Гораціїв «Пам’ятник» крізь призму одного рядка: Crescam laude recens...

Андрій Содомора

Серед поетичних творів римської, взагалі античної літератури, є дві речі, які постійно були й залишаються в полі зору філологів, зокрема, дослідників поетичного тексту, образотворчих функцій художнього слова. Маю на увазі Горація - його Поетичне мистецтво, а також знамениту оду, яку умовно називаємо «Пам’ятником» (Exegi monumentum...) - кінцевий твір третьої книги його од. Ця книга, як відомо, повинна була завершити ліричну творчість поета, тому й увінчалася «Пам’ятником», де поет викликав бачення своєї слави, підсумував заслуги перед римською літературою. Тут лише в окремих деталях зупинимось на поетиці знаменитого «Пам’ятника».

Горацій компонував свій твір, коли йому було понад 40 років - поет сягнув вершин майстерності. Мовби передчуваючи не такий уже й далекий кінець життєвого шляху (помер на 56 році життя), Горацій особливо гостро сприймав плин часу: «Заздрісний час гарячково поспішає зімкнути (trépidât claudere) восьме моє п’ятиліття».

«Пам’ятник» - чи не найкращий матеріал для ілюстрації поетики видатного лірика; найхарактернішою рисою тут - уміння використати всі можливі образотворчі потенції слова. Це - поетика малих форм, інтенсивна, а не екстенсивна, як, приміром, в Овідія; поетика, розрахована на максимальну творчу активність читача, радше - слухача: антична поезія передусім виголошувалася', визначальними у ній є звукові образи.

«Пам’ятник» - своєрідний символ римської, взагалі античної лірики. Кожен, хто вивчав чи вивчає античну літературу, знає цей твір напам’ять. І все ж, як колись, так і сьогодні, образна структура цього твору - поза увагою читача. Не розкрита вона достатньо й спеціалістами. Оду Горація треба прочитати не тільки у контексті всієї творчості поета, а й взагалі у контексті античної літератури, зокрема, поезії доби Августа.

Насамперед видається дивним, де ж усе-таки пам’ятник, про який пише Горацій? Чи лірик-віртуоз дійсно обмежується одним лишень майстерним віршем - декларує у ньому своє безсмертя? Годі в те повірити, адже мова поезії (що вже казати про поезію Горація!) - це мова образів. Тут мусимо звернути увагу на особливість поетичних образів саме у Горацієвій поезії: вони ніколи не вирізьблюються, так би мовити, на поверхні твору; ті образи - у його глибині. Згадаймо, до речі, одного із шанувальників поезії гораціївського зразка - гуманістичного поета Павла Русина з Коросна: «В пісні, десь на дні, у мистецькім схові, - зблискує правда». Ми торкнулися проблеми «автор - читач». Горацій передбачав читача творчого, який сам відкриє для себе лише контурами окреслений образ. «Мистецтво - важке», - мовив Платон. Але ж у тій «важкості» - не тільки сила, а й величезна насолода, відвічний притягальний чар мистецтва.

Ось твір Горація в оригінальному звучанні (далі - переклад М. Зерова і наша спроба здійснити ритмізований - розміром оригіналу - переклад):

Exeg і monumentum аеге регентш regalique situ pyramiclum altius, quod non imber edax, non Aquilo impotens possit diruere aut innumerabilis
annorum series et fuga temporum.
Non omnis moriar multaque pars mei vitabit Libitinam: usque ego postera crescam laude recens, dum Capitolium
scandet cum tacita virgine pontifex.
Dicar, qua violens obstrepit Aufidus et qua pauper aquae Daunus agrestium regnavit populorum, ex humili potens,
princeps Aeolium carmen ad Italos deduxisse modos. Sume superbiam quaestiam meritis et mihi Delphica lauro cinge volens, Melpomene, comam!

