Василь Щурат — перекладач од Горація

Й. О. Баглай

Серед визначних діячів української культури, які творили на зламі XIX-XX ст., чільне місце займає Василь Григорович Щурат. Разом з І. Я- Франком, П. А. Грабовським, Лесею Українкою, А. Ю. Кримським, О. С. Маковеєм, Оленою Пчілкою, М. Ф. Черняв- ським та ін. В. Г. Щурат своєю перекладацькою діяльністю збагачував українську культуру цінними творами світової літератури. З-під його пера вийшли переклади творів Гейне, Петефі, Гюго, Конопніць- кої, Пушкіна, Некрасова, Коласа і багатьох інших поетів та письменників. Найвидатнішим внеском В. Щурата у скарбницю української культури є його переклад славнозвісного французького епічного твору «Пісня про Роланда». Цей переклад витримав досі п’ять видань і є у нас поки що єдиним, а за рівнем перекладацької майстерності — зразковим.

Певне місце серед перекладацької спадщини В. Щурата займають його переклади од римського поета Квінта Горація Флакка (65-8 pp. до н. е.).

Творчість Горація стає відомою у нас в Україні на межі XV-XVI ст. Особлива роль в освоєнні творчості Горація належить першому українському гуманістичному поетові Павлові Русину із Кросна (помер у 1517 р.). Твори Горація читались у братських школах, зокрема у Львівській ставропігійській школі та Києво-Могилянській академії, а трактат «Про мистецтво поетичне» Горація, поряд з Арістотелевою «Поетикою», ліг в основу цілої низки давніх українських поетик.

Ф. Прокопович у своїй «Поетиці» закликає поетів наслідувати римських авторів у різних жанрах, при цьому, на його думку, в сатирах треба наслідувати Персія, Ювенала і Горація, а в жанрі лірики лише одного Горація.

Оди «римскаго пророка Горатія» перетлумачував «малороссійским діалектом» Г. С. Сковорода. Дотримуючись того погляду, що перекладач має бути передовсім «тлумач» (interpres), а не «перекладач» (translator) і повинен творчо витлумачувати оригінал, а не бути буквалістом і ставити «слово замість слова, як зуб замість зуба»6, Г. С. Сковорода при перекладі од Горація намагається зберегти їх метро-ритмічну структуру і передає сапфічну строфу, правда, силабічними або силабо-тонічними віршами.

Кілька од Горація (І, ІІ; І, 23; І, 31; І, 34; II, 9 і II, 14) переробив П. Гулак-Артемовський, надавши їм виразно українського колориту з елементами пародіювання, а Л. Боровиковський написав «Подражаніє Горацію» на підставі його другого епода.

Спроби перекладати твори Горація робились також у Галичині і на Закарпатті. В Галичині перший, мабуть, почав перекладати твори Горація К. Блонський, але, як каже В. Щурат, вартість його перекладів «невелика, та й не всі вони були надруковані». На Закарпатті твори Горація перекладав О. Духнович.

Не обминув творчості Горація і наш великий Каменяр, який дав переклад семи творів римського поета. Переклади, здійснені І. Я. Франком, такі: «Город і село» (Сатира ІІ, 6), «До Аполлона» (Ода І, 31), «До Арістія Фуска» (Ода І, 22), «До корабля» (Ода І, 14), «До моєї книжки» (Лист І, 20), «Причепа» (Сатира І,9) та «Римська справедливість» (Ода, III, 3). Всі ці переклади, крім останнього (Ода ІІІ,3), були надруковані вперше в 1894 р. и, а останній в 1895 р.

Треба сказати, що творчість Горація особливих симпатій і захоплення в І. Я. Франка не викликала через «брак страсті».

Як бачимо, приступаючи до роботи над перекладами од Горація, В. Щурат мав уже певну традицію і зокрема «школу» І. Я. Франка.

В 1901 р. В. Щурат видав окремою книжкою вибрані оди Горація в перекладі на українську мову. Всього в книжці було поміщено двадцять два переклади. Подаємо їх заголовки в такому порядку, в якому вони в книзі «Вибрані оди Горація»: «До Мецената» (І, 1), «До Лоллія» (IV, 9), «До злощасного дерева» (II, 13), «До Віпсанія Агріппи» (І, 6), «До Мунація Планка» (І, 7), «До Септімія» (II, 6), «До Л. Секста» (І, 4), «До Левконої» (І, 11), «До Квінта Гірпіна» (II, 11), «До Мецената» (III, 8), «До Помпея Вара» (II, 7), «До Мецената» (І, 20), «До Деллія» (II, 3), «До Вергілія» (І, 24), «До Валлгія Руфа» (II, 9), «До Ікція» (І, 29), «До Саллюстія Кріспа» (II, 2), «До корабля Вергілія» (І, 3), «До Ліцінія Мурени» (II, 10), «До Арістія Фуска» (І, 22), «До Аполлона» (І, 31) і «До Мельпомени» (III, 30) и.

