Джордж Орвелл. Бірманські будні

(Уривок)

Розділ перший

У По Кін, окружний магістрат Чаутади, що у Верхній Бірмі, сидів на своїй веранді. Надворі стояв квітень, і було лише о пів на восьму ранку, а сперте важке повітря віщувало, що полудень буде довгим та задушливим. Коли- не-коли ледь відчутні подихи вітру, попри цю задушливу спеку, видавалися навіть прохолодними й похитували ще зволожені росою орхідеї, які звисали з карниза. За орхідеями відкривався краєвид на запилюжений та покручений стовбур пальми, а за ним — пекуче блакитне небо. Там, під самісіньким сонцем, що миттю осліплювало очі, кружляла пара грифів.

У По Кін, не кліпаючи очима, немов фігурка великого порцелянового божка, споглядав за цим нещадним сяйвом. Це був чоловік років п’ятдесяти, та такий гладкий, що вже й забув, коли востаннє підводився з крісла без сторонньої допомоги. Попри свою вагу, він усе ж мав доладний і навіть привабливий вигляд. Річ у тім, що, на відміну від білих, з роками вага бірманців не перетікає в обвисле черево; вони розбухають пропорційно, наливаються, немов стиглі фрукти. На його здоровезному ще не вкритому зморшками жов-тому обличчі виблискували золотаво-бурштинові очі. Ноги зі скрюченими пухлими ступнями й пальцями однакової довжини завжди були босі й простоволоса голова теж була не покрита. Одягнений магістрат був в один з тих картатих зелено-пурпурних колоритних араканських лонджі1, які бірманці зазвичай носять удома. Розжовуючи листя бетелю, яке він діставав з лакованої скриньки, що стояла поряд на столі, розмірковував про свій життєвий шлях.

Це було життя, сповнене успіху. Пам’ять повернула його до найдавніших спогадів: 1880-ті роки; на очах у голопузого дитинчати з переможним маршем у Мандалаю входили британські війська. Згадав жах, що охопив його від вигляду тих колон з велетенських вигодуваних телятиною червонопиких чоловіків у багряних мундирах, їхні довгі рушниці за плечима й важкий ритмічний тупіт їхніх чобіт. На кілька хвилин малий завмер, та потім страх змусив його звідти тікати не озираючись. Своєю ще дитячою голівкою він одразу збагнув, що його народ не матиме жодних шансів протистояти цьому племені велетнів. Ще в малого, у його голові відразу сформувалася мета: пристати до рядів ворожих англійців, стати їхнім підлабузою.

У сімнадцять років По Кін спробував улаштуватися на якусь урядову посаду, але брак грошей і зв’язків зачинив перед ним ці двері. Наступні три роки він провів у смердючих нетрях мандалайських базарів, прислужуючи торговцям рисом й іноді обкрадаючи їх. У двадцять років йому таки всміхнулася доля: один випадок із шантажем підкинув йому чотириста рупій. Він одразу ж вирушив до Рангуна, де за ці гроші придбав посаду урядового клерка. Хоч зарплатня й була мізерна, але робота приносила неабиякий зиск. У ті часи зграйка дрібних чиновників одержувала стабільний дохід, розкрадаючи припаси з британських складів. Наш По Кін (тоді він ще був простим По Кіном, почесне «У» з’явилося згодом) не став зволікати й пристав до їхніх лав. Однак він був народжений для більшого ніж протирати штани в простих службовцях і задовольнятися крадіжкою нікчемних крихт. Якось йому вдалося проню- хати, що через брак дрібних чиновників уряд збирається зробити кілька призначень з-поміж клерків. Звістка про це мала з’явитися лише за тиждень, але одним з дивовижних умінь нашого По Кіна було роздобувати таку інформацію на тиждень раніше за інших. Свого шансу він не проґавив і швидесенько настукав на всіх своїх спільників, перш ніж ті відчули, що запахло смаженим. Більшість з них загриміла до в’язниці, а По Кін як нагороду за свою сумлінність отримав посаду помічника окружного інспектора. Відтоді його кар’єра стрімко пішла вгору. Нині, у п’ятдесят шість, він був окружним магістратом і, здається, що міг піднятися ще вище й стати заступником комісара, рівнею англійцям, а для деяких з них — навіть шишкою.

