Антиутопія як жанр та її розвиток в англійській літературі XX століття (О. Гакслі, Дж. Оруелл)

Утопія і антиутопія завжди були предметом гострих дискусій у літературознавстві. Дослідники й досі сперечаються щодо того, чи це один жанр з його різновидами, чи два окремих жанри; які їх визначальні ознаки; чи є утопія і антиутопія відгалуженням фантастичної літератури; наскільки вони пов’язані з суспільними процесами, історією, свідомістю людей, міфами; у чому полягає специфіка формування й розвитку цих жанрів у національних літературах тощо. Визначення утопії та антиутопії, подані в сучасних літературознавчих словниках, теж відзначаються суперечливістю, що відображає невирішеність питання теорії цих жанрів. Порушуючи дану проблему, одразу зазначимо, що її й неможливо вирішити остаточно, оскільки маємо справу з явищами, які постійно розвиваються й набувають нових рис. Утім, за всю історію розвитку літератури вже накопичився такий багатий матеріал стосовно утопії та антиутопії (особливо плідним було в цьому відношенні XX сторіччя), що настав час проаналізувати їх жанрову специфіку й по можливості з’ясувати схожість і відмінність.

Коріння утопії та антиутопії сягає в глибоку давнину. З прадавніх часів люди мріяли про щасливе життя, тому елементи утопії знаходимо вже у фольклорі (наприклад, казки про острови щасливих), у Біблії (Царство Христове). Найдавніші форми антиутопії обумовлені розумінням древніх людей того, як не треба жити, що заважає гармонійному буттю. Такими є, наприклад, описи міфологічного царства Аїда, печери дракона та ін.

Як літературні жанри утопія та антиутопія виникають набагато пізніше — на певному історичному етапі, у період формування держав, коли з’являється необхідність осмислити ту чи іншу суспільну організацію і запропонувати найбільш оптимальний варіант побудови сучасного світу (через ствердження чи заперечення). Перший опис ідеального суспільства міститься у філософських трактатах Платона («Тімей», «Республіка»). Великі географічні відкриття XV-XVII ст. обумовили активізацію вказаних жанрів. Людство дедалі частіше стало замислюватися над тим, як воно живе і як повинно жити. У цей час з’являються «Утопія» Т. Мора, «Місто Сонця» Т. Кампанелли, «Океанія» Дж. Гаррінгтона. У XVIII ст. утопія розвивається під впливом ідей Вольтера та Руссо. У «Південному відкритті» Н. Ретифа де ла Бретонна, «Бесідах Фокіона» Маблі, «2440 році» Л.-С. Мерсьє, «Республіці розуму» В. Ходжсона та ін. розробляється образ суспільства, в якому людина живе згідно зі своїми природними нахилами, а стосунки між колективом і особистістю будуються на засадах взаєморозуміння й поваги. Втім, мрія про ідеальний устрій постійно стикалася з недосконалою дійсністю, що викликало до життя появу численних антиутопій, таких як «Левіафан» Т. Гоббса, «Байка про бджіл...» Б. Мандевіля, «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта та ін.

У XIX ст. утопія та антиутопія тісно пов’язані з розвитком технічного прогресу, а також філософсько-історичними прогнозами Сен-Сімона, Фурьє, Оуена та ін. Наприклад, автор роману «Подорож в Ікарію» І. Кабе обгрунтовує проект перебудови суспільства за допомогою трудових колоній, а сам письменник, подібно до Оуена, став організатором соціалістичної колонії. Досить поширеними в XIX ст. були технічні утопії («Через 100 років» Е. Белламі, «Суспільство майбутнього» К. Баллода, романи Г. Веллса та ін.). Відкриття Ч. Дарвіном законів розвитку природи дало поштовх для еволюціоністських прогнозів письменників-утопістів Е. Булвер-Літтона, А. Троллопа та ін. Наприкінці XIX ст. у зв’язку з бурхливим розвитком цивілізації особливого значення набувають так звані романи-попередження: «Іруон» С. Батлера, «Машина часу» Г. Веллса, «Наполеон із Ноттінг-хілла» Ґ. К. Честертона та ін.

Новий етап розвитку утопії та антиутопії обумовлений історичними зрушеннями XX ст. Комуністичні ілюзії, формування тоталітарних держав, а потім нелегке визволення людства від тоталітаризму й пошуки нових шляхів розвитку суспільства — усе це знайшло відбиток у творах Є. Замятіна, О. Гакслі, Дж. Оруелла, В. Винниченка, М. Хвильового, А. Платонова, Р. Бредбері, В. Аксьонова, В. Войновича та ін.

