Путь у піднебесся. Поліна Жеребцова
Рай під ногами наших матерів
Хадіс
Вовк був дивовижний: сірий, зі сріблястим полиском на шкурі. Його очі дивилися грізно й дико, а в пащі, на прикусі, ховалася посмішка — Будда, що обміняв падмасану на без кінечний біг.
Відмовившись від наших забобон і заборон, він мчав уще линою до застиглої на обрії веселки, щоб, перестибнувши через неї, довести свою істинну могутність. Перший у сві ті вовк, що подолав веселку! Усі мешканці гір і лісів, дізнав шись про це, вклоняться йому.
Міша зареготав. Як майстер, він щиро радів за свого такого вдатного героя.
Мами цілий день не було вдома, вона зранку йшла на ринок торгувати ліками і травами, щоб увечері по вернутися з харчами. Часто в її полотняній торбинці була лише цибуля та картопля.
Картоплю варили в старенькому електричному са моварі — газова пічка давно чекала на ремонт.
Сидячи замкненим у світлу пору доби, хлопчина чекав одного: коли мама повернеться додому живою й неушкодженою. Після першої війни, що відгриміла взимку 1995, Міша дуже боявся не лише постійної стрі лянини на вулицях, але й новорічних хлопавок і ніби то безпечних тепер літаків.
Пізно ввечері, незважаючи на втому, мама, сидячи поруч із хлопчиком, гладила його по голівці чи жарто ма чухала за вушком і примовляла:
- У сім літ ти малюєш, як дорослий, Міша! Тобі тре ба вчитися далі. Шкода, що ми бідні, як церковні миші, і не можемо виїхати з цього проклятого міста.
Та Міша любив це місто, оточене горами. Люди тут мешкали різні, погані й хороші, а місто було одне — на всіх.
Хлопчику не хотілося звідси їхати. І щовечора йому вдавалося здивувати маму новою картиною.
Одному вдома нудно, і особливо смутно стає, коли, придивившись уважно, помітиш порожні полиці, а по тім згадаєш, як мама пакувала столове срібло, сервізи, а тоді зітхнула й мовила:
- Перестройка! Нема ні харчів, ні роботи!
Потім вона віднесла всі гарні речі на ринок і щось продала за копійки, а щось просто виміняла на хліб.
Найстрашніше для Міші — зайти в мамину кімна ту. Там на столі є фото в чорній рамці, а на ньому неві домий майстер зафіксував тата й дідуся. Дивно, та від сутність їх живих якимось чином натякала на швидку зустріч.
Хлопчик сказав про це мамі, та мама пояснила, що не треба так думати, і зараз він на фото дивитися бояв ся. Бо йому весь час привиджувалося, що тато підмор гує, а дідусь пильно дивиться, ніби хоче щось повідо мити з того місця, де зараз живе.
Страх завжди налягав несподівано. От і нині він, мовби павукптахоїд, виповз ізза кутка шафи й почав діловито плести свої візерунки.
Міша панічно боявся павуків, і тепер йому здало ся, що справи нікудишні, якщо страх перетворив його саме на таку істоту.
Пообідати хлопчик не зміг, хоча мама лишила йому макарони з сиром — його улюблену страву. Малюнок із вовком дещо розрадив його, але надвечір, щойно сон це скотилося з небосхилу, страхпавук знову зашурхо тів волохатими лапками.
Міша підійшов і відчинив вікно. Вулицю Леніна з четвертого поверху було видно, як на долоні.
Ось вони, квітники й фонтан, а неподалік на поста менті раніше стояв і сам дідусь Ленін.
- Хто це? — якось спитав Міша свою маму Таню.
- Не знаю, — відповіла вона. — Одні люди вірять, що це був великий мислитель, інші переконують, що він своїми книжками й закликами вбив тисячі людей… і був маніяком та ще й німецьким шпигуном.
«Напевне,— подумав Міша, — він і справді був вели ким — цей дідусьшпигун, якщо написав купу книжок і цим стільки всього натворив. Тому його колись і по ставли на постамент, щоб усі шпигуни та вбивці зна ли — їхні задуми живуть».
Міша, як майже кожне російське дитя перестройки, любив слухати історії про царя Ніколая та його дітей, а дідуся Леніна — боявся.
Поки Міша міркував, у двері застукали. Стукали не добре. «Б’ють ногами!» — здогадався хлопчик.
Мама вчила — чужим не відчиняти. А «своїх» вони з мамою не мають. Так уже сталося.
Міша й кроку не ступив, та зза дверей погрожува ли, ніби гарчали пси. Долоньки — як голками вкололо. Можливо, все обійдеться? Адже раніше таке бувало: підлітки приходили й, поки не було вдома мами, грізно стукали у двері, викрикуючи лайки.
- Геть росіян із Чечні!
- Російські свині!
- Ми тебе вб’ємо!
Саме в таких випадках Міша відчиняв двері й, узявши кулемета (це була завжди надійна крупнокаліберна маши на, якою воював хоробрий дідкулеметник на тій, далекій війні) — починав стріляти; і стіни рідного під’їзду гримо тіли, багряніли і плавилися, а від ворогів лишалося мокре місце.
Та, на жаль, усе це було таким, як його вовк, що біг до веселки — скільки не проси, а з собою не візьме.
Коли крики тривали довго, а чути їх не було сил, Міша йшов у ванну: там стояв тазик із водою — на ви падок, якщо її вимкнуть, і старий залізний ковшик. Ним можна було набирати й виливати воду в тазику, слухати, як вона хлюпотить. Це діяло заспокійливо. Інакше — трусило й кидало в жар.
Після кількох годин таких тортур його рятував ма мин голос — вона поверталася з ринку:
- Ідіть геть, чортенята! Чого ґвалт здійняли? Чеч ня — наша батьківщина! Ми тут народилися, як і ви!
І сусідські діти втікали.
Спершу Міша й сам відчиняв двері тим бешкетни кам і намагався сказати:
- Живімо дружно!
Та його відлупцювали й відібрали годинника, пода рованого батьком перед загибеллю.
У двері досі грюкали. Вчувалися ще й інші неприєм ні звуки — ніби хтось бив саме по замку.
- Ти знаєш, — одного разу мовила мама, — нам ніку ди їхати, рідні в нас нема. А радикальні мусульмани ча сом убивають християн. Так уже бувало. Вирізають квар талами.
- Що роблять? — не зрозумів Міша.
- Голову відрізають!
З того часу найстрашніше жахіття для нього — відрізана голова. Але в тих снах, у яких Міша кричав і плакав, голову відрізали не йому, а дідусеві Леніну та якомусь вусатому його другу, схожому не неросія нина. Ленін уві сні був не такий величний, як на по стаменті, а живий і кістлявий, і благав цього не роби ти:
- Пощадіть мене, я ж книжки мудрі писав! Мене діти люблять!
Та на нього не зважали.
Інколи він навіть недоладно реготав і казав:
- Дурні! Ну який з мене християнин?! Олухи! І, вказуючи на вусатого, додавав:
- Ось цей хоч у семінарії вчився…
Вусатий же навпаки — нічого не просив і не репету вав. Лише зводив густі брови до перенісся, а потім ви тягав із кишені люльку й набивав її тютюном. Певно, перед смертю дозволили покурити.
Від засуджених на смерть лилося дивовижне світло: ніби червоний захід сонця наскрізь пронизував дві по статі. А карали їх абреки з довгими кривими шаблюка ми, у білих бурнусах.
Але цієї миті Міша не міг зі страху зрозуміти, у сні чи насправді двері гнулися від ударів.
З вікна він побачив маму — вона йшла вулицею й несла важку торбину, звідки визирав пучок зеленої цибулі й хліб.
- Мамо! Мамо! Нам двері виламують. Я боюсь! — що сили гукнув Міша. — Мамусю! Допоможи! Допоможи!
Жінка поглянула вгору, побачила переляканого си на й, кинувши торбину, побігла в під’їзд.
Заточившись, Міша перекинув мольберт, пензлі й фарби. А на малюнок, де вовк так стрімко мчав до ве селки, впала давня дідусева чорнильниця, і зразу ста ло зрозуміло, що на обрії немає жодної веселки — лиш важка свинцева хмара зі зловісного Королівства.
Незнайомці, гнівні й розсварені, уже ввійшли в по мешкання, і Міша ледве встиг зачаїтися за дверима ма миної кімнати.
Незнайомців було четверо, і двоє з них — із автома тами. Дорослі дядьки пильно оглянули меблі й кили ми, а один із них сказав російською:
- Добре помешкання! Трикімнатне! Ільясу такого й треба!
