Переклади з Горація на сторінках перших українських журналів

Н. Г. Корж, Ф. Й. Луцька

Виникнення перших українських журналів пов’язане з Харківським університетом. З ініціативи передової частини університетської громадськості тут було засновано 1816 р. два журнали — «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Фундаторами, видавцями й активними співробітниками їх були викладачі й студенти університету професор І. О. Срезневський (батько відомого філолога-славіста І. І. Срезневського), ад’юнкти й кандидати Р. Т. Гонорський, Є. М. Філомафітський, А. А. Вербицький, студенти В. Г. Маслович та О. В. Склабовський. В організації, а часом і в редагуванні журналів діяльну участь брали відомі українські письменники Г. Ф. Квітка й П. П. Гулак-Артемовський. Журнали виходили російською мовою або були двомовними, що пояснюється цензурними умовами того часу.

Незважаючи на недовговічність цих журналів («Харьковский Демокрит» виходив менш року, а «Украинскому вестнику» пощастило протриматися три роки — з 1816 по 1819, доки й він не став жертвою царської цензури), а також відсутність у них чіткої ідейно-політичної і літературно-естетичної програми, вони відіграли помітну роль у формуванні української національної культури, насамперед молодої української літератури, і в розвитку громадської думки на Україні. Значний вплив на ідейну спрямованість обох журналів мав той факт, що багато їх співробітників підтримували тісні зв’язки з майбутніми декабристами, а дехто згодом брав безпосередню участь у декабристському русі. Досить показовим є те, що К. Рилєєв, який знав видавців і деяких співробітників «Украинского вестника», увів до свого «Исторического словаря русских писателей» прізвища чотирнадцяти з них, назвавши, зокрема, Срезневського, Склабовського, Райдаровського та інших.

«Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник» з самого початку різнилися своїм змістом і загальним спрямуванням. Якщо в сатирико-гумористичному «Харьковском Демокрите» друкувались виключно оригінальні твори місцевих авторів, то в «Украинском вестнике», який за зразком столичних журналів мав декілька відділів, у відділі красного письменства поряд з творами українських та російських письменників велике місце (особливо в перший рік видання) займали переклади з зарубіжної та античної літератури. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст., в період становлення нової української літератури, коли посилюється інтерес до життя українського народу, його героїчного минулого, фольклору й мови, цілком закономірним було звернення до кращих класичних зразків літератур інших народів і передусім до творів античної літератури, яка була, за висловом В. Бєлінського, «всесвітньою майстернею, крізь яку повинна пройти кожна поезія в світі». Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Котляревський уважно вивчали античну літературу й творчо використовували різні сторони її багатої спадщини.

Продовжуючи ці традиції, видавці-редактори «Украинского вестника» Р. Т. Гонорський та Є. М. Філомафітський закликали українських письменників-початківців учитися на кращих зразках літератури інших народів, особливо у письменників класичної давнини. Так, у своїй програмній статті «Нечто о нашей живописной прозе и о нынешнем состоянии русской словесности вообще» Р. Гонорський критикує, з одного боку, слов’янофілів за їх консерватизм і національну обмеженість і, з другого боку, карамзіністів за те, що вони наслідують лише легкість стилю свого вчителя, а не ті зусилля, яких він докладав, щоб піднести художній рівень своїх творів. При цьому він зазначає, що останнім часом з’явилася нова група письменників, правда, ще нечисленна, яка не належить ні до слов’янофілів, ні до карамзіністів, але має свої засади, правила здорового смаку, засновані на зразках давнини та новітніх часів. До таких письменників він відносить Катеніна, Муравйова, Жуковського, Батюшкова, Язикова. У цій статті Гонорський висловив також слушну думку, що переклади з стародавніх мов допомагають удосконалювати й шліфувати свою власну літературну мову. .«Французи, англійці й німці,— писав він, — крім італійської мови, яка, втім, не могла дати їм зразків в усіх родах, повинні були приділяти особливу увагу древнім мовам, щоб удосконалити свою власну. У них не раніше почали з’являтися добрі оригінальні твори, ніж у той час, коли вже майже всі древні автори були перекладені на їхні мови». І коли, як він розповідає, один з шановних читачів висловив здивування з того, що в «Украинском вестнике» було так багато перекладів і так мало оригінальних творів, Гонорський йому відповів: «...в нинішньому становищі нашої словесності кращий іноземний уривок, вдало перекладений, приємніший і корисніший за дюжину товстих, без смаку написаних оригіналів».