Я здвигнув пам’ятник, триваліший від міді, вищий від царських пірамід. І ні їдкий дощ, ні шалений Аквілон не зможуть його зруйнувати, ані незчисленний ряд років і перебіг часу. Не весь я умру: велика моя частка уникне Лібітини. Буду зростати у свіжій славі нащадків, поки жрець із мовчазною весталкою сходитимуть на Капітолій. Про мене говоритимуть там, де бурлить стрімкий Авфід, де вбогий на воду Давн царював над сільським людом, що я, могутній із незнатного, першим привів еолійську пісню до італійських ладів. Прийми жадану і заслужену гордість та дельфійським лавром радо вповий мені, Мельпомено, чоло.

Ось таким, не вельми оригінальним для нас, та й для часів Горація, видається «зміст» Горацієвої оди - «Пам’ятника». Але під пером, чи то пак стилосом поета цей матеріал стає зразком довершеності - поезією, яка знайшла незчисленне відлуння як у давніх співців, так і в поетів нової доби. Згадаймо хоча б у Пушкіна: «Я памятник себе воздвиг...»

Серед величезної кількості перекладів цього твору, його переспівів, наслідувань для сьогоднішньої нашої бесіди виберемо один, чи не найпоказовіший, - переклад М. Зерова. Але перед тим, аніж спробуємо зіставити оригінал із перекладом, мусимо ближче приглянутися, власне, до першотвору.

Горацієва лірика, ми вже згадували про це, - передусім звукова. Недарма ж Овідій у своїй знаменитій автобіографічній елегії (IV, 10) згадує, що «багатий ритмами Горацій зачаровував (дослівно: «тримав») нам вуха» - «...et tenuit nostras numerosus Horatius aures».

Фонічний рисунок Горацієвих од цікавий своїм «fortissimo» - особливо увиразненим щодо сили звучання віршовим рядком саме у центрі поетичного твору. У «Пам’ятнику» - це, без сумніву, восьмий (усіх - шістнадцять) рядок, точніше, початок рядка, його половина: Crescam laude recens... - «Я зростатиму у свіжій славі». Сила голосу сягає тут своєї кульмінації: чотири рази повторено найголосніший з-поміж голосних - е; побіч - а. Згадаймо наші вигуки: «Гей!», «Гейя!» (аналогічне у римлян: «Еіа!», «Неіа!»), де неодмінно звучить голосний е, перегукуючись із а чи о («Огей!»).

Звукове «fortissimo» Горацієвої оди привертає увагу читача (слухача!) до дієслова crescam - «зростатиму». Перед нами - ключове слово твору. Слово, але наразі, ще не образ. Щоб відкрити для себе образ, прочитати його, побачити, - мусимо глянути на Гораціїв «Пам’ятник» у контексті як Горацієвої, так і взагалі античної поезії.

Знаючи, що цей твір мав бути заключним акордом Горацієвої лірики і що античні поети (й не тільки вони) люблять циклічність у побудові твору, поетичної збірки, пригляньмося до першої, присвяченої Меценатові оди, до її кінцевих рядків:

quodsi те lyricis vatibus inseres, sublimi feriam sidera vertice.

Коли приймеш мене у коло ліричних співців, - піднебесним чолом сягну зірок (неба).

Але це знову ж таки - «зміст». Річ у тому, що Горацій будує свої образи, радше пунктирно їх накреслює, використовуючи полісемію слів. Inserere - «вплітати» («зараховувати») перегукується із однозвучним дієсловом, що пов’язане із садівничою лексикою: «насаджувати», «прищеплювати». Останній рядок - sublimi feriam sidera vertice - увиразнює образ дерева: vertex - не тільки «чоло», «маківка», а й «верхівка дерева». І тут читач одразу ж згадує образ дерева у Вергілія (Георгіки, II, 291; Енеїда IV, 445) - могутнього дерева, яке верхівкою (vertice) сягає «ефірних подувів», а корінням - Тартару (порівняймо цей образ у поезії С. Руданського «До дуба», де, відповідно, «небо - пекло»). Та й у самого Горація, в інших його творах - доволі виразні образні контури дерева: Crescit velut arbor fama Marcelli (Ода I, 12, 45): «Росте, мов дерево, слава Марцелла». А в своїй Поетиці з листям дерев Горацій порівнює мову: одні слова, наче листя, відмирають, інші, свіжі, приходять на їхнє місце; шумливе листя - мова дерев. Першоджерелом тут - знову ж Гомер: «Наче те листя дерев - отак і людські покоління» (Іліада, IV, 146-149).