- Людей тут нема… — замислено промовив чоловік із бородою, схожий на казкового чаклуна.
І цієї миті Міша не витримав і схлипнув.
- Тут хлопчисько! — знайшов Мішу юнак років сім надцяти. — Пристрелити чи що?
«Щоб мене вбити, потрібний дозвіл», — раптом спа ло на думку Міші, коли він поглянув у вічі юнака. Зараз він найдужче боявся за маму, а не за себе. І через плече того юнака він дивився в розчахнуті двері.
Той, кого Міша зразу ж подумки назвав Чаклуном, підійшов до маминого столика й, побачивши ікону, скинув її на підлогу.
- Я віддам його Ахмеду в раби. Хай баранів пасе. Ал лах нагородить нас за милосердя. А прийдуть дорослі — їм смерть. Ти ж будеш пасти баранів? — він підійшов до Міші й посміхнувся.
- Навіщо ви ікону кинули? — спитав Міша. — Це по гано. Ви чаклун?
- Мовчи, щеня! — ляпас отямив Мішу й змусив за німіти половину обличчя.
Він прокотився через кімнату й ударився головою об куток у коридорі.
- Міша! Міша!
Тетяна добігла до четвертого поверху й увійшла в помешкання.
- Мамусю!
Міша намагався встати. Та юнак схопив його за край сорочки й відкинув назад — на фарби й пензлі. Пролу нала коротка автоматна черга. Тататата. Заклало вуха. Тетяна зупинилася, ковтаючи повітря. На білій блуз
ці — червоні плями.
- Міш… синку…
Та ангел Смерті вже нетерпляче стискав її зап’ясток. Міша скрикнув, завив і знову побачив вовка на своїй картині — просто перед очима. Тієї миті йому здалося, що вовк справжній і теж виє. Виє тому, що його обду рили, і там, куди він утрапив, немає нічого, окрім чор ної плями, всередині якої убивати й бути вбитим — буденна справа.
І вив вовк від спогадів, що все це вже було, і він без упину біжить через смертельні світи, які, мовби арку ші в Мішиному альбомі для малювання, — поряд один з одним, і що аркушів більше немає, і він усе знає про хлопчика…
Мамині очі вже не бачили, хоча й були розплюще ними — Міша це розумів, хоча й не знав чому. Міша кричав і плакав, доки його не вдарили чимось важким по голові. У вухах дзвеніло, та він почув, ніби з темної височини, наказ:
- Загорніть тіло в брезент і скиньте в яму за містом.
А щеня відвезу до Ахмеда.
Подальші події того дня спотворилися, як у криво му дзеркалі. Міша майже не пам’ятав, хто і як волочив його сходами донизу. Він устиг помітити діжку з квіт кою між третім і другим поверхом і сусідку Розу, гладку матір сімох дітей. Вона щось несміливо мовила вголос, та чоловік, що тягнув Мішу, гукнув загрозливо — і жін ка сховалася за дверима свого помешкання.
Час ніби бавився з ними: то ставав повільним і тя гучим, як мед, то, навпаки, мчав з несамовитою швид кістю.
- Давай! Пішов! — заштовхали хлопчика у фургон авто на запилюженій грозненській вулиці.
У нього запаморочилася голова, і він зразу послухав ся. Поки його заштовхували, Міша встиг побачити, що в глибині сидить, схиливши голову на коліна, дівчин ка. Двері грюкнули з бридким скрипом.
«Так зазвичай возять скотину, — майнуло в голові. — Звідси вже не втекти».
Міша ступив кілька кроків по настелених дошках — і впав.
- Не підходь до мене! Уб’ю! — прошепотіла дівчин ка. — Я всіх уб’ю. Я хоробра.
А потім гірко заплакала.
Саме від того плачу Міша, який дивився порожніми очима в простір, почав опритомнювати. Він помітив, що у фургоні не так темно, як здалося: крізь вузькі щіли ни проникали тонюсінькі промені ще не згаслого сонця.
- Твою маму вбили? — пошепки спитався він.
- Маму? — дівчинка перестала плакати. — Ні. Я з ба бусею Машею живу. Я зі школи йшла, а мене сюди за штовхали бандити. Я на портфелі сиджу. Там у мене щоденник!
- Ти в школу ходиш?
- Так. А ти?
- Ні.
- Малявка! — дівчинка вже не плакала, і Міша від чув, що вона навіть посміхнулася. — Мені вже одинад цять років! Я навчаюся в п’ятому класі! — гордо дода ла вона.
- А мою маму тількино вбили…
- Як?
- Вони стріляли, і вона впала… на підлогу.
Двигун забурчав — і авто рушило дорогою. Коли втрапило у вибоїну, дітей труснуло. Міша навкарачки підповз до дівчинки.
- Можна тут посидіти?
- Можна.
- Мене Мішею звуть.
- А мене — Вірою, — дівчинка обережно погладила його по голові. — Заспокойся. Бабуся каже, що людська душа ніколи не вмирає. Твоя мама зараз пішла до Бога. Він за неї заступиться.
- А ти знаєш, хто насправді — Бог?
- Ні.
- Я теж. Та я не хочу, щоб він її ображав!
Уперше з Мішиних очей полилися гіркі сльози, і він, затуливши лице руками, заплакав.
Дівчинка змовкла, бо вона вже не знала, що ще ска зати і як його утішити — такого маленького хлопчика. Авто ж поволі їхало містом, залишаючи позаду зна йомі вулиці, аж доки не втрапило на порожню дорогу в гори. Там уже воно розігналося.
*
Саме тоді бабуся Маша, занепокоївшись, що Віра довго не приходить, пішла до школи, розташованої в затишному зеленому парку, за три квартали від їх нього дому. Цю школу вона пам’ятала й любила ще з середини двадцятого століття: сама в ній навчалася, двох дітей вивчила й туди ж віддала свою єдину коха ну онуку.
Бабусю Машу звали Марією Семенівною Морозо вою, й, незважаючи на літній вік, вона була добрим лі карем та досі рятувала життя в одній із великих ліка рень Грозного.
Марія ніколи не поділяла пацієнтів за вірою, націо нальністю чи політичними поглядами.
- Медична допомога потрібна кожному! — казала вона й ішла на роботу.
Пацієнти її любили й поважали.
- Онуки моєї не бачили? — питалася бабуся Маша кожного, хто проходив повз школу.
- Ні, не бачили, — чула від них.
- Вона вже давно пішла, — сказала дівчинкачечен ка з двома кісками. — Ще після літератури. Поскаржи лася, що погано почувається — живіт болить. І пішла.
Бабуся Маша тремтячими руками дістала з кише ні валідол і поклала під язик. Дивлячись у небо, про мовила:
- Господи! Донька в літаку розбилася з чоловіком. Одна моя радість — онука. Помилуй. Заступися! Як зу стрілася зі злом, хай омине його. Благаю тебе, Господи!
- Що ви тут благаєте? — спитала бабусю жінка в за смальцьованому фартусі. — Тут вам не російська церк ва. Пішла геть!
- Внучка пропала… — тихо відповіла Марія.
- Ото ще клопіт, заміж викрали, мабуть, — зарегота ла незнайомка, зблиснувши золотими зубами.
- Яке заміжжя?! Вона ще маленька!
- Так у наложниці…
Жінка, не озираючись, пішла своєю дорогою, а бабу ся притулилася до шкільної огорожі, що косо стриміла ще з часів Першої війни.
- Не дай, Боже! — прошепотіла самими вустами; поправила косинку й перехрестилася. — Заступи й по милуй!
Вона стояла з онукою на останньому горішньому повер сі Вавилонської Вежі. Вежу хитало — осьось упаде. А внизу зяяла прірва червоної лави. І не було іншого виходу, як упас ти в неї, на льоту стаючи грудкою вогню.
І єдине, що було потрібне — зберегти душу перед ли ком Господнім у свою останню мить. Та Марія ніяк не мог ла втямити, що Віра теж має загинути, і притискала її до себе з останніх сил.
Як закінчився той сон, бабуся Маша не пам’ятала — тільки знала, що немає порятунку й ніхто не допоможе. Уранці вона довго, за давніми прикметами, плювала у вікно і навіть «змила» сон в унітаз, примовляючи:
- Самсон, Самсон, забери мій сон!
І ось зараз ставало зрозумілим: усе, що бабусі насни лося, стосується того, що сталося.
Змінити світ неможливо, як і неможливо потіши ти себе тим, що існують сотні, тисячі альтернативних реальностей. Уривки фраз відлунювали в голові Марії Семенівни, ніби збиралася мозаїка з усього, що довело ся їй побачити й пізнати в цьому житті. Напевно, щось схоже відчувають люди перед загибеллю.
