Аби тільки не потурбувати. Маріана Лекі
Авторка: Маріана Лекі, німецька письменниця.
Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу — Маріана Лекі.
Звичайно, пан Фербер забронював місце біля проходу. Він хотів би сісти біля вікна, але могло статися так, що захотілося б у туалет і тоді б довелося потурбувати людину, яка сидить поруч. Пан Фербер був офтальмологом, і його колега пані Брюк та його пацієнти бачили в ньому надзвичайно доброзичливу людину. Вони також вважали його дещо полохливим. Як і багато людей, які не хочуть зайвого шуму, пан Фербер часто намагався передбачити усі можливі клопоти, а потім довго і старанно уникав їх.
Крім пані Брюк і пацієнтів, у житті пана Фербера майже нікого не було, тому що він боявся людей, за винятком тих, чиї очі оглядав за допомогою щілинної лампи. Пані Брюк дуже дбала про пана Фербера, тож не лише працювала в його кабінеті, а й допомагала йому у вільний час і постійно намагалася покращити його життя. Вона принесла йому клиноподібну подушку для нижньої частини спини, на якій пан Фербер сидів, незважаючи на те, що у нього не було проблем зі спиною. Вона приносила йому книжки про те, як побороти сором’язливість, над якими пан Фербер горбився, аж поки у нього мало не виникли проблеми зі спиною. А минулого тижня, на його день народження, пані Брюк стояла перед дверима з вживаним уніциклом і ваучером на курс навчання їзді на уніциклі у Вуперталі. Вона знала, сказала фрау Брюк, що цей подарунок спочатку здаватиметься йому дивним.
Так і сталося: пан Фербер як ніхто інший був далекий від уніцикла. Але він корисний для спини і внутрішньої рівноваги, запевнила пані Брюк, корисний фактично для подолання будь-якого безладу у внутрішньому світі. І на курсах їзди на уніциклі він також міг би побороти свої соціяльні страхи, сказала пані Брюк, коли вам за п’ятдесят, ви повинні це зробити: подивитися в очі своїм страхам, і, до речі, моя донька зараз пропонує курси їзди на уніциклі у Вуперталі, сказала пані Брюк і помахала ваучером. Пан Фербер, який уже чимало всього бачив ув очах інших людей, в очах пані Брюк помітив палкий ентузіязм, а також залишкові ознаки дерматиту верхньої повіки. І оскільки пані Брюк, напевне, була б дуже стурбована, якби пан Фербер стер ентузіязм з її очей, і оскільки донька пані Брюк могла нарешті досягти успіху з курсами їзди на уніциклі у Вуперталі, він сказав: «Я поїду».
Він сів на потяг до Вуперталя, з собою взявши громіздкий уніцикл, наче невідомий йому великий розділовий знак. На півдорозі пан Фербер, майстер душевних вагань, кропіткого обмірковування, був охоплений думкою, яка виключала будь-які сумніви. «Я не можу цього зробити!», — подумав він, поставивши в кінці свого твердження великий розділовий знак. І що це за фраза, — подумав він, «подивись в очі своїм страхам», наче страх — якийсь начальник, а потім, уперше за довгий час, пан Фербер зробив щось не роздумуючи: пересів в інший вагон, а уніцикл залишив. Тепер пан Фербер сидів на своєму новенькому місці, його сердце стукало, наче він закохався або в нього була панічна атака.
Невдовзі після цього покинутий уніцикл знайшов пан Кльозе, начальник поїзда. Його завите сиве волосся до плечей було спітнілим. Сьогодні йому довелося зробити багато оголошень: затримки в русі, збої в графіку стикових рейсів та, звісно, повторне нагадування про смажені ковбаски в вагоні-ресторані. Йому сподобався уніцикл. Він складався лише з найнеобхіднішого, нічого зайвого, і пан Кльозе був дуже радий, що в ньому не було нічого зайвого, на противагу надокучливим оголошенням про затримки у русі поїздів та смажені ковбаски. Я міг би навчитися їздити на уніциклі, подумав він, для цього, мабуть, є курси. На мить він уявив, як перевіряє квитки на уніцикл, і коли він оголосив, що якщо власник уніцикла ще в поїзді, то йому слід звернутися до начальника поїзда, його голос прозвучав несподівано сумно.
Пан Фербер тим часом намагався сховатися за журналом. Бо тепер він завдав клопоту не тільки начальнику поїзда, який мав зробити оголошення, а й усім пасажирам, які через це оголошення були вимушені полишити свої безтурботні думки. У вагоні 34 пан Кльозе помітив пасажира, який тримав журнал «Mobil» догори ногами перед своїм обличчям.
«Уніцикл ваш», — сказав пан Кльозе пану Ферберу, схиливши голову, і як справжній начальник сказав це пану Ферберу на вухо. Проте, коли пан Фербер підняв очі, він побачив, що пан Кльозе, попри все, був дуже доброзичливим начальником зі своєрідною зачіскою. Пан Фербер відклав журнал, подивився на пана Кльозе й нічого не сказав. Але його очі не витримували тиші. «Мені не потрібен цей уніцикл», — казали вони. Пан Кльозе, чутливий до всього зайвого, зрозумів погляд пана Фербера. «Перепрошую, це хто тут не хоче уніцикл?» — запитали очі пана Кльозе з легким райнським акцентом, і пан Фербер, оскільки він був офтальмологом, відразу зрозумів цей погляд. «Мені трохи незручно бути мною», — казали очі пана Фербера, вони казали це так невиразно, що пану Кльозе довелося наблизити своє обличчя до очей пана Фербера. Пан Фербер був здивований, що це його не хвилювало, хоча обличчя пана Кльозе не було за щілинною лампою. Очі пана Кльозе зітхнули. «Кому ти це кажеш?» — промовляли вони, а ще: «Я здам уніцикл в бюро знахідок. Якщо ви передумаєте. Гаразд?» «Я впевнений, що не передумаю», — відповіли очі пана Фербера, і в нього не залишилось жодних душевних вагань, і раптом з’явилося багато місця у знову вільному внутрішньому просторі.
Місце, наприклад, для думки, що можна зробити людей щасливими, не переймаючись тим, чи ви їх потурбуєте. «Для мене було б честю подарувати вам уніцикл», — вимовив пан Фербер очима, але тут пасажир потягнув пана Кльозе за руку, скаржачись, що смажених ковбасок у вагоні-ресторані немає. Тож пан Фербер не знав, чи почув пан Кльозе останнє речення. Він на це сподівався. Він сподівався на це аж до Вуперталя, поки чекав потяг додому й усю дорогу назад. У нього було місце для цього.
Про авторку: Маріана Лекі народилася 12 лютого 1973 року в Кельні в сім’ї психотерапевтки та тюремного психолога й психоаналітика. Спочатку вона вивчала книготоргівлю, а потім — німецьку мову в Тюбінґені та культурну журналістику в Гільдесгаймі. 2004 року опублікувала свій дебютний роман «Перша допомога». 2017 року вийшла друком її книжка «Що можна побачити звідси». Лекі живе зі своєю родиною в Берліні.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Nur keine Umstände» в журналі Німецької залізниці «Mobil».
Переклав Юрій Глебов
