08-09-2022 Мистецтво 1165

Один день на війні. Поліна Жеребцова

Один день на війні. Поліна Жеребцова

Ми зустріли її біля колодязя. Стара чеченка сиділа на землі, обхопивши голову й похитуючись з боку в бік. Хустка з козячої вовни сповзла на спину, показавши іншу, тоншу, що прикривала жінчине волосся. Брунатна шкіряна куртка де-не-де порвалася й забруднилася сажею. Що дивуватися: ми всі куховарили на дровах під обстрілами. На ногах у жінки були галоші й теплі шкарпетки. А під курткою я побачила довгий червоний халат.

…Ми прийшли до колодязя, упіймавши мить, коли росіяни й чеченці перестали воювати й настало недовге затишшя. Навіть літаки, навантажені бомбами, відлетіли в інший район, і до нас прийшла чарівність тиші.

  • Ой, ой! — промовляла чеченка. — Аллах, Аллах!
  • Вас поранило? — спитала моя мама.

Зрозумівши, що сталося щось жахливе, я почала шепотіти молитву, а мама кинула відро на довгому мотузку в пожежний колодязь. Та одночасно зі «схлипом» почувся удар по бетону. Води майже не було.

Ми посунули в колодязь. Драбина була зламана, тому ніхто так і не дістав дохлої кішки. Вона впала вниз і лежала там дуже давно.

Мама витягла брудної мутної води трішки менше чверті відра.

А жінка біля нас усе хиталася, не перестаючи звертатися до Аллаха.

На моєму годиннику — лютий 2000 року. Чорний сніг покривав сірі руїни, що колись були нашими домівками. Здається, кіптява проникала навіть у сніжинки, які летіли з небес, і вони зразу ж зливалися із землею.

Узявши пригорщу такого снігу, мама підійшла до жінки на камінні й узяла її за руки.

  • Не бійся! — казала мама, відтираючи стару снігом. — Усе гаразд! Ми підемо додому.

Коли сірий сніг із маминих пальців торкнувся жінчиного чола, вона здригнулася, поглянула на мене й заплакала. Удалині, ніби хтось накачував примус, чулися постріли «Граду». Треба було звідси йти.

  • Ні! Ні! — відмовлялася жінка, трясучи головою.

Земля під ногами задвигтіла й похитнулася від близького вибуху.

  • Утікаймо! — гукнула я, потягнувши маму за рукав пальта.
  • Без неї не піду! — огризнулася мама, відмахнувшись від мене.

Вправно підхопивши стару, вона змусила її встати.

І сказала:

  • Біжімо!

Узявши відро, де на самому денці хлюпала мутна вода, я кинулася геть із пагорбка і, як не дивно, під свист і гуркіт перших пострілів, добігла живою до під’їзду.

Шість сходинок, і ось нарешті — рятівний коридорний сховок.

Мама зі старою побігли слідом. Стару ми посадили на матрац, що був нам за постіль. Він лежав у коридорі на дошках.

  • Де ваша рідня? — питалися ми незнайомку.
  • У Мікрорайоні, — відповіла жінка, отямившись. — Я не поранена, не турбуйтеся. Хадіжа моє ім’я.

Запах горілого та їдучого диму наповнив будинок: десь на горішніх поверхах розгулялася пожежа. Звісно, її ніхто не гасив. Частина помешкань давно провалилася вниз, і в перекриттях утворилися виямки, з яких стриміли дивани, крісла чи уламки шаф, що вчепилися в уцілілі шматки стін…

  • Поставимо чай, — запропонувала мама.
  • Мені б води, — мовила стара, скосивши поглядом на відро, що принесла я.
  • Тут є! — сказала я. — Ось!

Сніг, зібраний вранці, розтав у каструльці, і став горнятком води, дещо гіркуватої на смак.

  • Спасибі! — подякувала гостя, ковтнувши зо два рази.
  • Ви спробуйте заснути, — порадила мама. — А там побачимо…

Згорнувшись клубочком, жінка заплющила очі. Дошки, на яких лежав матрац, кінцями сповзли в проламану бетонну підлогу, тому здавалося, що людина дрімає на дрейфуючій крижині. Ми накрили її вологою з холоду ковдрою.

  • Сиди тихо! Хай нещасна поспить! — суворо наказала мама.

Я кивнула й, упіймавши промінь холодного світла, яке просочувалося з діри в бортовій стінці нашого корабля, розгорнула книгу з наших домашніх полиць. Біля мого місця в коридорі завжди лежав стосик книжок — це було останнє, що я хотіла би побачити ще живою…

Цього разу на мої очі потрапило оповідання Жана Гріви «Ноктюрн» — про громадянську війну в Іспанії. Кожен його рядок був короткою стежкою, якою прямувала моя душа з одного пекла в інше, де теж страждали й кохали, катували й рятували, сміялися й плакали. Там теж бракувало сховку, та було велике сяйво співчуття, і, пливучи по нім, я забувала, що війна навісніє в цей час під моїми вікнами.