Відчувши, що на вулицях сутеніє швидше, ніж з’ясо вуються обставини, Марія Семенівна кинулася в мілі цію, де її зустріли двоє чергових. Літній і молодий. Мо лодий із першого погляду сподобався Віриній бабусі. Він був сором’язливим, отже, не мав нахабства. І, за го рянськими законами, він поважав усіх старших лю дей. Не встигла літня жінка зайти й розридатися, як молодий міліціонер підсунув їй коричневий із гнути ми ніжками стілець і подав гранчак води.
Від води Марія Семенівна відмовилася й, діставши носовичка, почала переказувати спершу сон, а потім і решту подій. Літній міліціонер, із самого початку бай дужий, зненацька визвірився й гаркнув:
- Як ви мені набридли!
Сторопівши з несподіванки, Марія Семенівна замовк ла, та потім, заспокоївшись, сказала:
- Вона в мене однаєдина. Знайдіть її, прошу вас! Літній міліціонер на це зреагував агресивно:
- Не подобається в Чечні — валіть звідси. Ви, росія ни, наглючі! Внучка у школі затрималася — біжите до нас; із сусідами посварилися — до нас. А ми маємо важ ливіші справи: убивства, крадіжки. Зрозуміли? Не при йде протягом трьох днів — напишете заяву.
- Як ви зі мною розмовляєте?! — гнівно вигукнула Вірина бабуся. — Моя внучка неповнолітня… Вона ди тина!
- Це ви так кажете. А може, вона вже підгулює й цму лить горілку?!
Такого свавілля Марія Семенівна не чекала. Підняв ши заплакані очі, помітила пляшку коньяку на столи ку в старшого.
Молодий міліціонер почувався ніяково в присут ності літньої знервованої жінки й щось запитав по чеченськи у свого начальника. Але той йому нічого не відповів. Марія Семенівна встала й вийшла з кабінету. Зрозуміла, що влада не допоможе.
«Оце так, — міркувала вона, ледве ступаючи порож ньою темною вулицею. — Прожити стільки років у рід ному краї, стільки всього зазнати й раптом опинити ся таким безправним, нікому не потрібним… За два квартали вбили сім’ю росіян — ножами в горло. Чоло вік, дружина, двоє діток. Кажуть — бандити. Іншу сім’ю в будинку навпроти — повісили. Там мешкало двоє ста рих. Та не лише повісили — здерли шкіру по живому. Як страшно вони помирали!
Втікати! Втікати! Нібито сусід погодився викупити їхню «однушку». Так тепер онука пропала… А без неї куди поїдеш? Помиратиму тут!»
У таких думках ішла розгублена Марія Семенівна додому. У під’їзді вона мало не впала на сходах — струм економили й вимикали. Так було в Грозному майже щовечора.
Зайшовши в помешкання, бабуся запалила недога рок свічки, взяла Біблію й почала читати…
Думки відволікали, і кожна з них була страшніша за іншу: немає телефона, нікуди подзвонити, немає дру зів і знайомих, Віра ніколи не втікала з дому, подружок вона не має…
Що робити? Що робити? Що робити?
Смугастий кіт Барсик скочив їй на коліна і мурко тів, муркотів, ніби знав, яка сталася біда, і намагався втішити.
Незабаром свічка догоріла — і помешкання охопила темрява. Крізь важкі бордові штори намагалися прослиз нути всередину місячні зблиски, а в розтерзану притом ність Марії Семенівни вповзав сон.
На алеї, залитій місячним сяйвом, росли незвичайні кві ти, подібні на велетенські лотоси. Квіти погойдувалися й співали, як співає мати, заколисуючи дитя. Марія Семе нівна розуміла, що на Землі таких квітів не буває, тому тихим голосом спитала:
- А де це я?
І пошепки їй відповів вітер дивовижною звісткою:
- На планеті Венера, у долині Дітей.
Бабуся здивувалася, бо дітей вона не бачила — навколо були самі квіти, з яких лилася музика
Квітиколиски співають пісні—
І душі сплять міцно, і світлі в них сни. І той, чия доля — на Землю прийти, Ні Смерті не стріне, ні зла й самоти…
Нахилившись до однієї квітки, Марія Семенівна погла дила її й попестила, як учинила б із кошенятком чи песи ком. Квітка заворушилася, щось сонно пробубоніла, а тоді знову заспівала колискову разом із усіма.
Та бабуся була наполегливою. Потріпала квітку рукою. Тоді квітка пирхнула, розгорнула пелюстки, і стало видно, як у самій її серцевині, згорнувшись калачиком, спала Віра.
Марія Семенівна схопила її в долоні й скрикнула:
- Я знайшла тебе! Я заберу тебе додому! Та Віра заплакала:
- Ні, бабусю! Мене не можна звідси забирати. Я хочу тут лишитися!
У серце кольнуло, і Марія Семенівна зрозуміла, що внуч ка каже правду, тому поклала її в квітку.
- Та як же ти там будеш зовсім сама?
- Ні, бабусю, — відповіла крихітна дівчинка. — Зі мною буде друг. Не бійся!
Тієї ж миті інші квіти невдоволено заклацали — мовби маленькі щелепи заскреготіли зубами.
- Втікай, бабусю! Втікай! — прошепотіла Віра й розчи нилася в повітрі. — Тобі не можна лишатися в цьому місті! Клацання посилювалося, і Марія Семенівна прокинулася. За вікном гримотіла стрілянина.
* * *
Поки Міша з новою знайомою їхали в авто, підска куючи на поворотах, як баранці, а бабуся Марія розмов ляла то сама з собою, то з міліціонерами, а потім довго йшла стежиною снів, у помешканні хлопчика трапи лися певні зміни.
Поперше, з підлоги прибрали труп. Тетянине тіло загорнули в брезент, віднесли до легковика, що стояв під деревом, і в присутності байдужої публіки заван тажили в багажник.
Потім той самий чоловік, якого Міша необачно на звав чаклуном, дав кілька розпоряджень. Він покли кав наймолодшого зі своїх помічників, на ім’я Адам, і мовив:
- Ти син моєї сестри, і тому я доручаю тобі важливу справу: викинь тіло в рів і на зворотному шляху заїдь до Ільяса, повідом радісну звістку: ми знайшли йому житло в самому серці Ічкерії.
Адам покірно кивнув і, шанобливо попрощавшись, поїхав, піднявши вихор пилюги.
Подруге, чаклунові принесли рацію, і він доволі уважно вислухав звідти якісь побажання невидимого співрозмовника. Було зрозуміло, що цього невидимого чаклун дуже боявся, бо надто вже слухняно й голосно відповідав у слухавку:
- Так, зроблю. Так, виконаю. Так, лиш накажи.
Відволікся він хіба що на секунду, коли побачив, як хлопчика запхали у фургон і зачинили за ним двері.
- Ех, убив би кожну російську тварюку, — вирвалося в нього. — Та слід дотримуватися традицій.
Які традиції він згадав, було незрозуміло.
Коли він закінчив розмовляти по рації, до нього пі дійшов один із помічників. Він привів жінку в довго му халаті й великій хустці.
- Брате, там кров… — розгублено мовила жінка. — Що сталося?
- Це були зрадники, сестро. Ми їх знищили.
- Зрадники?
- Так, Заремо, тут мешкали росіяни, які під час вій ни були заодно з окупантами.
- Зрозуміла, — жінка опустила очі. — Аллах швид кий у порахунках!
- Треба все прибрати, вимити й викинути весь не потріб.
- Я тебе зрозуміла.
Зарема увійшла у ванну. Взявши стареньке відро, вона налила в нього трохи води з тазика й пішла мити в коридорі. У крані води не було — вимкнули.
Чаклун із помічником поспішили на ринок — тре ба було придбати двері, бо негоже дарувати браковане. А двері в Тетяниному помешканні були старі, такі ж, як і речі, що їх Зарема діловито складала в сміттєвий мішок. Туди вже впали фото померлої рідні, Мішині ма люнки, образки, що не зуміли вберегти господарів, та
інші дрібнички, знайдені під час прибирання.
Та одна річ Зарему втішила: чудовий золотий кулон на тоненькому ланцюжку в шухляді. Він був схожим на виноградне гроно і зберігав пам’ять про Італію, про сонце й море, про любов, сховану в золотих виногра динках — то був дарунок Мішиного тата своїй коханій. Та коли люди відходять в інші світи, вони вже не потребують речей. Речі потрібні живим.
Кулон Зарема забрала, вважаючи, що благородна Ільясова родина не стане непокоїтися через якесь золо те брязкальце, адже дім — то не коштовності, дім — це затишок, який людина сама собі створює.
