Пижиков Назар. Вчитель, який змінив моє життя
Жереб кинуто
Лиш той життя й свободи гідний,
хто б’ється день у день за них.
Й. В. Гете «Фауст»
Одного ранку, 476 р., на вулицях Рима було спекотно. Сонце лоскотало все своїми полум’яними язичками й висвічувало яскраво-жовтим кольором. Вітер ліниво розгойдував листя та гілки дерев, ворушив поодинокі хмари в напрямку горизонту. Пташки співали звичну мелодію ранкового пробудження й кликали людей до виконання своїх обов’язків. Чи то хлібороб, чи філософ, чи князь, чи якийсь монарх – усі бралися за роботу, ніби зачаровані й мотивовані цим звучанням.
Тільки один Георг, не чуючи цього ранкового гімну, сидів, замислившись, на лаві. Він був сином генуезького купця Франчески й походив із стародавньої родини моряка. Його мати Вівіана працювала швеєю в портовому передмісті Рима. Інших рідних він не мав. Отож Георг сидів на лаві й журився, ба навіть стривожився, поринувши в роздуми. У ці часи в Римі було неспокійно. Якась невідома сила прогулювалась містом. Найкраще її можна було відчути вночі. Страхітливі звуки, абстрактні тіні, які скидались на примар, неспокійні вулиці, які просто кишіли лицедіями, злодюгами, крадіями – усе це з сумішшю острахів нової навали варварів викликали страх у серцях людей. Будинки люди зачиняли, коли тільки сутеніло. Навіть місцева охорона боялася стежити за цим мертвим містом. Варвари були для цих жителів ніби злими силами, провісниками смерті, що забирали із собою живе в цей мертвий дикий гін.
Але були й люди, які вбачали в цих нападах позитивні ноти. Це, зокрема, жителі віддалених провінцій імперії, які були невдоволені політикою володаря, а також раби, які хотіли зняти з себе ярмо неволі. Деякі громадські діячі й жителі міст, незадоволені своїм соціальним і економічним становищем, також лояльно ставились до варварів. Але вже вони вбачали в них щось нове, чужоземне, навіть міфічне; щось таке, що миттєво принесе мир і добробут на ці землі.
Повернімося до генуезця Георга, який тривожно дивився очима в підлогу. Він не поділяв ні першу, ні другу позицію. Поки що він балансував на межі цих двох ідей. Він не боявся варварів, але й не був від них у захваті. Георг не мав постійної роботи, але деколи займався перевезенням товарів і допомагав батькові. Користуючись авторитетом у порті (батьків товариш мав високу посаду в адміністрації, і він дав хлопцю власні ключі від бокових дверей виходу до порту), хлопець часто спілкувався з людьми із різних країн, а також цікавився предметами розкоші, побуту, їжею, що ці люди привозили з далеких земель.
Отже, Георг не поділяв ідеї жодної зі сторін. Але в нього було якесь дитяче
бажання побачити цих чужоземців, поспілкуватися з ними, відчути їхній погляд, побачити їх відмінне й спільне в порівнянні з народами Римської імперії. І цього сонячного ранку йому вдалось це здійснити.
Він сидів на лаві в парку, чи алеї (варто зазначити, що хлопець не дуже розумівся в будові міста, позаяк не був у ньому частим гостем), коли навкруги нікого не було. Суцільним рядом росли добре доглянуті кипариси, верби, клени, екзотичні апельсинові дерева, горіхи, акації, які грали на сонці під подихом вітру. Усе інше було сховане під густими гілками цих дерев. Однієї миті тишу навкруги й роздуми всередині хлопця перервав якийсь гул. Хлопець озирнувся. Алеєю йшов дивний чоловік, ледве рухаючи ногами. Георг недаремно звернув на них увагу: на ногах у чоловіка були важкі черевики, які видавали глухий звук биття металу об камінь. Дивні риси обличчя, вбрання – усе вказувало, що це чужоземний гість. Але він не був схожий на тих привілейованих купців-приїжджих, нацяцькованих різними прикрасами зі смарагдів, тканин з оксамиту, оздоби із золота. Навпаки, незвична простота вбрання, з дещо підкресленим мечем навколо пояса, визначні риси обличчя незнайомця зацікавили Георга. Він вирішив підійти й щось у того вивідати.
