Акершнакер – польовий телефон

Автор: Саша Станішич, німецький письменник боснійського походження.

Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу – Саша Станішич.

Коли Вернер Кляйншмідт хотів зайняти своє місце, там уже хтось сидів. «Це місце вже зайняте», – подумав Вернер Кляйншмідт і посміхнувся, бо це був не «хтось», а «щось», і це «щось» було старовинним польовим телефоном, і цей прилад нагадував той, який у 1918 році його батько-радист на французьких полях битв привіз додому з війни, де телефон протягом 27 років простояв на серванті між маминими вазами: понівечена дерев’яна скринька, дивна й не потрібна, але чимось також пам’ятна і важлива, наче витвір мистецтва. Акершнакер [1] – так ніжно називав батько пристрій, над яким майже завжди схилялися квіти з маминих ваз.

Вернер Кляйншмідт озирнувся. Він був у купе сам, поїзд стояв на станції ще кілька хвилин перед початком подорожі до Штутґарта. Літній чоловік прямував відвідати родини свого сина й онука. Подорож, яка вимагала сил і терпіння, адже стегно з кожним кроком боліло все більше і більше, а з його місця на нього дивився польовий телефон часів Першої світової війни, два великих допитливих металевих ока – слухавка. Потім ще ручка індуктора та дещо зношений кабель – усе тут.

Акершнакер

Вернер Кляйншмідт любив внутрішню риму ще в дитинстві. Йому подобалося, що є щось, що батько взяв із собою з війни, де йому довелося залишити стільки інших речей, а також свою праву руку та значну частину свого дитинства, включно зі всіма моментами справжньої радости.

Вернер Кляйншмідт сів поруч з акершнакером, бо чому б і ні, і він побажав пристрою доброго ранку, бо Вернер Кляйншмідт був ввічливою людиною. У дерев’яній коробці почулось клацання. Він вигукнув: «Ага!» – і вражений підскочив. Вернер Кляйншмідт не був забобонною людиною, але, прикладаючи слухавку до вуха, він очікував почути хоча б щось, та, звичайно, нічого не сталося. Нічого не сталося, бо він не покрутив ручку. Як тільки він зробив це, телефон почав потріскувати – і раптом хтось відкашлявся.

— Чи є там хтось? – запитав Вернер Кляйншмідт на залізничному вокзалі Гамбурґ-Альтона 14 жовтня 2018 року. Його голос був хриплим, у цей день йому виповнився 91 рік. Після смерті Ґрети у Гамбурзі не залишилось нікого, з ким би він хотів святкувати. І оскільки на думці як у Петера, так і в Лукаса були лише проєкти, проєкти і проєкти, тож вони попросили його приїхати до них, щоб відсвяткувати разом у Штутґарті. Навіть не попросили, а запитали, чи він фізично здатний здійснити таку подорож. Та Вернер Кляйншмідт не міг відмовити за жодних обставин, навіть попри свій стан здоров’я. Чоловічий голос у слухавці сказав:

— Так, це Вернер Кляйншмідт. З ким я говорю?

— З Вернером Кляйншмідтом, – відповів Вернер Кляйншмідт, не пам’ятаючи, щоб коли-небудь спілкувався з Вернером Кляйншмідтом. Але він мав би пам’ятати, подумалось йому, якби цей тріскучий голос у слухавці належав йому. Його першою здогадкою було те, що це був він сам у молодості: дзвінок із майбутнього просто так не забудеш.

— Ви що жартуєте? – сказав тріскучий Кляйншмідт, і крізь тріск долинув теплий звук корабельного гудка. Тоді вже Вернер Кляйншмідт зрозумів, як одночасно переконати того іншого, що він не хтось інший, а саме він. І як йому самому переконатися, що той інший і є він.

— Вернере, послухай, – сказав він. – Ти стоїш у своїй квартирі за адресою Бляйкеналеє, 15. Стоїш, бо у нас ніколи не було стільця біля телефону. Гукання щойно долинуло з корабля на Ельбі. Ти народився 14 жовтня 1927 року в Штаде. Ти був одружений з Ґретою Буряк, у якої на тильній стороні лівої руки був шрам від падіння з велосипеду. Тобі подобалося тримати Ґрету за руку й погладжувати шрам.

Тишу, що запанувала на іншому боці дроту, порушив спершу знову гудок клаксона, а потім тріскуче запитання Кляйншмідта:

— Чому “був одружений”?