* * *
Час ривками мчить по дорогах, та обов’язково до сягає мети. Так і фургон, що віз дітей у гори, інколи зу пинявся, а потім знову їхав крізь ніч. Уранці дівчин ку віддали старій, що ні слова не розуміла російською, а хлопчика, як і обіцяли, пастухові Ахмеду.
Пастух жив скромно, у побіленому саманному домі на краю прірви. Коли він побачив хлопчика, то змор щився і щось спитав почеченськи. Із довгої розлогої фрази Міша зрозумів, що старий питає, хто він.
Помічник чаклуна шанобливо й довго розповідав якусь історію, в якій траплялися знайомі Міші слова — Аллах і росіянин. А в кінці хлопець спитався старого:
- Візьмеш його собі? Старий кивнув.
Хлопець із автоматом поїхав, а Міша зостався.
- Ходи зі мною, дам хліба й сиру.
Старий підійшов до хлопчика, легенько стукнув йо го палицею, на яку опирався, ніби перевіряючи, з яко го він тіста. А потім повторив:
- Ходи зі мною!
Хлопчик, хоч йому й сказали російською, лишився стояти при дорозі, а старий увійшов у дім.
Навколо були гори. Такі великі, яких Міша ніколи не бачив. Чисте гірське повітря заворожувало: в ньому таїлися пахощі лугів, і, незважаючи на всю трагічність пережитого, Міша посміхнувся.
Старий визирнув із дому. Тепер хлопчик помітив, що на його голові кругла тюбетейка зеленої барви, як носять мусульмани в Ічкерії. Оксамитова тюбетейка називається в народі «песо», її прикрашає довгий кута сик із шовкових ниток.
Сам Ахмед був одягнений у коричневий кожух, сірі теплі штани й гумові галоші. Ходив він, спираючись на палицю, міцну, білу, вистругану з дерева.
- Ти розмовляєш? — спитав старий. — Чи німий? Міша хитнув головою.
- То йди сюди!
Озирнувшись навкого, хлопчик побачив, що село маленьке, всі хатки збіглися одна до одної, і лиш дім старого стояв далеко осторонь. Він ступив кілька кро ків і зайшов усередину саманного будинку. Там усе бу ло дерев’яне — і стіл, і табуретки. Кімната чиста, затиш на; на столі глечик із молоком, нарізаний широкими скибками домашній сир, хліб…
- Як тебе звуть? — спитав старий.
Він не скидався на злого чи недоброзичливого; у ньо го була тонка біла борода і глибокі темні очі. Мав міц ну статуру й був дивовижно бадьорим як на свої роки.
- Міша.
- Гарне ім’я. А я — Ахмед.
Він сів за стіл і замовк. Просто дивився на хлопчика, зовсім чужого, невідомо навіщо привезеного в це гір ське чеченське село.
Міша простяг руку за шматком хліба, а він виявив ся таким смачним, що хлопчик непомітно для себе з’їв його весь разом зі шматочками сиру.
- Треба запити молоком! — промовляючи ці слова, старий налив повний бляшаний кухоль. — Незабаром Нуран прийде, спече нам «челпаг» — смачних млинців із зеленою цибулею й сиром. А зараз ми підемо до ота ри, щоб вівці не розбіглися.
* * *
Вірі пощастило менше. Юнак віддав дівчинку бабі, яка, не кажучи ні слова, завела її в хлів і замкнула. Віра спробувала постукати у двері, але стара на неї розкричалася так грізно, аж дівчинка злякалася, що її поб’ють.
У хліві було звалище мотлоху, і, знайшовши ема льоване бежеве відро, Віра поставила його дном угору й сіла. Більше за все на світі їй хотілося спати, бо всю ніч вона розмовляла з маленьким хлопчиком, у якого бандити вбили маму. Хлопчик то плакав, то починав розповідати про свої малюнки, які лишилися вдома. Віра спочатку непокоїлася за щоденник і зошити, а до ранку так стомилася, що їй стало до всього байдуже.
Щоденник із зошитами так і лишився на дощатій під лозі фургону в її портфелі з Міккі Маусом.
Дівчинці хотілося пити, та води не було, і Віра поча ла мріяти, ніби ось пішов дощ, він проникає крізь ста реньких дах і вмиває її обличчя. Засинаючи, вона об перлася об стіну й на якийсь час так і застигла. На серці було тривожно, і сни були схожі на метушливі фанти ки від цукерок.
В одному зі снів Віра пояснювала бабуся Маші, що її викрали, але це було не насправді, а потім дівчинка, прокидаючись, бачила себе, мовби вона йде до школи, а школа горить, бо з літака впала бомба. Але й це вия вилося сном.
- Розумієш, я читала в книзі, — переконувала Віра неви димого співрозмовника, — що якось корабель розтрощився. Матроси лишилися в маленькому човні без харчів і води. За кілька днів серед океану вони вмирали зі спраги. І тоді один із них мовив: «Уявімо собі, що навколо нашого човна пріс на вода». Спочатку з нього кепкували! А потім вирішили — все одно вмирати… Матроси опустили руки за борти чов на й почали думати про те, що вода прісна. Коли ж вони зачерпнули її пригорщами, зрозуміли — воду можна пити! Солона вода навколо човна стала прісною!
- Вірю, що саме так і було, — озвався хтось, чийого об личчя вона не бачила. — Ми завжди бачимо й відчуваємо те, що можемо сприймати.
Прокинулася дівчинка від гавкоту сухореброго пса, припнутого ланцюгом. А опісля пес верескнув: певно, хтось його штурхонув ногою чи палицею.
«Довго мені ще тут сидіти?» — подумала Віра. Крича ти вона боялася, бо можуть і вбити, застрелити, як тіт ку Дусю — сусідку, яку прийшли вбивати за квартиру.
До війни всі жили дружно, родичалися, а тепер вияви лося, що всі з російськими іменами — вороги, і їх тре ба вбивати. Чому?
Додумати цього Віра не встигла, бо двері хліва зне нацька відчинилися навстіж, і на порозі постали дві жінки. Стара, яку дівчинка бачила вранці, щось мови ла чеченською. Інша, в чорній хустині, що закривала голову й груди, пояснила російською:
- Ти тепер із нами житимеш, так сказали. Ворушися!
- Хто сказав? — спитала Віра.
Стара засміялася. Молода промовчала і владним жестом веліла йти за нею. Дівчинка помітила, що з вік на дому за нею уважно стежить якась тінь.
* * *
- Аліф, Ба, Та, Са, Джим, Ха, Кяф, Даль, Заль… — ста рий Ахмед диктує, а сам спостерігає, як Міша пише в зошиті арабські літери.
Вівці пасуться недалеко, почуваючись у безпеці на зелених лугах, де сонце виплекало своїми променя ми багато соковитої трави. Міша звик до старого, хоча спочатку боявся. Дід виявився добрим: годував, попро сив купити в місті хлопчикові одяг, а вечорами навчав арабської мови. За місяць хлопчик вивчив прості сло ва й удостоївся схвалення.
Старий ні про що не розпитував — чому опинився тут, де живуть його рідні, і Міша, який вирішив утек ти світ за очі, передумав. Річ навіть не в тім, що тепер у його помешканні живуть чужі люди, а маму десь за копали і повертатися немає куди, а в іншому: старий йому подобався, хоча хлопчик не визнавав цього на віть перед самим собою.
Ранками старий ставав до намазу на маленькому килимку, біля ліжка, довго перебираючи намистини вервиці й згадуючи Аллаха, а потім розігрівав сніда нок для двох.
- Літери схожі на птахів, — сказав Міша, — вони вмі ють літати! Інколи ми вдихаємо їх , як повітря, а потім вони живуть у нашому серці.
- Ти гарно говориш і добре малюєш, — відповів Ах мед. — Треба б тебе віддати в школу наступного року. Я все чекаю, що приїде син.
- А як звати вашого сина? — спитав Міша.
- Ільяс! — відповів старий. — Він рідко навідуєть ся в наші краї, він воює з росіянами, він воїн. А друго го мого сина вбили минулого року в Грозному, в сто лиці Ічкерії.
Міша старанно писав літери, намагаючись позбути ся спогадів: уранці йому наснилася мама і здивувалася, як добре Міші живеться. Потім хлопчик поскаржився їй, що один зуб хитається, а виривати лячно.
- Щось це зовсім не схоже на літеру! — мовив старий Ахмед, зазираючи в зошит, що його Міша тримав на ко лінах. Хлопчик придивився й побачив, що намалював зуба замість літери Каф.
