Антиутопія Дж. Орвелла «1984» як узагальнена картина радянського тоталітаризму

М. І. Борецький

Доля судила Джорджеві Орвеллові стати всесвітньо-відомим письменником, чиї твори будитимуть думку, хвилюватимуть, викликатимуть дискусії завжди і скрізь, де лише читатимуться. В історію світової культури письменник увійшов як автор лютої, написаної в манері Дж. Свіфта, сатири на сталінізм «Ферма «Рай для Тварин» та роману-антиутопії, роману-перестороги «1984», яким він розкрив ті небезпеки, що їх несе з собою світові радянський тоталітаризм, що має багато спільного з нацизмом. Популярність Орвелла зросла до такої міри, що в 1984 році сталася небувала у світі подія: ЮНЕСКО оголосив цей рік роком роману Дж. Орвелла.

Слід сказати, що і в нас, і за кордоном були спроби дати іншу оцінку творчості і світоглядові Орвелла, довести, що він «до останньої хвилини свого життя залишався непримиренним полемістом капіталізму (саме так! — М. Б.), зокрема англійського, шукаючи місце для свого ідеалу, близького до утопічного соціалізму».

Та досить прочитати передмову до першого українського видання казки «Ферма «Рай для Тварин», що вийшло за кордоном у 1947 році і було адресоване українцям-емігрантам і тим, хто після Другої світової війни не захотів повернутися в Радянський Союз, добре знаючи, що там чекає їх. У ній Орвелл чітко говорить про те, що саме спонукало його взятися за перо.

Від своїх початкових симпатій до соціалізму Орвелла змусило відмовитись саме життя: в 1936 році він разом з дружиною виїхав до Іспанії, де велася громадянська війна, і там прийшло прозріння. Про це письменник пише так: «...в середині 1937 року, коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькистів, ми обоє з дружиною опинились між переслідуваними. Ми справді мали щастя уникнути арешту й покинути Іспанію живими, тимчасом як багато з-поміж наших друзів було розстріляно, інші' тривалий час просиділи по в’язницях чи просто позникали.

Ці переслідування в Іспанії відбувалися водночас із великими чистками в СРСР і були лише їхнім відгомоном. Суть звинувачень (а саме — змова з фашистами) була тут і там однакова: коли йшлося про Іспанію, я мав цілковиту певність, що ці звинувачення неправдиві. Увесь цей досвід був для мене цінною наукою: він показав мені, як легко тоталітарній пропаганді керувати думкою освічених верств у демократичних країнах.

Ми з дружиною були свідками, як невинних людей кидали до в’язниць тільки тому, що їх запідозрювали в Неправовірних переконаннях. А повернувшись до Англії, ми побачили, що порівняно розсудливі й добре поінформовані спостерігачі вірять в усякі неймовірні оповіді про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московських судових залів.

Саме тоді як ніколи виразно я збагнув негативний вплив радянського міфу на західний соціалістичний рух».

Так Орвелл прозрів і почав невтомно боротися проти сталінізму і більшовицько-комуністичного тоталітаризму. Йому вдалося підмітити і вдало увиразнити в художній формі, використовуючи фантастику і гротеск, усі найголовніші особливості та реалії тоталітаризму, показати закономірності виродження утопічної, ворожої людині комуністичної теорії, жорстокість, нелюдяність і абсурдність «комуністичного раю». У казці «Ферма «Рай для Тварин» письменник прагне відкрити очі світовій громадськості, застерегти світ перед страшною небезпекою перетворення на найжорстокішу соціалістичну казарму, в якій будуть заправляти геть усім свині, а не люди. Він геніально точно визначив сутність радянського суспільства, і його слова стали всесвітньовідомою, справді крилатою фразою: «Bcі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших».

Ще працюючи над казкою «Рай для Тварин», Джордж Орвелл зацікавився романом Є. Зам’ятіна «Ми». Про це він сам писав так: «Мене цікавить такий тип книжок, і я навіть роблю начерк своєї, яку, можливо, з часом створю». Згодом, він напише рецензію на англомовне видання роману Зам’ятіна 1946 року та передмову до українського перекладу в 1947 році. Роман Зам’ятіна справив певний вплив на Орвелла. Але слід наголосити, що інакше не могло бути: Зам’ятій вплинув і на Олдоса Гакслі, і на Орвелла, бо зумів заглянути в майбутнє, передбачити розвиток суспільства, у якому сам жив, відкрив таємні пружини, що визначали шляхи розвитку, форми прояву та жахливі наслідки тоталітаризму.

