Джордж Оруелл. «1984»: вплив світоглядних пріоритетів автора на вирішення основних проблем роману

З. В. Савченко

Як спосіб мислення, фантастика була присутня в літературі, починаючи з міфічних систем стародавнього світу. Неймовірні діяння богів, загробні ходіння, змалювання фантастичних істот відображали прагнення людей глибше пізнати буття, знайти відповіді на численні питання, пов'язані з організацією всесвіту, врешті, надії на вдосконалення дійсності. Однак лише в XVI столітті специфічне світобачення вилилося в певну літературну форму — утопію. Термін, уведений Томасом Мором, в перекладі з латинської означав «місце, якого ніде немає», а отже й за змістом фантастичні твори тяжіли до зображення нереальних ідеальних держав, де все збудовано за законами розуму, де всі люди рівні й твердо вірять у непохитну досконалість існуючого ладу.

Однак час ішов, розвивалися наука і техніка, а люди продовжували голодувати, руйнувати, вбивати. Як підсумок, з'явилася зневіра, що досягла свого апогею на початку XX століття. 30-40 роки в житті більшості європейських країн стали періодом глибокої психологічної кризи, пов'язаної з розчаруванням у буржуазно-демократичній державності, яка виявила свою неспроможність під час Першої світової війни; до цього додалася й зневіра в казарменому соціалізмі, що будувався в СРСР, не говорячи вже про покручі фашистського режиму. Література цього періоду відреагувала на тотальний песимізм бурхливим розвитком жанру антиутопії.

Починаючи з Є. Зам'ятіна, письменники намагалися передбачити розплату за бездумне використання технічних досягнень набагато раніше, ніж вона настане, спрогнозувати розвиток певних умоглядних суспільних систем і виявити їхні вади. Засобом же соціальної діагностики ставали відомі ще з XVI століття умовні країни, планети, дивовижні машини тощо. Видатними репрезентантами жанру антиутопії в XX столітті були Г. Веллс, О. Хакслі, К. Чапек, Р. Акутагава, С. Лем, В. Винниченко та ін. Особливе ж місце серед цієї плеяди посідає Джордж Оруелл (1903-1950).

Письменник зі світовим іменем, про якого написана величезна кількість літературознавчих праць, чиї книги перекладені всіма мовами, екранізовані й телеекранізовані, як це не дивно, тривалий час залишався невідомим. Звичайно, англійська літературна спільнота добре знала Еріка Блера, котрий працював під псевдонімом Джордж Оруелл. Як особистість він був відомий у цьому колі навіть до написання своїх шедеврів, дякуючи документалістиці й журналістській діяльності. Однак щодо масового читача питання непоінформованості існувало. Справа в тому, що Оруелл просив своїх друзів і колег (навіть у заповіті) не писати нічого про людину по імені Ерік Блер. Пояснював своє бажання просто: створювати легенди немає сенсу, а правда вийде досить непривабливою, бо життя Блера — це ланцюг суцільних компромісів і невдач. Друзі дотримувалися заборони, однак писали про Оруелла і його творчість поступово, з окремих деталей формуючи цілісну картину життя. Лише професор Кріг, відомий політолог, зважився створити академічну біографію письменника, що побачила світ наприкінці 80-х років XX століття.

Сьогодні нам відомо, що Ерік Блер (Джордж Оруелл) народився в Бенгалії в 1903 році (на той час країна була колонією Великобританії). Освіту одержав в Англії, в престижному Ітоні. Після закінчення навчання чотири роки служив у поліції в Бірмі, доки не вирішив стати журналістом. Працюючи в Парижі, Лондоні, Блер брався за будь-яку роботу, водночас випробовуючи власне перо. Перший успіх йому принесла публіцистична книга «Шлях на Вілен П’єр» (1937), в якій ішлося про долю безробітних Північної Англії.