- Я замислився…
- Та бачу. Увечері підемо до великого озера. Рані ше люди поважали такі місця, розмовляли пошепки й, проходячи мимо, роззувалися, а зараз стріляють. Не має поваги — не буде миру.
Міша згадав про дім, у який не можна повернути ся, не можна побігти туди, де лишилися його іграш ки і його життя. Що сказати, коли побачить там чу жих людей?
Помешкання, що колись належало Мішиним бать кам, і справді вже було подароване одними бандитами — іншим. Подяки висловлені. Пристойності дотримано.
Мішки зі смітника розтягли місцеві бомжі, пересва рившись, що кому перепаде: комусь — старі Тетянині сукні й посуд, а комусь — Мішині іграшки й черевики. Це невеликий зиск на війні.
Руїни, забувши про те, що вони зовсім нещодавно захищали живих від холоду й спеки, витіснили з себе всіх, що в них замешкали, а в тих районах, де зберегло ся житло, за нього, як за печери часів первісної людини, йшли сутички між сильними й слабкими.
Вижити допомагав лише ринок. Там, як у велетен ському мурашнику, можна було знайти, обміняти, вкрасти, забрати, перепродати — все що завгодно. Тіль ки рабів там не було, а це відрізняло його від древніх ринків, та зброї ніхто відкрито не пропонував.
Час до часу з найближчих руїн чулися крики й бла гання допомогти (напевно, там когось грабували чи ґвалтували), та ніхто на те не вівся: звикли.
Коли лунали кулеметні чи автоматні черги, люди пригиналися або заповзали під нашвидкуруч збиті дерев’яні столи, а як сильна стрілянина — втікали, а по тім знову поверталися.
Вірина бабуся, блукаючи серед сотень рядів, усти гла знайти на землі кілька монеток, потім приязні лю ди пригостили її пиріжком і запропонували води. Дві чі в натовпі літню жінку нахабно штовхнули, а потім, у торгових рядах так званої «барахолки», Марія Семе нівна побачила портфель своєї онуки!
Вона впізнала б його серед тисяч, бо сама пришива ла стареньку потерту ручку швецького голкою!
- Скільки хочете? — спитала вона голосом, що зри вався від хвилювання, показавши на портфель.
- Та скільки дасте, — відповіла жінка. — Я його зна йшла при дорозі, хтось викинув. Можу обміняти на хлібину!
І ненависть поступилася горю, бо ниточка обірвала ся, ще не почавши виплутуватися з клубка. Марія Семе нівна заплакала.
- Невже так дорого? — спитала жінка, що стояла се ред мотлоху. — Та я його вам так віддам, лиш не плачте!
- Внучка моя пропала. Зникла. Це її портфель.
- Ой, — співчутливо мовила жінка. — забирайте. Я знаю, що він біля вулиці Чернишевського валявся, та й усе; його хтось викинув з авто.
Інша жінка, на ім’я Медіна, торгувала з сином не подалік. Вона знала Марію Семенівну. Підбігла, обня ла. Сказала твердо:
- Знайдеться внучка! Серцем чую! Не побивайте ся так!
Узявши до рук єдину, як їй здавалося, дорогу річ, ба буся пішла геть серед гулу людських голосів і суєти.
* * *
Коли Зарема готувала домашнюю халву, солодку й смачну, як її навчила двоюрідна тітка, вона завжди згадувала свою сестру Лейлу. Ось і зараз жінка з зо лотим кулоном на шиї замислилася й обпекла олією руку.
З Лейлою вони не розмовляли з того часу, як дівчи ну в шістнадцять літ віддали заміж. Батько, якого вони всі боялися, домовився про весілля сам, і заперечува ти було марно. Поїхала Лейла в чуже село — і про неї забули. За звичаєм, вона могла побачити свою матір не раніше, як через півроку, та мати не дочекалася — по мерла від серцевого нападу. До кого їхати?
З дитинства пам’ятає, як батько пив і вчиняв беш кети, бігав до повійросіянок. Скільки мати виплака ла сліз! Скільки разів діти бачили її в синцях! Найчас тіше Зарема згадувала, як у дитинстві її вразив батьків вчинок: він напився й хотів розпиляти матір ножов кою. Він кинув її на підлогу й провів по спині метале вими зубцями. Старші брати, Лейла й маленька Заре ма тремтіли зі страху й жалібно плакали, але не могли втрутитися.
Батько отямився й не вбив матір.
За законом ніхто не мав права оскаржити батька, бо чеченські закони змушують мовчати про все, що відбу вається в родині. Того, хто скаже прилюдно про сімей ні справи, чекає покарання за зраду.
«Як там мама сама лежить у могилі? Я так любила її! Ніколи вона не була щасливою — віддали силоміць заміж, віддали на муку!» — думала Зарема.
Боялася жінка старого народного заповіту: коли по ховають людину, той, хто її любив, почує з могили сто гін і благання допомоги. Ховають за місцевими тради ціями самі чоловіки, та Зарема того дня теж прийшла, проте не ступила за огорожу цвинтаря. Щоб жінці за йти за огорожу, потрібен цілий ритуал: скласти в дев’ять шарів марлю й затулити нею те місце, звідки народжу ються діти… А того дня вона взагалі не мала права, бо відчувала біль унизу живота…
От і халва готова. Рівненько розклавши її на тарелі, Зарема помолилася, відганяючи злих шайтанів, і піш ла по воду на город.
- Ти щось нині замислена, — мовила сусідка. — Чо ловік насварив?
- Та ні, — відмахнулася Зарема. — Чоловіка маю до брого, слава Всевишньому!
Даремно тривожилася нова власниця золотого ку лону!
Лейла просто не хотіла мати нічого спільного зі сво їм минулим, тому й не озивалася. Щоб її не знайшли, змінила ім’я — і тепер вона Медіна. Де сховатися че ченці, яка не хоче родичатися? У маленьких селах всі про все знають, тому вона поїхала в Грозний, що тепер називають Джохар на честь загиблого першого прези дента.
…Лейла в юності хотіла вчитися, та їй не дозволили. Хтось би змирився, залежачи від чоловіка та його рід ні, від їхнього гніву й милості, але не Лейла. Вона була надто самостійною в своїх учинках і вподобаннях — її вчило саме життя. Певно, саме це в ній цінував чоло вік, Саїд, коли боронив дружину від матері чи сестер, ставав на її бік у суперечках. А як народився Тимур, то ніколи й докірливого слова не сказав. «Інтелігент!» — глузливо зауважували сусіди…
Саїд загинув на початку Першої чеченської, рятую чи подружжя старих росіян під завалами їхнього бу динку після гарматного обстрілу. Поховавши чоловіка, Лейла забрала Тимура й поїхала, нікому не сказавши куди.
І тепер торгує на ринку Медіна — на великому рин ку, який рікою тече крізь вулиці й провулки, крізь зруйновані будинки й трамвайні колії. Жінка купувала в азербайджанців ножиці, гребінці, шпильки, прода вала трішки дорожче, виторг був невеликий — на обід собі й синові. Тимур кинув школу, не пішов у п’ятий клас:
- Я тобі допомагатиму, мамо! Медіна погодилася:
- Гаразд, сину, ти тепер єдиний мужчина в нашо му домі…
* * *
Дні, ніби намистини, нанизуються на нитку — от вам і разок. Кожен дарує таке намисто своїй смерті. В одних разки довгі, як ліани, їх можна обкрутити на вколо шиї двічі або й тричі. А в інших намистин бракує, і люди знічено віддають Смерті браслетки, та Смерть на те не зважає — її скрині вщерть наповнені такими скарбами.
Вірині дні пролітали швидко, і вона сподівалася, що бабуся приїде її забрати, та ніхто не з’являвся. Дівчин ку вбрали в довгу сукню й хустку, одяг, у якому сюди привезли, викинули. Жила вона на жіночій полови ні, куди чоловіки не заходили. Стару жінку звали Се дою, а молоду — Кометою. Вірі сказали, що вона має до помагати куховарити й чекати, як її долю визначить якийсь Ільяс.
- А хто він? — спитала Віра, та їй не відповіли.
«Напевне, той, хто наказав мене викрасти», — поду мала дівчина.
Кілька разів, коли вона доїла корову й розбризкала молоко, стара відважила їй добрих ляпасів, та Комета заступилася, забрала Віру з бабиних очей.
- Коли старші розмовляють, дивися вниз і слухай! — повчала Комета. — Очей не підіймай! Хіба що дозво лять. Сидіти в присутності старших — не смій! Вставай одразу, якщо хтось заходить в кімнату. Жінка має бути покірною!
- Я хочу піти звідси! Хочу в школу! — сказала Віра.
