Гадзінський Юрій. Холодні дні перед канікулами

Холодні дні перед канікулами

ПОЧАТОК

         Був вечір неділі. Тато, мама, Іруся і я сіли вечеряти. Мама приготувала омлет. Дідусь вже спав. Він завжди швидко лягає, той день не став винятком. А потім з неба щось впало. Звук був різким, схожим на свист. Двір нашої багатоповерхівки спалахнув яскравим світлом, здається, навіть квартира здригнулася. Тато підійшов до вікна. Спрацювали сигналізації декількох припаркованих у дворі машин. Цікава сестричка теж залишила їжу, встали з-за столу і ми з мамою. Прямо біля дитячого майданчика лежало щось, що нагадувало величезну кулю, котра випромінювала світло. Дехто з сусідів повідкривав вікна, щоб глянути вниз. Сніг навколо об'єкту, що впав, дуже швидко розтанув. Тато насупився. Вийшли на вулицю ми, здається, всім під'їздом. Мені теж було цікаво. Я швидко одягла куртку, чобітки, шапку. Мама трохи обурилася, що ми залишили вечерю, але особливо не заперечувала. Там було багато людей і майже всіх я знала. Вибігли хто в чому, сусід зверху, Олег Петрович, взагалі на одну тільки майку накинув шкіряну куртку. Жителі нашого та будинку навпроти нерішуче наближалися до невідомого об’єкту. Хтось висловив ідею зателефонувати до екстренної служби. Було холодно.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

         Так почався грудень. Наступного дня, другого числа, ми з сестрою пішли до школи. Іруся стягнула шапку, яку завжди всупереч її бажанню, натягала мама, та похмуро втупилась вперед. Вона почала щось говорити про дивний сон сьогодні вночі, але швидко замовкла, мабуть через порив вітру. Скоро мені тринадцять. І ще скорше настануть канікули.
         Кілька дев'ятиповерхових будинків, супермаркет, аптека, автобусна зупинка, школа і садочок — ось наш район. Ми завжди тут жили і я не уявляю собі життя за межами цього світу. Батьки кажуть, що прийде час, і я вступлю до університету, куди-небудь подалі. А мені здається, дорослі просто не вміють бачити красу у тому, що є.
         — Непосидо, шапку одягни! Захворієш!
         — Відвали, не буду. Мені гаряче.
         Я різко підійшла, вирвала у сестри з рук шапку та натягнула їй на вуха. Їй всього вісім, а вона така вредна. Почав падати сніг.
         На мій подив, запізнилася на урок Світлана Юріївна, вчителька хімії. Зазвичай вона приходить задовго до дзвінка, сідає, пише щось. У цей день хімічка зайшла до класу значно пізніше, її хитало з боку в бік. Кілька хвилин Світлана Юріївна ніби вивчала нас. Просто дивилася. На обличчі була дивна напів-посмішка. А очі — порожні, байдужі. Нарешті Світлана Юріївна знову стала зосередженою та почала безпристрасно диктувати нам нову тему, ніби тягнучи кожен із звуків в тексті, який говорила нам. Крадькома я дивилась на своїх однокласників. Поглядом зустрілася із Валиком. Я давно йому подобаюся. Але дивився він на мене зараз не тому.
         До середини дня я чітко зрозуміла, що щось відбувається. У школі стало тихіше, перестали бігати хлопці коридорами, зникла метушня. Більшість однокласників поводилися зовсім незвично. Кожен був похмурий, пересувався повільно, обмінюювався з іншими простими буденними фразами. Фразами недоречними: “Ти зробила домашку?” “Чим будеш займатися сьогодні після уроків?”, “ В мене болять кістки”. Вчителі також поводили себе загальмовано, винятком стали лишень Віктор Ігорович і Юлія Михайлівна. Остання на своєму уроці зарубіжної літератури навіть намагалася пожартувати, цікавилася, що сталося у нас всіх. Ми з Валиком продовжували мовчки переглядатися. Я швидко придушила бажання почати активно розпитувати дівчаток про що-небудь, тому що все це викликало тривогу. На великій перерві Валик відвів мене до затишного місця на третьому поверсі нашої школи і тихо спитав:
         — З тобою все гаразд?
         — Угу... А що з ними... з усіма навколо сьогодні?
         Валик знизав плечима та озирнувся:
         — Не знаю, Нат, якась дичина. Взагалі сьогодні тихо всюди. Та й ще Шпала зі своїм поглядом... брр.
         Шпалою ми називали хімічку.
         Велика перерва. Завжди у цей час вся школа ходить догори дном. Сьогодні я чую лишень примарні кроки, то тут, то там. Хтось раз за разом гепав дверима десь в далині коридорів, наче користувався ними вперше. Або тільки вчився користуватися.
         — Валику, давай після уроків зустрінемося, трохи пройдемося, поговоримо. Тільки... не розпитуй нікого ні про що. Добре? А зараз я йду до сестри.
         Однокласник залишився стояти в кутку коридора, спантеличено проводжаючи мене поглядом.
         Малі в класі сестри були більш активними, але все ж виглядали не нормально. Я відвела її в бік, губами торкнулася лоба, помацала щоки.
         — Непосидо, все нормально? Як уроки?
         — Та все добре. У нас сьогодні не питали вірші, Нато! А на читанні Анжелі Едуардівні стало погано, вона пішла до медпункту і ми весь урок нічого не робили.
         Сестра посміхалася. А я подивилася у вікно. На вулиці падав лапатий сніг.