Світоглядні й політичні переконання письменника остаточно зміцніли в роки громадянської війни в Іспанії, де Оруелл зіткнувся з тоталітарними методами правління, експортованими Радянським Союзом — державою, що не лише постачала іспанським республіканцям зброю, але й фактично керувала республіканською армією. Творчим підсумком перебування письменника в Іспанії стала ще одна публіцистична книга «Пам'яті Каталонії» (1938). Вона не була оцінена сучасниками, хоча, на наш погляд, стала першою сповідальною книгою, в якій Оруелл говорить сам із собою, усвідомлює себе.

В Іспанію письменник потрапив як представник прокомуністичних сил (інакше на той час бути не могло, бо засвідчувало б профашистські симпатії). Будучи кореспондентом, він став солдатом: знаходився в окопах Каталонії, був тяжко поранений, потрапив у пастку, потім — до служби безпеки, звідки довелося тікати... Там, в Іспанії, Оруелл уперше зрозумів, що тоталітаризм, як би його не називали (фашизмом чи комунізмом), має однакове обличчя. Фашизм він не сприйняв одразу й категорично, справжню ж суть комунізму усвідомив поступово. Письменник побачив, що одні антифашисти гинуть на фронті, захищаючи республіканську Іспанію, а інші — в катівнях служби безпеки, звинувачені в троцькізмі, ревізіонізмі тощо. Цими останніми були звичайні каталонські селяни, які навряд чи знали праці Троцького, однак з якихось причин потрапили під підозру Сталіна. Про трагедію подвійної війни Оруелл і написав свою книгу: перша війна була очевидною (між республікою та франкістами), друга — завуальованою, а тому ще більш жорстокою, адже велася вона між особистістю й тими, хто цю особистість прагнув нівелювати.

Надалі Оруелл, категоричний ворог беззаконня, терору, насильницького однодумства, виправданих політичною необхідністю, постійно звертався до глибоких роздумів про сутність історичних процесів, насичуючи ними есе, нариси та романи.

Головним твором письменника, безсумнівно, став роман «1984». Антиутопія за жанром, він виник у період активного осмислення митцями 30-40-х років XX століття проблеми деградації людської спільноти. Виявлялася ця соціальна хвороба по-різному — як ідеологія сталінізму, як доктрина расової і національної зверхності, як комплекс ідей «агресивної технократії», — але суть її завжди була однаковою: настанова на знецінення людської особистості й на абсолютизм влади. У цьому розумінні роман Оруелла не став чимось оригінальним, так само, як нічого нового письменник не винайшов і на рівні композиції чи сюжету книги. Особливістю «1984» став комплекс ідей, досліджуваних автором. До того ж, на думку відомого публіциста і вченого В. Чалікової, Оруелл, аналізуючи конкретні ситуації, ставить в епіцентр подій самого себе, або принаймні особистість, надзвичайно близьку собі. Герой роману — людина фізично слабка, хвороблива, але наділена почуттям власної гідності, бажанням свободи, сильною пам'яттю, яка нічого не хоче викреслювати, — змушений існувати в суспільстві, де свободи немає, пам'ять заборонена, де кожен знаходиться під контролем невсипущого ока. Чи зможе він у таких умовах зберегти власну індивідуальність? Попередники письменника, вказуючи на небезпеку глухих кутів, все ж не були фаталістами. Вони змальовували світ, в якому всі ситі, вдягнені, не знають війн і злиднів, але світ знеособлений, безбарвний для самотнього бунтівника проти системи. Однак сам факт існування такого бунтівника демонстрував можливість порятунку й збереження недоторканості внутрішнього світу особистості. Оруелл пішов значно далі. По-перше, він був переконаний, що тоталітарний режим зможе вистояти лише тоді, коли людям заборонять мріяти, згадувати, говорити звичною мовою, а головне — зроблять їх злидарями. В умовах, відтворених письменником, голодна й залякана безлика спільнота легко контролювалася. По-друге, Оруелл доводить, що вільна особистість — поняття умовне. Якщо людину довго й уперто катувати, вона перетвориться на купу кісток і м'яса, котра молитиме лише про припинення фізичного болю. І для того, щоб біль припинити, вона піде на все: зрадить, обмовить, віддасть на поталу не тільки друзів, а й кохану. Конструюючи таку ситуацію, письменник тим самим перекреслює сформований стереотип, буцімто відповідальність за катування покладається на жертву. Він переконаний, що жорстокість системи якраз і полягає в тому, що перед особистістю ставляться по суті нелюдські вимоги, оскільки катування тут сприймається як іспит: витримав — значить ти людина, не витримав — зрадник. Оруелл-гуманіст прагне реабілітувати людську плоть, котра не може перетворюватися на залізо, та й не розрахована на це. А отже письменник уперше зміщує акценти — звинувачує не жертву за слабкість, а ката за жорстокість. Інша річ, що герой роману «1984» не витримав тортур ще й тому, що підмінив свою людську сутність «високою метою», заради якої згодився знущатися з інших. На наш погляд, Уїнстон Сміт зіпсований тим, що живе в зіпсованому суспільстві. Він готовий до принижень, у ньому багато ненависті, він підсвідомо заздрить вищій касті — а отже він загинув би і без тортур.

