Похмурий пророк, або орвеллівський світ на українських теренах

Микола Рябчук

Півстоліття тому, 8 червня 1949 року, в Лондоні з’явилася друком порівняно невелика книжка такого собі Еріка Блера, більш відомого під літературним псевдонімом Джордж Орвелл, - втім, відомого радше у журналістських, ніж письменницьких колах, попри півдюжини виданих (і успішно забутих) до того часу романів. Назва його нового твору складалася з чотирьох цифр - «1984», дія у ньому відбувалася в доволі віддаленому (на 36 років) майбутньому; пророчого змісту, однак, у магічній даті на обкладинці не було: вона відбивала лише в дещо зміненому вигляді рік написання твору - 1948. Робоча назва роману - «Остання людина в Європі» - не припала авторові до смаку: комбінуючи цифри для нової назви, він навряд чи передбачав, що 1984 рік виявиться, у певному сенсі, останнім роком існування змальованої ним тоталітарної утопії на просторах СССР. І звісно ж, не сподівався, що початковий 25-тисячний наклад роману виявиться аж надто малим - через рік доведеться видрукувати ще 50 тисяч в Англії і 360 тисяч у США, а відтак ще мільйони примірників по цілому світові шістьма десятками мов. Утім, самому Орвеллові не судилось побачити всесвітній тріумф своєї найголовнішої книги - він не прожив і року після її виходу, померши від сухот у 46 років.

У Совєтському Союзі Джордж Орвелл був, звісна річ, заборонений. Витворений ним у романі «1984» фантастичний світ (не кажучи вже про попередню повість «Скотоферма», 1945) надто вже скидався на знану всім нам реальність - із тотальним контролем поліційної держави не тільки за діями, а й за думками кожного індивідуума. У 70-ті роки польський місячник «Literatura na swiecie» (щось на кшталт нашого «Всесвіту») присвятив Орвеллові спеціальне число, де знайшлося місце, природно, й для фрагментів уславленого роману, - польська цензура була достатньо ліберальною щодо подібних літературних зухвальств, тим більше, що редакція прокоментувала роман як сатиру не лише на сталінський, а й взагалі на будь-який тоталітаризм - зрештою, небезпідставно. У межах «соцтабору» журнал поширювався загалом вільно, проте передплатників в Україні було не густо, а до бібліотек «високодуховний» український народ і тоді вчащав не набагато більше, ніж тепер.

1988 року, в розпалі «перестройки», котра під той час доповзла вже й до України, журнал «Всесвіт» зробив героїчну спробу першим в СССР надрукувати «1984» Орвелла, проте «внутрішні цензори» виявилися пильнішими від «зовнішніх»: до друку пішли лише жалюгідні шматки роману, покалічені, крім усього, ще й ганебними перестрахувальницькими правками («Партію» було замінено на «Організацію» й тому подібне). Публікація, однак, отримала певний розголос; молодий філолог Юрко Шевчук, натхнений відвагою земляків, ризикнув принести в редакцію українську версію «Скотоферми», зроблену, за його словами, кілька років тому «просто так, для друзів». Але ця річ була ще крутішою, ніж «1984», тож редакційні комісари, природно, з обуренням відкинули провокаційний рукопис. А ще за рік обидва твори з’явилися у Москві по-російськи, після чого українська публікація зробилася просто неактуальною.

Втім, 1990 року у видавництві «Заповіт» притча «Скотоферми вийшла-таки під однією обкладинкою з не менш знаменитим романом Артура Кестлера «Ніч ополудні». Публікація була унікальною принаймні під одним оглядом: до неї включили передмову самого Орвелла до українського (діаспорного) видання «Скотоферми» 1947 року. Здійснив цей перший український переклад (під дотепною назвою «Колгосп тварин») молодий емігрант, а нині вчений-візантолог зі світовим ім’ям, професор Гарвардського університету Ігор Шевченко.

Після повного й нібито остаточного краху совєтського тоталітаризму в 1991 році Орвелл, здавалося, цілковито втратив свою актуальність. Понура антиутопія «1984» не збулася: майбутнє виявилось радше фарсом, аніж трагедією. Всемогутній, всевідаючий і все контролюючий Старший Брат моторошного орвеллівського світу перетворився у постсовєтському просторі на зграю дрібних посткомуністичних бісів, амбіційних і злодійкуватих, малоприємних для повсякденного лицезріння, проте геть позбавлених справжнього демонізму, розмаху, харизматичності.

Але незмінним залишився головний герой твору, маленька людина на ймення Вінстон Сміт, тобто такий собі Леонід Коваль, або Ковальчук, або Коваленко; й незмінними, тобто незмінно демонічними, лишилися зовнішні, незбагненні для нього сили, що керують суспільством, - той самий «чобіт, що топче людське обличчя» - чи то у формі звичного хамства (пост)совєтських чиновників, чи то у формі невиплачених зарплат, чи у формі традиційного цинізму, брехливості й безкарності влади. Сьогоднішній український обиватель, який ось уже десять років обирає цілком добровільно, аж ніяк не під дулами кулеметів, ту саму олігархічну владу, котра з нього відверто знущається, і є, безумовно, прямим нащадком Вінстона Сміта - але не того, котрий протягом цілого орвеллівського роману опирається тоталітарній системі, а того, яким він виходить наприкінці з катівень «Міністерства любові», тобто таємної поліції, - морально покалічений і духовно зламаний, перетворений фактично на жалюгідну безмовну й бездумну тварину.