* * *

         — Мені взагалі сон снився такий... дивний сьогодні вночі...
У серці тьохнуло. Ми втрьох — я, Іруся і Валик, поверталися додому. Всі ми жили в одному районі. Валик і я йшли дуже близько одне до одного, щоб холодний вітер не крав наших слів. Він продовжив: — Ніби впало щось з неба прямо у дворі між будинками.
         — І навіщо ти мені вирішив це розповісти?
         — Ну просто… Яскравий сон такий. І взагалі... мама зазвичай заходить вранці до мене в кімнату, щоб розбудити. Не зайшла сьогодні.
         Я стискала руку Ірусі. Холодно.

ДРУГИЙ ДЕНЬ

         Мама з татом або просто мовчали, або говорили про якусь нісенітницю. Вони пропустили традиційний вечірній перегляд новин та двох серій милого сімейного серіалу. Вперше мене не запитали, що нового було в школі. А вранці, коли мама мені посміхнулася, душа впала до п'ят. Якось неправильно у неї вийшло. Неприродно.
         — Доброго ранку, Наталі!
         Вона завжди називала мене саме так. Батько мовчки їв сніданок. Його ноги під столом посмикувалися.
         — Доброго. Ви почуваєте себе добре? — Запитала я, сідаючи до сніданку.
         — Так, доню, все гаразд. Ми просто втомилися. Погана погода — Відповів мені тато, навіть не піднімаючи очей з напів-порожньої тарілки. Дідусь голосно кашлянув у своїй кімнаті.
         — А як дідусь?
         — З дідусем все в порядку, сонечко, він приймає таблетки — Трохи радісніше, ніж варто було б відповіла мама і знову посміхнулася. І ми замовкли. Я швидко доїла порцію маминого салату, вже в передпокої вирішила заглянути до дідуся. Зазвичай він спав вранці, а сьогодні чомусь ні.
         — Наталю! Ходи сюди! — Хрипко прошепотів дідусь — Наталю! Ну! — Уже знявши капці, та ще не надівши чобітки, я тихо увійшла до його кімнати. Батьки відповідали на якісь питання Ірусі, на мене вже не зважали. Дідусь як завжди лежав у напівтемряві. Зім'яте простирадло на ліжку, старі годинники, що цокають, купа різних таблеток на тумбочці... Я не любила цю кімнату і зазвичай заходила сюди тільки в компанії сестри, або мами. Очі дідуся були вирячені, він шалено дивився на мене і кликав рукою до себе. Спершу мені захотілося розвернутися й піти, покликати маму. Але з якоїсь причини я не зробила цього. Повільними кроками я перетинала простір від дверей до ліжка. В кімнаті пахло медикаментами. Чіпка рука схопила мене за кисть. З несподіваною силою притягнула ближче.
         — Бери сестру і біжи! Вони тут! Я бачив! Вони всюди, всюди, я бачив з вікна, біжіть, покиньте будинок!..
         Я різко відсахнулася. Спина вперлася в чиєсь тіло. Я мимоволі зойкнула. Позаду стояла мама. Посміхаючись, вона дивилася на мене. Незграбним рухом погладила мені волосся і запитала:
         — Сонечко, чому ти турбуєш дідуся?
         Позаду чхнула Іруся. Лишень би не захворіла.