Обидва видавці «Украинского вестника» — Гонорський і Філомафітський — неодноразово підкреслювали в своїх статтях високі якості античної літератури. Філомафітський говорив, що він віддає перевагу давнім письменникам перед новими за їх майстерність, високу моральність, стислість, а Гонорський у своїх «Опытах в прозе», аналізуючи творчість Катулла й Горація, писав: « Я бажав би втримати для себе лише одну їхню перевагу: бажав би зберегти хоча б саму тільки тінь тієї чарівної безпосередності, з якою вони описували свої радості, свій смуток, свої забавки» (УВ, 1817, кн. 12, стор. 271). Подібні думки висловлює Гонорський і в статті «О возможности всеобщей теории подражательной гармонии слова» (УВ, 1816, кн. 1; 1817, кн. 2). Таким чином, друкуючи в журналі велику кількість перекладів з римських та грецьких письменників, видавці дали й теоретичне обґрунтування необхідності й закономірності появи таких перекладів.

Підвищений інтерес «Украинского вестника» та «Украинского журнала», що почав виходити в Харкові 1824 p., до античної культури, естетики, літератури пояснюється також і тим, що в Харківському університеті працювали в той час визначні вчені в галузі латинської та грецької словесності, античної історії та літератури, естетики, віршування, риторики: професори І. С. Ризький, І. О. Срезневський, І. Я. Кронеберг, І. Є. Шад, П. О. Куницький, ад’юнкти й кандидати А. А. Вербицький, Є. М. Філомафітський, P. Т. Гонорський, О. В. Склабовський та інші. В університетській друкарні видавалося багато праць з історії античної літератури. Серед них — «Дух Горация и Тибулла» Р. Гонорського, «Взгляд на народные песни древних греков» О. Склабовського, «Нечто о переводе «Георгик» Вергилия русскими гекзаметрами» Є. Філомафітського та інші. Деякі з названих праць або уривки з них друкувалися в «Украинском вестнике». З ініціативи І. Я. Кронеберга в університеті видавався збірник статей і матеріалів з класичної філології під назвою «Амалтея» (1825), а пізніше — журнал «Минерва». Якщо пригадати, що й перший російський перекладач «Іліади» М. Гнедич був вихованцем Харківського колегіуму, в якому свого часу викладав Г. Сковорода, то стає цілком зрозумілим, що інтерес харківських словесників до античної літератури не був чимсь випадковим, а мав давні традиції. Викладанню грецької та римської історії, міфології, літератури в Харківському університеті приділялося багато уваги. З хроніки університетського життя, що регулярно друкувалася в «Украинском вестнике», ми дізнаємося, що студенти словесного відділення часто виступали з творами, перекладами, віршами на античні теми. Наприклад, 30 червня 1818 р. з читанням віршів «Похвала стихотворцам (из Горация)» виступив студент П. Гулак-Артемовський, а прозовий твір «De felicitate hominis» («Про людське щастя») прочитав студент О. Склабовський, майбутній видавець «Украинского журнала» (УВ, 1818, кн. 8, стор. 229-230). Отже, ґрунт для появи в перших українських журналах значної кількості перекладів з обох класичних мов був підготовлений як традиціями, так і тогочасним профілем викладання на словесному відділі університету.

Які ж автори привертали увагу перекладачів? З давньогрецьких і римських письменників перекладалися Каллімах, Феокрит, Мосх, Ерінна, Горацій, Ціцерон, Вергілій, Пліній Молодший, Тіт Лівій та інші. Перше місце за кількістю перекладів належить Горацію. Слід відзначити, що у своїх симпатіях до римського поета наші перекладачі не були оригінальні: вони мали багатьох попередників. Інтерес до Горація пробуджується в Росії ще у XVIII ст. Знайомство з його творчістю почалося з «De arte poëtica», що поруч з «L’art poetique» Буало стає, за висловом П. Н. Беркова, «літературним кораном російських поетів XVIII століття». «Поетика» Горація викликала появу цілої низки піїтик, в тому числі й піїтики Феофана Прокоповича. Строфічні шукання поетів петровської епохи теж були пов’язані з вивченням мелічного багатства Горація. Після «Поетики» увагу російських поетів привертає Горацієва сатира (спочатку навіть більше, ніж його лірика). Перший російський сатирик Кантемір особливо цінив дидактичну тенденцію Горація, знаходячи для себе багато близького й зрозумілого в його сатиричних посланнях, які й переклав досить близько до оригіналу тринадцятискладовими силабічними віршами без рими. Прозаїчний переклад «De arte poëtica» і переклади окремих ліричних творів (од, еподів) належать В. К. Тредьяковському, який вживає для цього римовані вірші, найчастіше свій улюблений хорей. Він помітно прикрашує, русифікує, християнізує Горація, і його переклади — це, по суті, вільні наслідування. Тредьяковський був великим знавцем античної метрики взагалі і Горацієвої зокрема, що виявилося у відомій його полеміці з Сумароковим. Цікавився Горацієм і перекладав його твори прозою і білими віршами М. В. Ломоносов (найкращий з його перекладів це, безумовно, «Пам’ятник»). Ломоносова зовсім не цікавить метрична сторона: він прагне передати передусім ідейний зміст. Непогані для того часу переклади належать і учням Ломоносова— М. І. Поповському та І. С. Баркову.