- А про це — забудь!
Голову Комети прикрашав хиджаб із чорної ткани ни, а сукня, пошита на замовлення в сусідньому селі, була вкрита східними візерунками.
За кілька днів Вірі теж дали хиджаб. І вона одягла.
Не мала вибору.
На кухні старої Седи Віра навчилася готувати жи жиггалнаш (галушки з м’ясом), солоні млинці, плов і халву. Їй це подобалося, от лише за бабусею сумувала.
«Якби ж я могла її пригостити!» — часто думала ді вчинка, оглядаючи просторий чеченський дім із побі леними всередині стінами, на яких висіли вручну ви ткані дагестанські килими.
* * *
Кому в цьому житті щастить, а кому — ні, залежить від того, що в минулих народженнях натворила душа. Марія Семенівна не була буддисткою, вона молила ся на образи, але міркувала, як тибетський монах, на вчений гірким досвідом. Сни переконували її, що Віра жива — і це було найголовніше. Згадуючи минуле й ре тельно переглядаючи його подумки, бабуся Маша мо гла згадати те, що, здавалося, давно загублено: ось Віра вперше йде в ясла, їй пошили червоного сарафанчика, а біла панамка вберігає очі від сонця. А якщо схилити голову й примружитися, то можна побачити, як онуку принесли з пологового будинку, а дід ще й пожартував:
- Це що за жабеня?!
І випив чарочку зі щастя…
За вікном гримнуло, і Марія Семенівна отямилася від солодких спогадів.
- У підвал підете? — спитала її Раїса, молоденька медсестра.
- Ні, не боюся я смерті, тут посиджу, — заспокоїла її лікарка. — А ти йди! Тобі ще жити й жити!
Уночі привезли чеченця з рваними ранами, і Марія Семенівна, оперуючи його, думала про те, що якби за раз перед нею лежав солдатросіянин, то вона б оперу вала і його.
- Був би росіянин, убила б своїми руками, — мови ла її асистентка Маліка.
Марія Семенівна її не засуджувала: Маліка втратила трьох дітей — вони загинули від бомби — і мала право ненавидіти всіх росіян.
- Люди зовсім позбулися сорому й сумління, — ка зала, зашиваючи рани, лікарка. — Їм подобається вби вати одне одного, пити кров, ніби вони вампіри. Ми живемо весь час на війні, тільки воюють у різних кра їнах і різною зброєю. Та війна однаково нещадна до всіх.
Маліка промовчала.
* * *
Зима кинула свою паранджу на село, де мешкали Ахмед і Міша, і хлопчик злякався, що старий помре. Вранці, коли вони снідали хлібом та в’яленим м’я сом, Ахмед закашлявся — і малий побачив на хустинці кров.
- Нічого, мине, — мовив старий. — Це не вперше!
- Ви й справді не захворіли? — стурбовано спитав Міша.
- Ти вже виріс, а все ще як маленький. Надійде час — і мене, і тебе забере янгол Смерті, Азраїл. Аллах так ви значив.
Хлопчик замислився.
- А чому люди помирають? — спитав він.
- На грішників чекає Пекло, а на праведників — Рай. Вони помирають, щоб їхня путь тривала там, де закін чилася земна.
Міші дуже хотілося розповісти про свою маму, та він не знав, як почати, тому спитав знову.
- Погані люди завжди потрапляють у Пекло?
- Так написано в Корані, головній книзі всіх мусуль ман. Так сказав Пророк. Отже, так воно і є.
- Зрозуміло, — сказав Міша.
- Ти ж станеш мусульманином? — посміхнувся Ах мед.
Цього Міша боявся найбільше. Йому здавалося, що відмовившись від Христа, він стане зрадником. Тому змовчав.
- Ось улітку й станеш. До того часу вивчиш молитви. Хлопчик уже знав кілька, та інколи плутався в сло
вах, і тоді промовляв щось несусвітнє.
- Ніхто не підтримає так сироту, як Аллах, мило сердний і милостивий, — казав далі Ахмед.
- Та мою маму вбили…
- Мені казав Резван, що ти сирота, коли привіз тебе.
- Так, але…
- Про це важко говорити, тому я не хочу, щоб ти щось про це казав.
І тоді Міша зрозумів: старий нічого не знає ні про його маму, ні про те, що трапилося в помешканні на вулиці Леніна.
* * *
Тінь у вікні виявилась Ібрагімом, онуком Седи. Він уранці виходив разом з іншими чоловіками, а повер тався пізно ввечері. Його руді кучері й зелені очі триво жили Віру, щойно вона замислювалася. Після ранково го намазу, до якого її будила Комета, вона крізь щілину в шторі стежила, як стукала хвіртка, коли чоловіки ви їздили в місто у справах.
Вечорами в домі оповідали про давні подвиги, про те, як чеченці могли викрасти коней у казаків і про вести їх убрід по Тереку, бурхливій і небезпечній ріці.
Ці історії чула Віра від Комети чи від інших родичів, що знали російську мову.
Про захоплення помешкань у родині побутувала така думка:
- Коли нас депортували з рідного краю за наказом Сталіна 1944 року, росіяни прийшли й зайняли наші будинки з усім, що там було, — сказала якось Комета. — Їм — усе. Двері — відчинені. Все можна забирати! На ших людей вивезли в телятниках і товарняках, забрав ши, хто в чому був. А тепер їхніх онуків і правнуків, що повернулися на батьківщину, знищують літаки й тан ки. Тому є чеченці, що в такий спосіб забирають своє, відібране в їхніх родин: убивають росіян.
- Це погано — когось убивати… — заперечила Віра.
- Так, — задумливо мовила Комета. — Але це гілка іс торії. Коли хтось тягне її на себе, вона завжди поверта ється й боляче періщить по обличчю.
- А якщо вб’ють не тих, а інших росіян, які нічого ні в кого не забирали, а самі чесно заробили?
- Усевишній пробачає незнання. І, до слова, якщо ти молитимешся помусульманськи, тебе не віддадуть комусь недоброму за рабу, — налякала дівчину Коме та.
- Молитимуся! — сказала Віра. — Та як?
- Просто треба сказати «Немає Бога, окрім Аллаха».
І все. Ти вже мусульманка!
- А якщо я хрещена?
- Не має значення. Просто скажи ці слова.
…Віра прийняла іслам, їй дали нове ім’я — Іман, по чеченськи — віра.
Комета, худенька, з великими очима, народила п’я тьох дітей, а потім чоловік її прогнав. Діти — за зако ном — лишилися з чоловіком та його дружинами. Жін ка тужила за ними, бувало, й плакала.
- Навіть побачити їх не можу без дозволу. Тепер ти мені за доньку! Ми Ільясу тебе не віддамо! Це він ви крав тебе в місті.
* * *
Літо не принесло жодних новин, окрім поглиблен ня звички жити в пеклі. У телевізорі розпиналися, що Чечня буде незалежною державою. Люди наполягали на Шаріатському суді, шукаючи в ньому справедливос ті. Деяких мешканців міста розстріляли на вулиці за ви роком цього суду, і натовп збирався поглянути на таку подію з простацької допитливості. Ще кілька раз обгово рювали в новинах питання заручників: їх почали при возити в Чечню з інших регіонів Росії, а якійсь дівчинці заручниці відрізали пальці, вимагаючи викуп у родини.
Світ, пробивши дно однієї прірви, стрімко падав до іншої.
Ніхто нікому не був другом. Якщо сусідів прихо дили вбивати люди з автоматами, — хто наважиться заступитися? Деякі російські сім’ ї виживали тільки тому, що зодягли довгу мусульманську одежу й поча ли розмовляти чеченською. Ті ж, що не вдавалися до таких хитрощів, були роковані на смерть, якщо не від бомб і снарядів, так від чеченських бандитів, які роз перезалися у свавіллі.
Віра згадувала, як вони з бабусею розмовляли про «чеченську рулетку». Вона запроваджувалася ще до першої війни: озброєні люди стукали в двері помеш кань і питали, хто має бути при владі на чеченській землі? Називалися агітаторами передвиборчої кам панії. І якщо відповідь їх не влаштовувала — стріля ли. А якщо влаштовувала — вручали оранжеву пачку прального порошку.
Тоді бабуся наказувала Вірі не відповідати ні на чиї запитання.
- Та хто ж мене питатиме — я маленька?! — казала дівчинка.
* * *
Роки на війні минають швидко, ніби запустили фільм із паралельного Всесвіту. Діти виростають, як пильно до глянутий бур’ян; вони мають важкий глибокий погляд. Ниті долі розриваються, але висновуються й нові.