Та Орвеллів роман суттєво відрізняється від роману «Ми», бо в нього увійшла реальність, що сповнила ту чверть століття, яке відокремлює роман Орвелла від твору Зам’ятіна, і тому англійський письменник зумів втілити в художній формі всі особливості тоталітаризму, всі форми його прояву, показати антилюдяний зміст «комуністичного раю», його згубний вплив на суспільство взагалі і на людину зокрема.

Орвелл використав також художній досвід антиутопії Олдоса Гакслі «Чудовий новий світ», яку він теж добре знав і з якою порівнював у згаданій рецензії роман Зам’ятіна, відзначаючи: «Роман Олдоса Гакслі «Чудовий новий світ» частково зобов’язаний своєю появою цій книзі (тобто романові Є. Зам’ятіна. — М. Б.). В обох творах розповідається про бунт природного людського духу проти раціонального, механізованого, бездушного світу; в обох дію перенесено на шістсот років уперед. Атмосфера обох книжок схожа, і змальовується, грубо кажучи, один і той самий тип суспільства...».

Проте чи не найбільшою мірою Орвелл продовжує традиції сатири Джонатана Свіфта, яким захоплювався і якого вважав пророком та не раз цитував у своїх публіцистичних працях. Орвелл розвиває ідеї великого сатирика, використовує його образи і сатиричний арсенал в описах поліцейської машини тоталітаризму, жорстокого апарату придушення вільної думки і т. ін.

Орвелл писав свій роман у 1948 році і розказував у ньому фактично про свій час, намагаючись розкрити очі світовій громадськості на ту правду, якої вона вперто не хотіла бачити. Тому йому не було потреби переносити дію на багато років чи століть уперед він просто переставив цифри того року, коли писав роман, місцями і назвами, попереджаючи світ, що зло вже близько, що треба отямитися, бо 1984 рік уже на порозі і треба щось робити.

Головним персонажем роману Орвелла «1984» є інтелігент Вінстон Сміт, сорокалітній службовець так званого Міністерства правди в державі Океанія, якою керує ВЕЛИКИЙ БРАТ, де є поліція думок, де не можна виключити в квартирах постійно працюючі телевізори, які є водночас апаратами підслуховування і підглядання за людьми. Телепідглядач в Океанії всюдисущий: він у кожній квартирі, установі, на підприємствах, навіть на лугах та в лісах. Проте найстрашнішою є поліція думок, яка має на меті викривати мислезлочини. Держава тримає своїх громадян під постійним контролем за допомогою системи нагляду, контролю, доносів, шпигунства. Та цього їй недостатньо, вона запроваджує ще й «самостоп», тотальну форму самоконтролю і самоцензури, найжахливіше з усього, що може бути. «Самостоп» придушує саме бажання вільно мислити, попереджує так звані «мислезлочини», тобто інакомислення, за яке в Океанії загрожує смерть.

Працюючи в Мініправі (так на новомові, офіційній мові Океанії, називається Міністерство правди), Вінстон Сміт займається переписуванням історії, переробляє минуле, тобто виправляє матеріали минулого в потрібному на сьогодні для влади дусі, викидає прізвища «ворогів народу», перекручує цифри, факти, події, щоб влада могла довести свою мудрість і передбачливість, вбити в голови людей те, що їй потрібно.

«В цей процес безперервного . змінювання втягнені не тільки газет, але й книги, журнали, брошури, плакати, листівки, фільми, фонограми, карикатури, фотографії — всі види літератури і документів, які могли б мати політичне чи ідеологічне значення. Щоденно і мало не щохвилинно минуле підганялось під сьогодення. Тому документами можна було підтвердити точність будь-якого передбачення партії; ні однієї звістки, ні однієї думки, що суперечили потребам дня, не існувало в записах. Історію, як старий пергамент, вискоблювали і писали заново — стільки разів, скільки треба. І не було жодного способу довести потім підробку».

З самого початку дії Сміт є інакодумаючим, тобто допускається мислезлочину, за який карають смертю. Звідси незмінний тваринний страх, що панує в його душі, адже «мислезлочин неможливо постійно приховувати. Викручуватися якийсь час ти можеш, навіть не один рік, але рано чи пізно доберуться і до тебе. Бувало це завжди вночі — ночами арештовували. Раптом будять, груба рука трясе тебе за плече, світять в очі, ліжко оточили суворі обличчя. Як правило, не було ніякого суду, ніде не повідомлялось про арешт. Люди. просто зникали, і завжди — вночі. Твоє ім’я викреслене зі списків, всі згадки про те, що ти робив, стерті, факт твого існування заперечується і буде забутий. Тебе відмінили, знищили...»

