Сатира, або той самий Оруелл

І.О. Києнко

Мабуть, ні в кого з дослідників сатири як форми комічного не знайдеш таких детальних інструкцій щодо параметрів, за допомогою яких можна ідентифікувати сатиру, як в дослідженні професора Колумбійського університету Дж. Хаєта «Анатомія сатири». Він називає такі позиції:

«Автор сам вказує на приналежність твору до сатири.
Автор вказує на генезу твору.
Автор обирає традиційно сатиричний предмет зображення.
Автор наводить цитати сатириків-попередників.
Тема конкретна, має точну адресу (спрямована на конкретних осіб), актуальна.
Стиль яскравий, виразний, переконливий, структура тексту різноманітна.
Наявні сатиричні емоції».

Попри все сумління й скрупульозність дослідника, він, як мені здається, не зважив принаймні ще на дві ознаки, за допомогою яких можна визначити приналежність твору до сатиричного жанру. Перша — це ідеал автора, чи позиція, спираючись на яку він розпочинає атаку на те чи того, що (хто) не відповідає, заважає утвердженню ідеалу. При цьому ідеал повинен мати характер не естетичний, не етичний (етика й естетика можуть входити складовими частинами в загальний ідеал), а соціально-політичний. Якщо пригадати імена славетних сатириків, то виявиться, що кожний з них виходив з певної, конкретної соціально-політичної, ідеологічної програми: Данте, Свіфт, Салтиков-Іцедрін, Оруелл та ін.

Друга ознака — форма твору. На відміну від інших різновидів комічного художнє оформлення (реалізація) книги має свої досить жорсткі рамки. Це, як правило, форма, через яку зручніше втілювати не особисте, індивідуальне, а соціальне, типове. А оскільки однією з особливостей сатири є її орієнтація на актуальні суспільні події, то значною властивістю сатиричних творів виявляється їхня політична ангажованість. Іноді трапляється так, що талант художнього узагальнення надає сатиричному творові тієї універсальності і всеосяжності, які, навіть коли втрачають в певний історичний період свою актуальність, зрозумілу тільки сучасникам, дають змогу залишитися на вершині світової класики. Найбільш промовистим прикладом може бути «Божественна комедія» («Пекло») Данте. Але можливий і інший варіант, коли твір, що на деякий час втратив свою злободенність, через роки, навіть століття ніби здобуває «друге дихання», оскільки суспільно-політична ситуація нового часу має певну схожість з тим періодом, коли писався твір. Подібне відбувається лише в тому випадку, коли автор критикує не окремих осіб, а певні суспільні структури. Тут приходить на згадку творчість Салтикова-Щедріна, що зазвучала особливо гостро й свіжо в останній час, або сатирична поезія Т. Шевченка.

Завдяки всім цим властивостям серед сатиричних творів переважають такі різновиди, як байка, казка про тварин, роман (повість)-памфлет, алегорична притча, антиутопія та ін.

Якщо до творців літератури підходити із строгими критеріями, то виявиться, що загін сатириків не такий численний, як прийнято вважати (вилучення одного лише Ф. Рабле, автора гігантського комічного полотна, призводить до значних втрат в сатирі), але більшість з них — явища, значні за масштабом, унікальні. В англійській літературі за приклад (причому архетиповий) можна вважати Дж. Свіфта.

Що стосуєься його творів, то форма їх найкраще пристосована для виконання сатиричних завдань: алегорична «Казка про бочку», гострі памфлети «Листи Сукнаря» і «Скромна пропозиція», а також славнозвісна книга фантастичних «Мандрів Гуллівера». У своїй творчості він виступав, за визначенням А. Єлістратової, як «таємний республіканець», захищав інтереси ірландського народу.

Стосовно прикмет, запропонованих Дж. Хаєтом, то всі вони наявні в творчості Дж. Свіфта, починаючи від першої (у «Віршах на смерть доктора Свіфта» він прямо називає себе сатириком, похмурий талант якого міг зрости лише в добу гендлярства й розпусти) і кінчаючи останньою, сьомою (емоцій було стільки, що їхня кількість і якість сприяли поширенню думки про Джонатана Свіфта як про мізантропа, безумного людиноненависника).

У зв’язку з творчістю палкого декана потребує з’ясування ще одне питання. Деякі дослідники вважають, що шедевр Свіфта «Мандри Гуллівера» — це універсальна сатира на природу людини як такої, і в такій своїй якості навряд чи має відношення до політики. Людина слабка, нерозумна, хтива, зрадлива, зарозуміла. Справді так, Свіфт піддає насмішкам і осуду людину, але що суттєво — «природу людини як політичної тварини» .

