Вулиця Барвінських

Сьогодні мова піде про невелику вуличку в районі Високого Замку та парку Знесіння, що в’ється змійкою між вулицею Довбуша і Дитячою лікарнею «ОХМАТДИТ» та носить назву Барвінських. Вона розповідає про давню та славну родину, котра подарувала світові не одне покоління славних мужів галицької землі.

Історія вулиці розпочинається у другій половині 40-х років XIX століття під назвою Святого Войцеха бічна. До 1840-х років на місці вулиці проходила стежка-межа між суміжними ділянками, її позначено на плані Львова 1841 року. Але вже на плані 1849 року видно невелику вулицю, обсаджену деревами, єдина будівля розташовувалася на місці сучасного будинку № 4.

Паралельно вживалася інша назва вулиці – Собєщизна (На Собєщизьнє,Собєщизни), бо це були колишні маєтності королівської родини Собєських. Офіційна назва вулиця Собєщизна була закріплена за вулицею лише у 1871 році, а у 1932 році її відкоригували, змінивши на назву – вулиця Собєщизни.

За німецької окупації називалася Фюрстенґрунд (Князівські землі), а в 1950-1993 рр. – Верховинською.

У 1970-х роках її продовжили схилами Змієвої гори до головного корпусу Обласної дитячої клінічної лікарні.

Сучасну назву вулиця отримала у 1993 році, на честь львівської родини Барвінських, з якої походить низка культурних та громадських діячів XIX–XX століть і які жили на цій вулиці у будинку № 5.

Вулиця забудована здебільшого сецесійними віллами та елітними будинками першої половини XX століття у неоготичному стилі. Серед мешканців вулиці було багато урядовців та представників львівської інтелігенції.

На фасаді будинку № 5 – меморіальна дошка, яка сповіщає, що тут у 1890–1963 рр. мешкав композитор і піаніст Василь Барвінський, встановлена на родинній садибі 1991 року (скульптор Володимир Одрехівський). У 1980­х роках у підвалі цього будинку працював сучасний письменник Юрій Винничук.

Родина Барвінських, на чию честь названо вулицю, належать до одного з найстаріших польсько-українських родів. Традиція вважає початком роду ХІ ст. (перший Барва – позашлюбний син польського короля Лєшка Бялого), походження, правдоподібно, з Литви. В Галичину прийшли разом з військами Казимира Великого. Найдавніша документальна згадка датується кінцем XV ст., оскільки Микола Барвіч-Барвінський помер у 1531 році. Наступним є Йоан ІІ (+1546). XVI ст. замикає Севастіян (+1592). Після шести поколінь у XVII ст. останнім згадується Михайло (1742–1783). Розгалуження роду сягають, поза Україною і Польщею, Німеччини, Канади. Представники цього роду займали різні, але спершу, мабуть, головно військові посади, оскільки у 1683 р. за участь у битві під Віднем до їх гербу «Jastrzębiec» був доданий другий («Вивірка»), від франко-німецького роду «Achinger». Один з Барвінських був козацьким сотником.

Українська гілка роду від XVII ст. представлена переважно священиками.

Найвизначніший з них, Мартин Барвінський (1784–1865) був ректором Львівського університету у 1837-38 рр. Він – доктор теології і професор, папський прелат, архіпресвітер і генеральний вікарій львівської митрополичої капітули, член Галицьких крайових станів, консисторський радник, лицар залізної корони.

Відтак, вже переважно у світських професіях важливе місце в процесі становлення української державності і культури зайняли: сини о. Григорія Барвінського Олександр, Володимир, Осип і син Олександра – Василь.

Олександр Барвінський (1847–1926) був визначним освітнім і громадсько-політичним діячем. Працював у керівництві «Просвіти», «Руської бесіди», у 1892 р. реорганізував львівське Товариство ім. Т. Шевченка у наукове. Був послом до Галицького сейму, Віденського парламенту, членом австрійської палати панів, Галицької шкільної ради, у 1918 р. міністром освіти і віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки. Як автор багатьох навчальних посібників впровадив термін українсько-руський і фонетичний правопис. Як політичний та освітній діяч багато осягнув в економічному і культурному розвитку нації, у створенні українських шкіл, гімназій, університетської кафедри. Як публіцист і видавець був автором десятків книг, тисяч статей, розвідок, рецензій як на історичні, так найактуальніші теми українського життя. Обсяг його діяльності і спадщини є винятковим за величиною.

Володимир Барвінський (молодший брат Олександра) (1850–1883) за освітою юрист, усе своє коротке життя віддав українській справі. Він відомий як засновник і редактор «Діла», єдиної щоденної української газети, яка майже без перерви виходила від 1880 до 1939 року. Видавав у Львові «Бібліотеку найзнаменитіших повістей». Сам був автором численних статей на політичні та суспільні теми, а також повістей «Скошений цвіт» (1877, перекладена польською мовою), «Безталанне сватання», «Сонні мари молодого питомця». Належав до найактивніших творців товариств «Просвіта» і «Рідна школа». У 1880 р. організував перше у Львові народне віче, яке мало велике значення для пробудження свідомості українського народу.

Осип Барвінський (старший брат Олександра) (1845–1889) – священик, був автором популярних у свій час історичних драм («Павло Полуботок», «Чернігівка»), які збагачували досить обмежений тоді репертуар галицького театру. Через передчасну смерть автора незавершеними залишилися драма «Тиміш Хмельницький», трилогія «Іван Виговський», історичні повісті «За правду і волю». Опублікував також серію порадників для селянства з галузі господарства, лікування, і т. д. Був невтомним просвітителем народу.

Василь Барвінський (син Олександра) (1888–1963) – композитор, піаніст, музично-громадський діяч від 1915 до 1948 рр. стояв на чолі музичної освіти на західноукраїнських землях, спершу як директор Музичного Інституту ім. М. Лисенка з його численними філіалами, відтак Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. Українську культуру пропагував як лектор, музичний критик, автор численних статей і рецензій, співтворець періодичної мистецької преси, захисник української культури, її навчальних і освітніх закладів. Як композитор працював у різних жанрах, найбільше вокальному і фортепіанному (починаючи від 8-ми Прелюдій 1908 року). Його камерно-інструментальні ансамблі (особливо Секстет) належать до перших в Україні у цьому виді творчості. Несправедливо був засуджений на 10 років Гулагу (1948–1958), а рукописи його творів спалені. Частина їх була віднайдена, головно за кордоном. У 1964 р. В. Барвінського було реабілітовано. Відтворення його пам’яті триває.

Підготувала старший науковий співробітник
Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Роксоляна ПАСІЧНИК