Місто без поспіху спадало на нічне дно, і літери на сторінці пірнули й зникли. Я відсунула книгу. І почула тишу. Вдруге цього дня!

Мама й Хадіжа тихо шепотілися, ніби боялись порушити диво тиші.

  • Приготуй чай! — сказала мені мама.

Вийшовши з під’їзду, я взяла кілька дощок, порубала їх сокирою й почала розпалювати вогнище. Із цеглин біля вхідних дверей було змуровано невелику пічку. Прапорці вогню бадьоро затанцювали, коли я змочила сирі дрова гасом.

Проціджена через марлю вода почала нагріватися в каструльці. Кинувши туди дрібку чаю, я спостерігала, як вода набуває золотисто-брунатної барви.

Зненацька повітря здригнулося й завібрувало: і ми зразу втямили цей знак. Вбігши в коридор, я обійняла мама й стару Хадіжу. Ми втислися в підлогу, та вибух був настільки сильним, що повітряна хвиля підняла нас, а потім кинула на матрац. Це була міна, яку ми охрестили «метеликом». Підлітаючи, вона шелестіла, ніби тисяча крил.

Лиш за десять хвилин мені вдалося встати навкарачки й виповзти з під’їзду по чай. Вогонь уже згас.

  • Чай! — ми тішилися, наливаючи його в піали.
  • Зігріюся — і піду, — мовила Хадіжа.
  • Куди ви в таку темінь? — здивувалася мама. — Лишайтеся!
  • Моя сестра неподалік мешкає. Онуки! Шукатимуть.
  • А що з вами трапилося вранці? — спитала я.
  • Замовкни, безсоромна! — махнула рукою мама. Хадіжа подивилася на маму, а потім мовила:
  • Страшно жити. Чому нас зразу не вб’ють? Те, як ми живемо, живим не слід зазнати!
  • Розстрілюють кілька разів на день і нас, і наші житла, — підтвердила мама.
  • Я хліб пекла, — мовляла далі Хадіжа. — І приносила хлопцям, що мешкали навпроти. Вони воювали з росіянами. А коли обстріли посилилися, уже не могла приходити. Думала в село поїхати, так дороги перекрили. А хлопці почали самі пекти, і мені сказали більше не ризикувати, сидіти в підвалі в сестри. Моїй сестрі теж за сімдесят. Дочка загинула. Четверо онуків з нею. Старшому — десять літ!
  • Ніхто не поранений? — спиталася я, замружившись від болю. Осколки ракети, що вже кілька місяців, як оселилися в ногах, озвалися.
  • Ні, слава Аллаху, — відповіла Хадіжа і казала далі… — Борошна не стало. Там, у тому гурті, семеро чоловіків. Двоє старших, уже за п’ятдесят, четверо молодих, а один — мій двоюрідний племінник, йому всього сімнадцять. Теж пішов! Казала, сиди вдома, так він побіг захищати батьківщину! І ось борошна не стало, а треба йти в будинок навпроти — по мішок. Стріляли страшно. Дім весь трусило. Старші сказали молодшому: «Принеси борошно!» І він пішов до дверей. А з ним ще один з молодших. І той не стримав язика: «Самі не йдете, боягузи!» Пожартував так. Недобре.

Старший чеченець згарячу наказав:

  • Сидіть! Я сам принесу!

Та всі інші заперечили, мовляв, ніхто не боїться. Кожен піде. Суперечка спалахнула. Посварилися. І вирішили піти разом.

  • Я казала їм, щоб не йшли, не лишали мене саму, а вони: за дві хвилини повернемося! І вийшли. Ступили в дім навпроти, а я стояла при вікні. І такий вибух! Бомба впала! Коли отямилася — лежу на підлозі, уся в тирсі. Як тільки звелася на ноги, кинулася туди. А там… Ніхто не вижив. Усі загинули. Всі семеро. Розумієте?

Стара заридала.

«Так не буває, щоб зразу всі загинули», — згадалися мені слова одного старого росіянина. Ми разом із ним пересиджували обстріл узимку 95-го. Та, виявляється, буває. Війна тому й війна, щоб скасовувати всі прописні істини, скалячись з-під свого чорного каптура.

У наші двері постукали.

  • Відчинено! — гукнула мама.
  • Бабуся Хадіжа у вас? — спитав хлопчик, а за ним стояла стара жінка у великій хустці. — Ми всіх розпитували, сказали, що зайшла на перший поверх.
  • У нас! Заходьте! — зраділа мама.

Хадіжа, побачивши своїх, перестала плакати. Почала збиратися.

  • Завтра спробуємо через Стару Сунжу в село втрапити, брат приїхав! — повідомила Хадіжі сестра.

Вони пішли.

За вікнами гримотіло.


Читати також