікторіанського міста» та його моралі. Його моральний характер можна побачити в усьому: у його еркерах, з яких видно кожен сантиметр вулиці, церквах на будь-якому розі і надзвичайній твердості каменю. Морнінґсайд – це монументальне втілення пристойності.

Респектабельність передмістя дуже привабила мене в тривожний момент купівлі квартири. Але за кілька років проживання тут та сама респектабельність спочатку набридла, а потім стала гнітючою. Будинки почали уособлювати безплідне суспільне життя, що визначається емоційною стриманістю та обов’язковістю. Під пильним оком місцевих зануд Морнінґсайд немов прагнуло покласти край будь-яким веселощам.

Озираючись у минуле, саме передмістя, можливо, не мало особливого відношення до цього. Переїзд туди збігся з моментом, коли моя дружина і я стали цілком дорослими людьми. Це була структурна проблема. Дві кар’єри, двоє дітей та безгрошів’я майже не залишали часу на задоволення, включаючи секс. Звичайно, ми разом стійко переносили все це і через деякий час зрозуміли, що саме так виглядає доросле життя – безлад суперечливих вимог, коли немає ні часу, ні місця для їх виконання. Ми не були самотніми: кожна друга пара, яку ми знали, здавалося, опинилася в такій самій ситуації. Наші почуття все ж були достатньо серйозними, і оскільки я вчений, то вирішив прочитати про них.

Дивно, як мало архітектори говорять про секс. Якщо вони регулярно проектують будівлі, у яких відбувається секс, тоді можна було б очікувати, що вони приділятимуть більше часу думкам про нього. Будинки обрамовують і містять наше сексуальне життя. Вони вказують нам, де, коли і з ким ми можемо чи не можемо займатися сексом. Втеча з будинку заради сексу (у парк, на пляж або заднє сидіння автомобіля) – це так чи інакше порушення. Більшість із нас тримають секс удома й подалі від сторонніх очей.

Важливою ранньою знахідкою мого читання стала книга «Розмноження в неволі» (2006) нью-йоркського секс-терапевта Естер Перел. На думку Перел, секс забирає час і потребує простору, а ще вельми інтригує те, що йому заважає надмірна близькість. Усе це має наслідки для архітектури, яка на Заході забарвлена мовою ефективності протягом щонайменше століття. На противагу, за словами Перел, секс – це марнотратство і декаданс. Вона також зазначила, що «сексуальне бажання та добре громадянство грають за різними правилами».

Це зачепило за живе. Мене довгий час непокоїла турбота архітектури про гарні манери. Раптове зростання кількості громадських місць у Сполученому Королівстві у 2000-х роках за фінансування Національної лотереї, схоже, було спричинене прагненням повернутися до едвардіанських часів, разом із усіма супровідними тривогами про секс і клас. Це прагнення було цілком очевидним у реконструкції Трафальгарської площі (2003) компанією Foster and Partners: чудовий архітектурний проект, але він обмежив поведінку людей ввічливою прогулянкою. Осмислення Перел меж пристойності з точки зору сексу допомогло мені сформулювати потужну критику архітектури. Отже, архітектура – це передусім порядок, а секс – ні.

Досліджуючи співвідношення між сексом і архітектурою, я прочитав класичні теорії сексу: всього Фройда (звернув увагу на те, що він говорив про віденську буржуазію), Гевлока Елліса, Огюста Фореля, Ріхарда фон Крафт-Ебінґа, Альфреда Кінсі та Мішеля Фуко. Особливо мені сподобалися сексуальні лібертаріанці Герберт Маркузе і Вільгельм Райх, які обидва переглянули вчення Маркса, щоб уявити еротично вільне суспільство без буржуазних обмежень. Народжений у Берліні на рубежі 20-го століття, Маркузе стверджував, що на барикадах революції повинні стояти розпусники-вільнодумці, а не студенти, які кидають бензинові бомби. Я знічев’я подумав, чи не почати місцеву маркузіанську сексуальну революцію.

