Джордж Орвелл. Данина Каталонії

(Уривок)

Розділ 1

У Ленінських казармах Барселони, за день до того, як я приєднався до ополченців, я зустрів одного вояка, що стояв навпроти офіцерського столу.

То був кремезний італієць, років двадцяти п’яти-двадцяти шести, з рудим волоссям та широкими плечима. Він хвацько насунув на одне око шкіряного кашкета. Чолов’яга стояв до мене боком, опустивши підборіддя на груди і здивовано вглядаючись у мапу, яку один з офіцерів розклав на столі.

Щось у його обличчі зворушило мене до глибини душі. То було обличчя людини, яка б з легкістю вбила або віддала своє життя за друга. Так виглядають анархісти, подумав я. З іншого боку, він міг би бути комуністом. У виразі його обличчя були чистота та жорсткість, а також шана, що її неписьменні виказують тим, хто їх у чомусь переважає. Він, очевидно, не вмів читати мапу, та й взагалі читання мапи було для нього величезним подвигом, здатним на який були лише розумні люди. Зі мною таке трапляється вкрай рідко, і от тепер не знаю чому, але цей молодий чоловік одразу мені сподобався. Поки вони щось обговорювали біля столу, якась деталь виказала, що я — іноземець. Італієць підвів голову і швидко запитав:

— Italiano?

— No, Ingles. Y tii?

— Italiano.

Коли ми виходили, італієць пройшов через усю кімнату й міцно потис мені руку. Дивовижно, що до незнайомця можна відчути прихильність! Здавалося, наші душі подолали прірву мови й культури і зблизились. Залишалось лише сподіватися, що я йому також сподобався. Я знав, щоб зберегти перше приємне враження, я не мав більше з ним зустрічатись. І, звісно, я більше ніколи його не бачив. В Іспанії таке часто трапляється.

Я розповів про цього італійця, бо його образ міцно закарбувався у моїй пам’яті. Благенька уніформа, суворе обличчя — усе це символізує для мене атмосферу того часу. З ним пов’язані усі мої спогади про ту війну — червоні стяги у Барселоні, похмурі поїзди, повні нещасних солдатів, що мляво їдуть на передову, сірі, побиті війною міста й брудні, холодні окопи в горах.

Сталося це наприкінці грудня 1936 року, менше семи місяців тому, проте мені здається, що це було зі мною дуже давно. Останні події набагато сильніше затерли все в пам’яті, аніж те, що траплялося у 1935 чи 1905 роках. Я приїхав до Іспанії для написання статей, проте майже одразу вступив до лав ополчення, оскільки на той час та за тих умов це рішення видавалось мені єдиним правильним з усіх можливих. Фактично, влада в Каталонії досі належала анархістам, і революція була в самому розпалі. Для усіх, хто перебував тут із самого початку, ще в грудні чи січні видавалося, що революція завершувалась, але для тих, хто приїздив просто з Англії, вигляд Барселони видавався нереальним та надзвичайним. Ось і я вперше у своєму житті опинився в місті, де панував робітничий клас. Практично всі будівлі незалежно від розміру були захоплені робітниками й завішані червоними стягами, чи червоно-чорними прапорами анархістів. На кожному будинку нашкрябані серп і молот, а також абревіатури революційних партій. Майже всі церкви розвалені, ікони спалені. То тут, то там групи робітників розбивають церкви. На кожній крамниці й кафе виднівся напис, що оголошував їхню колективізацію. Така ж доля чекала навіть на чистильників взуття — їхні коробки пофарбували у чорні та червоні кольори. Офіціанти і адміністратори дивились вам просто у вічі й ставились як до рівних. Улесливі та навіть офіційні форми звертання тимчасово зникли, поступившись місцем простішим висловам. Ніхто не казав «пан», «дон» чи навіть «Ви», зате люди звертались одне до одного «товариш», «ти», замість «добридень» повсякчас чулося «привіт». Я на власній шкурі відчув дію цього закону, коли намагався дати чайові хлопчикові-ліфтеру. За це мене добряче висповідав управляючий. Не було приватних легкових автомобілів — їх конфіскували, а інший транспорт — таксі, трамваї — перефарбували у червоні й чорні кольори. Всюди висіли революційні плакати, їхні червоні та блакитні кольори заглушували решту оголошень, які здавались просто плямами бруду. Вулицею Ла Рамбла, основною артерією міста, з ранку і до глибокої ночі пливли натовпи людей, гучномовці гриміли революційними піснями. Найхимернішим з усього був вигляд натовпу. Видавалось, що в цьому місті геть зникли заможні класи і, окрім декількох жінок та іноземців, жоден житель Барселони не був «ошатно» одягнений. Практично всі були вбрані в грубі робочі однострої або блакитні робітничі комбінезони, чи якийсь варіант повстанського вбрання. Усе видавалося дивовижним і зворушливим. Тут було те, чого я не до кінця розумів і що мені, до певної міри, не подобалось, одначе я усвідомив: тут є за що боротись. Я вірив, що речі були такими, якими здавались, що тут направду була робітнича країна. Я не одразу й зметикував, що багатенькі буржуа причаїлись і на якийсь час перефарбувались у справжнісіньких пролетарів.

Поряд з усім цим буквально фізично відчувалась лиха атмосфера війни. Місто здавалося похмурим та брудним, дороги й будівлі давно потребували ремонту, вулиці вночі майже не освітлювались, оскільки люди побоювалися повітряних нальотів, пошарпані магазини стояли пусткою. М’ясо було в дефіциті, молока не дістати, не вистачало також вугілля, цукру й бензину, а з хлібом взагалі була біда. Навіть тоді черги за хлібом тяглися на сотні метрів. Проте, наскільки можна було судити, люди поки що були задоволені й сповнені оптимізму. Безробіття зникло, але рівень життя все ще був страшенно низьким. При цьому дуже бідних людей було не так і багато й жодного тобі жебрака, за винятком, хіба, циган. Окрім того, люди вірили в революцію та світле майбуття, сподівалися, що настала доба рівності й свободи. Кожен намагався поводитися, як людина з гідністю, а не як гвинтик капіталістичної машини. Оголошення у перукарнях були здебільшого анархістські (перукарі й самі були анархістами), в яких врочисто роз’яснювалось, що перукарі — більше не раби. На вулицях розклеювали плакати, що закликали проституток припинити бути проститутками. Представники практичної та насмішкувато-презирливої цивілізації англомовних країн дивувалися, наскільки дослівно ідеалісти-іспанці підхопили банальні старі революційні гасла. В той час на вулицях за декілька сантимів продавалися тексти наївних революційних балад, в яких оспівувалась пролетарська братерська любов та осуджувались лиходійства Муссоліні. Я неодноразово бачив, як неписьменний повстанець купував одну з тих балад, насилу вимовляв слова, а тоді підбирав мелодію та заходився наспівувати.

Біографія

Твори

Критика