Уривок з книги «Дай ноту ля. Гуцульські етюди». Люба-Параскевія Стринадюк

Це зібрання прозових творів Люби-Параскевії Стринадюк, до якого входять вже опубліковані книги авторки, а також нова книжка прози «Дай ноту ля. Гуцульські етюди».

Авторка веде оповідь від першої особи, сама стає героїнею власної історії, яку розповідає зсередини, часом досить емоційно, лірично, але максимально об’єктивно, — це оповідь гуцулки про гуцулів.

Нижче декілька гуцульських етюдів із нової книжки прози Люби-Параскевії Стринадюк «Дай ноту ля», які увійшли до цього зібрання.

Най си любов веде

Ти лиш не берися знову до втечі. Ці плечі, ними ти падаєш, воскрешаєш найдавніші рани.

Візьми і скажи собі, я втікаю. Я безкінечно втікаю. Від удаваної сердечності. Доброзичливості. Кривих усмішок.

Ти бачиш їх наміри. Ти знаєш їх думки. Почування. Шукаєш води. Краплі сліз здатні відмити безнадійні плями. Зупинити найжаданіші втечі: любімси потайно, а ми собі межи людьми ручок ни тримаймо.

— Та любімси ни лишімси, ти, солодкий меде, ой, любімси, ни лишімси, най си любов веде.

З-за Кринти

Позакривай вікна та й двері, бо така туча суне з-за Кринти. Як налетить плова, поб’є всю городину, біб та й фасулі, що лиш сходити почали.

Підкочую сукенку, щоби назбирати в неї лисичок — не залишати їх бурі шпаркій, а торби з собою не маю. Прудко зриваю одну за одною, густо насіяні в лісі. Бо злива летить, наздоганяє нас з лисичками на Курлеївці. Обважнює кроки, ступати все тяжче. Рукою притримую підгорнуту сукенку-кошелик, щоби лисички не повипадали. Іншою — пробираю гілля смерек, з яких обсипається дощ краплистий. Збігаю дорогою вниз каменистою, чоботи лопотять, перегукуються з шумом потоків зусібіч. Дощові води гудуть, клекотять, заполонюють схили гірські заливними ріками.

— Змітуй з себе бігом усьо фанті мокрецке. Ліз на піч, грійси. Сушиси там разом з лисичьками водавими, шо їс набрала.

З глини випаленої

Жени вівці у стру́нку і не втікай більше від любові. Там сидять два вівчарі й доять овець, притискаючи колінами, щоби ті не втікали завчасу.

— Кахлеві печі — це коли багачі. А так — з цегли непаленої з глини, висушеної на сонці.

Мама викидає перед хатою кочергу з лопатою, якими витягує хліб з печі з глини випаленої, щоби град зупинити з грозою.

Груші

Я тут прокидаюся досвітком і йду вдихати місто. Залишаю поспіхом хату, як робила баба Юзиха, ховаючи ключ за шалюнком на призьбі.

Я тут бачу всі ті груші, пізні, тверді, зелепужні, поскладані в рундуки дерев’яні, щоби доходили там, до зими достигали.

Баба Юзиха спішить, переходить через потоки два з вузликом. Курить папіроси, за нею дим кублиться. Баба несе нам пригисного зраня — цілу хустку груш, жовтих, достиглих, зі скрині на призьбі.

Дай ноту «ля»

Дай ноту «ля», ці ранкові настроювання з баяном на сонних колінах. Подай ноту «соль», з густим звуком, що знизу. Тягни ще раз «мі», так, як чуєш, без надміру. Аби стрій не занизько. Не високо.

«Ре» — щоби з тембром м’яким, тембром матовим: за баяном із «міхом» надірваним строять скрипку з душею тремкою. Нерівною.

— По плаю, по плаю, а я спала з музикантом, бигме си ни таю…