До кожного перекладу автор додає коротку вступну статтю, а також досить докладні коментарі-примітки. У вступних статтях та примітках В. Щурат подає загальні відомості про особу-адресата, про час написання оди, а також відомості історико-літературного, міфологічного, географічного, етнографічного та іншого характеру, що допомагають читачам краще зрозуміти зміст відповідної оди.

Оскільки книжка передовсім була призначена для шкільного вжитку, то її появу галицька грамадськість, що вболівала за українську справу, зустріла з прихильністю. Відразу після виходу книжки В. Щурата в «Літературно-науковому віснику» з. рецензією виступив В. Гнатюк, який привітав появу книжки і відзначив зокрема той факт, що вона прислужиться для галицьких гімназистів як підручник української мови, оскільки мова всіх гімназійних підручників мала на той час «дуже мало що спільного з українською мовою» 15. Більше того, В. Гнатюк підтримує і заохочує В. Щурата продовжувати розпочату справу, «бо через те може дати підставу до основної реформи руської (української. — Я. Б.) мови в гімназіях, якої потреба відчувається на кожнім кроці».

В. Гнатюк відзначає разом з тим і цінність Щуратових перекладів од Горація з точки зору перекладацького мистецтва. «Тут, — пише В. Гнатюк, — не тільки гарна мова, але й справді артистичне викінчене: вірш легкий, плавний, ритм оригіналів, захований вповні, переклад вірний і незвичайно близький до латинського тексту».

Одначе поглядів В. Гнатюка на достоїнство Щуратових перекладів од Горація дотримувались не всі діячі української культури.

В тому ж таки «Літературно-науковому віснику» за 1901 рік появилась різко негативна рецензія А. Кримського, який основну ваду перекладів В. Щурата вбачає в тому, що «перекладач забажав триматися того самого метру, який є в латинському первописі». Визнавши, що В. Щурат «зміг зробити навіть із такої штукованої роботи щось, не зовсім погане», А. Кримський категорично стверджує, що «латинський метричний розмір, скоро його прикласти до нашої тонічної мови, дає деревляні, дубові, необтесані вірші», бо, на думку А. Кримського, в українській мові грецькі і латинські розміри, за винятком гекзаметра, читаються важко. Звідси А. Кримський пропонує: хай перекладач «передовсім подивиться на зміст тих поезій, які він думає перекладати», і завдасть собі питання, який би розмір дібрати собі для віршів такого змісту.

Як бачимо з викладеного, А. Кримський дає критику перекладацької практики В. Щурата на принциповій основі, обґрунтовуючи кардинальні проблеми теорії перекладу так, як він розуміє їх сам. Поділяючи цілком протилежні принципи перекладу, А. Кримський дозволив собі надто різкі та не зовсім обґрунтовані випади проти Щурата, хоч останній стояв у своїй перекладацькій практиці на правильних позиціях.

Принципи перекладу, які обстоював А. Кримський і за якими основна увага зверталась на зміст твору, були тільки етапом в історії українського перекладного письменства, зокрема на світанку його розвитку. Але вже і тоді окремі перекладачі намагались якоюсь мірою передати не тільки зміст, але й форму оригіналу. Як уже згадувалось вище, Г. С. Сковорода, перекладаючи оду Горація (ІІ, 16) і намагаючись передовсім «передати дух автора», все ж таки робить спробу відтворити форму латинського оригіналу — сапфічну строфу — силабічним віршем. Звичайно, говорити про сапфічну строфу в Г. С. Сковороди, як і в інших представників давньої української літератури, можна тільки умовно. Якщо в Горація маємо логаедичні вірші, то у Сковороди перші три — це одинадцятискладові вірші з цезурою після п’ятого складу. Тільки останній вірш оригіналу, т. зв. адонійський (дактиль плюс хорей), збережений послідовно. Зрештою, дослідники ставлять тогочасну сапфічну строфу в російськім та українськім письменстві в залежність не від античної, а від польської.

Першим, хто свідомо поставив перед собою за мету перенести на український ґрунт античні віршові форми, був І. Я. Франко. Вже на початку своєї літературної діяльності підготував збірник поезій, серед яких були «Оди і елегії — декотрі, яко проби старинних форм, стихом альцейським, сапфіцьким, асклепіадейським і іншими». Всі названі тут строфи — алкеєву, сапфічну та асклепіадову — І. Я. Франко зберігав у згаданих вище перекладах Горацієвих од.