У своїй роботі суддею він дотримувався простих принципів. Навіть за найбільший в історії калим ніколи не продав би свій голос сумління, адже знав, що рано чи пізно суддю, що ухвалює неправомірні рішення, спіймають на гарячому. Він практикував безпечніший підхід: брав ха- баря в обох сторін, а потім цілком на законних підставах вирішував, кому з них посміхнеться правосуддя. Так він завоював таку потрібну в його професії репутацію неупе- редженого судді. Окрім доходів, які лилися йому рікою від учасників судових розглядів, У По Кін невпинно займався стягненням данини, на кшталт своєрідної схеми приватного оподаткування, із жителів усіх підвідомчих йому сіл. Якщо якесь село не спромоглося підготувати свій оброк, У По Кін одразу ж вживав каральних заходів: на село нападали банди дакойтів, старійшин арештовували на підставі сфабрикованих звинувачень. Такі безчинства тривали доти, поки потрібна сума не опинялася в кишені нашого судді. А ще він мав частку з усіх великих пограбувань, що вчиняли в межах його округу. Про більшість оборудок, звичайно ж, було відомо всім, окрім його найвищого керівництва. Жоден британський урядовець ніколи б не поставив під сумнів честь своїх підлеглих. Проте всі без винятку спроби викрити У По Кіна неодмінно зазнавали невдач, адже кількість його покровителів, які підживлювали лояльність своєю часткою здобичі, постійно зростала.

Щоразу, коли проти нього висували якесь обвинувачення, той легко спростовував його за допомогою орд підкуплених свідків, відтак переходив у контратаку й не просто виходив сухим з води, а здобував ще більшу прихильність керівництва. У По Кін був майже невразливим, адже його система суддівства просто бездоганна, а інтриги він плів так завбачливо, що ніколи б не припустився помилок. Із абсолютною впевненістю можна було стверджувати, що його б ніколи не вдалося викрити, життя б і далі сповню-валося успіхами й добігло б кінця в почестях із запасом у кілька лакхів рупій.

Навіть після смерті успіх У По Кіна продовжуватиме жити. Згідно з віруваннями буддистів, якщо людина заподіяла лиха, вона реінкарнується в тіло щура, жаби або якоїсь іншої бридоти. У По Кін був взірцевим буддистом і мав намір запобігти цій небезпеці. Останні роки свого життя він збирався присвятити благочестивим діянням, якими нагородив би таку купу добра, яка б перевершила всі скоєні біди. Можливо, його спасенні справи виллються у спорудження пагод. Це буде чотири або навіть п’ять, шість чи сім — монахи підкажуть, скільки саме треба — пагод з різьбленою кам’яною кладкою, позолоченими верхівками й крихітними дзвіночками, які б дзенькотіли на вітрі, здіймаючи в небо молитви. І тоді він повернеться на землю в подобі чоловіка, бо жінка займає приблизно ту ж ланку, що й щури з жабами, або в найгіршому разі — якогось величного звіра, наприклад слона.

Усі ці думки швидко й здебільшого в картинках вертілися в голові У По Кіна. Його мозок, хоч і хитрий, був досить варварським, і ніколи не починав працювати задарма, хіба що для якоїсь визначеної мети. Проста медитація була не для нього. Аж ось усі його думки дійшли свого логічного завершення. Схопившись своїми короткими кострубатими руками за підлокітники крісла, У По Кін трохи обернувся й доволі охрипло покликав:

Ба Тайку! Агов, Ба Тайку!