Сміт пише щоденник, з насолодою виводячи в ньому великими буквами крамольне: «Геть ВЕЛИКОГО БРАТА!» Він випускає на волю того ворога системи, що сидить у ньому і мучить його страхом перед владою, перед ВЕЛИКИМ БРАТОМ, немовби сповідається сам собі в надії на якесь полегшення.. Цей внутрішній протест не змогла вбити у Вінстоні держава насильства, хоч намагалася це робити на кожному кроці, починаючи ще з дитинства.

Жахливим є виховання дітей в Океанії. За допомогою різних організацій, наприклад, розвідників, дітей «методично перетворюють в розгнузданих маленьких дикунів, причому у них абсолютно не виникає бажання бунтувати проти партійної дисципліни. Навпаки, вони обожнюють партію і все, що з нею пов’язане. Пісні, марші, прапори, походи, муштра з навчальними гвинтівками, вигукування гасел, поклоніння ВЕЛИКОМУ БРАТОВІ — все це для них захоплююча гра. їх нацьковують на чужаків, на ворогів системи, на іноземців, зрадників, шкідників, мислезлочинців. Стало буденністю, що тридцятилітні люди бояться власних дітей. І не даремно: не минало й тижня, щоб у «Таймсі» не з’явилось замітки про те, як юний підглядач — «маленький герой, як звикли казати,— підслухав негарну фразу і доніс на батьків у поліцію думок». Пояснювати щось було б зайвим — нам усе це добре відоме з дитинства. Цікаво, чи знав Орвелл більшовицьку казку про Павлика Морозова, цього ідеального радянського зрадника власних батьків?

Держава постійно виховує у своїх громадянах почуття ненависті. Щоденно в установах Океанії всі збираються на так звані двохвилинки ненависті перед великим телеекраном. На ньому під звуки страшного виття і скреготу, від яких ломило зуби і вставало дибки волосся, з’являлося зображення страшного «ворога народу» Голдстайна. Він колись керував партією, як і ВЕЛИКИЙ БРАТ, потім начебто став контрреволюціонером і був засуджений до смерті, але втік. «Він був головний зрадник, найперший осквернитель чистоти Організації». Із його теорій виростали всі наступні злочини проти Організації, всі шкідництва, зради, єресі, ухили. З екрана телевізора Голдстайн накидається на партійне вчення, лає ВЕЛИКОГО БРАТА, викриває диктатуру Організації, вимагає свободи слова, кричить, що революцію зрадили, вигукує таку крамолу, від якої стає страшно, і викликає у присутніх ненависть уже через тридцять секунд після початку передачі.

В Океанії все перевернулося догори ногами завдяки партійній пропаганді, скерованій на зміцнення влади диктатора. Три партійні гасла, що впадали у вічі з фасадів будинків та з екранів телевізорів, переконували всіх, що «ВІЙНА — ЦЕ МИР, СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО, НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА». Про громадян дбало Міністерство любові, що навіювало страх. Воно займалось охороною порядку. Потрапити туди можна було тільки в службових справах, та й то подолавши цілий лабіринт колючого дроту, залізних дверей і замаскованих кулеметних гнізд...

Крім Океанії, імперії ВЕЛИКОГО БРАТА, в романі Орвелла існують ще дві держави — Євразія та Остазія, і Океанія завжди воює з однією з них, укладаючи мир з другою. Пропаганда стверджувала, що країна завжди воювала тільки з Євразією, хоч це не було правдою, і намагалась довести, що «сьогоднішній ворог завжди втілював у собі абсолютне зло, отже, ні в минулому, ні в майбутньому угода з ним неможлива».

Вінстон Сміт закохується в Джулію, рішучу й відважну жінку. Джулія перша освідчується в коханні, порушує партійну заборону кохати вільно (статеві стосунки в державі регламентуються, тому кохання неможливе, навіть крамольне з погляду влади), вміє знайти способи, як зустрічатися, щоб не викликати підозри. Кохання Вінстона і Джулії приречене, не має майбутнього, бо є забороненим, ворожим державі. В цьому полягає трагедія героїв. Не витримавши жорстоких тортур, Вінстон видасть владі коханку, прирікши її тим самим на смерть.

Держава страшного насильства вбиває особистість, деформує людину всіма ймовірними і неймовірними методами, і Орвелл показує це в гіперболізованій та гротескній формі. Але дійсність в СРСР перевершувала, як свідчать численні документи і спогади очевидців, будь-який гротеск чи гіперболу.

