25-04-2023 Мистецтво 1679

Справжня, глокальна, актуальна: література в цифрову добу

Справжня, глокальна, актуальна: література в цифрову добу

Автор: Симон Занер, німецький літературознавець і письменник.

«Усі важливі речі в житті відбуваються не в інтернеті». Коли письменник робить такі заяви в наш час, це свідчить про дивне незнання життя багатьох людей у ХХІ столітті. І все ж Алекс Капус, один із найуспішніших німецькомовних письменників останнього десятиліття, здається, вважає, що інтернет — це не місце для справжнього життя. Тому він відкрив бар. Це як фейсбук, тільки без інтернету, — пише він у статті для швейцарського журналу Das Magazin.

І саме так вважає герой його роману від першої особи «Життя прекрасне» (2016), який також стає власником бару, почасти тому, що боїться, що люди знайомляться лише в інтернеті. Страх перед тим, що люди зникають із нібито реального життя в пабах і на вулицях та поринають у нібито фальшиве життя в інтернеті, став постійним мотивом у культурній критиці останніх років. Цей погляд на цифрове життя також поділяє Мізуко, яка сама є письменницею та вигаданим персонажем роману британської авторки Олівії Суджич «Симпатія» (2017), який нещодавно був опублікований німецькою мовою. На думку Мізуко, інтернет — це «отрута для будь-якого сюжету», тому вона «пише лише про справжнє життя».

Але що таке справжнє життя? Чому реальне життя має виключати життя в цифровому світі? Чому б інтернету та збереженим там знанням, можливостям, а також небезпекам та їхньому впливу на реальне життя не бути настільки ж плідним ґрунтом для літератури, як те, що вигадана авторка Мізуко та реальний письменник Алекс Капус називають «справжнім життям», тобто життям без інтернету.

Дедалі більше людей у всьому світі мають регулярний доступ до інтернету, пишуть електронні листи, шукають інформацію в ґуґлі, дивляться відео на ютубі й серіяли на нетфліксі. Навіть ті, хто активно не проводить частину свого життя в соціяльних мережах, зокрема у фейсбуку, інстаґрамі, тіктоку і твітері, нині переважно використовують месенджери для спілкування з друзями та родиною. Життя без інтернету дедалі більше стає немислимим. Але припущення, що життя, яке відбувається в цифровому просторі, не є справжнім життям, залишається широко поширеним.

Глокальне і справжнє — життя та переживання в інтернеті

Але саме ці цифрові простори насправді дають стимули для літературних та естетичних інновацій, можливості яких література тільки починає усвідомлювати. Як ніколи раніше, ми сприймаємо себе та простір, у якому рухаємось і живемо, відносно людей і місць, до яких ми фізично не близькі. У своєму есеї «Поява глокальности» (2005) медіясоціолог Джошуа Мейровіц з нейтральної точки зору описує таке сприйняття, яке деякі медіякритики вважають надзвичайно руйнівним для нашого доступу до світу, розширюючи термін «глокальний» на один рівень. Просторове та соціяльне сприйняття нашого життя в епоху цифрових мереж дозволяє нам сприймати місцеві культури, людей і місця у зв’язку з всесвітньою мережею. Вони фізично відсутні, але впливають на доступ до нашого матеріяльного середовища. Ми переписуємося з людьми в інших містах, прогулюючись нашим районом, ми розглядаємо фотографії пляжів і лісів, сидячи в кав’ярні у великому місті. Ми живемо в глокальності, у локальному просторі, на який накладена взаємопов’язана глобальна матриця. Ми завжди фізично присутні в одному місці, але водночас ми завжди пов’язані з глобальною мережею інформації, людьми та місцями.

