Наталія Мельниченко. Цикл поезій «Не_троян_ди»

Наталія Мельниченко. Цикл поезій «Не_троян_ди»

НЕ_ТРОЯН_ДИ
Не та любов. Не ті троянди,
Що пахнуть попелом зіниць,
Бо впали терпко і принадно,
Але упали долілиць -
Не горілиць, аби горіло
І тіло, і усе навкруг...
Ті почуття заціпеніли:
Ти вже не ворог - ще не друг
І знову майже зовсім щиро
Приніс троянди. Майже так,
Бо випробовуєш довіру,
Як дороге вино на смак.
І дорогий костюм на фоні,
І мегадорогий парфюм
Не перекреслить какафоній
Гидких і споминів, і дум,
Де по периметру веранди
Розшарпано пелюсток кров.
І ти забув ім'я троянди,
Забув, що обіцяв любов,
Забув, як виглядає совість,
Яка на вигляд чистота...
Тому це є не наша повість.
Не той букет, любов не та.

ЧИСТОЛІТ
Я знов не хочу говорити:
Нема снаги, у снах - сніги.
Цитат чіткі дереворити
Занурились у мул нудьги.
Нема про що. Тому-то нАщо
Мережити думок ниткИ?
Лиш вийде марево пропаще,
А не дзвінкий кришталь ріки.
Натягнуті, мов туголуки,
Розмови по душі шкребуть,
Немов на дні малюють мУку,
Штрихуючи і сенс, і суть.
Ні, говорити так несила,
Як угорі небесна гладь
До себе кличе мої крила,
Що в шафі на гачку висять...
Зніму з гачка, щоб освіжити
І налітатись досхочу.
Ні, я не хочу говорити,
Бо з мулу в чистоту лечу.

ОR_ХІДЕЇ
Вже всі епопеї в палкім емпіреї -
Забулася зовсім їх суть,
Та пишуться споминів дивні есеї,
Бо орхідеї цвітуть.
Днів тих далеких холод і спека
Тінями крил відпливли.
Може, й забула б, та солодко-терпко
Квіти ці знов розцвіли.
Сонячно-дзвінко звивається гілка,
І медом яскравих отрут
Дивиться в очі п'янка п'ятикрилка -
То орхідеї цвітуть -
Ті орхідеї, що епопеї
Бачили наші, проте
Все, що було - у палкім емпіреї,
А сьогодення цвіте.
Квітне крилато в буденності свято,
І яскравіють думки,
Як інкрустують вікно у кімнаті
Ніжно-тугі пелюстки.

NEVER
Нічого у світі назад не вернути:
Ні моря із квітів, ні поля отрути,
Ні теплих обіймів, ні митей єднання,
Ні серця, що вийняв нам біль розставання,
Ні світла очей, ані темряви суму,
Ні слів, що замовкли, ні щемної думи,
Ні тих ситуацій, що були й минули,
Ні снів-ілюстрацій, що з вітром гайнули.
Нічого не зітреш і не переплавиш.
Того, що згоріло, уже не поправиш:
Ні попелу квітів, ні меду отрути,
Ні співу цикади, ні духу цикути,
Ні тої хвороби, що звалась коханням,
Ні зваби, ні зради, ні злук, ні прощання.
Нічого у світі назад не вернеться
Тим співом із серця, що вже не озветься,
Залишиться квіткою "Never" у полі
Десь поміж минувшини, пам'яті й долі.

НА ВИ
Тепер ми знову будемо на "ви"
Після миттєвостей безмежного єднання.
Один без одного, як корінь без трави, -
Без права говорити про кохання.
Ми знов на "ви" - далекі і чужі,
Немов ніколи й не були єдиним-цілим.
По склу чуттів дійшовши до межі,
Тіла уберегли, спаливши крила.
Зберігши глузд у власній голові,
Силкуємось безглуздо спомин стерти
Про те, як ми колись були живі
І присягались разом бути аж до смерті...
Ти запитаєш: "А хіба ми не живі?"
Я промовчу, бо ми вже не говорим:
Зів'ялій не поможемо траві
І не відновимо навік засохле море,
Не розкопаєм гори протиріч,
Не зітремо кордон між "до" і "після".
Ми знов на "ви", а поміж нами - ніч,
Де реквієм лунає, наче пісня.

ОБІЙМИСТІСТЬ
Обійми, як на серці засУха,
Як доба нескінченно триває.
Обійми, як сирена крізь вуха
Аж до денця душі досягає.
Обійми, коли хтось потребує
Твого дотику рук, мов нектару,
Обійми того, хто бідує
Від удару, що йде за ударом.
Обійми! Це ж найменше, що можеш.
Обійми! Це ж найбільше, що треба.
Може, трішечки перетривожить
Той, хто рідних провів на небо.
Може, в когось зажевріє знову
У холодному серці надія?
Бо обійми - то символ любові,
Мов ті крила в розбитої "Мрії".
Обійми: в тих обіймах тепло,
У сплетінні енергій - безстрашність.
Навіть коли душа отерпла,
В ній воскреснути може відважність.


ТОЛЕРАНТНІСТЬ
Толерантність - це іноді дуже боляче.
Толерантність - то інколи сильно пече,
Бо це, коли стиснувши зуби, мов поночі,
Шукаєш наосліп надійне плече.
Як мозок кипить, а лице усміхається,
Як руки отерпли, бо м'язи ж у тонусі,
А голос десь поза думки розливається,
Бо ти довіряєш своєму голосу,
Бо голос тобі служить вірою-правдою
У кожнім відтінку, в словах, інтонації,
Аби зберегти розуміння про "завтра",
Стесавши думки об колючки акації.

#КУДИВІТЕР
Виростив ноги, виростив руки, відростив вуха...
Ти вже Людина?
Вмієш прискоритись? Вмієш послухати?
Чи говорити лиш можеш годинами?
Можеш сміятись, як навіть не смішно?
Можеш рандомні фрази казати?
Круто. Мабуть. Тільки зовсім невтішно:
Соромно там, де важливо змовчати.
Цінно - могти не труїти словами,
Вартісно - не убивати гармидером.
Правильно бути людьми - не людЯми,
Жити по курсу, а не куди вітер.

NimoTa
Реальність на колір така - чорно-біла,
На дотик - така обміліло-здрібніла,
Немов думки тінь, що навіки згоріла
За лічену мить.
Душа в ту секунду зів'яла-зомліла,
Здригнулась і зболено так спопеліла.
І вже не яскраво, а геть чорно-біло
Німує-мовчить.

СОНЦЕКВІТ
Цей день згорить, мов полум'я свічі, -
Невідворотність нам ту не здолати.
Що буде завтра: сонце чи дощі?..
Вважається, не треба жалкувати
За всім минулим, що колись було,
За тим, що не повернеться ніколи...
Але ж життя - то дуже мудре поле:
Посієш зло, то й пустить пагін зло.
Засій добро - і ген на видноколі
Запломенить, мов сонцеквіт, добро.
Цей день згорить, мов полум'я свічі,
І сонце зморене впаде за видноколо,
Та щоб спокійно спати уночі,
Не зич недоброго і зла не сій ніколи.

Читати також


up