Інтерес російських перекладачів до тих або інших творів Горація диктувався суспільними умовами того часу і потребами розвитку вітчизняної літератури. Тому в першій половині XVIII ст. в Росії Горація сприймають перш за все як сатирика- мораліста, проповідника стоїцизму і літературного законодавця. И лише пізніше, у поетів другої половини XVIII ст., з’являється інтерес до його ліричних творів, і в їх перекладах переважають мотиви гармонійного сприйняття світу, життєрадісності, еротичного ліризму. Ця лінія починається з Сумарокова, продовжується Капністом і Державіним, на поезію якого Горацій мав особливо великий вплив, і заходить далеко в XIX ст.— аж до Пушкіна. На Україні великим знавцем поезії Горація і прихильником його поетичної теорії був Григорій Сковорода (якого називали «українським Горацієм»). Українському поетові-філософу були близькі мотиви Горацієвої поезії: і його епікуреїзм, і його моралізаторська тенденція, і особливо сатирична спрямованість його творів. У Горація запозичує він деякі віршові форми (наприклад, сапфічний одинадцятискладовий вірш, яким написана восьма пісня його «Саду божественних пісень»). Проте переклади Сковороди — це скоріше переспіви чи вільні наслідування, в які він часто вкладає сучасний, актуальний зміст.

Що ж нового, оригінального дали перекладачі «Украинского вестника» та «Украинского журнала» порівняно з своїми попередниками? У чому характерні ідейні та художні особливості їх перекладів і вільних наслідувань Горація? Тут можна виділити деякі спільні для всіх перекладів риси і особливості, але доведеться говорити й про індивідуальну манеру та стиль кожного з перекладачів. Горація перекладали в «Украинском вестнике» і «Украинском журнале» І. О. Срезневський, Є. М. Філомафітський, П. П. Гулак-Артемовський, С. Васильківський. Вільні наслідування Горація зустрічаються і в поета-декабриста Володимира Раєвського (УВ, 1819, кн. 11, стор. 232-233). Спільні для всіх перекладів ідейні та художні особливості зумовлені, передусім, суспільною ситуацією, що склалася в 10-20-х роках XIX ст., і тим переломним періодом в історії української літератури, коли класицизм уже доживав свої останні дні і з’являлися передумови для формування нового, романтичного напряму. Саме цей новий напрям мав на увазі Р. Гонорський у цитованій вище статті, протиставляючи його і слов’янофілам, і карамзіністам. В Україні до цього напряму приєднаються згодом П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський та багато інших письменників. І якщо в перших номерах «Украинского вестника» в перекладах з Горація зроблених І. О. Срезневським і Є. М. Філомафітським, спостерігаються ще деяк: зовнішні елементи російського класицизму — урочистий високомовний стиль у дусі Державіна, нагромадження церковнослов’янізмів, застарілих зворотів, то в наслідуваннях Вол. Раєвського і особливо у більш пізніх перекладах Серг. Васильківського, вміщених в «Украинском журнале» 1824 року, відчувається вже подих нового, романтичного напряму з властивими йому поетичними засобами.

У творчості римського поета перекладачів цікавлять ідеї та мотиви, що були близькі їм самим: оспівування молодості, дружби й кохання, обстоювання суспільного миру, проповідь стійкості в нещасті та вміння вдовольнятися малим, висока оцінка поезії та ролі поета. Спільним для всіх перекладачів (якщо мова йде про переклади у точному розумінні цього слова, а не про наслідування) є прагнення якомога точніше передати ідейну спрямованість оригіналу і разом з тим виявити співзвучність його ідей ідеям сучасності, у зв’язку з чим деякі місця перекладів набувають більшої соціальної загостреності, ніж у Горація.