Я згадала тут про Дж. Свіфта не тільки тому, що він є взірцем, архетипом сатиричного письменника, а ще й тому, що він справив найбільш суттєвий вплив на Джорджа Оруелла, творчість якого довгий час інтерпретувалась у нас як наклеп на радянську дійсність. Проте нікому з сучасних англійських письменників (навіть О. Уакслі з його «Прекрасним новим світом») не вдалося з такою силою художньої переконливості показати зловісну безглуздість, математично виважений абсурд тоталітаризму, що своїм бездушним, мертвотним і брехливим раціоналізмом задушив людину, перетворив її на раба системи, готового до самознищення. Саме ця тема (як не дивно, оскільки тоталітаризм ще не існував за часів Свіфта) наближає митця XX ст. до його славнозвісного попередника. В есе «Політика проти літератури. Погляд на «Мандри Гуллівера» Дж. Оруелл пише про Свіфта: «Найбільшим його внеском у політичну думку — у вузькому розумінні цього поняття — треба вважати гнівний сарказм, який він спрямовує, особливо в третій частині, на тоталітарне, висловлюючись по-сучасному, суспільство. З надзвичайно ясною прозорливістю бачить він «поліційну державу», що кишить шпигунами, з його безконечним полюванням на єретиків і судами над «зрадниками батьківщини», розрахованими на те, щоб нейтралізувати народне невдоволення, обертаючи його на воєнну істерію. При цьому варто згадати, що Свіфтові вдалося розгорнути картину цілого із незначних деталей, оскільки слабосильні уряди в його добу не надавали можливості цілком підтвердити те, що було створене його уявою».

Незважаючи на останню волю вмираючого письменника не створювати його біографію, про нього відомо багато, оскільки деякі його книги мають автобіографічний характер, видрукувана значна частина його кореспонденції, про нього в тій чи іншій формі писали близькі друзі, серед яких Дж. Вудкок.

Ерік Артур Блейр (таке справжнє ім’я письменника) народився 1903 р. в Індії, де працював його батько, нащадок аристократичного, але давно занепалого роду. З 1917 р. Ерік навчається в Ітоні разом з хлопчаками, які згодом стануть яскравими зірками англійської культури. Він опинився серед тих, хто, за виразом М. Станнарда, склав «ітонську генерацію блискучих талантів» — Гарольд Ектон, Генрі Йорк, Ентоні Пауелл, Брайтон Говард, Сіріл Конноллі, Джон Леманн, Роберт Байрон, Ян Флемінг. Якийсь час їхнім наставником був О. Хакслі.

Отримавши освіту, Оруелл в 1922 р. виїжджає до Бірми і служить у Індійській імперській поліції до 1928 р. У 1929 р. він повертається в Англію, дає приватні уроки, працює шкільним учителем, помічником продавця в книгарні, обіймає посаду літературного оглядача газети «Нью Інгліш Віклі». Наприкінці 1936 р. Оруелл побував у Іспанії, де виступав на боці республіканців. Після тяжкого поранення в горло він змушений був повернутися додому.

Під час війни Оруелл працює на Бі-Бі-Сі і одночасно виконує обов’язки літературного редактора «Трибьюн». З 1945 р. він — військовий кореспондент газети «Обсервер».

Оруелл хворів на туберкульоз і з 1947 по 1950 р. майже постійно лікувався в різних клініках Англії. Помер вій у 1950 р. у 47 років.

Вся творість Дж. Оруелла розпадається на дві нерівнозначні частини. Все, що він написав до 1944 p., не має особливої художньої вартості. Славу й визнання йому принесли два останніх романи: «Тваринна ферма» (1945) і «1984», що став своєрідним творчим заповітом митця (1949).

Коли сумна звістка про смерть Оруелла досягла далекої Канади, де перебував у той час близький друг письменника Дж. Вудкок, він подумав, що «ця лагідна, чесна й палка людина стане міфом для всього світу». Він і справді перетворився на міф, ставлення до якого неоднозначне. Літератори, що товаришували з ним, вважали, що він схожий на Дон Кіхота як зовнішністю, так і звичками, вважали його письменником неабиякого таланту. Інші, дивуючись успіхові його останніх книг, що, на їх думку, не містили ніяких художніх досягнень і відкриттів, пояснювали феномен Оруелла порівнянням його становища зі становищем сліпого на одне око в країні повних сліпців.

