Три найдивніші та найзагадковіші соціофобії

Боїтеся почервоніти на публіці? Тоді, ймовірно, у вас еритрофобія.

Авторка: Кейт Саммерскейл

Основні тези

• Кейт Саммерскейл у своїй «Книзі фобій та маній» розкриває історію про одержимості та страхи, з якими люди мали досвід і намагалися класифікувати, та вилікувати їх
• Мільйони людей у всьому світі мають такі фобії, як арахнофобія та клаустрофобія, але, крім того, є багато рідкісних фобій, на які можуть страждати люди, починаючи від панічної атаки у відкритому просторі та закінчуючи сильною відразою до кластерних отворів.
• Еротоманія, еритрофобія та гелотофобія – ці три соціофобії висвітлені у книзі.

Еротоманія

Еротоманія (походить від грецького слова «eros», іншими словами – палке кохання) спочатку була терміном для позначення шаленого відчаю через нерозділене кохання; у вісімнадцятому столітті це слово означало підвищене сексуальне бажання; сьогодні це трактується як ілюзія людини, котра вірить, що її хтось таємно і палко кохає; стан також відомий як «синдром Клерамбо». У 1921 році французький психіатр Гасьян де Клерамбо представив справу Лії-Анни Б., п'ятдесятитрирічної паризької модистки, котра була переконана, що Джордж V був закоханий у неї. Під час багатьох своїх мандрівок до Лондона вона годинами стояла біля воріт Букінгемського палацу думаючи, що король подає їй зашифровані повідомлення, посмикуючи королівські штори.

Як пояснив де Клерамбо, перші бурхливі дні еротоманії часто змінюються періодами розчарування та невдоволення. За його словами, існує три стадії цього синдрому: надія, розчарування та невдоволення. Вважається, що цей стан зустрічається переважно у жінок, а чоловіки більш схильні до насильства проти уявного коханця або проти когось, хто, на їх думку, перешкоджає уявним любовним стосункам. Таким чином, чоловіки-еротомани частіше привертають увагу психіатрів і поліції, а їхні історії залишаються записаними.

У 1838 році Жан-Етьєн Ескіроль описав пацієнта, який страждав на «хворобу уявного кохання». Це історія маленького тридцятишестирічного чорноволосого клерка з півдня Франції, котрий під час свого візиту до Парижа придумав велике захоплення актриси до нього. За будь-якої погоди він чекав її біля будинку, тинявся біля дверей сцени, слідкував за нею пішки, коли вона їздила в кареті, і одного разу виліз на дах кебі в надії побачити її у вікно. Чоловік актриси та її друзі робили все можливе, щоб відвадити його від неї. Вони «зневажали цього жалюгідного чоловіка, — писав Ескіроль, — ображали та жорстоко поводились з ним». Але клерк уперто наполягав на своєму, бо був переконаний, що актрисі перешкоджають висловити свої справжні почуття до нього. «Щоразу, коли об’єкт його пристрасті з’являвся на сцені, — казав Ескіроль, — він заходив до театру, сідав на четвертому ярусі навпроти сцени і, коли виходила актриса, махав білою хусткою, щоб привернути її увагу». А вона в цей час озиралася на нього, як стверджував клерк, із розчервонілими щічками та сяючими очима.

Груба сварка з чоловіком актриси призвела до того, що його відправили до психіатричної лікарні, де Ескіроль взяв у нього інтерв'ю. Виявивши, що чоловік цілком раціональний у більшості питань, Ескіроль спробував переконати його щодо почуттів актриси. «Як ви могли повірити, що вона кохає вас? — запитав він. — У вас немає нічого привабливого, тим паче як для актриси. Ви негарний, у вас немає ні статусу, ні багатства».

«Так, це все правда, — відповів клерк, — але серцю не накажеш, і я бачив надто багато, щоб сумніватися, що мене кохають».

У Лондоні в 1850-х роках у новому англійському суді у справах розлучень був висунутий позов про жіночу еротоманію. Влітку 1858 року успішний інженер на ім'я Генрі Робінсон подав заяву про розірвання шлюбу зі своєю дружиною Ізабеллою, надавши її щоденникові записи як доказ подружньої зради з відомим лікарем Едвардом Лейном. Адвокати місіс Робінсон відповіли, що їхня клієнтка страждала від еротоманії, а всі її записи були фантазіями, основаними на омані, ніби доктор Лейн був у неї закоханий. Ізабеллі Робінсон вдалося відхилити позов чоловіка, але з її приватного листування випливає, що вона зробила це лише для того, щоб врятувати репутацію молодого лікаря. Вона вдавала, що страждає на еротоманію, щоб поберегти свого коханого.