У Чечні повелося після 1996 року мати по тричотири дружини. Та таке було властиве лише заможним чоло вікам, які торгували нафтою, добуваючи її в аматор ський спосіб. Дехто гинув від вибухів, намагаючись об лаштувати свердловини у своєму дворі!
У воєнній метушні знайшлися підприємливі осо би, що торгували рабами і зброєю. Були такі, що втек ли за кордон, ховаючись після мародертва й убивств, решта гинули в нужді й осідали на дно. Але з’явилися й інші, які не змогли вибачити загибелі своєї рідні. Вони обв’язувалися тротилом і, вчасно згадавши уро ки російської історії, йшли, як народовольці, підрива ти ворогів. Їх назвали «терористами». Їх щодня прибу вало: мулли в мечетях закликали молодь помщатися ворогамзагарбникам на рідній землі.
Улітку 1999 року забродили, закружляли по грознен ському ринку звістки про нову війну, про вторгнення в Дагестан, про те, що Росія не дозволить чеченської не залежності.
Люди прагнули незалежності — і не знали, що з нею вдіяти: до влади знову прийшли охочі поживитися. У Чечні всім правлять клани, і важливо, на якій горі ти народився та хто твої предки.
Мало лишилося героїв.
Герої гинуть першими, Бог забирає їх до себе моло дими, а сміття, яке розвіває вітер змін, лишається жи ти, тому що Земля — це планета випробувань.
…Віра, запнута великою білою хусткою з Мекки, у довгій зеленій сукні, була схожа на чисту екзотичну квітку. Вона навчилася збирати трави й сушити їх на старих газетах, щоб зцілювати застуди в зимовий час.
На городі не лінувалася вирощувати овочі. Чечня — теплий край, захищений горами. Улітку температура до сорока градусів тепла, узимку — до десяти морозу. Врожай устигають зібрати двічі.
— Коли ти доглядатимеш у шпиталі бойовиків, вони швидше одужуватимуть! — жартувала стара Седа по чеченськи, але дівчина її розуміла.
Чеченська мова виявилася нескладною. Вона дика, груба, різка, як гірське відлуння, мовби орлиний клекіт під склепінням неба. Її тональність лякає ворогів і ті шить друзів.
Комета з Вірою одного разу навідалися в місто, та Марії Семенівни не було ні вдома, ні в лікарні.
Сусіди сказали, що вона виїхала.
Ібрагім із чоловіками родини не віддали Віри Ільясу, вигнавши його з двору. Та він не дуже й наполягав, розу міючи, що в домі, де багато зброї, краще не сперечатися.
- Якщо ти підеш воювати, я з тобою! — казала Віра Ібрагімові.
Вранці вона подавала чай і шматочки тіста, підсма жені на олії, солодкі «пустишки», що їх так полюбля ли в родині.
- Не кажи дурниць, жінко! Не буде війни! — обри вав її на слові дев’ятнадцятилітній Ібрагім.
У Віри від щастя завмирала душа — адже він її має за дорослу.
Комета жартувала, що їх треба восени одружувати.
* * *
Коли старий Ахмед дізнався правду, він прокляв свого сина. Обличчя його почорніло, він частіше зади хався, хапаючись за серце. Побачивши одного разу на порозі дому чаклуна, Міша затрусився з переляку й го лосно заридав, думаючи, що його вб’ють, як і матір.
- Не бійся, — мовив тоді старий. — вийди в іншу кімнату. Я сам із ним з’ясую.
Довго тривала бесіда чеченською, і чаклун щось по яснював тихим голосом, розповідав, доводив. Та Ахмед вийшов і приніс зелену книгу арабською в’яззю.
- Це Коран, — мовив старий. — Його читав мій пра дід, мій дід, якого Сталін вислав у казахські степи на вірну погибель. Цей Коран читав мій батько, якому по щастило вижити — він поховав усю свою рідню. Тепер його читаю я. Присягни мені, що ти з моїм сином не вбивав росіян, щоб забрати собі їхнє добро. Тих росі ян, які тут народилися, яким Чечня — батьківщина. Ми завжди жили ближче до Аллаха, у горах, а на рівнинах і в містах мешкали росіяни, вірмени, інгуші, кумики, аварці, цигани, болгари… Та ще скільки інших! Мало там було нас. Це їх бомбували російські літаки. І тепер скажи мені, ти почав добивати останніх нечеченців за для того, щоб забрати їхнє добро?! Якщо я помиляюся, присягни, узявши в руки цю книгу! Скажи, що ти й мій син Ільяс до того не причетні.
- Брате… О, мій брате…
Чаклун зніяковів і промовляв шанобливо, і це бачив Міша крізь фіранку.
- Нас же депортували… Сюди приїхали росіяни… Позабирали наше… Сталін помер, ми почали поверта тися… Але нам нічого не віддали. Ми забираємо своє. Це в кожному районі, на кожній вулиці…
Коран чаклун у руки не взяв і навіть не дивився на священну книгу, ніби боявся опекти очі.
- Ні, це не так! — твердо мовив старий. — Ви не бе рете «своє». Люди заробили потом і кров’ю. І ті люди втратили під бомбами батьків, як і чеченці. Хіба ти ян гол чи Пророк, щоби знати: убиваючи людей, ти береш
«своє» чи «чуже»?! Я знаю, що в сусідньому селі чеченці посперечалися з такими «месниками» — і ті застрели ли діда! Це ганьба! Це вчинили ті, хто забув наші ада ти, наші закони! Геть звідси! А побачиш Ільяса, передай йому моє прокляття. Я не хочу його бачити. Хай не пе реступає порога мого дому!
Чаклун не сперечався, вийшов. Він подумав, що ста рий вижив з ума й не розуміє, що діється в Ічкерії. Авто чаклуна швидко зникло з обрію, а Міша, вже не відчу ваючи небезпеки, вийшов із дверей іншої кімнати.
- Усі мусульмани — різні, — сказав Ахмед, — і всі че ченці — різні, і всі росіяни — різні. Є ті, хто ступає пра ведним шляхом задля добра, а є ті, хто служить сатані, затуляючись іменем Аллаха, тому й стільки нещастя на світі. Та я вірю, що є й інший світ — досконалий, да рований милістю Всевишнього тим, хто вміє відрізни ти тьму від світла, хто не збожеволів од ненависті, кому шайтан не затуманив зору…
- Я хочу молитися й жити, як ви, — сказав Міша. — Я хочу бути хоробрим!
- Навчу тебе молитися п’ять разів на день, — відпо вів старий. — Молитимемося вдвох і проситимемо Ал лаха дарувати нашій батьківщині мир!
…Восени Ахмед зліг. Часом приходила невістка Ну ран. Старий із нею не розмовляв. Жінка лишала їжу й ішла: вона мала обов’язок піклуватися про батька сво го чоловіка. Мішу вона не помічала.
У кінці вересня, коли російські літаки знову поча ли бомбити села й міста, старий заснув після вечірньої молитви — і не прокинувся. Хлопчик уранці, побачив ши його холодне тіло, довго ридав і не міг спинити сліз, хоча Ахмед навчав його, що чоловікам плакати не го диться.
* * *
Ібрагіма не було кілька днів, і Віра непокоїлася й сумувала. Кілька разів біля джерела вона бачила хлопчика МішуМусу, але тепер не могла з ним довго розмовляти. Поспівчувала — та й усе. Міша лишився мешкати в Ахмедовому домі. Хтось же має доглядати отару: люди платили пастухові за роботу. Хлопчик не байдикував, та намагався далеко від села не йти — бо явся вовків.
Ібрагім повернувся з Дагестану з поганими новина ми: двоюрідного дядька вбило снарадом. І ще інших братівмусульман. Та вони встигли промовити «Шаха ду» перед смертю й стали шахідами.
Юнак із захватом розповідав про відчайдухівкоман дирів, що знали дорогу в Джаннат* і підлягали Хаттабу.
- Ти тямиш чи ні, джихад — це те, задля чого варто жити й померти! — вигукував Ібрагім.
- Якщо ти загинеш дорогою до Аллаха, я тішитиму ся за тебе, — мовила йому стара Седа. — Та намагайся вижити. Росіяни ніколи не відступалися від нас і зараз вирішили знищити до ноги, щоб від народу не лиши лося й сліду. Їм усе одно, навіть якщо тут буде море — вони і з дна добуватимуть нафту!
Комета змовчала. Почала спаковувати речі в дорогу.
- Треба йти далі в гори, — сказала вона.
Вірі дуже хотілося побачити бабусю, хоч останній разочок, та вона не просилася, аби її відпустили в місто.