2019 року Беріт Ґланц показала у своєму романі «Танець з пікселями» (2019), як література може використовувати таке сприйняття світу. Авторка не лише переплела дві сюжетні лінії, але й використала цифрову комунікацію, щоб об’єднати просторово віддалених персонажів і місця у досвіді головної героїні, таким робом створюючи літературне відчуття глокальних переживань. Це не тільки відкриває комунікативні простори для персонажів літератури, але також дає можливість письменникам використовувати заради естетики та розвитку сюжету повсюдність знань, образів і віртуальних просторів. Оскільки навіть у художньому світі цього роману знання всюдисуще, спілкування завжди можливе, а інтернет є звичним явищем, він розширює горизонти справжнього життя як в художньому світі, так і в реальності. Так само й роман Суджич «Симпатія» в найкращі свої моменти зображує життя в глокальному середовищі, що завдяки нашим пристроям постає як інтерфейс. Головна героїня Аліса переходить за покликанням у вікіпедії та губиться в цифровій кротовині інформації, вона досліджує Нью-Йорк за допомогою цифрової мапи та створює віртуальну ідентичність в інстаґрамі у північноамериканському мегаполісі.

Небезпеки, що надихають на творчість, — ризики цифрового світу

Однак, коли аналогове та цифрове життя зливаються в одне ціле, водночас виникають невизначеність і надмірні вимоги, які, серед іншого, викликають таке ставлення, яке висловив Алекс Капус. Ці небезпеки та непередбачуваність інтернету — це не просто вигадки: комп’ютерна і соціяльна залежність, незахищені дані, фальшиві профілі, поверхневі стосунки, вплив великих корпорацій і насильство — це реалії нашого життя в цифровому просторі. Проте надто часто література рефлекторно займає оборонну позицію перед лицем цих небезпек замість того, щоб використовувати їх з метою розповіді — саме так протягом тисячоліть вчиняли письменники з непередбачуваними явищами та подіями аналогового світу. Філіп Шонталер використовує наративний та естетичний потенціял, який також можна знайти на зворотному боці глокального сьогодення. У той час як Суджич і Ґланц по-різному перетворюють повсякденне життя в соціяльних мережах і наші стосунки з цифровим світом на літературу, у своєму романі «Шлях всіх хвиль» (2019) Шонталер поєднує приховані пастки соціяльних мереж і світу цифрових технологій із баченням найближчого майбутнього, згідно з яким діджиталізація не є ні рятівним посланням про щось нове, ні руйнівною силою, що знищує культуру. Роман показує, як ризики для особистости та приватного життя можна використати для створення напружености та сюжету загалом, не відкидаючи їх як культурний песимізм та водночас не ігноруючи реальність нашого життя в інтернеті. Ризики, пов’язані з глокальним досвідом та постійним спілкуванням та доступом до незнайомих людей і знань, є такими ж плідними в літературі, як і чисте захоплення, яке вони можуть викликати.

Постійне спілкування? Міжособистісна комунікація в епоху інтернету

Літературний погляд Олівії Суджич на інтернет і особливо соціяльні мережі також звертає увагу на ризики та проблеми, що заслуговують на критику. Але вона також наголошує зв’язок та позитивну суспільну цінність інстаґраму, твітеру та інших соціяльних мереж. Це стає особливо очевидним у великому есеї «Вплив» (2018), який досі було опубліковано лише англійською мовою, та у якому насамперед показано, що головна тема для Суджич — це тривога: нервові, майже панічні стани тривоги, які неодноразово відчувають і вона, і героїня її дебютного роману. Суджич описує ці стани як моменти надзвичайної чутливости: «Найпростіший спосіб уявити основне відчуття — це коли ви щойно випили третю чашку кави і хтось пише: “нам потрібно поговорити”, а потім не телефонує годинами або взагалі не телефонує». Це почуття є відправною точкою для її художньої творчости та пов’язане з можливостями спілкування та самовираження цифрового світу. Аліса, головна героїня «Симпатії», стає емоційно залежною від письменниці Мізуко, з якою вона вперше познайомилася через її онлайн-присутність на різних платформах. Навіть сам момент, коли вона вперше бачить профіль Мізуко в інстаґрамі, зафіксований на світлині: «Саме в той момент я знайшла акаунт Мізуко в інстаґрамі. […] Опустивши очі, я помічаю, що поволі згасаю. Або, що чуттєвий світ навколо мене, реальність, повільно віддаляється, як мокрий пісок, що тоне у воді».