Якщо архітектура – це фізичне представлення суспільства, яке створює її, тоді в нашому західному контексті її обов’язково проектують так, аби тримати секс під ковпаком. Фройд висловив усе це в гіпотезі витіснення: він вважав, що лібідо було непереборною, майже гідравлічною, силою, якій треба забезпечити вихід, щоб уникнути катастрофи.

Теорія Фройда могла бути неповною, але мені вона видавалася переконливою. Я часто відчував це – точно так само, як багато чоловіків середнього віку до мене, коли вони раптом усвідомлювали, що мимоволі стали цивілізованими. Після багатьох розмов протягом років я зрозумів, що це відчуття сексуальності як біологічної сили було тим, з чим мали справу друзі психотерапевти у своїх кабінетах. Секс переживався не як абстракція, а як біологічний потяг, що змушував пацієнтів закохуватися в колег, купувати спортивні автомобілі та носити одяг не за віком – звичайні провини середнього віку.

Чи існувала коли-небудь архітектура, яка сприяла більш відкритій сексуальності? Модернізм зробив гідну спробу створити сексуальну утопію. Визначна пам’ятка раннього модернізму, будинок Рудольфа Шиндлера на Кінґз-Роуд у Голлівуді (1922) – це будівля, де внутрішній простір вільно перетікає назовні, з відкритими спальнями, розрахована на дві молоді пари. Також є багатоквартирний будинок «Isokon» у Лондоні (1934) – частково японська псевдо-комуна, яку Веллс Коутс спроектував так, аби вона була одночасно екзотичною та еротичною. А Ле Корбюзьє розпланував величезний комплекс «Житлова одиниця» (фр. Unité d’habitation) у Марселі (1952) навколо показу людського тіла – його басейни та тераси були призначені для хизування мешканців собою.

Але вічний еротичний рай – це Бразилія. У цій країні секс мав вплив на модерністську архітектуру, як ніде інде. Проекти Оскара Німеєра регулярно використовували образ жіночого тіла. Оригінальні вигини його будинку в Каноа (1953) на південних пагорбах Ріо треба розуміти як тілесну метафору. Я брав інтерв’ю в Німеєра у 2001 році в Ріо-де-Жанейро для книги, яку я писав про Бразилію, і мене вразило його майже маніакальне лібідо (йому тоді було 93). Над його столом висіла світлина двох щедро обдарованих красою голих жінок на пляжі. Розмова знову і знову поверталася до їх естетичних якостей. Думаючи про мою книгу, я марно намагався схилити його до обговорення теми. То було безнадійне завдання. Для нього життя – це жінки, пляжі та пиво. А чому ні? Він жив і працював у легендарному пляжному районі Ріо Копакабана, де поклоніння тілу є способом життя. Проте, модерністські експерименти Німеєра та його сучасників не змінили світ. На практиці їх будівлі занадто покладалися на сексуальні звичаї буржуазії.

Більш перспективні сексуальні утопії з’явилися у формі різноманітних сексуальних комун, одну з яких зобразив психолог-біхевіорист Б. Ф. Скіннер. Його роман «Уолден Два», може, й убога, незграбно написана та програмна книга, але вона з надзвичайною докладністю описує колективне життя і говорить не менш дивовижні речі про секс. І книга цікава з двох інших причин – вона стала натхненням для створення в 1967 році справжньої громади Твін Оукс у Вірджинії та для дивовижного авангардного житлового комплексу «Уолден 7», який Рікардо Бофілл спроектував у 1975 році на північно-західній околиці Барселони.

Роман Скіннера описує комуну під проводом похмурого соціопата на ім’я Фрейзер, до якого завітав учений, професор Беррис (за цим ім’ям стоїть сам Скіннер), що спочатку сумнівається, але зрештою переконується в цінності комуни. «Уолден Два» захопливо розповідає про секс. З одного боку, комуна пропонує радикальну відкритість, коли секс є частиною повсякденного життя й активно заохочується серед підлітків, а ранні шлюби радо вітаються. З іншого боку, Скіннер явно очікував, що така толерантність призведе до зникнення лібідо, чиє місце займуть інші інтереси. Тож у нас Фрейзер схвально говорить про доросле подружнє життя без сексу, коли пари живуть щасливо в окремих кімнатах і спрямовують залишки свого лібідо до вищих занять. Наприклад, майже кожен в Уолдені, включаючи Фрейзера, є віртуозним піаністом. Тим часом, сексом в Уолдені займається молодь з метою розмноження; йому немає місця після народження дітей. Фрейзер, чоловік середнього віку, живе тихим холостяцьким життям, яке не турбує бажання.