Згодом з вимогою передавати в перекладі не тільки зміст оригіналу, але й його форму виступив професор О. І. Білецький. Упорядковуючи в 1938 р. хрестоматію з античних літератур, він зокрема писав: «Переклад має робитись з оригіналу: це правило, що не допускає винятків; він повинен мати на меті не тільки якнайточніше віддати зміст оригіналу, а й віддати його віршовий розмір, його словесну виразність, колорит епохи й емоціональне забарвлення». Правда, при доборі матеріалів для хрестоматії О. І. Білецький зробив виняток саме для так званих «логаедичних» розмірів Горація, «які взагалі можуть бути передані нашими віршами тільки приблизно», але цей виняток був зумовлений тільки наявністю готового матеріалу і торкався окремих перекладів М. К. Зерова («До Левконої», Ода І, 11; «До Мельпомени», Ода ІІІ, 30).

Отже, якщо праця В. Щурата як перекладача од Горація якоюсь мірою заслуговувала критики, то в ніякому випадку за успішну на свій час спробу освоїти в українському перекладному письменстві античні поетичні форми.

Сім десятиліть, які відділяють нас від часу виходу в світ Щуратових перекладів од Горація, спричинились безперечно до того, що більшість із цих перекладів втратили свою естетичну цінність і зберігають тільки історико-літературний інтерес. Але на той час переклади Щурата як кількісно, так і якісно були визначним здобутком нашої літератури. Треба сказати, що окремі його переклади і досі зберігають естетичне значення і при незначному редагуванні цілком можуть бути перевидані. Таких перекладів можна відібрати майже половину. Ми наведемо тут деякі з них:

До Левконої (І, 11)

Не питай, що мені, що там тобі в вишніх судилося, Левконоє; воно знати гріхом. І не вдавайся ти в вавілонські числа! Ліпше приймім будь що там буде вже, чи Юпітером нам більше теж зим дано, чи тільки та, що Тірренським тепер морем товче в скелі противнії. Врозумиеь і вино лий, прочищай і на короткі часи довгість надії втинай. Серед розмов заздрісний вік втіче.

День сьогоднішній — твій. Другому вже ти, якнайменше вір:

До Мельпомени (ІІІ, 30)

Видвиг пам'ятник я — хріпший ніж криця він, вищий станом своїм від пірамід царів; ні його їдкий дощ, ні Аквілона шал зруйнувати б не міг, ні несчислимий ряд піт на хвилях часу скороминаючих.

Всім єством я не вмру, спора часть мого «я» Лібітіну мине; в свіжості з рода в род в славу буду рости, доки ходитимуть жрець жерців і дівча мовчки на Капітель.

Родом з тих сторін, де Авфід гучний шумить, де царив ратаєм вбогий на воду Давн, славний буду я скрізь — велит із нищого — тим, що перший я дав співам Італії стрій еольських пісень. В гордість приоблечись по заслузі й мені ти в благосклонності, Мельпомено, вінчай лавром дельфійським скрань!

Обидві ці оди Горація написані асклепіадовим віршем — перша великим — друга — малим. В. Щурат в обох випадках намагається відтворити ритм оригіналу, хоча це не завжди йому вдається; зокрема в перекладі оди «До Левконої» не збережені послідовно цезури після другого і третього коліна, а окремі коліна, що складаються з ферекратеїв, замінені дактилічними каталектичними («довгість надії втинай»). Ритм перекладу «До Мельпомени» цілком відповідає ритму оригіналу: цезури збережені повністю і не зустрічаємо жодних відхилень від структури малого асклепіадового вірша. Правда, в окремих моментах цей вірш на українському мовному матеріалі будується досить штучно: так, щоб зберегти структуру античного вірша, наш перекладач двічі (в. 3 і 9) українські двоскладові слова («їдкий» і «сторін») позбавляє наголосу, оскільки ці слова потрапили в позицію, що відповідає двом коротким складам оригіналу.

Як у наведених, так і в інших перекладах Щурата, поряд з окремими неточностями, невиправданими змінами наголосу, введенням не характерних для української мови пасивних зворотів, використанням застарілих чи діалектних форм, або й фактичними помилками (напр., 6 вірш перекладу оди «До Мецената» І, 1), зустрічаємо чимало прекрасних поетичних зворотів, соковитих епітетів і порівнянь, сміливих метафор та інших експресивних засобів. В. Щурат дуже часто передає алітерацію та асонанс.

Слід підкреслити той факт, що наступні українські перекладачі, хоч і мали набагато більшу і плідну традицію, не завжди могли перевершити В. Щурата щодо майстерності передачі тих чи інших виразів, образних характеристик і т. ін. Візьмемо, наприклад, початок оди «До Помпея Вара» (II, 7):

Переклад В. Щурата:

Ти, що зі мною часто на смерть ішов під полководством Брутовим — хто ж тебе Квіритом знов богам вітцівським, небу італьському дав у дарі Помпею, перший друже ти мій...