Генуезець устав із лави, пошкандибав назустріч незнайомцеві, попередньо вивчаючи його своїм зацікавленим поглядом. Чим ближче хлопець підходив до чужоземця, тим більше брала його цікавість до нових деталей. Тільки тепер він помітив: занадто вільним і агресивним було вбрання того чоловіка. Воно нагадувало якесь військове обмундирування, яке він вже бачив на кораблі одного торговця, що був уродженцем далеких земель. Нарешті хлопець підійшов на відстань, із якої можна було його чути й заговорив:
- Salve mi domine![1]
Незнайомець різко глянув на хлопця. Він повернув голову набік, показуючи, що не розуміє слів Георга.
- Salve mi domine! – повторив хлопець.
Чоловік у відповідь почав щось бурмотіти, активно жестикулюючи й емоційно показуючи своє здивування словам хлопця. Георг злякався. У рухах чоловіка було щось химерне й відлюдкувате. Хлопець ніколи не бачив раніше щось на кшталт цього. Ця хвиля невизначеності підхопила вир думок Георга. Хлопець пробував зрозуміти слова незнайомця, але чув тільки невиразне бурмотіння.
Через декілька хвилин чоловік заспокоївся, на його лиці з’явилася таємнича посмішка. Він подивився на хлопця зрадницьким поглядом. Його увагу привернули ключі від бокового виходу до порту, які ледве стирчали з кишені юнака. Зіщуливши очі так, ніби він щось обдумовує, незнайомець поглядав то на хлопця, то за його спину, ніби вираховуючи щось. Нарешті він закинув руку в кишеню свого польового плаща, дістав звідти гаманець і, простягнувши його Георгу, сказав з дуже дивним акцентом:
- Adiuva me![2]
Тепер хлопець ошелешено дивився на свого співбесідника, вивчаючи вміст того, що було в нього в руці. Незнайомець для виду потрусив тим гаманцем. У руці задзвеніло металом. На думку хлопця, то були драхми – стародавня римська валюта. Певне, той просив допомоги, за що одразу пропонував винагороду. Але гроші не цікавили хлопця. Його здивував сам образ цієї людини. Георг перебирав сотні різних образів у голові, які він бачив упродовж подорожей з батьком і роботі в порту, але не зміг знайти щось схоже. Цей чоловік був симбіозом таємничого й міфічного, він був об’єктом зіткнення різних культур і цивілізацій. Хлопець дивився ніби на предмет мистецтва, естетичний і простий одночасно.
Роздуми хлопця перервало чергове бурмотіння чоловіка, якому, напевне, урвався терпець. Вигуки незнайомця, які лунали хирлявим грубим голосом, одночасно тривожили й зачаровували хлопця. Він вирішив взяти гаманець із руки чоловіка. Сховавши його в кишеню, хлопець став чекати подальшого розвитку подій.
Незнайомець легко видихнув. Здавалось, ці моменти були дуже напруженими для нього. Нарешті він показав рукою на кінець алеї і закликав хлопця йти з ним. Тільки тепер хлопець відчув велику різницю із звичайним погожим днем. Він не вагався: цей день давно вже не був звичайним. Усередині Георга залунала нотка неспокійності й нерозуміння дій навколо. Усе навкруги було ніби створене витонченим пером письменника-казкаря, що так і вимальовував міфічні сюжети й дивовижні образи. Поряд із цим хлопець зрозумів, ким може бути насправді цей чоловік. Йому одразу згадався образ монстра-варвара – предмета нігілістичного світу, як його описували деякі люди, зокрема його мати, і який зовсім не відповідав реальній дійсності. Перед ним стояв представник дивовижної світової цивілізації, який не був схожий на перевертня, не мав якісь надзвичайні сили чи містичні здібності. Він просто був інакшим.
Відкриття цього факту не злякало хлопця. Навпаки, його ніби осяяло: він відкрив справжню світову ідіому. Він довів, що множинність інтерпретацій плюралізму існує, видозмінюється й розвивається. Хлопець більше не міг опиратися бажанню цікавості. Його човен знань поплив у незвідані ще глибини.
Ці роздуми тривали кілька хвилин, але ці хвилини були дуже дорогоцінними для незнайомця. Він рукою штовхнув плече Георга й знову показав на кінець алеї. Це вибило хлопця з колії міркувань, і той попрямував разом із варваром (як він вже визначив) до кінця алеї. Коли хлопець пройшов близько сто метрів, він помітив, що ряд дерев закінчився, надавши місце численним статуям з мармуру й глини. Це були статуї римських богів, воєвод, полководців, якими прикрашали столичні парки, показуючи цим велич і красу римської культури.