Що б там не було, але навіть «одним оком» Оруелл чи не першим побачив лихо XX ст. — тоталітаризм — і розпочав непримиренну боротьбу з ним як у художній практиці, так і в житті. Він являє собою той рідкісний тип письменника, у якого політика пробудила творчі потенції, тоді як у багатьох інших вона загнала талант в глухий кут занепаду. Симптоматично, що Оруелл до 1937 р. не зачіпає політичних проблем. Вони з’являються лише в «Шляху на Віган-Пірс» (1937). Уже наступна після «Шляху...» книга, присвячена іспанським подіям («Присягнути Каталонії», 1938), відрізняється своїми ідейними й художніми якостями від попередніх: вона стає своєрідним перехідним мостом між невдалими ранніми романами і «Тваринною фермою» та «1984», що зажили світової слави.

Треба зазначити, що досвід іспанської війни мав таке саме значення для Оруелла-письменника, як і для Оруелла-політика. Боротьба в лавах ПОУМ’а (народної міліції) дала письменникові не тільки можливість власними очима побачити втілені в життя ідеали воєнного братерства, а й, на жаль, продемонструвала перші паростки тоталітаризму, який узяв за взірець сталінський соціалізм, ті самі паростки, які прорвали зсередини багатостраждальне тіло іспанської революції. Громадянська війна в Іспанії стала вихідною точкою в безкомпромісній боротьбі письменника за демократичний соціалізм, проти викривлення його суті як правими, так і лівими. В есе «Чому я пишу» (1947) він коротко й чітко виклав свою програму: «Кожний рядок кожної серйозної роботи, які я написав починаючи з 1936 року, написаний прямо чи опосередковано проти тоталітаризму і на захист демократичного соціалізму, яким я його розумію. Мені здається нонсенсом думка про те, що в наш час можна не писати про це». Становище Оруелла виявилося дуже важким. Праві сприймали його як одвертого ворога, ліві оголосили відступником, який в найважчі для соціалізму часи («Присягнути Каталонії» і «Тваринна ферма» написані під час двох воєн) наніс йому удар у спину. Боротьба за «демократичний соціалізм» велась Оруеллом самотужки і переважно сатиричними засобами.

Найяскравіше сатиричний талант письменника виявляєься у невеликому за обсягом романі, швидше навіть повісті — «Тваринна ферма». Для цього твору автор обирає добре відому читачеві форму сатиричної казки про тварин. Витоки цього жанру губляться в глибині віків. До нього можна віднести й фольклорні казки про тварин, і байки та комедії античності, але особливо близька «Тваринна ферма» до однієї з частин книги Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера», до середньовічного тваринного епосу «Роман про Ренара» і, як це не дивно, до сатиричних казок про тварин Салтикова-Щедріна.

Невелика за обсягом книжечка вміщує в собі історію тріумфу і повного краху повстання на фермі «Манор» та побудови щасливого товариства тварин.

Захоплені видінням щасливого майбутнього, яке міцно засіло в голові старого кабана на ім’я Майор, тварини проганяють з ферми лінивого хазяїна пана Джоунса і беруться за будівництво справедливого життя згідно з ученням, яке отримало назву Анімалізм. Основні його постулати записані в семи заповідях. Одна із свиней — Сніжок — старанно виводить їх на стіні комори, щоб тварини, на жаль, не такі меткі, як свині, теж могли прочитати їх і запам’ятати назавжди:

Той, хто ходить на двох ногах — ворог.
Той, хто ходить на чотирьох ногах і має крила — друг.
Жодна тварина не носить одягу.
Жодна тварина не спить у ліжку.
Жодна тварина не вживає алкоголю.
Жодна тварина не може вбити одна одну.
Всі тварини рівноправні.

Спочатку все йшло так, як мріяли мешканці ферми. Їх ніхто не силував, вони працювали з великим ентузіазмом, тому зібрали прекрасний урожай, не лишивши на полі жодного колоска. Вони думали про забезпечену пенсійну старість для старих і вироблених тварин. Поживний і смачний корм, загальна грамотність і абсолютна свобода — ось що на них чекало в недалекому майбутньому, побаченому прозірливим Майором. Тварини легко відбили атаку пана Джоунса і його сусідів. Історичну подію було гучно названо Битвою при Корівнику, а найхоробрішого й найметкішого серед усіх свиней — Сніжка — було нагороджено орденом «Тваринний герой 1-го ступеня», який тут-таки й заснували.