«Уолден Два» – це винахідливий експеримент у великій західній утопічній традиції. Проте, у романі небагато уваги приділено фізичній формі поселення; навпаки, її значення применшується. В одній із фінальних сцен Фрейзер неохоче показує свою кімнату гостю. Там панує повний безлад – його незадоволення свідчить про принципову незначущість приміщення. Тут немає, на що дивитися, і за логікою не повинно бути. Занепокоєння зовнішнім виглядом є поверхневим. «Уолден Два» настільки ж проти архітектури, наскільки він проти сексу.

Створена на півдні Колорадо в 1965 році, Дроп-Сіті була однією з найбільш архітектурно дивовижних комун у реальному житті. Вона складалася з восьми геодезичних куполів, зведених із металу перероблених дахів розбитих автомобілів, прибитих до дерев’яних каркасів. Натхненником дизайну був архітектор Бакмінстер Фуллер – засновники Дроп-Сіті бачили його виступ у Колорадcькому університеті попереднього року. Вражені, вони обрали купольну форму. (Фуллер невдовзі відповів компліментом на комплімент і надіслав «дроперам» спочатку чек на 500 доларів, а потім значну суму.) Протягом короткого періоду, кульмінацією якого став фестиваль «Радість» у червні 1967 року, комуна Дроп-Сіті значилася на метафоричній контркультурній карті світу. Вона спробувала змоделювати нову форму суспільства за допомогою радикальної форми споруд; тим часом більшість інших ідейних громад не мали чіткої архітектурної форми, а були переважно прагматичними адаптаціями існуючих будівель. Дроп-Сіті припускала, що форма будівель визначає поведінку і навпаки.

Drop City

З цієї причини вона привернула увагу архітектурної преси. Куполи здавалися одночасно далеким майбутнім і давнім минулим, а також чутливими до стану сучасності, що визначався реальними та уявними кризами. Безсумнівно, у цьому всьому було щось сексуальне. У контркультурі кінця 1960-х років, на якій позначилася страшна загроза ядерної війни, Дроп-Сіті запропонувала жити виключно сьогоденням. Це нагадувало англійський досвід Другої світової війни з її безпрецедентним послабленням сексуальної моралі – кінець світу міг настати будь-якої миті, і люди просто користалися можливостями тоді, коли вони відкривалися.

«Дропери», як називали засновників Дроп-Сіті, добре знали про це: Джин Бернофськи («Кучерявий») говорив про купол, під яким можна отримати психоделічний досвід, що викликає стан «постійного оргазму». Пітер Даутит («Кролик») тримав гарем у своєму куполі. Він був дропером із талантом до публічності, й однією з перших його акцій став фільм, у якому інша мешканка комуни робить йому мінет. Коли його показали в одній із художніх галерей Санта-Фе в сусідньому штаті Нью-Мексико, Дроп-Сіті одразу здобула скандальну популярність і репутацію осередку сексуального лібертаріанства.

Але в більшості випадків дропери були поміркованими, щирими людьми без особливого інтересу до лібідних або будь-яких інших крайнощів. Великий полімат Джейкоб Броновськи був серед несподіваних шанувальників Дроп-Сіті та хвалив комуну за її винахідливість і ставлення до праці в документальному фільмі Бі-бі-сі «Сходження людини» (1968). Коли одного з дроперів запитали про сексуальну етику комуни, він відповів, що це була «пряма угода середнього класу», заснована на принципі моногамії – і цей погляд знаходить підтвердження деінде. Дроп-Сіті мала вигляд і репутацію еротичного раю, але реальність була більш прозаїчною, принаймні в перші дні. Після фестивалю «Радість» усе пішло під три чорти. Сюди переїхав збочений чоловік старшого віку, якого привабив легкий доступ до дівчат-підлітків; байкери влаштовували регулярні вечірки; і один за одним засновники залишили комуну. У 1969 році вечірка фактично закінчилася.