Те, що оповідачка Аліса, як і відома героїня роману Льюїса Керола, зникає у країні чудес (у цьому випадку, у цифровій країні), може здатися очевидною і навіть занадто відвертою алюзією. Але те, що відбувається далі насправді має чіткі паралелі із зануренням у країну чудес між сном і неспанням.

Аліса вражена цифровою присутністю японської письменниці Мізуко та починає стежити за нею на різних платформах, зрештою, використовуючи інформацію про її місцезнаходження в публікаціях інстаґраму, щоб нібито випадково зустріти авторку в кав’ярні. Ці стосунки та їхній розвиток відбуваються як у цифровому, так і в аналоговому форматі. І саме завдяки тому, як Суджич це зображує, стає очевидним, що вона розуміє, як наративно використовувати повсякденність інтернету. Напруга, яку роман черпає з постійної цифрової можливости комунікації та відмови від неї, вражає: «Без відповіді. Навіть не прочитано. […] Надіслане повідомлення залишилося сірим і пласким. Я чекала, поки воно стане синім — яскравим, прекрасним синім, що встановить нейронний зв’язок між нами».

Суджич проникливо описує дедалі сильнішу напругу очікування реакції, дедалі більшу нервозність, яка переростає в паніку, коли повідомлення прочитане, але на нього ще не відповіли. Це вербальне мовчання, яке, однак, втілює позамовну цифрову комунікацію між двома персонажами, стаючи літературним засобом, що створює напругу. Стежити за людиною за її мітками на Google Maps і в інстаґрамі та з нетерпінням чекати на зміну статусу інтернет-повідомлення у вікні чату з коханою людиною, як це описано в романі, може так само бути романтичним жестом і моментом цифрової близькости, як і актом переслідування та ознакою залежності. Цей приклад показує, що опис цифрового життя не повинен бути перешкодою для захоплюючого літературного письма, він також може створювати нові форми стосунків між персонажами, які можна обіграти на рівні сюжету.

Віртуальні простори як чуттєві життєві світи — продовження художньої реальности

Так само, як соціяльні мережі та чати можна використовувати в літературі, інтернет також створює віртуальні простори, в яких можуть діяти літературні персонажі. Це можуть бути не лише міста по всьому світу, які можна побачити віртуально, але й виключно віртуальні простори, які так само відомі в усьому світі, як і мегаполіси Нью-Йорк, Париж чи Берлін. Частини роману Хуана Себастьяна Ґуса «Маямський панк» (2019) відбуваються на мапах, так званих maps, популярного онлайн-тактичного шутера Counter Strike, в якому з’являються загадкові постаті, яких вистежує головний персонаж разом з іншими гравцями своєї команди. Ці віртуальні простори так само знайомі багатьом людям, як і місця у фізичному середовищі, вони є частиною чуттєвих життєвих світів, на які літературний текст може покликатися так само, як і на реальні міста, ландшафти і села. У статті для газети Frankfurter Allgemeine Беріт Ґланц описує, як ці простори можуть стати частиною нашого чуттєвого досвіду, і виступає за скасування поділу між реальним і віртуальним: «Той, хто хоч раз у житті переходив з реального у віртуальний простір, напевно, відчув на собі, що ця різниця не має сенсу, що життя в інтернеті часто залишає по собі очевидні віртуальні сліди і що деякі місця в інтернеті, безсумнівно, мають ауру. Цифрове життя може входити в реальність або нерозривно переплітатися з нею».

У своєму романі Ґус переносить цей взаємозв’язок у літературу; автор не лише досліджує ці життєві простори, але й через спілкування з персонажами комп’ютерної гри, які покликаються на життя поза віртуальними просторами, мапи гри стають простором дії так само, як і аналоговий простір, у якому фізично перебуває головний герой. Аліса в романі Суджич також блукає Мангетеном за допомогою Google Street View після того, як покидає місто, створюючи цифровий простір пам’яті, яким вона може ходити і який зберігає зв’язок з її минулим.