— Ох, добре, – відповів Вернер Кляйншмідт із місця номер 75 у 14-му вагоні і швидко додав, – пам’ятай, Вернере: Ґрета для тебе найкраща. Завжди тримайся Ґрети.

— Ґрета пішла за покупками. Передати їй повідомлення?

— Так. Так, передай! Що ти підеш із нею наступного разу. Вона відповість: «Але ж Вернере, ти ненавидиш робити покупки!»

— Це правда.

— Я знаю. Але ми любимо Ґрету. – Вернер Кляйншмідт сів, але його стегна воліли підвестися, тож він знову підвівся, і його горло перехопило, ти не будеш плакати тепер, Вернере, нарешті він запитав молодшого себе, – Чи не правда, що ти кохаєш Ґрету, Вернере?

І Вернер сказав, що, звичайно, любить свою Ґрету.

— Тоді покажи їй свою любов, собацюро! Зроби це краще, ніж я. І не лише це. Петер?

— Так…

— Петер ще в Гамбурзі?

— Він тут. Але має пропозицію роботи від Даймлера. Він з радістю її прийме. Хороші перспективи. Кар’єра, гроші.

— Відмов його від цього.

— Що?

— Ця робота не для нього. Вона його доконає. Не матиме ані вільного часу, взагалі нічого. Він створить сім’ю, якою зможе серйозно опікуватися лише три тижні на рік. Вернере, відмов Петера від переїзду до Штутґарта.

— Він робить те, що хоче.

— Не залишай це на розсуд долі, Вернере. Скажи, що віриш у нього, але не в цю роботу.

— Ні, я цього не робитиму. Він сам розбереться.

— Що? Так, тоді будь готовим до численних поїздок до Штутґарта. Ти дійсно хочеш часто бувати там, Вернере?

— Як часто? – тріскучий голос втратив чіткість, посилилося шипіння.

— Різдво 1976 і 1981 років у Гамбурзі. Кожне інше Різдво в Штутґарті, Вернере. Я тебе чую – ми повинні...

— Почекай. Який... який це рік у нас – у тебе? – запитав тріскучий Кляйншмідт, – і як там «Гамбурґ»?

— 2018, – і щоб більше не мотати нерви своєму молодому Я, Вернер Кляйншмідт сказав, – «Гамбурґ» – чемпіон Німеччини.

Шум поглинув голос в апараті.

Поїзд рушив, незабаром мав прибути на станцію Дамтор, а купе старого все ще було порожнім. У нього не було що почитати, хоча раніше Ґрета дбала про такі речі заздалегідь, він похитав головою через власну забудькуватість.

Він підняв акершнакер і поклав його на зарезервоване місце за два ряди від себе. На розкладі руху він написав: «Може повернути вас у минуле. Необхідно спочатку покрутити ручку». Поклав його на слухавку.

На станції Дамтор зайшов чоловік у зеленій краватці, з портфелем, він голосно розмовляв по телефону, його місце було там, де лежав акершнакер. Він зупинився, побачивши коробку. Переставив її на інше місце і продовжив розмову.

[1] Німецький іменник der Ackerschnacker означає «польовий телефон» і походить від der Acker (поле) та schnacken (балакати).

Згодом польовий телефон був проданий на аукціоні, після того як термін зберігання закінчився. (Примітка редакції журналу Mobil.)

Про автора:

Саша Станішич народився у Вишеграді (Югославія, нині Боснія і Герцеговина) у 1978 році. Сім’я втекла від громадянської війни і приїхала до Німеччини у 1992 році. Його дебютний роман «Як солдат ремонтує грамофон» (2006) переклали 31 мовою світу. Книжка «Перед святом» (2014) стала бестселером журналу «Шпіґель» та була відзначена премією Ляйпцизького книжкового ярмарку. Станішич живе в Гамбурзі і любить писати в поїзді. За свій роман «Походження» (2019), який розповідає про збіги у нашому житті, він був нагороджений Німецькою книжковою премією.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Der Ackerschnacker» в журналі Німецької залізниці «Mobil».

Переклали Вікторія Пеньковська, Яна Полторак і Карина Хоменко

Ви щось загубили чи знайшли в поїзді або на вокзалі? Про забуті чи загублені речі пасажири Укрзалізниці можуть повідомляти в контактний центр за номером телефону
0 800 50 31 11 (дзвінки безкоштовні).