Проте поступово свині виділилися в особливу касту, яку очолив кабан Наполеон. Він проходить через звичайні для диктатора стадії боротьби за владу: від політичного маневрування до демагогії і відвертого насилля. Перший період проходить у гострих сутичках Наполеона з його опонентом Сніжком. Кожний висуває свою програму побудови щасливого майбутнього. Тварини розділяються на дві фракції: одні агітують за Сніжка й триденний робочий тиждень, інші — за Наполеона і сите життя. Уявлення про «мирні» методи боротьби Наполеона дає епізод, коли той приходить до комори, щоб ознайомитися з планом вітряного млина, який сумлінно розробив Сніжок: «Він важко обійшов креслення, уважно розглянув кожну деталь плану, пару разів хрюкнув, зупинився, ще раз скосив очі на деталі, потім підняв ратицю, помочився на план і мовчки пішов геть».

Лише віслюк Бенджамен, що прожив найдовше життя серед тварин ферми, не поділяє загального захвату й ентузіазму. З філософським спокоєм він оголошує, що «з млином чи без млина життя буде таким самим, як і раніше, тобто поганим».

Мирний період завершується вигнанням Сніжка, якого Наполеон проголошує зрадником і шпигуном. На службі у початкуючого диктатора з’являються молоді злі собаки, що готові за першим знаком господаря розірвати всіх на шматки. Проте жоден диктатор не може обійтися без демагогії. Чим страшніше насильство, тим більша брехня. Не виняток і Наполеон. Він наближає до себе молоде порося Сквіллера, що володіло неабияким даром красномовства. Сквіллер спроможний за наказом хазяїна довести все що завгодно, перекинути з ніг на голову будь-яке явище чи поняття. Йому неважко переконати замордованих тяжкою рабською працею і вічно голодних тварин, що вони ситі й щасливі, а коли на ферму приїздить фургон шкуродера, щоб забрати старого мерина Боксера, який надірвався на будівлі млина (істоту найбільш покірну й віддану справі Анімалізму), Сквіллер доводить переляканим мешканцям «Манору», що його везуть на лікування до кращої ветеринарної клініки, яка тільки існує в місті.

Сквіллер — пародія на псевдореволюційного ідеолога. Він володіє деякими стандартними прийомами ораторського мистецтва, але у виконанні свині вони виглядають страшнувато-комічними. Для більшого ефекту й переконливості він використовує не тільки голосові зв’язки, в аргументації найбезпосереднішу участь беруть ратички й хвіст. Але, мабуть, найбільше враження справляє риторичне питання, яким Сквіллер щоразу закінчує кожну зі своїх численних полум’яних промов: «Чи хочуть тварини повернення Джоунса?» Ні, звичайно, тварини не хочуть повернення Джоунса і готові ради цього йти на будь-які поневіряння, терпіти приниження, холод і голод.

Поступово, одна за одною перекручуються всі сім заповідей Анімалізму, вони набувають змісту, протилежного первісному. Перекручення останньої із заповідей (в інтерпретації Сквіллера вона звучить так: «Всі тварини рівноправні, але деякі рівноправніші за інших») означає остаточний крах утопії. Керівні свині не тільки експлуатують тварин на фермі, вони також почали ходити на задніх ногах, вживати спиртне й курити тютюн, грати в карти, вступати в переговори з людьми. Роман закінчується сценою прийому, який влаштовує Наполеон для сусідських фермерів. Бідолашні тварини спостерігають сварку між п’яними людьми і свиньми крізь віконне скло: «Ті, що були зовні, переводили погляд зі свині на людину і з людини на свиню, але вже неможливо було визначити, хто з них є хто».

З моменту написання й публікації роману критики не припиняють спроб визначити, які конкретні історичні особи приховуються за мордами героїв твору. Услід за іншими дослідниками С. Грінблатт твердить, що «Тваринна ферма» багато разів інтерпретувалася з точки зору радянської історії (Майор, Наполеон, Сніжок уособлюють відповідно Леніна, Сталіна, Троцького). Різночитання в основному стосуються Майора і Сніжка. Мені, наприклад, здається, що в образі Сніжка злилися риси двох історичних осіб — Троцького й Бухаріна. Основні контури біографії збігаються з життям Троцького, проте деякі обставини запозичені з діяльності Бухаріна. Сніжок не тільки оратор від Бога, а й автор Тваринної конституції (сім заповідей) (сталінська конституція була написана під безпосереднім керівництвом і при найактивнішій участі Бухаріна) тощо.