Отже, утопія та антиутопія мають схожість передовсім у своєму генезисі. Вони виникають у зв’язку з необхідністю осмислити існуючий державний устрій і передбачити його розвиток у майбутньому.

Утопію і антиутопію зближує також комплекс соціально-політичних проблем (людина і суспільство, свобода і насилля, принципи організації гуманного державного устрою, духовна реалізація особистості та соціальні умови для цього тощо), які, як правило, виходять далеко за межі історичного періоду, в якому жив і творив письменник. Авторів утопій та антиутопій здебільшого хвилюють філософські питання, тому їхні твори часто-густо не втрачають свого значення з плином часу.

Характерною рисою утопії та антиутопії є те, що вони засобами мистецтва моделюють певний тип державного устрою. Ця художня реальність має власну самоцінність, завершеність, системність. Згідно із законами створеної митцями літературної моделі живуть і діють персонажі, відбуваються ті чи інші події. Художня модель світу, що представлена в утопії та антиутопії, — це зображення певної суспільної системи та стану людини, яка живе в цій системі, що відбиває погляди письменника на принципи організації соціального устрою з точки зору його ідеалу. У напружені моменти історії митці тяжіють до питань світобудови, долі світу й життя окремої особистості. А утопія та антиутопія як художні моделі зорієнтовані перш за все на дослідження суспільства як соціальної системи, а також на вивчення того, як живе людина за умови тієї чи іншої системи.

Виходячи з часового параметру, можна виокремити три різновиди художніх моделей, властивих для утопії та антиутопії: минуле, теперішнє і майбутнє. Проте межа між ними нерідко може порушуватися, що стає особливим засобом вираження авторської позиції стосовно проблем сучасного письменнику суспільства та перспектив його розвитку.

Щодо художнього простору, події в утопіях та антиутопіях відбуваються як у вигаданому, фантастичному світі, так і в географічно та історично окресленому. Але яким би не був змальований у творі простір, він завжди лишається соціальним.

Ще одна спільна ознака утопії та антиутопії — це їх потяг до соціального прогнозування. Ці жанри спрямовані на реальність, яку треба змінити, вони вказують (через ствердження чи заперечення), як треба ці зміни проводити, яких помилок уникати, які засади покласти в основу державного устрою. Через художній прогноз автори безпосередньо втілюють свій ідеал.

Отже, це — жанри-супутники. Вони мають схожість у своєму генезисі, соціально-філософській проблематиці, тенденції до художнього прогнозу і моделювання певного соціального устрою. Однак утопія і антиутопія мають і суттєві відмінності, що дозволяють їх розмежовувати у жанровому відношенні.

Утопія завжди пов’язана з вигадкою, міфами, оскільки вона втілює мрію людства про краще майбутнє. А метою будь-якої антиутопії є викриття дійсних протиріч життя і звільнення людської свідомості від міфів, і тут недостатньо лише достовірності, фактів. Потрібна ще особлива поетика, яка засобами гротеску, пародії, фантастики і т. п. створює образ антисвіту, антидержави — того, чого не повинно бути.

Зіткнення соціального міфу (про те, що у суспільстві все начебто прекрасно, а людина щаслива) з художньою правдою (трагізмом реальності) є основою будь-якої антиутопії. Не випадково жанр цей актуалізується в періоди суспільних криз і катаклізмів. Можна сказати, що антиутопія — це завжди сатира. Її спрямованість за самою своєю природою призначена скидати ідолів. За допомогою деміфологізації відповідна соціальна система в антиутопії постає у своєму справжньому потворному вигляді.

Жанри утопії та антиутопії розрізняються і за природою закладених у них конфліктів. В утопії, що змальовує ідеальне суспільство, конфлікт зазвичай зосереджується навколо того, як зробити довколишній світ ще прекраснішим, ще досконалішим. А в антиутопії центральний конфлікт складає зіткнення особистості і держави. Герой потрапляє в умови насилля, і автор досліджує, чи зможе людина протистояти цій системі, як вона поводитиме себе в умовах неволі, від чого врешті-решт залежить стан світу взагалі. В утопії герой, як правило, змальовується дуже схематично, у першу чергу він є носієм

певних авторських ідей. А в антиутопії саме людська суть героя становить головний інтерес митця. Герой антиутопії проходить шлях від безособовості до усвідомлення себе як особистості й необхідності протесту проти насилля. І хоча все, як правило, закінчується для героя трагічно, саме цей конфлікт людини і системи є тут стрижнем.