Вбивство в Океанії має дві форми — воно може бути фізичним, коли люди намагаються' хоч у чомусь вийти з-під контролю або порушити порядок, і духовним. І це останнє найстрашніше, бо відбувається щоденно, щохвилини. Людські душі калічить пропаганда, неправда і брехня, яку видають за правду, двохвилинки ненависті, паради на велетенських стадіонах, марші вдень і вночі з прапорами і смолоскипами, гаслами, плакатами, портретами вождів у руках, демонстрації вірності й відданості можновладцям, що перетворюють зібраних людей у якогось страшного звіра, що несамовито реве і біснується, славлячи вождя.

Знецінення людини набуває в Океанії страхітливих масштабів та форм. Якусь вартість мають лише можновладці: найбільшу — ВЕЛИКИЙ БРАТ, велику — члени внутрішньої партії, тобто каста правителів, потім партійці — карателі, наглядачі, працівники Міністерства любові. їм усім служить інтелектуальна еліта, що строго контролюється державою. На найнижчому щаблі ієрархічної драбини стоять проли, що виконують важку і брудну працю, годуючи суспільство.

Проли — це найзнедоленіші люди, яких тільки можна собі уявити. Вони не живуть, а животіють у бідності і духовній вбогості. Затуркані пропагандою, вони ні про що не думають; їх задурманюють і псують дешевими пісеньками, кінофільмами, .масовим мистецтвом, точніше, антимистецтвом. «Існувала ціла система відділів, що займалися пролівською літературою, музикою, драматургією і розвагами взагалі. Тут вироблялися низькопробні газети, що не вміщували нічого, крім спорту, кримінальної хроніки та астрології, хльосткі п’ятицентові повістини, соромітні фільми, сентиментальні пісеньки, які створюють в суто механічний спосіб — на спеціальному калейдоскопі, так званому версифікаторі...»

«...Партія вчила, що проли за своєю природою нижчі істоти, їх, немов тварин, треба тримати в покорі, керуючись кількома простими правилами. По суті, про пролів знали дуже мало. Та й не треба багато знати. Щоб лишень працювали і розмножувались — а там хай роблять, що хочуть. Полишені на самих себе, як худоба на рівнинах Аргентини, вони завжди повертались ;до того способу життя, що природний для них — йшли стопами предків. Вони народжуються, ростуть у бруді, з дванадцяти років починають працювати, переживають короткий період фізичного розквіту і сексуальності, у двадцять років одружуються, в тридцять уже немолоді, а до шістдесяти звикле вмирають, Важка фізична праця, турботи про дім та дітей, дрібні сварки з сусідами, кіно, футбол, пиво і, головне, азартні ігри — ось і все, що вміщується в їх кругозір. Керувати ними просто. Серед них крутяться агенти поліції думок — виявляють і вилучають тих, хто міг би стати небезпечним... Від них вимагається лише примітивний патріотизм — щоби покликатися на нього, коли мова піде про продовження робочого дня чи про скорочення пайків...»

Проли в Океанії животіють, але й інтелектуалам, тобто звиклим людям, живеться не набагато краще. Вони живуть не тільки в духовному убозтві, але й у жебрацькій вбогості: «...скільки він себе пам’ятає, їжі ніколи не було досхочу, ніколи не було цілих шкарпеток і білизни, меблі були завжди обшарпані і хиткі, кімнати — неопаленими, поїзди в метро — переповненими, будинки — підупалими, хліб — темним, кава гидкою, чай —'рідкістю, сигарети — ліченими...»

Читаючи цей роман,- не перестаєш дивуватися: як міг письменник, ні разу не побувавши в СРСР, все побачити, як міг заглянути у далеке майбутнє?

Можна було б навести ще багато прикладів глибинного і філософського та пророчого бачення письменником реалій тоталітаризму, які увиразнюють його людиноненависницьку та ворожу людині суть, розкривають брехливість і примарність комуністичного «раю», застерігають людство перед страшними перспективами. Тому не дивно, що роман став таким знаменитим, — він розкрив світові очі на реальність небезпеки, якою- загрожує людству більшовицька держава-потвора. І завдяки йому Європа і світ стали обережними. Тож справедливо написав свого часу відомий англійський письменник Дж. Уейн: «Не певен, що прихід тоталітаризму в Європу затримали два романи — «1984» Орвелла і «Ніч ополудні» Кестлера, проте вони відіграли у цьому велетенську роль».

Л-ра: Відродження. – 1996. – № 1. – С. 25-28.

Біографія

Твори

Критика