Що ж стосується образу Наполеона, то у жодного дослідника не викликає сумнівів думка, що це карикатура на Сталіна. На користь цієї гіпотези говорять не тільки дрібні деталі, такі, як пристрасть Наполеона до люльки, лаконічність висловлювань. Переконують і паралелі, факти, співзвучні тому відтинкові нашої історії, яку творив «батько всіх народів». Гротесково-страшною пародією на судилища, які відбувалися за Сталіна і ним надихалися, стає сцена кривавої розправи над бідолашними тваринами. Ніби загіпнотизовані Наполеоном тварини починають зізнаватися в провинах і злочинах, яких вони ніколи не вчиняли і не могли б вчинити, навіть якби дуже цього хотіли. Першими зізнаються поросята в тому, що «з того дня, коли Сніжок був з ганьбою вигнаний, вони таємно спілкувалися з ним, що вони допомогли йому зруйнувати млин і що, змовившись з ним, мали велику надію віддати Тваринну ферму на поталу пану Джоунсу. Коли вони закінчили каятися, Наполеон страшним голосом запитав: «Може, ще хто-небудь хоче спокутувати свої гріхи?» Прокотилася хвиля каяття. Три курки зізналися, що їм уві сні з’являється Сніжок і наказує не підкорятися Наполеонові. Гусак сказав, що під час жнив сховав декілька зернят і з’їв їх уночі. Вівця зізналася в тому, що Сніжок підбурював мочитися у ставок, де тварини п’ють воду. Ще двоє зізналися в убивстві старого барана — вірного послідовника Наполеона. Всіх їх було страчено. «Процес сповідей і каяття тривав до того часу, поки під ногами у Наполеона не лягла гора трупів, а повітря не просякло важким запахом крові, про яку встигли забути з того часу, як прогнали Джоунса». В результаті невгамовної пропагандистської діяльності Сквіллера Наполеон з простого кабана перетворюється в «нашого Вождя, Товариша Наполеона, а свині вимагали, щоб до цього титулу додалися й інші — Батько всіх тварин, погроза людству, оборонець свиней і каченят». Паралелі з батьком усіх народів очевидні.

Таким чином, є всі підстави для того, щоб вважати книгу Оруелла антисталіністським романом. Але не тільки. Оруелл як талановитий сатирик володів даром узагальнення, переміщення конкретних явищ в універсальний ряд. Тому «Тваринна ферма» — не тільки конкретна хроніка ствердження сталінського режиму, а й роман-притча, спрямований проти тоталітаризму взагалі. Можна сказати, що на матеріалі радянської дійсності певного періоду письменник вивів формулу, яка годиться для багатьох країн світу. Оруелл — творець універсальної формули тоталітаризму. Д. Севідж не без підстав стверджує, що в романі Оруелла «Сталін перетворюється в архетипову фігуру тирана» . Знаменно, що лідер Тваринної ферми має ім’я Наполеона, що розпочинав як революціонер, а закінчив у ролі узурпатора влади.

Похідною від теми диктаторства є не менш важлива для Оруелла тема (вона не менш відчутно звучить в іншому творі — «1984») психології натовпу, що дозволяє обертати людей на стадо слухняних тварин, якими легко маніпулювати. Цей момент критики чомусь випускають з поля зору, проте він дуже суттєвий. Сам письменник був занепокоєний феноменом звикання мас до свого рабського безправного становища, яке дуже скидалося на становище бідолашних героїв «Тваринної ферми». Цей неспокій автора відбився в його есе «Росія під Орудою Совітів» (1939): «В минулому всі тиранії раніше чи пізніше були повалені, або принаймні їм протистояли завдяки «людській натурі», в основі якої зберігся інстинкт свободи. Але не можемо до кінця бути певними того, що «людська натура» постійна і незмінна. Мабуть, цілком можливо вивести породу людей, що не прагне свободи, так само як породу безрогих корів».

Виходячи з цього висловлювання, можна припустити, що для пародіювання людської історії Оруелл не випадково обрав форму казки про тварин, додамо — свійських, приручених тварин, у яких протягом тисячоліть культивувалася здатність до беззаперечного підкорення.

Книга має цілком очевидну художню цінність, що б там не говорили опоненти Оруелла. Використання алегоричної форми, що прикрашена сміхом різних відтінків (хоча переважає саркастичний, безжальний), надає оповіді необхідної динаміки; порівняння людини з твариною відкриває простір для комічної гри, пародіювання, стилізації.