В утопіях переважно зображується світ «усіх», який споглядає сторонній спостерігач, а в антиутопіях погляд на світ поданий «ізсередини»— через почуття й переживання того, хто на собі відчуває згубність антигуманного устрою. Тому антиутопія здебільшого психологічніша за утопію. Динаміку антиутопії надають внутрішні процеси, які відбуваються у свідомості героя.

Утопії притаманна абстрактність художньої моделі ідеального суспільства, орієнтація на наслідки соціального розвитку, описовість, використання елементів романтизації, підкреслена емоційність. Антиутопія натомість більше пов’язана з дійсністю. Автори антиутопій розглядають актуальні соціальні й моральні проблеми, а читач зазвичай легко впізнає в їхніх творах обриси певної держави, історичні факти, суспільних діячів та ін.

Утопії містять у собі заперечення (хоча й нерізке) сучасного авторові суспільства і водночас окреслюють позитивний ідеал суспільного устрою. Тому утопія — це позитивна модель соціальної системи, а антиутопія є тотальним запереченням як теперішнього, так і можливого варіанту майбутнього. Це дозволяє наректи її негативною моделлю соціуму. Світ майбутнього, як правило, представлений в антиутопії ще гіршим, ніж існуючий. Антиутопія зображує суспільство за крок до прірви, звідки вже нема вороття. Людина — її остання надія на порятунок. Чи залишиться вона людиною? — таким є центральне питання антиутопії. Письменники вбачають свою роль у тому, щоб попередити суспільство про страшні наслідки сучасних їм процесів, застерегти від непоправних помилок, вони закликають відступити від краю прірви, знайти шляхи виправлення світу.

Характерно, що в утопії та антиутопії з моменту зародження цих жанрів тісно переплітаються реальність і фантастика. Тому деякі дослідники навіть відносять ці жанри до фантастичної літератури, зокрема до соціальної фантастики. Втім, це справедливо лише почасти. Справді, утопія — різновид фантастики, хоча й особливого роду, пов’язаної із прогнозуванням, оскільки утопія прагне відповідати не тільки на глобальне запитання, яким має бути світ, а й на інші — не менш важливі: як змінити суспільство, які засади покласти в його основу. Тому утопії або являють собою альтернативні теперішньому ідеальні соціальні моделі, або показують перспективи розвитку тих чи інших ідей і теорій.

Антиутопія, навпаки, не є різновидом фантастики, хоча й використовує її елементи. Хоча фантастика в антиутопії виконує дві важливі функції: викрити соціальний абсурд і дати художній прогноз розвитку суспільства. Але очевидно, що антиутопія тісно пов’язана з реальними соціальними процесами, які читач має розпізнати. Без цього вона просто втрачає будь-який сенс. Якщо автори утопій можуть, так би мовити, абстрагуватися від дійсності, то автори антиутопій, навпаки, завжди орієнтуються на актуальні проблеми реального світу.

Дуже близько до антиутопії стоїть соціальна фантастика, але не слід плутати між собою ці жанри. Хоча соціальна фантастика спрямована на дослідження окремих вад суспільного життя і прогнозування дійсності, вона не має таких характерних для антиутопії ознак, як сатиричний пафос, потяг до узагальнення (тобто відбиття не лише окремих аспектів дійсності, а аналіз соціальної системи як такої), розкриття конфлікту людини і системи тощо.

Виходячи з вищесказаного, можна запропонувати визначення утопії та антиутопії, які дозволяють чіткіше розмежувати ці жанри (при тому, що ми не заперечуємо їхньої схожості). Звичайно, ці визначення умовні, як і майже всі суто теоретичні поняття. Отже, утопія — це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, яка відповідає уявленням письменника про гармонію людини і світу. А антиутопія — це критичне зображення суспільства, що суперечить гуманістичним принципам; в антиутопії виражений протест проти насильства, хибного соціального устрою, людської безправності. Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, з допомогою фантастики намагаються передбачити їх розвиток у майбутньому, попереджаючи тим самим про згубні наслідки розвитку існуючого соціального ладу.