Ба Тайк, слуга У По Кіна, з’явився з-за бісерної фіранки веранди. Це був низькорослий веснянкуватий чоловік, від якого віяло невпевненістю та недоїданням. У По Кін не платив йому ані цента, адже той був засудженим крадієм, й одне лише слово господаря могло запроторити його назад до в’язниці. Наближаючись, Ба Тайк так низько кланявся, що здавалося, він відступає назад.

Слухаю, найсвятіший, — мовив він.

Ба Тайку, на мене хтось чекає?

Відповідаючи, той почав перераховувати відвідувачів на пальцях:

Ваша честь, з подарунками прибув старійшина села Тхітпінгі, а також двоє селян, які стали жертвами насилля й розраховують на вашу доброзичливість у розгляді їхньої справи, звісно ж, також не з порожніми руками. Ще вас хоче бачити Ко Ба Сейн, старший службовець з офісу помічника комісара, та констебль Алі Шах разом із дакой- том, імені якого я, вибачте, не запам’ятав. Здається, вони посварилися через золоті браслети, які нещодавно разом поцупили. І ще сільська дівка з немовлям.

А їй що від мене треба? — запитав У По Кін.

Стверджує, що дитина ваша, найсвятіший.

Ясно. А скільки приніс старійшина?

Подумки перерахувавши побачене, Ба Тайк звітував, що там було лише десять рупій та кошик манго.

Передай старійшині, — озвався У По Кін, — що з нього двадцять рупій, а як до завтра їх не занесе, на нього та його мальовниче село чекають неприємності. А тепер я прийму всіх інших. Клич сюди Ко Ба Сейна.

Ба Сейн з’явився тієї ж миті. Виправка в нього була бездоганна, плечі — вузькі, зріст —зависокий як для бірманця, а обличчя — ідеально виголене, за кольором нагадувало кавове бланманже. У По Кін вважав його важливим гвинтиком створеної ним системи. Нетямущість і працьовитість робили з нього бездоганного клерка, тому містер Мак-Ґреґор, заступник комісара, довіряв йому більшість своїх службових таємниць. Після своїх оптимістичних роздумів У По Кін мав піднесений настрій, тому привітно усміхнувся Ба Сейну, жестом пропонуючи пригоститися зі скриньки з бетелем.

Ну що, Ко Ба Сейне, як просувається наша справа? Сподіваюся, саме так, як сказав би наш улюблений містер Мак-Ґреґор (тут У По Кін удався до мавпування свого британського керівника): «Спостеріхається вітчутний про- угрес».

Не оцінивши жарту, незграбний довгань сів на порожній стілець, рапортуючи:

Чудово, сер. Сьогодні вранці отримав наш примірник газети. Прошу.

Ко Ба Сейн простяг згорток двомовної газети «Бірманський патріот». Це був жалюгідний клапоть низькопробного, майже промокального паперу, на восьми сторінках якого розміщувались паскудно надруковані новини, по-цуплені то з «Рангунського вісника», то з безхребетної націоналістичної преси. На останній сторінці чорнило змазалось, накривши всю сторінку чорною плямою, немов крилом ворона — символічний траур за нікчемністю видання. Стаття, яку одразу ж розгорнув у руках У По Кін, надрукована шрифтом, що візуально виділявся серед інших. У ній йшлося про таке:

«У ці щасливі часи, коли нас, чорношкіру босоту, підіймає з колін могутня західна цивілізація з її розмаїттям благословень, що налічують кінематограф, кулемети, сифіліс та їм подібні, що може надихнути нас більше ніж приватне життя наших європейських благодійників? Тому ми взяли на себе сміливість припустити, що нашим читачам буде цікаво дізнатися про деякі оказії нашої рідної Чаутади. Конкретно ті, що стосуються містера Мак-Ґреґора, вельмишановного заступника комісара вищезазначеного округу.

Біографія

Твори

Критика