Закінчувався парк великими ворітьми, що виходили до порту. Але варвар різко звернув на бокову стежку, йдучи прямо до тих бокових дверей, ключі від яких мав Георг. Він подумав, бува, що бідолашний варвар хоче вибратися з міста, у якому його цькують і злословлять. Йому стало шкода варвара. Тепер цей чоловік постав у голові хлопця як жертва насилля злих підданих, жителів Риму. Ті нещадно терзали його своєю ненавистю й жорстоко висміювали його. Але хіба він настільки поганий? Чи, можливо, він ще кращий за цих «духовних варварів»?
Дійшовши до дверей, варвар жестом попросив відчинити їх. Георг, не замислюючись, виконав прохання. Двері почали поволі відчинятись, і хлопець подумав, що чоловік нарешті відчує подих вітру свободи, але…
Відчинивши двері, Георг не побачив там дивовижні краєвиди Тірренського моря, що зазвичай відкриваються з цього місця. Не побачив він гамір і копітку працю міщан та іноземних купців, які щодня приїжджали до «столиці світу». Іншими словами, він не побачив там ті цінності, духовні й фізичні, які він відстоював. Побачив він там тільки підтвердження батьківських слів: «жахлива трагедія розбрату й вбивства».
Навколо все було вкрите червоною пеленою смерті й розрухи. Безліч трупів людей і тварин. Стоять забиті багатством іноземні кораблі, що нагадують страшних фурій, які тепер нещадно виїдали очі хлопцю. Навколо більше нема тієї мажорної мелодії, яка звучала тут ще зовсім недавно. Сонце перестало гріти – воно пекло Георга. Усе небо було вкрите чорними хмарами, але сонце все одно пробивалося через них. Вітер ущух. Без нього все здавалось похмурим, знеціненим. Ранкові трелі пташок перетворилися на поховальний лін, яким ці створіння прощалися з людьми. Це все здавалось хлопцю жорстоким, чужим. «І це той світ, який носить великі цінності?» –лунало в нього в голові. Потім він побачив страшних людей, які скидалися на тварин, і яких раніше він називав ідеалом іншої цивілізації людей. Це були ті варвари, загартовані кров’ю, які безпощадно знищили все портове населення міста.
Думки-миті. Далі – короткий момент болю, падіння на землю. На землі – відчуття дотику до нього холодними руками, лупцювання ногами, звучання знущальних викриків, плювання в лице. Хлопець відчув, як з кишені забрали гаманець із грошима. Нарешті кинуте на останок:
- Gratias tibi ago,stulte.[3]
Шлях варварів на Рим був відкритий.
Георг вижив: його дивним чином врятувала римлянка, яка змогла вибратись із міста. Вона силоміць вивела хлопця з Рима, знайшовши забутий варварами корабель.
Через власну помилку, Георг пропустив у місто 15 варварів, які, на жаль, устигли вбити 10 невинних людей. Згодом вся їхня ватага померла при штурмі імперського палацу.
Залікувавши рани, хлопець вирішив почати нове життя. Він зрозумів хибність своїх міркувань, ціну помилки. Генуезець більше не хотів вештатись по містах, відіграючи роль вуличного філософа. Він почав розвивати вміння купця, контактуючи тільки з мирними країнами.
Облога Рима почалась декількома годинами раніше зустрічі хлопця й незнайомця. Більшість варварів на той час уже була в місті. Георг, занурившись у меланхолійні роздуми, того навіть не почув і не зрозумів.
Зустрівшись з злочинцем у особливий момент, хлопець стикнувся з точкою перетину двох опозиційних культур, ідеологій, цивілізацій, релігій, технологій, мов. Це й стало переломним моментом у житті хлопця, визначивши напрямок його розвитку. Але як фенікс відроджується в новому вигляді, залишаючи старе єство, так і Георг мав переродитись і підлаштуватися під нові історичні умови, які виникли внаслідок смертоносного гону варварів.
[1] «Привіт, мілорд» (лат.)
[2] «Допоможи мені!» (лат.)
[3] «Дякую тобі, дурню» (лат.)
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