Переклад А. Содомори:

Ми йшли пліч-о-пліч, друже незмінний мій,
В той час важкий, як Брут нас водив на бій.
Який же бог під небо рідне
Знову тебе повернув, квірита?
Помпею мій, миліший з усіх мені...

Переклад А. Содомори вийшов друком в 1961 р. 27, і на перший погляд мова його здається кращою за мову перекладу В. Щурата Однак, коли придивитись ближче, то переклад А. Содомори набагато поступається перед перекладом В. Щурата, а в окремих випадках і взагалі відходить від оригіналу. У першому рядку — «О ти, хто зі мною бував у крайній небезпеці», — який Щурат прекрасно передає словами «Ти, що зі мною часто на смерть ходив», А. Содомора додає від себе слова «друже незмінний мій»; ці слова мали б відповідати латинському слову saepe («часто»). Наступні два рядки — «хто тебе квірита подарував знову батьківським богам і небу італійському» — у Щурата перекладені цілком правильно і вельми поетично, чого знов таки не можемо сказати про переклад А. Содомори. йдучи за тими коментаторами, які слово quis («хто») пропонують перекладати «хто з богів» (а не «який же бог», бо такий вислів звучить лайливо), А. Содомора змушений для уникнення тавтології пропустити слова оригіналу «богам батьківським» — dis patris.

Порівняємо ще один переклад «До Мецената»:

Переклад В. Щурата:

Меценате, царів внуче від прадіда, ти защнто моя й скарбе солодкий мій!

Є такі, що їм в смак возом збивати пил Олімпійський: — жарким в скорості колесом виминута мета й почесна пальма їх, сего світа панів вивезе до богів.

Переклад М. Білика:

Меценате, з царів давніх батьки твої,
Ти підпора, краса, радощі ти мої.
Є такі, що їх пил возом кортить збивать Олімпійський;
а вже аж до богів злетять,
Цих земель владарів, як оминуть змогли
Возом жарким мету — пальму хвали взяли.

Переклад Г. Кочура:

О нащадку царів, роду прадавнього,
Меценате, ясна славо і захист мій!
Є такі, що для них радість одна в житті —
Колісницею знять куряву в бігові:
Гілка пальми тоді, дар переможцеві,
Зносить їх до богів, володарів землі.

Як бачимо, в усіх трьох перекладах збережено ритм оригіналу — малий асклепіадів вірш. Що стосується інших якостей перекладу, то В. Щуратові можна закинути використання слова «защито» та, якщо це не результат роботи редактора, явну помилку в перекладі шостого рядка — не «сего світа панів вивезе до богів», а «вивезе до богів, володарів землі» (тобто до богів, які є володарями землі). В інших відношеннях переклад В. Щурата можна вважати задовільним. Майже точно і форму, і зміст передає у своєму перекладі Г. Кочур, чого не можемо сказати про переклад М. Білика. М. Білик, передовсім, вводить суміжну риму, якої не маємо в оригіналі, при чому римування часто невдале (гордять — урвать, знюшать — прорвать і т. ін.).

Треба сказати, що і тут окремі вірші найточніше перекладено В. Щуратом. Так вже перший рядок у Щурата — «Меценате, царів внуче від прадіда» — найближче відповідає оригіналові: він передає кличну форму édité —- «внуче», чого не маємо в інших перекладачів. Дуже влучно передав Щурат словосполучення dulce decus meum — «скарбе солодкий мій» (в М. Білика «краса, радощі мої» — далеко від оригіналу; в Г. Кочура дещо краще — «ясна славо»), palma nobilis — «почесна пальма» (в М. Білика — «пальма хвали»; в Г. Кочура «гілка пальми» і додано від себе «дар переможцеві») і т. ін.

Аналогічні зіставлення можна було б продовжити, однак ми не ставили своїм завданням розглянути всі ті яскраві поетичні знахідки, яких є чимало у Щуратових перекладах од Горація. Відзначаючи тільки кращі місця в цих перекладах, ми не мали наміру надто переоцінити їх. Ми тільки хотіли звернути увагу наших дослідників і передовсім перекладачів на те. що переклади В. Щурата, хоча в багатьох випадках становлять лише історико-літературний інтерес, вимагають уважного і серйозного ставлення до себе.

В. Г. Щурат зробив першу в історії українського перекладного письменства спробу познайомити в ширших масштабах нашого читача з багатством античних ритмічних форм, і зробив він цю спробу як на свій час цілком успішно. Збагативши українську літературу перекладами творів Горація, В. Щурат разом з тим прислужився для розвитку української літературної мови.

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1971. – Вип. 24. – С. 85-91.

Біографія

Твори

Критика