* * *
Марія Семенівна перед початком Другої чеченсь кої виїхала в Краснодарський край до давньої подру ги. Вони щодня вдвох писали листи на телепрограми, в яких розшукували зниклих безвісти, розуміючи, на скільки малі сподівання, і не підозрюючи, що розшуку вані вже не хочуть, щоб їх розшукали.
* Мусульманський Рай.
Коли в теленовинах сказали, що грозненські ву лиці, ледве залатані після обстрілів, знову піддають вогню, Вірина бабуся вирішила повернутися. Вона не могла собі дозволити — лишити онуку в такій небез пеці.
Медіна з Тимуром прийняли її у своєму скромно му житлі. Колись вони на ринку обмінялися адреса ми — таке тоді часто траплялося навіть між незнайо мими людьми.
- Якщо нас першими розбомблять — то ми до вас… — казали одні.
- А якщо наш дім посічуть снарядами, тоді ми до вас навідаємося, — казали інші, поспіхом записуючи на шматках газет назву вулиці й номер будинку.
Горе старої росіянки було близьке Медіні — вона й сама не мала щастя. Їхати в Росію не було до кого. Скільки сусідів поїхало, переночувало з дітьми на пар кових лавках та й повернулося під бомби. Нікому вони не були потрібні, утікачі від російських бомб і від міс цевої сваволі. Ніхто не повинен був знати про військо ві злочини: про це добре подбали чеченські бюрократи, знешкоджуючи кожного, хто погоджувався на розмо ву з іноземними журналістами. Виїхати звідси могли лише грабіжники чи ті, що мали заможну родину десь у Росії.
Ні Медіна з Тимуром, ні Марія Семенівна на таке не розраховували. Ну, що ж — помруть там, де народили ся, якщо на це воля Всевишнього.
* * *
Бігти довелося лісом, у долину, серед ночі, після того, як Ахмедів син повернувся додому. Міша Муса дякував Богові за порятунок: хопчик устиг розбити ві кно й вискочити, а кулі, випущені йому навздогін, ро зірвали темряву, та не вцілили.
Усе сталося після вечірнього намазу. Чаклун та Ільяс увійшли в дім і наказали, що завтра Міша йде з ними, бо зобов’язаний підкоритися їхній волі. Хлопчик покір но хитнув головою — і за ним замкнули двері малень кої кімнати. Прислухаючись, він зрозумів, що чоловіки обговорюють щось важливе. Це чаклун вихваляв Ілья сову винахідливість.
- Ну ти й вигадав, брате! Он воно як! — казав він. Як виявилося, у Грозному знову вбили якусь ро
сійську сім’ю за помешкання. Зарізали матір, батька й старших дітей, але немовля в ліжечку пожаліли. Від дали на виховання чеченцям.
- От виросте — і вбиватиме росіян! — реготав Ільяс. — Ми йому скажемо, що він — чеченець і що його сім’ю позвірячому знищили. Він нам повірить. Хто ж йому скаже правду?!
- Ти такий мудрий! Голова! — підхвалював чаклун. — Просто красень!
Почувши таке, МішаМуса вирішив тікати світ за очі, хоча й боявся вовків. Під ранок він, стомлений і голо дний, опинився біля ріки, переплисти яку не наважу вався — надто бурхлива. Хлопчик пішов уздовж берега, сподіваючись, що незабаром приб’ється до якогось села. Йшов і бубонів вірші Лермонтова, які йому колись чи тала мама Тетяна.
Віра, яку тепер називали Іман, разом з Ібрагімом переїхала в інше село. Там дівчина допомагала жін кам прати одяг і готувати їжу бойовикам, а юнак пі шов у лісовий загін. Чоловікам і жінкам не годилося перебувати під одним дахом, бо тут діяли суворі зако ни Шаріату. Сюди ж утрапила й Зарема за кілька міся ців — і зразу ж зненавиділа Віру, бо вважала, що росіян ка навіть прийнявши іслам, — все одно чужа, тому не має права бути комусь першою дружиною, хіба що на ложницею.
* * *
Ринок навіть під бомбами рятував мешканців міста. Саме тут обмінювали хліб на шкарпетки, а цигарки на картоплю. Виживали. Саме тут знайшла Медіна бруд ного охлялого Мусу, який кілька днів ішов пішки до Грозного. Вона привела його додому, нагодувала й, ви слухавши хлопця, мовила:
- Тепер ти мій другий син!
МішаМуса зніяковів, почувши такі слова від мало знайомої чеченки, однак уже зрозумів, що старий Ах мед казав правду: всі люди — різні. Тимур, щоправда, цьому не зрадів: він був старшим за Мусу на два роки й почувався ображеним, що доведеться ділити мами ну любов із якимось приблудою.
Марія Семенівна досі шукала Віру, а почувши від хлопця, що онука весь цей час мешкала неподалік, ах нула. Міша переконав, що вже не знає, де поділася ді вчина з Ібрагімом.
- Пішли в гори, — сказав він. — Ви не шукайте, не сподівайтеся. Та й російською там ні в кого нічого не спитаєш!
Марія Семенівна розуміла…
Тепер, оточені танками й літаками, мешканці во єнного часу шукали дрова, воду й харчі. Інколи Міша й Тимур сперечалися — Медіна їх мирила. А в січні 2000, коли російські вояки ввірвалися в Заводський район, багатьох їхніх сусідів розстріляли.
До помешкання Медіни також увірвався гурт росій ських солдатів. Вони вчинили обшук і знайшли пісто лет.
- Це щоб оборонятися! — переконувала жінка. — Ви знаєте, як важко жити, коли навколо таке діється! На вулиці знайшла й узяла!
- Ти терористка!
Медіна боялася, що зараз повернуться хлопчики, які пішли по воду до далеких колодязів — хай би там за трималися, щоб не бачили цього. Марія Семенівна мо лилася й благала озброєних чоловіків — вони її не чули.
Медіну схопили й поволокли на вулицю.
- Ставай тут! От тобі й розплата! Наставили автомат просто в обличчя.
«Ось і все, — подумала жінка. — Головне, аби хлоп чики не прийшли!»
Марія Семенівна вибігла вслід:
- Та яка вона терористка? Не вбивайте! Вона хлоп чикаросіянина виховує!
- Що ти тут белькочеш, стара бабо?! — обірвав її бла гання один із солдатів. — Геть!
Міша йшов першим, бо Тимурові заманулося пошу кати харчі в покинутих будинках. Хлопчик підійшов близько й побачив Медіну під стіною, заплакану бабу сю Машу й кількох росіян зі зброєю.
Спершу хотів утекти, бо небезпека зависла в повітрі й відчувалася фізично, та сам себе спинив.
«Немає нічого поганого в смерті, — подумав він і зба дьорився. — Мертвий лев дорожчий за живого пса».
І ніби поряд усміхнувся старий Ахмед.
- Це моя мама! — почув хлопчик свій голос. — Не чі пайте її!
- Хто це тут? — здивувалися солдати.
- Казала ж вам, хлопчик, росіянин, вона виховує…— переконувала Вірина бабуся.
- Росіянин?! — спитали військові й гукнули до Мі ші. — А як тебе звати, вовченя?
- Муса! — відповів він. — А це моя мама — Медіна.
Уб’єте її — убийте й мене!
Хто б сумнівався, що хлопчик — росіянин? Це було видно за рисами обличчя, за чистою мовою без кав казького акценту, але ж він стверджував, що чеченець.
- Тут чорт ногу зломить! — скрикнув офіцер, дебе лий росіянин мужичої статури. — Що діється? Та хай вам хрін!
І, змахнувши рукою, він наказав іти за ним. Солда ти пішли, забравши пістолет…
* * *
Минуло кілька літ. Віра загубилася в кавказьких го рах і являлася до бабусі лише стежинками снів. Роз повідала, що в неї все гаразд. Зарема загинула, коли на село напали росіяни. Ібрагім із загоном пішов і зник у лісах. Чеченців вразила звістка про те, що хоробра дів чина на ім’я Іман сіла в авто з тротилом і підірвала ро сійську військову частину. Про неї все більше перепові дали кожен посвоєму, та суть була незмінна: сміливця помстилася за смерть родини. І її таке коротке життя й смерть стали часткою безкінечного життя та смерті народу, якому вона належала.
А Медіна з синами виїхала з Чечні, влаштувала ся на роботу в одному з сіл Краснодарського краю, де мешкала подруга Марії Семенівни. Хлопчики змогли довчитися, хоча в школі не викладалася ні математи ка, ні англійська — війна ж…
Як тільки трапилася нагода, Медіна зібралася на хадж у Мекку, як і належало кожному мусульмани ну. Не сама — з двома синами: росіянином і чеченцем.