Світлана Чабан. Водяний бугай

Водяний бугай

Впевнено і жваво бігла Велика Вись поміж берегами, аж поки на повороті пологіший правий берег не пішов різко вбік, утворюючи широку заплаву. Тут річка відпочивала, набираючись сил, щоб потім знову втиснутися у вузькі береги і бігти далі. Посеред плеса розташувався невеликий острівець з похилими вербами і ніжно-зеленою шовковистою травою. З усіх боків острівець густо заріс високим очеретом, тому про нього мало хто знав. Це був справжній пташиний рай.

Ми з татом часто припливали сюди човном, пробираючись вузькими стежками через очерет, який безстрашно пірнав під широке дно човна, щоб розпрямитися позаду нас високою стіною. Поки тато косить бережину, я тим часом біжу по моріжку на інший бік острова, тихо прокрадаюся через густий верболіз ближче до води, де гніздяться дикі качки. Цікаво спостерігати, як швидко плавають маленькі каченятка між широким листям жовтого латаття. Мама-качка час від часу пірнає під воду, каченята розгублено її шукають, поки не побачать, що вона випірнула метрів за п’ять від них і веселим ланцюжком поспішають їй назустріч.

Я зачаровано прислухаюся до голосу річки. Тут і хлюпання води, і жаб’яче квакання, і крякання крижнів, і дзвінкий свист, чиркання та тріск очеретянки. І раптом: «У-у-ух! У-у-ух! У-у-у!» - ніби у порожню металеву діжку. Це водяний бугай, пташка дуже цікава і гарна. Живе бугайчик у густих заростях очерету, має світло-коричневий окрас, на спині і крилах чорні вкраплення. Довгими ногами пташка вільно чимчикує по стеблах очерету, ніби по рівній доріжці. Коли бугай ховається, він немов завмирає, витягуючи вверх шию та довгий міцний дзьоб, і майже повністю зливається з очеретом. Ви можете пройти впритул біля пташки і нізащо її не помітити. Ось ця мила пташка була справжнім жахом всіх дітей, яким пощастило зростати біля річки.

- Не ходи сама на річку, бо водяний бугай під воду затягне! - застерігає мама.

Я була з мамою на фермі і бачила на прив’язі величезного бугая, тому моя дитяча уява малює велику бугаячу голову з товстими, міцними рогами. Оскільки бугай водяний, його рот уявлявся мені як у сома - широкий, страшний, з тонкими довгими вусами, які постійно ворушаться. Соми у нашій річці водилися, тому я їх неодноразово бачила. Далі у водяного бугая мала бути товста шия, за нею починався тулуб з міцними передніми ногами, якими він упирався у дно біля берега і чекав, коли нахилиться над водою неслухняна дитина. Я розуміла, що бугай повинен добре плавати, тому позаду він мав великий, довгий хвіст, немов у русалки.

Якщо ви думаєте, що діти після такого жаху не підуть на річку, то ви дуже помиляєтеся. Чому ж не піти? Адже ранньої весни, невдовзі після льодоходу, розпускаються на верболозі пухнасті ніжні котики, а на березі мружаться від сонця синьоокі фіалки. У травні, коли зовсім тепло, розцвітають вздовж берега жовті болотні півники, з початком літа квітне серед осоки ніжно-рожевий сусак. Але близько до води діти все ж таки не підходили.

Взимку дорослі діяли за звичним сценарієм.

- Не ходи на річку, бо водяний бугай затягне під лід.

І мені відразу уявлялося, як велике річкове страховисько пливе під водою і видивляється крізь прозорий лід, котру дитину затягнути під воду. Потім міцними рогами пробиває кригу і хапає неслуха широким сом’ячим ротом.

Одного разу, незважаючи на таку невеселу перспективу, ми з подругою зібралися на річку. Ми розуміли, що лід ще тонкий, тому подалися на мілководдя. Скована льодом річка переливалася тисячами відтінків низького зимового сонця, заманюючи нас до себе. Повільно скраю зайшли на кригу, вона загрозливо тріщала, але трималася. Це додавало нам впевненості. Я, ковзаючись, швидко побігла далі від берега. Раптом лід піді мною затріщав сильніше і провалився, добре, що було мілко. Через якусь мить я стояла ногами на дні, майже по плечі у холодній крижаній воді і думала, як мені вибратися з ополонки. Одяг промок, зробився неймовірно важким, сковував рухи, у чобітки набралася вода і холодила ноги. Подруга побігла до берега, також провалилася, але тільки по коліна, тому швидко вискочила з води, потім закричала до мене:

- Це, мабуть, водяний бугай пробив рогами лід. Недарма казали наші мами, щоб ми не йшли на річку.

Згадка про бугая додала мені сил, я ухватилася за край ополонки і, підтягуючись руками, повільно вилізла на кригу. Щоб знову не провалитися, поповзла до берега навкарачки. Недалеко від місця події жила моя бабуся, і ми навпрошки, через городи, пішли до неї.

Поки ми сиділи на гарячій лежанці, чекаючи, щоб просох одяг, мене не полишала думка, як водяний бугай міг запливти на таку мілину? Або він зовсім малий (менший за мене) і не страшний, або його взагалі немає, і нас обманюють.

Наступного дня я звернулася з цим запитанням до тата. Він уважно на мене подивився, посміхнувся і, вирішивши, що я вже достатньо доросла, розповів, що водяний бугай - це відносно невелика пташка, яка живе в очереті і їсть не малих дітей, а рибу, пуголовків та комах. Ось так минув мій перший період дитинства.

Взагалі у дітей, які живуть біля річки, цих періодів дорослішання цілих три. Про перший ви вже читали - «Не йди на річку, бо водяний бугай під воду затягне!». Другий етап починався, коли дитина вже вміла плавати, і звучав він так: «Не пливи на глибину, бо жаба цицьки дасть!». Як відомо, в жаби немає згаданої частини тіла і своїх пуголовків вона молоком не годує. Вони народжуються з ікринок і живуть на мілководді у жабуринні. Ми любили за ними спостерігати. Спочатку у пуголовка була лише велика голова і хвіст, з часом відростали задні лапки, потім передні. Це вже була майже сформована жабка. Тому погрози про жабу ми не боялися.

Коли діти дорослішали настільки, що самі вирішували, де їм плавати, починався третій етап дитинства. «Не купайся довго, бо верба в ср.ці виросте!» - ці слова говорили всі, хто проходив повз сільський пляж, думаючи, що ніхто нам цього ще не казав. Тому ми чули такий вислів разів двадцять кожного дня, вже не звертали на нього уваги і купалися зранку до вечора, інколи забуваючи пообідати.

У дорослому житті будуть інші пляжі: на морі і на берегах славного Дніпра, на мальовничих схилах Саксагані та Інгульця, на численних ставках та озерах, але назавжди у моєму серці найкращим і наймилішим залишається звичайний сільський берег найріднішої для мене річки Великої Висі.

Вибач, бугайчику, що в дитинстві я уявляла тебе таким страшним. Живи, мила пташко, звеселяй нашу річку. Нехай тобі завжди трапляється найсмачніша риба і найгустіший очерет.

Світлана Чабан

02.02.2024 р.


Читати також