Більшою чи меншою мірою перекладачі зберігають систему образів і художні засоби оригіналу. Слід тільки зазначити, що всі римські міфічні імена замінені в перекладі грецькими (Лібер — Вакх, Юпітер — Зевс, Геркулес—Геракл і т. д.). Що ж до зовнішньої метричної віршової форми, то вона здебільшого не зберігається: уся різноманітність розмірів Горація передається переважно чотиристопним або шестистопним ямбом, рідше — хореєм. Останній розмір використано лише в двох перекладах Є. Філомафітського (УВ, 1816, кн. 7, стор.75) та І. Срезневського (УВ, 1819, кн. 5, стор. 362). В усіх інших випадках перекладачі вдаються до ямбів. І тільки пізніше, в одному з перекладів С. Васильківського відчувається прагнення наблизитися до оригіналу і з точки зору його метричної форми (УЖ, 1824, № 10, стор. 186).

Розглянемо деякі особливості індивідуальної манери названих перекладачів Іван Овсійович Срезневський — професор красномовства Харківського університету, вихованець Московського університету — прекрасно знав старогрецьку й латинську мови, йому належить перший повний переклад «Трістій» Овідія під назвою «Плач», зроблений ним ще в юнацькі роки і надрукований 1795 р. з присвятою Хераскову, що був тоді куратором Московського університету. Перекладові передували оригінальний віршований вступ і відомості про класичні старожитності. «Плач» був єдиним повним перекладом «Трістій» аж до появи 1893 р. перекладу Фета. У перекладах І. О. Срезневського з Горація, вміщених в «Украинском вестнике», відчувається насамперед філолог-ерудит, не позбавлений проте й поетичного хисту, йому належать переклади од «К Меценату» (УВ, 1816, кн. 1, стор. 70-72), «К Лицинию» (УВ, 1816, кн. 8, стор. 208-209), 31-ої оди 1-ої книги (УВ, 1819, кн. 6, стор. 362-363), 7-го епода «К римлянам» (УВ, 1818, кн. З, стор. 317-318). Переклади Срезневського максимально точні, патетичні, але дещо важкуваті і багатослівні; в них ще помітний чималий вплив російського класицизму. Перекладаючи оди та еподи Горація, І. О. Срезневський віддає перевагу тим з них, в яких відчутні громадянські мотиви і проголошується філософське кредо римського поета. Переклади Срезневського зроблені римованими віршами — ямбом і хореєм.

Євграф Матвійович Філомафітський — один з видавців-редакторів «Украинского вестника», ад’юнкт, а згодом професор Харківського університету — був учнем І. О. Срезневського, виявляв великий інтерес до античної літератури. Він перекладав Ціцерона, Горація і деякі пізньолатинські тексти, йому належать переклади од Горація «К Августу» (УВ, 1818, кн. З, стор. 319-321), «К Манлию Торквату» (УВ, 1816, кн. 4, стор 78-79), «К Валгию» (УВ, 1816, кн, 3, стор. 348), «К Сестию» (УВ, 1816, кн. 7, стор. 75) та вільні наслідування 3-ої оди 1-ої книги (УВ, 1818, кн. 2, стор. 216) і 10-а ода ІV-ої книги (УВ, 1817, кн. І, стор. 93-94). Переклади зроблені римованими віршами, в яких велике місце посідає дієслівна рима. Розміри — ті ж, що й у І. О. Срезневського, — ямб і хорей.

З лірикою Горація пов’язаний і твір Філомафітського, підготовлений ним до екзамену на одержання магістерського ступеня. Пізніше він був опублікований в «Украинском вестнике» під назвою «Опыт по двум способам — синтетическому и аналитическому — судить и оценивать верно эстетические произведения как древних, так и новых стихотворцев» (УВ, 1816, кн. 8, стор. 137-172; кн. 9, стор. 249-306). Цей твір містить порівняльний аналіз од Державша і Горація й цікаві спостереження над стилем останнього.

Перекладав, перелицьовував і переробляв твори Горація і П. П. Гулак-Артемовський. Але якщо його переробки і вільні наслідування Горація, відомі під назвою «Гараськових од», привертали до себе увагу літературознавців, то власне переклади залишаються недослідженими. Правда, ці останні були зроблені П. П. Гулаком-Артемовським ще в студентські роки і не українською, а російською мовою, але вже у цих ранніх його спробах відчувається майбутній талановитий поет і перекладач. Один з таких перекладів Горація, а саме переклад 8-ої оди 1У-ої книги, вміщено у січневому номері «Украинского вестника» за 1819 р. під назвою «К Цензорину». Підпис під перекладом «Петръ Артемовскій-г-кь» не викликає сумнівів. Горацій присвятив 8-му оду ІV-Ї книги своєму другу Марку Марцію Цензорину. У зв’язку з тим, що в березневі Календи і на свята Сатурналій був звичай посилати подарунки, поет посилає Цензорину як найцінніший дар свої вірші. Є всі підстави вважати, що ода «К Цензорину» — це пізніший, друкований варіант згаданої вище «Похвалы стихотворцам (Из Горация)» — твору, який був читаний публічно студентом-випускником Гулаком-Артемовським в університеті 30 червня 1818 р. І там, і там йдеться про роль поета і поезії. Особливо переконують нас в ідентичності цих двох творів такі рядки оди «К Цензорину» в прекладі Гулака-Артемовського:

— Стихи ль тебя пленят? Стихи писать умею.—
И, принося их в дар, усердной жертвой сею
Хочу я восхвалить достоинство певцов.
Что пышны надписи? Что горды обелиски?
Что мрамор, коим Рим тщеславится великий
И в коем воскресил он честь своих сынов?
Ни Ганнибаловых коварств ниспроверженье,
Ни бегство гибельно его за море вспять,
Ни Карфагена в прах безбожного паденье
В потомстве римских дел громчай не возвестят,
Как лира звонкая Калабрской славной музы...
Что рода римлян честь? Где слух их древних дел —
Когда б завистный Крон забвенью повелел,
Чтоб сына Марсова и Рейна деянья
Покрыты были в век печатию молчанья?
(УВ, 1819, кн. 1, стор. 90-91).

Тема поезії, що є найціннішим скарбом, бо вона єдина здатна дарувати безсмертя героям і героїчним вчинкам, близька початкуючому поетові Гулаку-Артемовському, що й зумовило урочистий, високомовний тон і патетичність його перекладу. Переклад досить точний, але трохи розтягнутий і багатослівний (тридцяті! чотирьом рядкам оригіналу відповідають п’ятдесят шість рядків перекладу). Це можна було б пояснити загальновідомими труднощами в передачі російською мовою лаконічної влучності латинської мови і особливо мови Горація. Проте, виявляється, багатослів’я було взагалі характерною рисою перекладацької манери П. П. Гулака-Артемовського, навіть тоді, коли він перекладав з нових мов. За підрахунками І. Айзенштока, переклад балади у Гулака-Артемовського майже вдвічі перевищує за обсягом польський текст (208 рядків перекладу проти 124 рядків оригіналу). Балада «Рибалка» — вільний переклад з Гете — у порівнянні з оригіналом і перекладом Жуковського теж дещо збільшена. Незважаючи на розтягнутість вміщеного в «Украинском вестнике» перекладу Гулака-Артемовського і наявність у ньому церковнослов’янізмів і застарілих зворотів, перекладач з великим натхненням передає високопатетичний дух Горацієвої оди і вміло зберігає її художні і мовні засоби або знаходить їм адекватну заміну.

В «Украинском журнале» за 1824 р. вміщено два переклади з Горація Сергія Васильківського: «К Аристию Фуску» (УЖ, 1824, № 10, стор. 186-187), «К Меценату» (УЖ, 1824, № 11, стор. 237-238). С. Васильківський працював над перекладами в середині 20-х років, тобто тоді, коли романтизм у російській літературі набув уже значного розвитку, а в українській теж поступово завойовував міцні позиції. Переклади С. Васильківського досить точні і в той же час надзвичайно поетичні. Мова їх проста, влучна, лаконічна — вони звучать майже як сучасні. С. Васильківський — перший з усіх згаданих вище перекладачів — робить спробу наблизитися до оригіналу і з боку зовнішньої метрико-ритмічної віршової форми. Так, 22-гу оду 1-ої книги од Горація «К Аристию Фуску» він перекладає без рими, розміром, що нагадує 1-шу сапфічну строфу оригіналу (особливо схожим є останній, короткий рядок):

Чья жизнь непорочна, кто чужд преступлений,
Тому, Фуск, не нужен ни лук Эфиопа,
Ни стрелы пернаты, напитанны ядом,
Ни медны колчаны
(УЖ, 1824, № 10, стор. 186).

На жаль, ніяких біографічних відомостей про Сергія Васильківського розшукати не пощастило. Цілком імовірно, що він теж був вихованцем Харківського університету.

Розглянувши переклади з Горація, що друкувалися в «Украинском вестнике» і «Украинском журнале», приходимо до висновку, що деякі з них мають не тільки історико-літературний інтерес, а й зберігають і досі свою художньо-естетичну цінність. А проте вони незаслужено забуті. Зараз, коли перекладацьке мистецтво на Україні досягло значних успіхів, коли твори античних письменників (в тому числі й Горація) широко перекладаються на російську та українську мови, не слід забувати тих, хто робив перші, нехай ще не зовсім тверді кроки в цьому напрямі.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1969. – № 8. – С. 67-72.

Біографія

Твори

Критика