Активний розвиток жанру антиутопії відбувається у XX ст., що обумовлено стрімким піднесенням ролі технічного прогресу та епохальними подіями, які сталися у світі (дві світові війни, формування тоталітарних держав, революційні зміни та ін.). Ще в першій половині сторіччя антиутопія набуває класичних ознак, і в цьому велику роль зіграли англійські письменники Олдос Гакслі та Джордж Оруелл.

У романі О. Гакслі «Чудовий новий світ» (1932) створений виразний образ абсурдної державної системи. Автор показує поширення насильства на всі сфери людського буття. У «чудовому» світі Гакслі всі люди однакові, вони не мають навіть права на особисте життя. Вони пишаються своєю однаковістю, підпорядкувавши всі свої думки й інтереси державі. Характерною особливістю роману Гакслі є й те, що суспільство майбутнього постає досконалим у технічному та матеріальному відношенні, але духовно цей світ давно вже мертвий. Його мешканці забули про те, що таке справжні людські стосунки, кохання, співчуття, страждання. Новому світові в романі протиставлений дикий світ людей, відірваних від цивілізації. Дикуни живуть у жахливих умовах, вони не знають, що таке елементарні норми людського існування, однак найтісніше зв’язані з природою, керуються у своїй поведінці власними почуттями й бажаннями.

О. Гакслі талановито відбив ситуацію вибору, в яку потрапляє людина, що опинилася поміж цих двох світів. Із дикої природи у технічно розвинене суспільство потрапляє головний герой — Дикун, якому показують усі блага цивілізації. Цей сюжет нагадує традиційні літературні утопії, але тут утопія перетворюється на антиутопію. Захоплення Дикуна дивами прогресу заступаються гірким розчаруванням і відчаєм. Він розуміє, що сексуальна свобода ще не означає свободи особистої, що стан кожного в цьому «чудовому» світі залежить від його класової приналежності; що людина, позбавлена своєї індивідуальності, стає бездумним роботом, аморальною істотою, своєрідним механізмом, який приводить у дію величезна державна машина. Дикун не сприйняв новий світ, але й до дикого, примітивного стану він уже не може повернутися. Письменник майстерно відтворив складну душевну драму, яку переживає людина на зламі двох епох, двох цивілізацій. У цих умовах у неї немає вибору, отже, немає й виходу. Саме тому останні сторінки роману просякнуті таким трагізмом. Дикун вирвався з «нового» світу у вільний світ природи, він намагається жити згідно зі своїми внутрішніми нахилами, але людина неспроможна жити сама і, врешті-решт, герой гине.

О. Гакслі в своєму романі «Чудовий новий світ» показав недоліки технічного прогресу, згубність насильства над особистістю, жахливий наслідок розриву людства з природою, вади, викликані знеособленням й знедуховленням суспільства. У вік стрімкого розвитку техніки й технологій автор закликав не забувати про окрему людину.

Роман Дж. Оруелла «1984» став новим словом у теорії й практиці жанру антиутопії. Твір письменника — не фантазія, він спирається на власний історичний досвід. Оруелл бачив жахи світової війни, масового терору, ненависті, був свідком зародження і розвитку фашизму й сталінізму. Тому «1984» відзначається більшою, ніж у Гакслі, історичною конкретністю і узагальненням процесів, що відбулися в світі у першій половині XX ст. Роман написаний у публіцистичній манері, що також було новим у порівнянні з попередніми антиутопіями. Автор зробив наступний крок у розвитку поетики антиутопії, її художньої мови.

Соціальний абсурд знайшов своє яскраве втілення саме в мові антиутопії Оруелла. Щоб розкрити сутність тоталітарної системи, письменник використав відповідну лексику («дев’ятий трирічний план», «ангсоц», «новомова», «неособа», «скасування», «ліквідація» та ін.). У творі зустрічаються словосполучення та вирази, характерні для соціалістичних диктатур, наприклад: «планове завдання», «політична ситуація», «партійний обов’язок», «планові цифри виробництва товарів широкого споживання» та ін. Всілякі гасла (на зразок «Війна — це мир», «Свобода — це рабство» , «Неуцтво — сила»), введені в структуру роману, сприяють сатиричному викриттю абсурдності реальних тоталітарних систем та існуючих соціальних міфів.