Цей «гомо совєтікус», сформований тоталітаризмом, виявився набагато живучішим од самої системи, з якої виніс найголовніше - «дводумство»: «Знаючи, не знати; вірити у свою правдивість, викладаючи свідому брехню; дотримуватися одночасно двох протилежних думок, розуміючи, що одна виключає другу, й бути переконаним в обох (...) забути все, що треба забути, й знову викликати у пам’яті, коли виникне така потреба, й знову негайно забути, а головне, застосовувати цей процес до самого процесу - ось у чому найбільша тонкість: свідомо долати свідомість і при тому не усвідомлювати, що займаєшся самогіпнозом». «Це химерне поєднання протилежностей - знання з невіглаством, цинічності з фанатизмом, - узагальнює Орвелл, - одна з характерних особливостей нашого суспільства».

Сучасні українські соціологи називають цей феномен «амбівалентністю масової свідомості», публіцисти йменують це «постсовєтською шизофренією». У практичному плані це означає, що більшість населення хоче жити заможно, як на Заході, але працювати при тому звично, по-совєтськи; зберігати незалежність України, але, бажано, в складі СССР; розвивати ринкову економіку, але, бажано, з планово-розподільною системою та «регульованими» цінами; будувати демократію, але, бажано, зі своїм Піночетом. Схоже, мав-таки рацію один з Орвеллових персонажів, котрий казав, що «люди в масі своїй - слабкі, боягузливі створіння, вони не в змозі витримати свободу, не здатні дивитися в лице правді, тому ними мусять правити й систематично дурити їх ті, що од них сильніші»?..

Судячи з усього, це питання глибоко хвилювало Орвелла, котрий ціле життя дотримувався лівих поглядів і навіть воював в Іспанії на боці республіканців, проте глибоко розчарувався там поведінкою місцевих сталіністів, котрі фактично занапастили Республіку; а ще більше поведінкою сталіністів совєтських, котрі, на думку Орвелла, занапастили соціалістичну ідею загалом. В одній зі статей («Пригнобленні літератури», 1945), написаній ще до роману «1984», він вельми проникливо застерігав: «Добре налагоджена брехня - звична річ у тоталітарній державі... Вона лежить у самій природі тоталітаризму й існуватиме навіть після того, як відпаде потреба в концентраційних таборах і таємній поліції».

Сьогодні ми живемо в суспільстві, де потреба в таборах, та й у таємній поліції, по суті, відпала. Посткомуністична номенклатура, заздалегідь виплекавши чи, краще сказати, видресирувавши необхідну критичну масу «гомо совєтікусів», може тепер обходитися й без тоталітарної ідеології й, узагалі, без будь-якої ідеології, щохвилини змінюючи своє забарвлення відповідно до кольору середовища, перетворюючись на таку собі віртуальність, міраж, щось таке, що перебуває при владі й водночас ніби в опозиції, водночас ліворуч і ніби праворуч, на сході і ніби на заході, скрізь і ніде, - відбиваючи й певним (по суті, патологічним) чином задовольняючи ту саму «амбівалентну масову свідомість», яку йменують також «колективною шизофренією».

Орвелл передбачав і це, рішуче обстоюючи у своїй публіцистиці свободу людини як найвищу цінність і, зокрема, свободу слова як необхідну умову всіх інших свобод. Навіть у такій ліберальній країні, як Англія, вважав Орвелл, «щоб реалізувати право на свободу слова, доводиться боротися з економічним примусом та впливовими тенденціями в громадській думці», хоча «поки що не з таємною поліцією». «Кожен письменник чи журналіст, який прагне лишатися чесним, - писав він, - виявляє, що заважають йому не так прямі переслідування, як суспільні тенденції. Проти нього діють такі явища, як концентрація преси в руках жменьки багатіїв, монополія на радіо та в кінематографі (масового телебачення тоді ще не було. - М. Р.), розширення діяльності офіційних організацій на кшталт міністерства інформації, котрі допомагають письменникові втриматися на плаву, зате відбирають у нього час і диктують, що йому думати». Як наслідок - «туман дезінформації й брехні огортає такі теми, як голод в Україні, громадянська війна в Іспанії, совєтська політика щодо Польщі тощо».

Може, найцікавіше для нас спостереження Орвелла стосується прямого зв’язку між свободою слова в країні та наявністю справжньої економічної свободи, тобто тієї свободи, якої у нас в Україні фактично досі немає. За соціалізму, як, утім, і за державного капіталізму, стверджував Орвелл, «зникає економічна свобода особи, тобто великою мірою підривається її свобода чинити, як їй хочеться, вільно вибираючи собі фах, вільно пересуваючись у будь-якому напрямку» тощо. Донедавна ми не передбачали наслідків подібних змін. Ніхто не розумів як слід, що зникнення економічної свободи відіб’ється й на свободі інтелектуальній».

Єдине, чого Орвелл, здається, не передбачив, це здатності номенклатури до трансформації та мімікрії. «Всі попередні олігархії, - писав він у романі «1984», - втрачали владу або через закостеніння, або через хирлявість. Вони або ставали тупими й зарозумілими, переставали пристосовуватися до нових обставин і занепадали, або робилися ліберальними й нерішучими, йшли на поступки, коли слід було застосовувати силу, - й знов-таки занепадали». Але якщо «суть олігархічного правління», за Орвеллом, «не в спадковій передачі від батька до сина, а в стійкості певного світогляду й способу життя», можемо не сумніватися, що згадане правління протриває в нас у найкращому разі довго, у найгіршому - вічно.

А тому навряд чи слід сподіватися, що класичний роман Орвелла «1984» потрапить найближчим часом до курсів світової літератури в школах України - як це сталося вже у більшості посткомуністичних країн Східної Європи. Якщо ж це коли-небудь трапиться, можна з певністю буде тоді сказати, що орвеллівська совдепія в нас нарешті закінчилась чи принаймні невідворотно наблизилась до свого кінця.

Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2000. – № 127. – С. 147-151.

Біографія

Твори

Критика