Записи випадків еротоманії збільшуються. У 2020 році команда португальських психіатрів описала випадок містера Екса, безробітного п'ятдесятиоднорічного чоловіка, котрий жив зі своєю овдовілою матір’ю в маленькому селі на півдні Португалії. Містер Екс переконався, що місіс Ей, заміжня жінка, котра часто відвідувала його місцеву кав’ярню, закохалася у нього: вона подавала йому сигнали, сказав він, і дивилася на нього з тугою. Він почав переслідувати її, зрештою ставши таким надокучливим, що вона вчинила напад на нього. Після цього він переконався, що власниця кав’ярні (місіс Бі) також була закохана у нього і через свої ревнощі обмовила його перед місіс Ей. Він злився на неї за те, що вона повірила пліткам про нього, та за те, що не мала достатньо сміливості, щоб залишити свій шлюб.

Невдовзі після цього, коли його мати захворіла і її відправили в будинок для літніх людей, містер Екс був переконаний, що місіс Сі, інша постійна клієнтка кафе, теж закохалася в нього. Вона відмовила йому у побаченні, але він пояснював це тим, що, оскільки вона заміжня, вона соромиться зізнатися у своїх почуттях до нього. Він почав переслідувати місіс Сі і в один момент звинуватив її у використанні проти нього чаклунства з безсоння та зменшення його статевих органів. Погрожуючи ножем, він вимагав, щоб вона зняла накладене нею закляття. Місіс Сі повідомила про інцидент, і містера Екса було госпіталізовано до психіатричного відділення, де йому прописали антипсихотичні препарати. Його манія переслідування трохи знизилась, але він залишився переконаний, що всі три жінки були закохані в нього, і оголосив, що він все ще відданий місіс Ей.

Еротомани живуть у світі власної фантазії. У романі Ієна Мак'юена «Нестерпне кохання» (1997) антигерой-еротоман переконаний, що у нього таємно закоханий інший чоловік. Куди б він не дивився, він всюди бачить приховані романтичні послання.

«Його світ визначався зсередини, — пише Мак’юен, — спираючись на власну потребу… Він прикрашав світ своїми почуттями, а світ (у свою чергу) підтримував його на кожному кроці».

Еритрофобія

Наприкінці дев’ятнадцятого століття слово еритрофобія використовувалося для опису протиприродної непереносимості речей, пов’язаних із червоним кольором (грецькою erythros означає «червоний»). Лікарі помітили, що в основному огиду до цього кольору мали пацієнти, у яких катаракта була видалена хірургічним шляхом. Але на початку двадцятого століття це слово використовували для позначення патологічного страху запаленіти, тобто боязні покритися рум’янцем.

Еритрофобія — це самореалізований синдром, який викликає фізіологічні зміни, яких боїться хворий. Відчуття, ніби хтось ось-ось зашаріється, викликає почервоніння; коли шкіра стає гарячою, збентеження посилюється, а жар поглиблюється та поширюється. Такий стан може сильно виснажувати. У 1846 році німецький лікар Йоганн Людвіг Каспер описав випадок молодого пацієнта, котрий почав паленіти у тринадцять років, а коли йому виповнилося двадцять один, він настільки мучився страхом почервоніти, що уникав навіть свого найкращого друга. Того року він покінчив життя самогубством.

Люди починають червоніти, коли вважають, що вони знаходяться в центрі уваги і є об’єктами захоплення, висміювання чи осудження. Коли інші помічають їх почервоніння, вони відчувають, що їхня шкіра горить ще сильніше. Почервоніння поширюється там, де судини знаходяться близько до поверхні шкіри, – щоки та лоб, вуха, шия та верхні частини грудей. Це явище є більш помітним серед людей зі світлою шкірою.