Отож, ключове слово у Горацієвому «Пам’ятнику» - динамічне й сильне як за своїм сенсом (пор. у музиці: crescendo), так і за звучанням - crescam: «зростатиму». Це - контраст до початкового образу пірамід. Хоч вони й «супутники вічності», але - непорушні, мертві; вони - щось несумісне зі зростанням, зі свіжістю (друге, рівно ж важливе поряд із crescam, слово - recens, «свіжий»). Вони - контрастне тло для Горацієвого пам’ятника - гінкого дерева, що шумить і шумітиме своїм свіжим листям - яке весь час оновлюється. Переклади поезії Горація - то немов імітація тієї розкішної крони, її звукове, постійно свіже у віках відлуння. Такою бачить Горацій свою славу; таким - свій Пам’ятник.

Що ж у перекладах? Здебільшого - римований або ритмізований (наслідування віршових розмірів оригіналу) «зміст». У перекладах - статика: Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді... Дієслово руху - crescam - як і пов’язаний з ним прикметник recens - взагалі пропущені. Поза рамками перекладу залишився не тільки центральний образ твору, а й взагалі Горацієва поетика, найяскравіша особливість його художнього письма, розуміння поезії. Не варто наводити тут численних інших віршованих спроб з їх неодмінною римою міді / піраміди, як і «дослівних», із збереженням оригінального ритму, ще блідших імітацій.

«Як гарно!» - не втримається від захоплення необізнаний із Горацієвою поетикою читач, послухавши чи прочитавши інтерпретацію М. Зерова. «І це висока поезія?» - здивується він, ознайомившись із сучасними перекладами, які «адекватно відтворюють зміст і форму оригіналу», у тому числі - із тут наведеним. Хоч захоплюватиметься, а хоч розчаровуватиметься - в одному й другому випадку справжнього Горація не побачить, хай це переклад, хай переспів. Ось чому навіть Іван Франко дорікав Горацієві «браком страсті»: Горацієва «страсть» - у глибині його поезії; на поверхні - лише милозвучні слова - «холодні перлини» начебто «холодного парнасця». Горацієву пристрасть, Гораціїв біль відкриває лише наша доба, зокрема, - краяни великого поета (красномовним є уже сам заголовок однієї з монографій: «II poeta del dolore», «Поет болю»; а «біль» по-грецькому «pathos» - «страсть»). Шлях до Горація - шлях у глибину його слова. Його поетика, нагадаємо ще раз, - інтенсивна, а не екстенсивна.

Мимоволі згадуємо Франкове: «Як много важить слово!» Воістину! В Горація ж вага слова - особлива. Саме слово, яке стає справді згустком енергії, згустком почуття. І те слово, перш ніж його перекласти, потрібно побачити, почути. Дієслово руху, crescam - як і багато інших визначальних в образотворчому сенсі слів у Горацієвій ліриці - переважно залишаться поза увагою: від поетики гораціївського зразка, як справедливо зауважує JI. Гаспаров у своїй передмові до російських перекладів Горація, читач давно вже відвик. Це «відвикання», додамо, набуло швидкого темпу з зародженням пісенної, глибокими і звучними римами оздобленої поезії вагантів. «Більше дзвенить, аніж важить», - сказав би про неї Сенека. Пісенне слово дійсно втратило на вазі, зате набуло солодкого для вуха дзвону.

Гораціїв «Пам’ятник» - вельми вдячна тема для обширної монографії. Її автор неминуче б зустрівся з цікавим мотивом «анти-пам’ятників». Мотив, який, власне й появився у зв’язку з неуважним, поверхневим прочитанням оригінального «Пам’ятника». Серед таких «анти-пам’ятників» - найвиразніший у Юліана Тувіма: «Боже святий! Не роби з мене статуї» («Кричу»). І далі: «Бути не прагну ні аеге perennius...». У примітці до латинських слів: «Довговічніший від бронзи (латин.) - з «Пам’ятника» Горація». Але ж, - так і хочеться нині втрутитись у цей емоційний, через тисячоліття, діалог поетів, - Горацій теж по-своєму «кричав», теж не хотів ні бронзою, ані каменем бути, хотів, як і Тувім, як Лорка, зростати, «майоріти» на вітрі («Коли я помру, прапорцем на дах мене поставте - хай замайорію», Г. Лорка). І разом з тим Юліан Тувім саме образом дерева («Незнане дерево»), цілком того не підозріваючи, дуже близько підійшов до розуміння Горацієвого «Пам’ятника»: «Ти б мене в себе якось вщепило»: останнє слово (згадаймо inserere з першої оди Горація) - один із «ключів» до «Пам’ятника».