Ще однією цікавою концепцією Оруелла, відтвореною в його романі, є концепція влади. Деякі критики, досліджуючи творчість письменника в цілому, вказували, що Оруелл відкрив у людині непомірне владолюбство, продемонстрував спроможність влади дарувати насолоду тільки від усвідомлення можливості реалізувати той чи інший потенціал. Причина такого бачення проблеми криється, на нашу думку, в своєрідності розуміння письменником XX століття як певного історичного періоду. Спираючись на конкретні політичні теорії, Оруелл стверджував, що за владу ведуть боротьбу, як правило, представники середнього прошарку суспільства, оскільки нижчим верствам вистачає турбот про хліб щоденний, а вищі владу вже мають. До того ж письменник поділяв людей на інтелектуалів та інтелігентів, вважаючи, що останні — духовно багаті особистості — владарювати не здатні. А от серед інтелектуалів середніх верств обов'язково знаходяться люди, озброєні наукою про управління, котрі виявляють достатньо гнучкості й наполегливості для досягнення бажаного. Тому й з'являються замкнені системи на зразок змальованої Оруеллом у романі «1984». Влада тут охороняється пильно й цілодобово; правлять колективно, одного зробивши символом (всім відомий Великий Брат); групові інтереси владного колективу ставляться вище особистих заради збереження статусу еліти. Державний апарат націлений у першу чергу на програмування людського мислення — підлеглі мають бути уніфікованою масою без минулого, без майбутнього, масою напівголодною, приниженою, яка кожну дрібничку сприймає як подарунок. За таких умов, переконаний письменник, тотальне правління має реальний шанс тривати якомога довше. У підсумку твір Оруелла при порівнянні з іншими антиутопіями XX століття вражає найбільше — у створеному ним світі ніхто не захотів би жити ні за яких умов.

Дія роману «1984» відбувається в Лондоні, змальованому як злиденне місто. Все навколо нагадує воєнний час — запах капусти, джин «Перемога», кабінет за номером «101» і т. д. Але чи справді письменник пророкував подібне майбутнє саме своїй країні? Відповідаючи на це запитання, Оруелл наголошував, що тоталітарна ідея живе в свідомості інтелектуалів скрізь. Якщо з цим не боротися, то будь-яке суспільство втратить імунітет до найстрашнішої бацили століття. В такому контексті «1984» сприймається не як пророцтво, а як пересторога людству в цілому.

Який же вихід пропонує Оруелл? Головний герой роману лише спочатку змальовується як особистість, бунтівник, однак системі вдається його зламати. Чи не означає це авторської капітуляції перед тоталітаризмом? Однозначно, ні. Письменник зберігав надію, що, не дивлячись на ідеологічні режими, люди не відмовляться від споконвічних цінностей, таких як взаємопідтримка, чесність, порядність, любов до ближнього; він вірив, що в котрогось із вождів, можливо, попри його волю, все ж прокинеться звичайний інстинкт самозбереження, а отже й прагнення врятувати світ.

Л-ра: Зарубіжна література. – 2006. – № 2. – С. 4-6.

Біографія

Твори

Критика