Добрий лікар. Поліна Жеребцова
Мар’ям — інгушка. Вона пережила жахіття осетиноінгуського конфлікту, що розпочався 31 жовтня 1992 року. Ті страшні дні мало хто згадує. Комусь — надто боляче. Комусь — надто соромно. Незрозуміло, чому вживають слово «конфлікт» — значно більше для цього годилося б інше слово. Не можна забувати божевілля. Бо воно може повторитися. І я записала її свідчення.
«Осетія — моя батьківщина. Я народилася й виросла в місті Владикавказі. Наш великий п’ятиповерховий будинок стояв серед зелених крон на вулиці Шмулевича, у «військовому містечку».
Батько часто їздив у відрядження, а я, мама й молодші брати чекали на його повернення, клопочучись звичними домашніми справами. Мені виповнилося двадцять п’ять 1992 року. Закінчивши медичний виш, я працювала стоматологом у приватній клініці.
Осетини, інгуші, росіяни не сварилися на навчанні чи на роботі. Ніщо не віщувало біди: із сусідами ми жили дружно, всі свята — за одним столом.
Біда приходить несподівано: коли почулися постріли, я думала, що це далекий грім — і зачинила вікно, сподіваючись грози.
Двох молодших братів — двадцятидворічного Тимура, який нещодавно демобілізувався з армії, і чотирнадцятирічного школяра Рашида тоді не було вдома: вони пішли в кіно.
А ми з мамою затіяли прибирання.
Гримотіння не припинялося, і, вирішивши подивитися, що ж там відбувається, ми з мамою піднялися на горище рідної п’ятиповерхівки. Пролунав вибух — цеглини злетіли вгору з хмарами білого диму. Це підірвали будинки.
Перелякані, ми спустилися донизу, у двір, і побачили, як від Шалдону — району одноповерхових будівель — іде юнак. Це був росіянин на ім’я Андрій. Після інсульту він ледве пересувався. Та все ж відважно рухався до нас. Ще здаля гукнув:
- Утікайте! Всіх інгушів убивають! Утікайте!
Ми здивовано подивилися на нього, ніяк не вірячи, що таке може бути.
Виявилося, що підірвані будинки, де мешкали інгуші, були визначені озброєними людьми за білими хрестами. Хрести намалювали крейдою — як знак на знищення.
Ми з мамою забігли в під’їзд. Я непокоїлася: де ж мої брати?
Як люди, що не знали війни, ми зовсім не розуміли, що відбувається. Ми звикли жити в мирі, і усвідомлення того, що нас прийдуть вбивати за національність, ніяк не вкладалося в голові. До цього між нами не було ворожнечі, і суперечки про спірні осетино-інгуські землі, здавалося, вже в минулому…
Сусіди навколо теж хвилювалися, намагаючись дізнатися хоч якісь новини: сказали, що то провокація. Сказали, що інгуші теж винні!
Мої молодші брати повернулися надвечір, і ми з мамою почали сподіватися, що все обійдеться. Та посипалося скло… Просто в наші вікна вдарили автоматні черги…
Не змовляючись, ми кинулися геть. У під’їзді стояла літня росіянка Валентина.
- Ховайтеся! — гукнула вона, відчинивши свої двері.
Жінка мешкала напроти нас. Ми влетіли туди, ніби нас внесло вітром.
Що б нам випало, якби не ця жінка? Нас би просто вбили! Не минуло й кількох хвилин, як осетини піднялися сходами на наш майданчик. Спочатку вони вистрілили у двері, а потім виламали їх так, що вхід у наше житло став схожим на діру в печеру.
З Валентининого помешкання ми по черзі дивилися в шпарку: озброєні люди з вигляду були південними осетинами й мали в руках якісь папери, певно, з адресами.
Потім уже виявилося, що всі інгуші Осетії й справді були в списках на знищення.
Утямивши, що помешкання порожнє, дехто з бойовиків почав витягувати наші речі — мародерство супроводжувалося лайкою. Інші ж загрюкали в двері до Валентини.
Жінка відчинила їх, не знімаючи «ланцюжка», і спитала:
- У чому річ?
- Де твої сусіди-інгуші?! — вимогливо закричали з того боку дверей.
- Хто-хто? Мої сусіди? — тремтячим голосом спитала Валентина, але зразу ж твердо відповіла: — Не знаю!
Ми стояли за її спиною, від озброєних чоловіків нас відділяли тонкі дерев’яні двері.
- Усе гаразд, тітко! Віримо! — гукнули бойовики, і ми зрозуміли, що милосердя Всевишнього з нами.
Я навчалася в музичній школі, тому вдома було багато інструментів. Ми чули, як рвали міхи акордеону. Наш сусід, старий осетин, раптом почав кричати:
- Та що виробите? Яка ганьба! Ми, горяни, не маємо так поводитися! Перестаньте вбивати! Не крадіть речей!