В основі «Тваринної ферми» лежить відомий казковий прийом пошивання в дурні. Але, як правило, в фольклорі головний крутій — це лис, архетиповий образ, рідше — мавпа або ворон. Хоча це герої не позитивні, вони не позбавлені деякої авторської симпатії. В алегоричній казці Оруелла місце лиса-крутія чи лисиці заступає інша тварина — свиня, за якою у фольклорі закріплена інша роль, різко негативна. Порівняння зі свинею дорівнює образі, лайці. Тому в «Тваринній фермі» комічне втрачає свою веселість, підсилюється критичне, негативне начало. Зовнішність Наполеона та його наближених так само неприємна, як і їхні вчинки. Між подіями дев’ятого і останнього розділів твору минає значний відтинок часу (а треба зазначити, що час в «Манорі» має патріархально-циклічний характер, нагадуючи про гесіодівські «Труди й дні», де життя селянина підпорядковане ритму польових, робіт, пробудженню й вмиранню природи), і за цей час зовнішність свиней стає ще більш огидною: «Наполеон обернувся на старого кабана вагою в півтора центнера. Сквіллера рознесло так, що він з величезними труднощами міг розклеїти очиці, затягнуті салом». Особливо огидне враження складається від зовнішності зажерливих свиней на тлі виснажених, голодних інших тварин.

Як відомо, ввести в оману, закабалити можна лише шляхом крутійства, брехні й одвертого обману. На обмані й брехні будуються стосунки між більш хитрими свиньми й рештою довірливих мешканців ферми. А оскільки твір має політичний характер, то й брехня в ньому особливі. Це — демагогія. Саме демагогія виступає основним художнім засобом твору, основним рушієм сюжету. Дослідник комічного В. Пропп пише, що «обманна брехня комічна далеко не завжди. Щоб бути комічною, вона, як і інші людські вади, повинна бути незначною й не призводити до трагічних наслідків». Демагогія свиней розростається до жахливих масштабів. Вона приховує кров невинних і довірливих тварин, що стали жертвами політичних амбіцій Наполеона та його оточення. Проте «Тваринна ферма», попри всю жахливість зображуваного, не піднімається до рівня трагедії. По-перше, тому що в романі діють тварини. По-друге, індивідуальні, особисті засади, без яких трагедія існувати не може, вилучені автором з тексту, хоча б тому, що в найбільш конкретних образах Наполеона-Сталіна та його оточення не акцентуються особисті риси, індивідуальність, вони виступають як завершені соціально-політичні типи, навіть — функції держави. «Тваринна ферма» і «1984» являють собою твори, де головним героєм виступає не людина, а держава. Про це, наприклад, пише Латиніна, коли досліджує феномен утопії та антиутопії. А такий образ навряд чи може претендувати на трагічність, незважаючи на всю масштабність, навіть грандіозність брехні, яку він продукує. Тому мені видається неточним визначення «Тваринної ферми», що його запропонував А. Звєрєв. Він вважає, що це «трагіфарс». Як на мене, точнішим буде визначення «чорний» фарс, тобто фарс, у якому поряд з комічним наявні такі категорії естетики, як бридке, потворне.

«Тваринна ферма» — це архетиповий твір, своєрідний еталон сатири. Книга відповідає не тільки всім вимогам, висунутим теоретиком сатири Дж. Хайєтом, але й іншим, не менш важливим, яких американський дослідник не врахував. Але попри всю ясність і зрозумілість, послідовність Оруелла-сатирика, в його творчості і його характері таїться загадка, парадокс, що перетворили його, за словами друга, на міф XX ст. Суть парадокса зводиться до того, що письменник носив у собі два взаємовиключаючих образи, дві сутності. Він був, як сатирик, непримиренним і досить жорстким викривачем, прокурором (на відміну від І. Во), але разом з тим в його зовнішності й характерові було щось від Дон Кіхота. Дон Кіхот — прокурор. Абсурд! Абсурд? Оруелл не міг виступити адвокатом тих, хто став жертвою тоталітаризму, оскільки вважав, що вина за народження диктаторів лежить і на них. Демагогія — це не просто політична брехня, а саме та, яку хоче почути натовп.

Л-ра: Києнко І.О. Сучасний англійський комічний роман. – Київ, 1993. – С. 72-81.

Біографія

Твори

Критика