Як писав Чарльз Дарвін у 1872 році: «Почервоніння — це найбільш своєрідна та природна людська проява, зумовлена сором'язливістю, соромом і скромністю, основним елементом у всьому, що привертає увагою до себе... Це не просто процес роздумів про власну зовнішність, а міркування про те, що інші думають про нас, і чому з’являється рум’янець». У художній літературі почервоніння шкіри може розкрити приховані почуття персонажа. Літературний есеїст Марк Аксельрод нарахував шістдесят шість почервонінь у романі Льва Толстого «Анна Кареніна» 1878 року. Анна постійно червоніє, коли чує ім’я свого коханця Вронського. Коли вони зі своєю подругою Кіті розмовляють, то по черзі червоніють, ніби випускаючи спалахи покори, збентеження, скромності, задоволення. Багатий землевласник Костянтин Левін червоніє, коли йому роблять комплімент з приводу його шикарного нового костюма, «але не так, як червоніють дорослі, які ледве помічають це, а як хлопчики, які усвідомлюють, що їхня сором’язливість кумедна, і тому соромляться цього і червоніють ще більше, майже до сліз». Він стає рум’яним від свого почервоніння. «Страх почервоніти, — сказав психіатр П’єр Жане у 1921 році, — як і страх виявити себе потворним або як посміховисько, є різновидом патологічної боязкості, страху бути змушеним проявити себе, почати розмову з іншими, піддати себе суспільному судженню». Також ми іноді червоніємо, коли залишаємось наодинці, або коли в розмові підіймається щось приватне, наприклад, ім’я людини, яка нас таємно приваблює. Рум'янець тут теж може вказувати на страх бути викритим, або, як пропонують теоретики Фрейда, бажання бути поміченим. «Червоніючи, — писав австрійсько-американський психоаналітик Едмунд Берглер у 1944 році, — еритрофоб робить себе справді помітним». Бажання бути поміченим настільки сильно пригнічене, припускав Берглер, що воно випливає в несвідомому прояві рум’янцю.

Біологи ламали голову над еволюційною роллю почервоніння. Дехто припускає, що це як мимовільна реакція, яку неможливо підробити, вона служить соціальній меті: показуючи, що людина здатна соромитися та бажає схвалення оточення, а рум’янець з’являється, щоб запобігти омані та зміцнити довіру. У 1914 році Гренвілл Стенлі Голл стверджував, що все почервоніння виникає від страху. «Його найзагальнішою причиною, — сказав він, — є раптова зміна (чи то реальна, чи вигадана) у тому, як інші ставляться до нас. Занадто відвертий комплімент, відчуття, що ми виказали щось, що хочемо приховати, і що наша віддача викликала б осудження або критику». Жінки червоніють набагато частіше, ніж чоловіки, зауважив він і додав, що «спалах рум’янцю» може бути викликаний чоловічою увагою. «Протягом багатьох віків для жінок погляди чоловіків були джерелом цих спалахів, — доповнив він, — навіть почервоніння від компліменту могло бути через почуття захоплення, яке колись було пов’язане з великою небезпекою».

Багато еритрофобів страждають соціофобією. Одні червоніють, тому що патологічно сором’язливі, а інші, бо бояться спілкування через те, що червоніють. Чилійський психіатр Енріке Ядресіч був упевнений, що його почервоніння має фізіологічну причину. Він казав, що людина, яка постійно червоніє, має надмірну активність симпатичної нервової системи, що спричиняє швидке запалення обличчя та грудей. Бувши професором університету, він був принижений за свою схильність паленіти щоразу, коли несподівано зустрічав колегу чи студента. «Ось ви знову піднімаєтеся на вишневе дерево, докторе», — дражнила одна жінка з його кафедри.

Ядресіч стомився постійно остерігатися ситуацій, у яких він міг би зашарітися. Спробувавши кілька методів лікування, включаючи психотерапію та ліки, він вирішив пройти процедуру відсікання нерва, який викликає почервоніння та потовиділення, який проходить від пупка до шиї та доступний через пахву. Багато людей, які роблять ці операції, після цього відчувають біль у грудях і верхній частині спини, а також помічають компенсаторне збільшення потовиділення в інших частинах тіла. Попри те що Ядресіч сам страждав від деяких із цих побічних ефектів, він був радий, що його рум’янці більше не виступали.

