Що насправді робить диригент оркестру?

Останнім часом з'явилося багато фільмів про диригентів оркестру. На початку цього року відбулася прем'єра фільму «Тар» про диригентку Марін Алсоп. Також незабаром відбудеться прем'єра фільму «Дивертисмент», який розповідає про створення однойменного оркестру під керівництвом диригентки Захії Зіуані, та біографічної стрічки «Маестро» про харизматичного Леонарда Бернстайна.

У таких фільмах відчувається ореол таємничості навколо постаті диригента, якого композитор і музичний критик Роберт Шуман ще 1836 року назвав «необхідним злом».

Неозброєному оку здається, що диригент стоїть на сцені та бурхливо жестикулює перед групою музикантів, які вже досконало знають партитури, які вони виконують. Диригент - єдиний член оркестру, котрий не має інструменту і не видає жодного звуку протягом усього виступу. Це викликає питання: який внесок робить диригент у якість звучання оркестру?

Ми зосередимося на двох основних функціях диригента: технічному та виразному лідерстві.

Збереження ритму

Якщо уважно спостерігати за рухами диригента під час концерту, ми незабаром помітимо одну з його ролей - збереження ритму твору.

Найбільш ранні згадки про необхідність дотримання музичного ритму в західній культурі можна знайти в музичних трактатах 16 століття, коли музикантам рекомендували відбивати ритм руками чи ногами. Однак, перші симфонічні оркестрові ансамблі 18 століття - епохи музичного класицизму, яку ми пов'язуємо з такими композиторами, як Гайдн чи Моцарт, - ще мали три характеристики, які робили диригента непотрібним.

По-перше, кількість музикантів в ансамблі була невеликою, що полегшувало їхню координацію. По-друге, ритм, як правило, залишався незмінним у більшості композицій, що полегшувало його підтримання без зовнішнього керівника. Нарешті, музиканти грали майже безперервно від початку до кінця твору. Часто самі композитори, граючи на клавесині чи скрипці, керували простим початком і кінцем твору.

У першій третині 19 століття, коли Бетховен (1770-1827) залишив свій слід у західній культурі, виникла потреба в оркестрових диригентах. Його творчість представляла собою квантовий стрибок з точки зору складності композицій. Розмір оркестрів значно збільшився, а інструменти почали змінювати свою роль у більш складних оркеструваннях.

Такий розвиток подій означав, що перед виступами необхідно було організовувати офіційні репетиції, часто під керівництвом самих композиторів. Враховуючи, що симфонічний оркестр складається щонайменше з вісімдесяти музикантів, легко зрозуміти, чому потрібен лідер, який би синхронізував входи музикантів, а також ритм і темп твору. В той час як у музикантів перед очима лише їхні партії, диригент дивиться на повну партитуру, і тому є єдиною людиною, яка має загальне бачення твору, що виконується.

Унікальний стиль

Можливість виконувати твір композитора без його присутності, яка з'явилася завдяки міжнародному ринку музичних видавництв, підводить нас до другої основної функції диригента - експресивного та художнього керівництва.

Сфера музичної нотації, що поступово розвивалася, дозволила композиторам передавати конкретні вказівки щодо характеру та виконання своїх творів. Однак нотація навіть не наближається до повної передачі бажаного задуму твору. Це означає, що один і той самий твір може мати нескінченну кількість інтерпретацій, і саме тут оркестрове диригування має надзвичайно важливе значення.

Анотації до партитур композитора і диригента Густава Малера є гарним прикладом такої відкритості. В одному з уривків своєї Другої симфонії він зазначив, що «тромбони, скрипки й альти повинні грати тільки в разі необхідності, щоб не допустити спад хору», залишаючи остаточне рішення за диригентом. Інші його вказівки, як-от «з максимальною силою» або «непомітно, трохи більш схвильовано», дають уявлення про безліч потенційних інтерпретацій характеру твору.

З такою свободою інтерпретації, диригент може створювати власну ментальну модель того, як слід виконувати твір, що призводить до появи особистих версій, які можуть дуже сильно відрізнятися одна від одної. Ці відмінності можна чітко побачити, якщо порівняти початкові такти відповідних версій Коріоланської увертюри Бетховена у виконанні Караяна, Фуртванглера чи Савалла.

Лідер групи

Наступний крок диригента - переконати групу з десятків, а то й сотень музикантів координувати свої індивідуальні виступи з єдиним виразним наміром.

Це завдання вимагає від диригента неабиякого лідерства, оскільки воно передбачає, що ансамбль буде слідувати інтерпретації та вказівкам диригента. Це стосується не лише темпу, але й відносної гучності кожного соліста чи інструментальної групи, фразування та передачі нюансів, які забарвлять загальний ефект твору.

Як і в багатьох інших сферах діяльності, таке лідерство історично здійснювалося через ієрархічні структури влади й авторитарні підходи. Тому існує багато анекдотів про таких диригентів: запальний Тосканіні, котрий часто ображав оркестр; примхливий фон Караян, який диригував із заплющеними очима і майже не розмовляв з музикантами; і Клаудіо Аббадо, котрий був м'яким та ввічливим у своїй манері, але відомий тим, що наприкінці репетицій шепотів своєму артдиректору імена музикантів, яких не хотів бачити на своїх концертах.

Сьогодні музиканти мають більше голосу в організаціях. Оркестри також стали більш різноманітними та вимагають більш тісної, відкритої та переконливої форми лідерства.

Венесуельський диригент Густаво Дудамель, який незабаром очолить Нью-Йоркський філармонічний оркестр, Кирило Петренко, котрий керує Берлінським філармонічним оркестром, і зовсім молодий Клаус Маккела, нещодавно призначений головним диригентом голландського Королівського концертного залу Концертгебау, є чудовими прикладами диригентів, які створюють цінність і впливають на ситуацію. Вони здатні створити середовище, в якому музиканти оркестру почуваються натхненними, можуть розвиватися артистично та вмотивованими виконувати музику на найвищому рівні.

Переклала Сурженко Дарина