Його прогнали, і він ще довго лементував на вулиці. Наша сім’я, зрозумівши, що з зони конфлікту не вибратися, вирішила розділитися. Батько й старший брат були в іншому місті, телефонний зв’язок у ті роки був
поганий, і вони нічого не знали про нас.
Я з мамою лишилася в помешканні сусідки-росіянки — вона віддала нам ключі, а сама пішла до доньки. Мої молодші брати замешкали в сім’ї сусідів-осетинів: ті сховали їх на свій страх і ризик, бо були нашими друзями.
Тимур узяв ножа й пообіцяв, що захистить і себе, і Рашида.
Мама плакала.
У помешканнях інгушів били вікна, грабували, вбивали господарів. Це хаотичне божевілля бачили всі! У школах, у лікарнях якісь люди роздавали зброю — автомати й пістолети. Озброювали всіх, хто підтримував конфлікт і був готовий до злочинів.
Тіла вбитих людей мали сліди катувань: жінки з перерізаним горлом, діти, на шкірі яких гасили цигарки…
Нас обійняв жах! Хто це все спровокував? Хто винуватець? Багато студентів було вбито на лекціях, а працівників — на їхніх робочих місцях!
Минув перший тиждень.
Ми не знали, що робити: вийти з Владикавказу було неможливо. І саме тоді приїхав керівник нашої стоматологічної клініки, де я працювала, Борис Борисович К. Осетин за національністю. Християнин. Це був дивовижний чоловік: завжди веселий, до всіх щедрий, готовий усім посприяти. Офіцер. Воював у Другій світовій. Усе місто його знало як талановитого лікаря.
Трагічні події так його вразили, що він не зміг стояти осторонь: поїхав розшукати нас, сподіваючись, що ми вціліли і він зможе нам допомогти.
Борис Борисович прийшов і сказав:
- Вам будь-якої миті загрожує смерть. У місті повно озброєних людей, я тиждень не міг до вас втрапити. Збирайтеся! Сховаю вас у себе вдома й нікому не віддам.
Першими з ним поїхали наші хлопчики — ми боялися за них найбільше.
Другим рейсом він забрав мене з мамою.
У його домі нас прийняли як найрідніших.
- Якщо сюди ввірвуться, щоб убити вас, то першим вони вб’ють мене! — мовив чоловік осетинського роду. Борис Борисович мешкав у елітному районі Владикавказу, серед політиків та діячів культури. На всяк випадок, ми між собою не розмовляли інгуською мовою:
стіни могли мати вуха.
Нас поселили у великій кімнаті, дали все необхідне: їжу, постіль, ліки. Іншим родичам Борис Борисович сказав, що в домі лютує грип, усі похворіли, тому жодних відвідин — так він оберігав нас.
Тоді ж мій батько оглядав гори розтерзаних тіл, привезених з Осетії, намагаючись знайти нас. Давав хабарі військовим, щоб його пропустили в зону конфлікту, розпитував сусідів з нашого будинку. «Їх повезли», — почув від них, тому почав роздавати поминання, гадаючи, що ми вже мертві.
За якийсь час мені пощастило задзвонити до нього на роботу в Кабардино-Балкарію й повідомити, що ми таки живі.
…З вікон помешкання Бориса Борисовича було видно залізничний вокзал. Численні ешелони військової техніки приходили щодня: танки, БТРи, вантажівки зі зброєю.
«Готуються до грандіозної кавказької війни, — якось мовив наш рятівник. — Осетія, Інгушетія — лиш початок. Вони підуть на Чечню!»
Він мов у воду дивився.
Інгушів, що втечею рятували своє життя, підстерігала страшна розправа: пасажирів із автобусів, які їхали в село Ельхотово, на мосту висадили бойовики. Надягли на них шини від автівок і заживо підпалили. Люди качалися по землі, кричали й горіли…
Ті, що йшли пішки з Осетії горами, часто зривалися в прірву разом із дітьми. Бувало, що матері доводилося рятувати когось одного з дітей — старшого чи меншого? Одне притискала до себе, а друге падало вниз, бо не могло втриматися на стежці…
Борис Борисович нарікав:
- Якби ж я знав, що так станеться! Я би попередив усіх, кого міг!
У нього весь час були серцеві напади. Старий ридма ридав.
Згодом, коли ми змогли зустрітися зі своїми рідними й оплакали друзів та знайомих, коли, позбавлені рідного дому й майна, намагалися жити спочатку, — я думала, що більше ніколи не посміхнуся. Не зможу. Мій брат, якому виповнилося чотирнадцять, кілька місяців не розмовляв. Батько переніс інфаркт.
Я, інгушка, знаю, що є й гідні добра осетини. Ми можемо жити в мирі. І людей, і землю сотворив Аллах. Як можна ненавидіти за колір шкіри, одяг чи за віру? Ударити? Убити?
Усю нашу сім’ю врятував осетин за національністю, чудова людина, лікар Борис Борисович К. Нещодавно я довідалася про його смерть. Усе своє життя перед ликом Всевишнього він творив добро».