На моїй стежці до Горацієвого «Пам’ятника» щасливою знахідкою була прекрасна поетична, філософська мініатюра Гарсії Лорки «Chiopo у torre» - «Сокір і вежа». Мабуть, уже не знатиму, чи ті два твори - «Пам’ятник» і іспанська мініатюра - навпрямець між собою пов’язані, але їхній перегук - справді вражаючий:

Chiopo у torre сокір і вежа
Sombra viva у sombra eterna тінь жива і тінь вічна
Sombra de verdes vocas тінь зелених голосів
І sombra exenta і тінь безголоса
Frente a frente навпроти себе
Piedra у viento камінь і вітер
Sombra у piedra тінь і камінь

Замінімо «кам’яну вежу» пірамідою, «сокір» - Горацієвим деревом, і матимемо образи «Пам’ятника». Матимемо провідну думку цього твору: лише у слові (у «зелених голосах») - гідне поета тривання. А ще - сумну Горацієву усмішку: камінь, хоч вічний, але - мертвий, безголосий (sombra exenta); дерево, хоч живе, хоч і є символом життя, одначе листя, «покоління людей», одне по одному покидають «береги світла»... Тривання -у спільному для всіх поколінь, для всього людства Слові. Ось чому кінцівкою Шевченкового «Заповіту» є Слово. І не голосне, не крикливе - «тихе слово»: у тихості, у ясності - душа; у крикові, у блискові - обмаль тієї енергії, яка триває. До речі, «Як реве ревучий» у Шевченка має прямий відповідник у «Пам’ятнику»: obstrepit Aufidus – «де бурлить Авфід». Але це - тема для іншої розмови. На завершення ж цієї - підсумуємо: неперекладність Горацієвої лірики, оминаючи всі інші, зокрема, метричні труднощі, - у специфічній, побудованій переважно на грі слів, на полісемії, інтенсивній поетиці. Перекладати, звісно ж, мусимо («Navigare necesse est!»), але мусимо й усвідомлювати (перекладач - перекладаючи, а читач - читаючи), що все-таки залишилося поза рамками перекладу, що є неперекладним', одне слово - дивитися правді в вічі. Інакше (так воно, на жаль, буває) сприйматимемо античну поезію як щось чисто інформативне («перекажіть зміст», «назвіть героїв» тощо), щось значно нижче щодо художніх якостей, аніж сучасна поезія.

Дещо з Горацієвої поетики - передусім увага до образотворчих спроможностей окремого слова, до зв’язку слів (iunctura verborum) - перейшло в романомовну поезію нової доби (під тим оглядом заслуговує уваги поетика представників «Плеяди»); цікаві аналогії зустрінемо й у сонетах Шекспіра, інших поетів, творчим підґрунтям для яких слугувала гораціївська поетична школа.

До Мельпомени
Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз 'їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких

Часу біг коловий - в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих, -
Будуть знати, що я - славний з убогого -

Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
Переклад Андрія Содомори

До Мельпомени
Мій пам'ятник стоїть, триваліший від міді.
Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ, уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій.

Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний,
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець

Ще сходить з дівою в високий Капітолій.
І де шумить Авфід в нестриманій сваволі,
І де казковий Давн ратайський люд судив, -
Скрізь говоритимуть, що простих син батьків

Я перший положив па італійську міру
Еллади давній спів. Так не таїсь від миру,
І лавром, що зростив святий дельфійський гай,
О Мельпомено, ти чоло моє звінчай.
Переклад Миколи Зерова