Але експеримент, опублікований у Journal of Abnormal Psychology у 2001 році, показав, що люди, які бояться почервоніти, можуть червоніти набагато менше, ніж інші. Дослідники набрали п'ятнадцять людей із соціофобією, які боялися почервоніти, і п'ятнадцять людей із соціофобією, які не боялися почервоніти, і чотирнадцять людей без соціофобій. Серед пацієнтів з еритрофобією була юристка, яка звільнилася з роботи через те, що сильно червоніла в залі суду. Дослідники попросили кожного учасника переглянути своє конфузне відео (де вони співали дитячу пісню), завести розмову на декілька хвилин з незнайомцем і виголосити коротку промову. Під час цих завдань інфрачервоний зонд вимірював би інтенсивність їхнього почервоніння, а електрокардіограма реєструвала б їхній пульс.

На здивування дослідників, люди з соціофобіями та контрольні групи, які не мали фобій червоніли не менше, ніж люди з еритрофобією. Наприклад, під час бесіди учасники без фобії червоніли так само сильно, як і інші, але про це не повідомлялося: вони не помічали, що їхня шкіра почервоніла. Однак в еритрофобної групи частота серцевих скорочень була вищою, ніж в інших під час кожного завдання. Дослідники поставили собі питання, чи може людина із соціофобією, котра помітила прискорене серцебиття, миттєво й чітко усвідомлювати інші процеси в організмі, особливо такі, як-от почервоніння чи пітливість, які, на їхню думку, можуть помічати інші люди. Вони були настільки стурбовані тим, що їхню схвильованість побачать, що сприймали прискорене серцебиття як шкіру, що швидко нагрівається.

Гелотофобія

Гелотофобія – боязнь бути висміяним на публіці (від грецького gelōs - сміх) – це параноїдальна, образлива форма соціофобії. Німецький психотерапевт Майкл Тітце у 1995 році вперше визначив цей термін як клінічний стан. Він помітив, що деяких його пацієнтів мучило відчуття, що над ними кепкують. Ці пацієнти сприймають веселу посмішку за презирливу насмішку, ласкаве піддражнювання за агресивне глузування. Коли вони чують сміх, їхні лицьові м’язи застигають, сказав Тітце, створюючи «скам’яніле обличчя сфінкса». Дехто так готував себе до насмішок, що набував важкої, в’ялої ходи й рухався, як дерев’яна маріонетка. Тітце описав їх стан як «синдром Піноккіо». Він виявив, що люди з гелотофобією часто повідомляли, що зазнавали цькування, але було не зрозуміло, чи це викликало гелотофобію, чи такі люди сприймали дражніння як знущання.

Жінка, якою опікувався Тітце, простежила свою гелотофобію ще до шкільних років. Її мати, біженка зі Східної Європи, любила готувати страви з часником, і дівчинка виявила, що в школі знущаються з неї через запах, який від неї ішов. Однокласник дав їй прізвисько «міс Часничка», а інші діти приєдналися до насмішок. «Щойно вони бачили мене, вони починали гидко сміятися», — сказала пацієнтка Тітце. Вони часто кричали: «Тьху!». Однокласники демонстративно уникали її не лише на шкільному подвір’ї, а й на вулиці. «Деякі закривали обличчя шапкою або шкільним портфелем, — сказала вона, — кожен, хто дивився на мене з усмішкою, викликав у мене паніку». Вона описала, як реагувало її тіло: «Від сорому я ставала нерухомою».

Відтоді дослідники вивчали поширеність гелотофобії як риси особистості, а також як патологічного стану. Віллібальд Рух з Цюрихського університету стверджував, що найвища кількість випадків гелотофобії спостерігається в «ієрархічно організованих суспільствах, де основним засобом соціального контролю є сором». В одному опитуванні 80 відсотків тайських і менше ніж 10 відсотків фінських учасників сказали, що вони стають підозрілими, якщо інші люди сміються в їхній присутності. Інше дослідження показало, що китайські студенти значно більше бояться бути осміяними, ніж їхні індійські колеги. На Міжнародному симпозіумі з гумору та сміху, який відбувся в Барселоні у 2009 році, Рух стверджував, що гелотофобія найбільш поширена серед британців. «У Європі Британія очолює цей список, — сказав швейцарський психолог, — вона, безсумнівно, знаходиться на першому місці».

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «3 of the strangest and most puzzling social phobias» в журналі «Bigthink» 29 лютого 2022 року.

Переклала Ангеліна Зінькова