Інтернет як шанс для літератури

Інтернет і соціяльні мережі далекі від того, щоб знищити літературу та наше аналогове життя. Так само вони не є джерелом чистого щастя. Натомість, вони радше є сучасним явищем, яке може як сприяти, так і перешкоджати літературній творчості. Життя у віртуальному просторі, повсюдність життєвих інтернет-світів і поява завдяки ним глокального життя та досвіду відкривають нові ігрові можливості для створення уявних світів і персонажів. Життя в цифровому світі інтернету може бути джерелом натхнення для письменницької творчости, і його потрібно перенести в художню літературу, а не розглядати як природного ворога. Можливо, радше невігластво так довго заважало існуванню подібних творів. Так само вважає й Аліса у «Симпатії» Суджич: «Вони не розуміють, що можна робити з інтернетом — іноді немає ані вирішення, ані виходу. Вони не розуміють, що ніщо не залишається приватним і ніщо не зникає, що ті, хто позаду, як хвиля, наздоганяють тих, хто попереду».

Механізми інтернету та особливо соціяльних медій ставлять перед письменниками нові виклики. Їм доводиться мати справу з тим фактом, що персонажі можуть спілкуватися за тисячі кілометрів у реальному часі та у будь-якому місці, що особлива форма мови виникла через емодзі та меми, і, насамперед, з тим, що інформацію можна отримати будь-де та будь-коли. Тож помітна відсутність смартфонів та інтернету в сучасній німецькомовній літературі та дивовижне аналогове, тобто нецифрове життя багатьох літературних героїв у романах останніх років, мабуть, також пов’язані з тим, що незнання та позірна безвихідь довели свою значимість та безперечно є дієвими рушіями сюжету та джерелами напруги.

Головний герой, який не може просто загуглити важливу інформацію, або героїня, яка не може негайно повідомити своїй подрузі у вотсапі, пропонують авторам наративний простір для нагнітання напруги, оскільки проблеми та конфлікти неможливо вирішити, подивившись у смартфон. У романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих» (2009) лавреатки Нобелівської премії Ольги Токарчук герої живуть на засніженому плато в горах Польщі, де мобільний зв’язок дуже нестабільний. У певні моменти сюжету неможливо зробити важливий дзвінок, а це означає, що ситуація стає напруженою через неможливість передачі інформації. Інакше кажучи, брак знань посилює напругу.

Проте документальний серіял 2019 року на нетфліксі є прикладом того, що всі ці властивості інтернету не перешкоджають створенню захоплюючих сюжетів, а створюють нові форми оповідання. Швидка комунікація між багатьма людьми, медійне та мовне розмаїття, цифрові простори та постійна доступність інформації є ключовими елементами документального серіялу «Руки геть від котиків! Полювання на інтернет-вбивцю», який подано у формі фактичної оповіді полювання на Люка Маньйота, і який, у всій своїй сюрреалістичності, звучить як історія для гостросюжетного роману. Серіял розповідає про реальний випадок всесвітнього полювання на канадського порноактора та модель, яке розпочалося у 2010 році після того, як на одній з інтернет-платформ з’явилося відео, на якому молодий чоловік вбиває двох котів. Виникла глобальна онлайн-спільнота, яка намагалася знайти у відео підказки для пошуку злочинця, якого така увага підштовхнула вчинити подальші вбивства тварин і, зрештою, вбити людину, перш ніж його спіймали 2012 року. Цей випадок ілюструє не лише те, що насильство, жорстокість, спільноту та підтримку можна знайти в інтернеті й в аналоговому світі, а й те, що там відбувається реальне життя, яке може стати джерелом натхнення для вигаданих історій. Це має бути зрозуміло кожному, хто створює і читає літературу, зокрема й Алексу Капусу.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Wahr, glokal und hier und jetzt — Literatur & Internet» в журналі 54 books 29 січня 2020 року.

Переклали Артем Мусатов, Вікторія Пеньковська, Карина Хоменко, Яна Полторак.


Читати також