Уривок книги: «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Химерниця Агнес читає людські душі й зцілює тіла. Слава про незвичайні здібності дівчини-сокільниці шириться по околицях. Аж ось вона вже віддана дружина та мати, обробляє орендований у брата клаптик землі — відьмацький садочок Агнес. Збирає лікарські рослини, дбає про дітей і пасіку. Тим часом її чоловік Вільям підкорює лондонську сцену. Та одного дня смерть переступає їхній поріг і попри всі намагання Агнес щось змінити забирає одинадцятирічного Гамнета. Втрата сина змінює стосунки між чоловіком та жінкою, які колись кохали одне одного до нестями. Між ними виростає стіна з потужного болю та безпорадності. Але чотири роки по тому Вільям Шекспір створює п’єсу «Гамлет», відроджуючи і свого сина, і свій шлюб.

«Гамнет» Меґґі О’Фаррелл. Уривок

Хлопчик, Гамнет, біжить вулицею, повертає за ріг, ухиляється від коня, що терпляче стоїть між голоблями воза, оббігає гурт чоловіків, які зібралися перед будинком гільдій, — вони серйозні, зосереджені, говорять про щось своє. Біжить повз жінку з немовлям на руках — та припрошує старшу дитину йти швидше, не відставати, повз чоловіка, що лупцює віслюка, повз собаку, що відірвався на хвильку від своєї поживи, аби подивитися на Гамнета: чого це він так летить. Собака коротко гавкає, наче застерігає, потім знову заходиться гризти своє.

От уже й будинок лікаря — Гамнет запитав дорогу в жінки з немовлям — хлопець щосили грюкає у двері. Раптом помічає власні пальці, нігті, їхня форма так нагадує руки Джудіт. Заходиться стукати ще сильніше. Гупає, гримить, галасує.

Двері різко відчиняються, виглядає роздратована вузьколиця жінка.

—Що це ти витворяєш? — верещить вона, махаючи на нього шматою, наче хоче відігнати, мов комаху.— Такий гамір і мертвого розбудить. Забирайся!

Вона хоче зачинити двері, але Гамнет кидається вперед:

—Ні, — каже він, — будь ласка, пробачте, мадам. Мені потрібен лікар. Нам потрібен. Моя сестра… їй погано. Може він до нас прийти? Може прийти просто зараз?

Жінка міцно тримає двері червонястою рукою, проте погляд її стає уважнішим, стурбованим, наче на обличчі Гамнета їй удається прочитати, наскільки все серйозно.

—Його немає, — відповідає вона нарешті. — Він до пацієнта пішов.

Гамнет важко ковтає:

—Коли він повернеться, ви не знаєте, будь ласка?

Тиск на двері зменшується. Він ставить ногу всередину, друга — знадвору.

—Гадки не маю. — Вона оглядає його з голови до ніг, одна з яких удерлася до її передпокою. — А що таке з твоєю сестрою?

—Не знаю, — він намагається відтворити подумки образ Джудіт, як вона лежить на ковдрах, очі заплющені, зблідла шкіра вся пішла червоними плямами. — У неї лихоманка. Вона в ліжку.

Жінка супиться:

—Лихоманка? А бубони є?

—Бубони?

—Пухлини, під шкірою. На шиї, на руках.

Гамнет пильно дивиться на неї: на зморшку, що залягла між бровами, на зав’язку чепчика, яка натерла свіжий слід їй за вухом, на жорсткі кучері, що вибиваються ззаду. Він думає про слово «бубони», про те, що воно схоже на назву якоїсь рослини, про те, що воно наче булькає, і сам звук подібний на те, що воно описує.

Холодний страх пронизує його груди, миттєво охоплюючи серце тріскучим морозом.

Жінка хмуриться ще сильніше. Вона торкається долонею грудей Гамнета й випихає його з будинку. —Іди, — каже вона, обличчя її раптом стає ще вужчим.

— Іди додому. Зараз. Іди звідси.

Вона вже майже зачинила двері, але крізь вузьку шпарину додає, майже співчутливо:

—Я попрошу лікаря, щоб зайшов до вас. Я знаю, чий ти. Ти ж рукавичника хлопець, еге ж? Онук. З Генлі-стріт. Попрошу його вас провідати, як повернеться. А тепер іди. Не зупиняйся, повертайся додому.

А потім додає, наче згадавши:

—І нехай Бог тебе береже.

Він біжить назад. Світ наче став яскравішим, людський гамір гучнішим, вулиці довшими, колір неба різким, блискуче синім. Кінь досі стоїть, запряжений у повозку, собака вже згорнувся на ґанку біля дверей. «Бубони», — думає він. Він чув раніше це слово. Він знає, що воно означає, що саме воно означає. «Звісно, ні, — думає він, повертаючи до своєї вулиці, — цього не може бути. Не може. Вона — він не вимовить того слова, не дозволить йому пролунати навіть у голові,— вона вже багато років у місті не з’являлася». Він знає: хтось уже має бути вдома, поки він добіжить до парадних дверей. Коли він відчинить двері. Коли переступить поріг. Коли погукає когось, будь-кого. Має бути відповідь. Хтось та вже буде вдома.