Як і О. Гакслі, Дж. Оруелл детально змальовує світ насильства, однак цей світ у нього більшою мірою соціально обумовлений. Наша планета у романі «1984» поділена поміж кількома наддержавами-імперіями, які ведуть між собою нескінченні війни. В Англо-Океанії ось уже котре десятиліття неподільно панує «Внутрішня партія», озброєна вченням ангсоцу (англійський соціалізм). Весь урядовий апарат Океанії зосереджується в чотирьох міністерствах: Міністерстві правди, яке відає інформацією, видовищами, освітою і мистецтвом; Міністерстві любові, яке підтримує закон і порядок; Міністерстві миру, що відає веденням війни; Міністерстві достатку, що відповідає за економіку. Цей механізм створено з однією метою контролювати всі сфери суспільного життя. Ніщо не повинно уникнути державного ока, людина повністю, від народження до смерті, належить режиму, вона знає лише обов’язки, а не права. І першим її обов’язком є безмежна відданість партії: не з остраху, а з віри, що стала другою натурою.

Найважливіша проблема з усіх, що цікавлять Оруелла, — яким чином насильство здатне перетворити людину на сліпого прихильника системи, яка розчавлює її морально і фізично. Відповідь на це питання письменник бачить у поєднанні людей страхом. Саме страх, що поступово стає одним із найсильніших імпульсів, ламає свідомість людини й спонукає її забути все, крім інстинкту самозбереження. Для цього й існує режим — з його міцним апаратом насильства, з поліцією думки, з новомовою, котра перекреслює індивідуальність людини. Немає погреби конкретизувати прообраз світу, що постає на сторінках твору. Це — не лише сталінізм чи фашизм. Це — загальна соціальна хвороба, що пустила глибоке коріння на грунті XX сторіччя, і як наслідок — людина перетворилася на гвинтик механізму державної машини. Саме таким «гвинтиком» в Оруелла є Вінстон Сміт, від імені якого й ведеться розповідь у романі, що сприяє розкриттю психологічного стану героя під час розвитку основного конфлікту твору — між людиною та системою. Сміт — «думкозлочинець», бо він ще здатен мислити, відчувати, він ще пам’ятає минуле і ще може зіставляти та аналізувати факти. Вінстон інтуїтивно відчуває, що людина могла б жити і, можливо, жила раніше інакше: кохала, сміялася, сумувала без вказівки партії. Він шукає правду... Шукає в минулому — але воно сфальсифіковане владою; шукає в сучасності — але й тут її немає, бо світобачення роблять не люди, а безособовий механізм держави. З останньою надією Сміт звертається до «пролів» (пролетарів), але уряд поводиться з ними, як з тваринами, тобто тримає у покорі. Протягом усього твору Вінстон Сміт блукає лабіринтами свого суспільства, марно силкуючись віднайти в ньому своє місце, місце людини, а не раба. Однак для людського немає місця в тоталітарній системі, тому кінець Вінстона Сміта є закономірним. Він потрапляє в пастку витонченої політичної провокації, а потім в «101 кімнату» Мінлюбу, звідки йде під кулю з думкою про Великого Брата. Оруелл показав, як жорстока машина тоталітаризму знищує людину — її пам’ять, кохання, індивідуальність. А якщо знищується людина, значить під загрозою опинилося й усе людство, — стверджує автор.

Англійські письменники О. Гакслі та Дж. Оруелл у своїх творах-антиутопіях висловили протест проти насильства, проголосивши право людини на особисте життя і на те, щоб бути просто людиною. Значення антиутопій О. Гакслі та Дж. Оруелла полягає передусім у тему, що митці геніально передбачили згубність небезпечних суспільних процесів у період їх активного розвитку. Письменники зверталися насамперед до сучасників, але з часом стало зрозуміло, що прогнози митців не втратили значущості й для нащадків, адже те, що вони змальовували, й сьогодні має місце у світі. Антиутопії Гакслі та Оруелла відзначаються глибокою аналітичністю. Англійські письменники здійснили ретельний художній аналіз дійсності, показавши саму структуру тоталітарної системи, складну систему державного механізму та його вплив на людину через фізичне насилля й ідеологію.

Антиутопія як літературний жанр має яскраво виражений дидактичний характер. Однак це дидактизм особливого гатунку. Митці повчають людство передовсім на виразних прикладах, показуючи разючу правду дійсного і можливий варіант майбутнього життя, їхня мета — змусити людей упізнати самих себе у героях твору, а в художньому світі антиутопії — своє суспільство. Впізнати — жахнутися й прозріти. І це майстерно зробили англійські письменники XX сторіччя, твори яких можна вважати класичними зразками жанру антиутопії.

Л-ра: Вікно в світ. – 2001. – № 3. – С. 89-96.

Біографія

Твори

Критика