Наративні стратегії як спосіб реалізації образу автора в новелах Стефана Цвейга
Надія Касімова
У стилістичних дослідженнях мови літературного твору одне з центральних місць посідає вивчення наративної стратегії як важливого способу реалізації образу автора в художньому творі.
Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної творчій неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального. Проблема автора набуває особливої наукової гостроти, коли йдеться про необхідність встановлення адекватного імені митця, що при вірогідній варіативності часто лишається нез’ясованим. Проблема автора переглядається у сучасній естетиці та філософії, особливо після робіт Р. Барта, який проголосим «смерть автора» та «народження читача».
Категорія образу автора в літературному творі з’являється на пізніх етапах історії літератури, хоча перші підходи до його вивчення розпочалися в античну добу, але набули виразності в період Ренесансу, коли окреслилася ідеалізована, боговірна особистість, титан думки (Данте Аліг’єрі, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін.). Класицизм сформував свій тип образу автора - прагматичний інтелектуал, громадянин. У романтизмі цей образ збагачується моральними та світоглядними характеристиками, виражає ідейно-естетичну позицію письменника - апологета ірраціональних стихій (пророк, оракул, месія чи вигнанець). У реалістичній літературі образ автора позбавляється своєї винятковості, зазнає своєрідного заземлення. У літературі XX століття він відображає особистість з трагічно розірваною відчуженою свідомістю (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Хвильовий та ін.).
Автор як реальна постать та образ автора - поняття співвідносні, але не тотожні.
Словник літературознавчих термінів дає таке визначення слову «автор»: «Автор (лат. au(c)tor - засновник) - митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому іншому художньому творі. У свою чергу, образ автора відзначається як художній двійник реальної особистості письменника, як модельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача».
Специфіка епосу як літературного роду, що базується на зображенні події, зумовлює необхідність вибору певної точки відліку, орієнтиру, з позиції кого власне й зображається ця подія. У сучасній філологічній літературі існують різні терміни на позначення авторської позиції, але найбільш універсальним видається традиційний термін «оповідна перспектива» у його трактовці К. О. Гончаровою як «обраного автором способу подачі художньої інформації системою відповідних змісту лінгвостилістичних засобів».
Оповідна перспектива є визначальним фактором вибору композиційно-стилістичних засобів у тексті, їй підпорядковано подальший розвиток сюжетних колізій.
М. П. Брандес виділяє три основних типа оповідача в прозовому творі:
1) аукторіальний оповідач у формі 3-ї особи (у формі «він») однини (Er-Erzähler);
2) «персональний» оповідач - це або оповідач у формі 1-ї особи однини (у формі «я» - Ich-Erzähler) або дійова особа твору;
3) персоніфікований оповідач - це будь-який зазначений оповідач.
На сучасному етапі розвитку стилістики одним із засобів реалізації образу автора в літературному творі вважається наративна стратегія.
Н. Мафтин у дослідженні становлення наративної стратегії української новелістики зазначає: «...наративна стратегія тексту здійснюється через упорядкування подій в інтригу, вміщення їх у часопросторові межі створюваного автором тексту. Наратор еманує зі своєї свідомості, свого досвіду новий, вповні автономний світ, у якому актанти і їх взаємини завдяки оповідній техніці впорядковуються в інтригу. Нарація є тією першоосновою, на базі якої формується композиція та інші жанровизначальні чинники».
Автор, розвиваючи або доповнюючи себе в героєві (чи в героях) твору здійснює свою біографічну функцію, водночас визначаючи і наратора, і спосіб нарації. Народження художнього твору, на думку дослідників проблем наратології (Рікер, Еліст, Бланшо, Барт), - це виокремлення яскравого голосу наратора, дистанціювання його мовлення як оформленого акту висловлювання.
Як зазначалося вище, вивчення проблем наратології тісно пов’язане з проблемою інтриги та художнього часу. Традиційним у філології (з часів Арістотеля) є акцентування визначального впливу інтриги на поетику жанру. Наприклад, для новели, передовсім класичної, відмінної від ліризованої малої прози XX ст., інтрига є визначальним фактором. Упорядковуючи факти через наративну сітку в певній часовій послідовності (чи, навпаки, через порушення послідовності), новеліст дбає про гостроту інтриги, бо вона - «сіль» цього жанру.
У нашому дослідженні ми акцентуємо увагу на прояві наративних стратегій у новелах Стефана Цвейга (1881-1942) - відомого австрійського письменника. У центрі уваги його новел — психологія внутрішніх порухів людини, її переживань, спричинених коханням.
Розглядаючи новелу на фоні прозових жанрів в аспекті їх сприйняття читачем, ми можемо відзначити більшу експресивність новели: вона займає менше часу дії, всі художні засоби в новелі націлені на миттєве та сильне враження і застосовуються в загальній динаміці, спрямованій на формування цього враження.
Під час опрацювання новелістики С. Цвейга ми дотримувалися трактування поняття новели: «Новела - невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією».
До композиційних канонів новели належать: наявність строгої і згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком, перевагою сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні внутрішнього світу персонажів, їх переживань і настроїв.
Загальними властивостями новели є лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів.
Особливості новелістичної спадщини С. Цвейга проявляються у глибокому психологізмі творів. На перший план виступають не стільки зовнішні обставини трагедії героя, скільки його почуття, думки, душевні порухи, спричинені цими обставинами. І фінал твору може бути передбаченим для уважного читача. Традиційним у новелах С. Цвейга є оповідач у формі 1-ї особи однини (Ich-Erzähler), який не приховує свого ставлення до подій. «Персональний» оповідач у формі «я» (Ich-Erzähler), дивакуватий і знівечений, розповідає нам про розвиток подій у новелі «Амок». З «персональним» оповідачем ми зустрічаємося і в новелі «Жінка та природа».
Л-ра: Східнослов’янська філологія: здобутки та перспективи. – Кривий Ріг, 2005. – С. 288-291.
Твори
Критика