Проте, Дроп-Сіті зберігає культовий статус. Алекс Гартлі був серед тих британських митців, кого привабила комуна та її міф; і у 2011 році він вирішив відтворити один із куполів Дроп-Сіті для виставки в галереї Вікторії Міро в Лондоні (досягненням було вже те, що йому взагалі вдалося щось побудувати, зважаючи на майже повну відсутність надійних відомостей про оригінал). Гартлі встановив купол на задньому дворі галереї і перебував там по три дні на тиждень протягом виставки. Він сказав мені, що це була найбільш сприятлива для сексу будівля, де він коли-небудь зупинявся. Я думаю, що це було пов’язано з дещо трансгресивною природою кемпінгу в Лондоні. Я сам не зовсім зрозумів це.

Коли виставка завершилася, він віддав купол руху «Окупуй Лондон», який тоді повторював свій протест на площі Фінсбері. Купол проіснував день або два як напівгромадське місце, така собі імпровізована ратуша. Потім, протягом наступних місяців, він піддався страшному плюндруванню. Коли купол повернули до Девону, де Гартлі зробив його, митець виявив, на свій жах, що його витвір був вкритий тим, що він назвав «блювотним розіграшом» – вміст розірваного крісла-мішка, змішаний із фекаліями, використаними презервативами, шприцами та секс-іграшками. Тож кульмінацією його стриманого, англійського відтворення Дроп-Сіті став той самий лібідний хаос, що й у випадку з оригіналом.

Здавалося, що секс – «злий чорний змій», як його виразно описала дроперка Пеґґі Кейґл, – загрожував майже кожній формі ідейного співтовариства, про яку я читав – від будинку-комуни раннього СРСР до ізраїльського кібуцу. Найбільш життєздатними видавалися комуни, такі як Твін Оукс у Вірджинії, чиї члени погодилися, наскільки я міг судити, на сублімацію сексуальної енергії через працю.

Ми живемо таким довгим і різноманітним сексуальним життям, що заслуговуємо на архітектуру, яка допомагає та підтримує нас. Проте в контексті нашого нинішнього скрутного становища, коли житло стало надзвичайно дорогим, ми уникаємо будь-яких ризиків. Ми розглядаємо житло як капіталовкладення, а не як те, з чим можна експериментувати. Навіть якщо ми не володіємо нерухомістю, ми витрачаємо стільки грошей на оренду, що не бажаємо покладатися на випадок. Шкода, що ми цього не робимо.

Для мене ідеал – це певна форма кохаузінга, найкращим прикладом якого є громада Сеттедаммен у Данії, заснована у 1972 році (з початковим гаслом: «У дітей має бути сто батьків»). Вона займає правильне місце між більш радикальними формами ідейних спільнот та ринково-орієнтованим індивідуалізмом. Вона прямо не заперечує сексуальні норми. Проте, через надання спільних закладів (дитячих садків, спортзалів, плавальних басейнів, саун, приміщень для вечірок) вона дарує час і простір для ігор, а також покриває дефіцити, які Естер Перел визначила як обмеження нашого сексуального життя (пригадайте, що секс любить марнувати час).

Але я б також додав певну терапевтичну роль. Якщо б ми жили більш общинно, нам була б потрібна допомога з вирішенням неминучих міжособистісних конфліктів. Цікаво, що ми вже високо цінуємо кохаузінг, хоча й лише в окремих випадках і в обмеженому вигляді. Студенти університетів живуть таким чином, і ми робимо те ж саме на відпочинку; обидві форми, здається, створюють краще емоційне середовище, у якому можна досліджувати та розвивати первинні відносини, включно з сексуальними зв’язками. Якщо ми приймаємо такі умови общинного життя на деякий час, то чому вони не можуть бути постійними? Можливо, тоді в нас буде архітектура, яка справді підтримує, а не перешкоджає нашому сексуальному життю.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Canarchitectureimproveoursexlives?» в журналі Aeon 27 червня 2013 р.

Переклав Павло Шопін.