* * *

         — Нат, тут цей... Поговорити треба.
         Валик впевнено взяв мене під лікоть та відвів до нашого потаємного місця на розі шкільного коридору.
         — Ну? Що? — Нервово спитала я. Після ранкової розмови з дідусем мені стало дуже страшно.
         — Ну не тільки ми бачили цей сон... Про падаючу фігню надворі, Юля Кареліна і брат її старший теж, Іван. І Ромашка. Теж бачили.
         — А ти що, всіх знайомих розпитував?
         — Ні. Ви коли вчора з Іринкою пішли додому, я гуляти пішов як зазвичай. Тільки на Тир прийшли не всі, дуже мало хто був. Ти ж нас знаєш, ми в будь-яку погоду збираємося, а вчора навіть старшаки не прийшли.
         Звичайно, Валик пішов гуляти після уроків. Він віднедавна достатньо часу проводив з не дуже хорошими хлопцями та дівчатами, всі вони регулярно “зависали” в маленькій будівлі покинутого тиру, що знаходився майже відразу за моїм будинком. Мене теж запрошували. Сьогодні на першому уроці я сіла з ним і розповіла про сон. Те, що таку ж картину уві сні бачила моя сестричка — змінювало багато. Вчора я ще тішила себе тим, що то просто збіг. Але три людини не можуть бачити один той же сон. Та й дідусь...
         — Приходьте сьогодні з сестрою на Тир о четвертій. Ми всі збираємося, обов'язково прийди!
         Я кивнула. Якось так вийшло, що ми тримали всі наші розмови на цю тему в таємниці від інших у школі. Сьогодні вже було набагато більше шуму в коридорах. Активніше проводили свої уроки вчителі. Наростало відчуття тривоги. А ще сильно погіршувалася і без того жахлива погода. Хуртовина била в обличчя морозом. Пам'ятаю, іноді тато жертвував своєю роботою і відводив нас до школи особисто. А зараз я йшла сама, борючись із сильним вітром.
         — Я прийду Валик. Тільки не відсідай від мене сьогодні, окей?




* * *

         Двері до дідусевої кімнати були щільно зачинені. Щось відбулося. Я міцно тримала маленьку руку сестри і дивилася на двері. Коли з кухні пролунав голос тата, здригнулася від несподіванки. Зазвичай батьки в цей час ще на роботі. І зазвичай двері в дідову кімнату злегка прочинені.
         — Нато, Іринко, це ви?
         — Так... Таа.. а що з дідусем?
         Батько швидко прийшов з кімнати. В руках він тримав наш сімейний альбом.
         — Йому стало погано дуже сьогодні вранці, мама відвезла його до лікарні. Мені навіть довелося роботу прогуляти. Не турбуйся, доню. Я приготував обід. Після нього ти підеш робити уроки. Я тебе люблю.
         Кивнула. Неслухняними руками стягла рюкзак, притулила до стільця в своїй кімнаті. Після обіду в повному мовчанні я взяла під руку сестричку та відправилася на зустріч. Мені страшно залишати її тут. Саму.

* * *

         — Отже, хлопчики й дівчатка. Виходить, не я один помічаю, що навколо відбувається це.
         Іван навчався в дев'ятому класі. Він був вище і сильніше своїх однолітків, багато грав у футбол та баскетбол. Він постійно говорив вульгарні речі і голосно сміявся. Сьогодні — ні.
         — Нато, Валик говорив, що ви з сестрою теж бачили сни. Про падіння чогось у дворі між будинками.
         А це Юля. Моя однолітка з паралельного класу і сестра Івана.
         — Так — Швидко закивала — А ще батьки поводяться дивно. А у вас?
         Тут, в покинутому тирі, було так само холодно, як і на вулиці. Іван притягнув дряхлу дошку, зібрав якесь сміття і розпалив невелике вогнище. Дивно, що весь цей мотлох не покрився інеєм.
         — Я вночі встав до туалету і побачив, як мама стояла біля дзеркала і піднімала то одну руку, то іншу. Повністю гола.
         Ромашка був однолітком Ірусі. Він опустив очі. Велика хутряна шапка, здавалося, стискала його голову. Іван хмикнув. Інші навіть не посміхнулися. Ніхто й не подумав пожартувати.
         — Бабуся наша кричати починала ні з того, ні з сього. І очі в неї такі ставали... скажені. Потім так само різко заспокоювалася. Тато з мамою ніяк не реагували — Юля обняла себе за плечі.
         — А наш дідусь зник — Продовжила я — Просто зник. Він хворів, ви ж знаєте, часто різну маячню говорив, але був добрим. А сьогодні вранці мені сказав, щоб я тікала з Ірою із дому, що хтось вже поруч. Зі школи повернулися — дідуся немає. Двері до кімнати закриті. Усім все одно. Тато сказав, ніби дідуся до лікарні відвезли. І все. Більше навіть не згадують, нічого не говорять.
         Валик зітхнув:
         — Мені страшно вдома. Батько і мама постійно дивляться на мене. Я боюся їх.
         Ми сиділи навколо “багаття” і мовчали. Іруся нічого не запитувала, просто притискалася до мене. Незвично серйозний Іван курив. У компанії хлопців мій страх трохи відступив. Я думала. Валик крадькома дивився на мене. Розгублений.
         — Ми не можемо довіряти нашим дорослим. Щось сталося... Батьки, вчителі...
         — Ті з учителів, хто поводився дивно в понеділок на уроках — живуть в нашому районі, точно — По-своєму продовжив мою думку Іван — Хтось зв'язувався з родичами? Друзями? Хто не живе тут?
         Через постійну хуртовину інтернет працював погано, а то й зовсім зникав на кілька годин. Я не списувалася з друзями ще з недільного вечора. Можна хіба що зателефонувати дядькові Павлові...
         — Не те говоримо. Треба з самого початку. Давайте оглянемо місце падіння. Там повинно залишитися хоча б щось — Запропонувала Юля. Я підтримала. Ідея здалася хорошою.
         Почало сутеніти, коли ми підійшли до дитячого майданчика. Снігопад трохи заспокоївся. Чи то двірник дозволив собі лінуватися, чи ще щось, але йти було складно. Попереду брів Іван, як найстарший. Слідом Юля, Валик. Я, Іруся. Замикав ланцюг Ромашка з палицею в руках. Я зупинилася і подивилася в бік нашого будинку, на четвертий поверх. У більшості вікон не горіло світло. У нас теж. Іван діловито досліджував грунт під товстим шаром снігу біля гойдалок та пісочниці. Я обняла сестру:
         — Скоро підемо додому. Мамі з татом нічого не говори, все як завжди і все нормально. Добре?
         — Угу.
          І тут голос подав Іван:
         — Дивіться-но, сюди!
         Він нахилився і підняв з землі щось схоже на обпалений вуглик... Шматок металу нагадував підкову.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ

         Після вечері в повній тиші, я, намагаючись не виказувати свою тривогу, покинула кухню та зачинилася в кімнаті. У Ірусі була температура, здається, захворіла. Я вкрила її на своєму ліжку. За вікном знову вирував вітер. Єдиним джерелом світла в кімнаті був монітор мого комп’ютера. Заснула я пізно вночі, так і не знайшовши відповіді на питання, що робити з сестрою... Не хотілося її залишати вдома.

         Перше, що я побачила, коли прокинулася — кілька пропущених викликів від Валика на моєму телефоні, що перебував у беззвучному режимі. Хлопець дзвонив о третій годині ночі і пізніше, в загальному сім разів. Долаючи страх, я тихо відкрила двері кімнати. За кілька кроків стояли батьки.
         — Наточко, що трапилося? Чому ти зачинила двері на ніч?
         Іруся позаду чхнула. Прокинулася.
         — Іринка захворіла, ма, та, я хотіла, щоб вона вночі була у мене під рукою, разом з ліками. Мені було дуже складно її вкласти, щоб вона тихо сиділа, ви ж знаєте, яка це непосида — Відповіла я бадьорим голосом. Батько кивнув:
         — Сніданок майже готовий. Приводь себе в порядок, а сестра залишається вдома. Я викличу дільничного лікаря.
         — Та ні, ні, у неї сьогодні дуже важлива контрольна з математики, училка просто капець. Я візьму її на уроки, а після першого відправлю на таксі додому. Всі ліки є, я після другого відразу ж за нею прийду теж додому, у мене сьогодні...
         — Іра залишається вдома. Ти йдеш на уроки. Все — Відрізала мама і я замовкла. Сьогодні батьки розмовляли більш природно, ніж днями раніше. Це ніяк не заспокоювало.
         Дорогою до школи я кілька разів набирала Валика. Він не відповідав. Вже на підході до будівлі я побачила Івана з Юлею. Вона махнула мені рукою. Раптом зліва, недалеко від дороги заревів двигун. Синя автівка мчала на повній швидкості прямо до шкільних воріт, де стояли брат і сестра. З-під коліс розлітався сніг. Я застигла. Іван обернувся на звук двигуна. Все відбулося швидко, вони навіть не встигли зметикувати. Звук глухого удару. Хрускіт. Машина знесла хлопця, зупинилася і почала давати задній хід, до лежачого в снігу Івана. Здається, я почула, як він стогне, перед тим, як заднє колесо машини розчавило йому голову. Можливо, то просто вітер вдарив у вухо. Чоловік похилого віку вийшов з машини і витріщився на на мене. Я відчула, як тремтять ноги.
         Люди в формі заповнили двір, оглядали місцевість. Добре, що сестра не бачила цієї картини. Я довго стояла біля шкільного паркану та спостерігала за тим, як поліцейські блукають територією школи. Туди-сюди, без жодного сенсу. Заціпеніла. Деякі люди були схожі на Світлану Юріївну позавчора. Один міліціонер чомусь сміявся, інший – смикав себе за вуха, швидко чесав потилицю та щось собі говорив під ніс. Водій синього москвича стояв недалеко від тіла Івана. Вони навіть не вкрили його простирадлом, чи бодай чимось іншим. Ніхто з роззяв не заперечував. Маленькими кроками я наважилась підійти ближче. На місці голови було криваве місиво із шматків мозку і уламків черепа. Мене вирвало. Спіткаючись, я побігла геть.
         Задеревянілі ноги самі вели до будинку Валика. Я хотіла побачитися з ним. Вітер із снігом холодом обпікав обличчя. Перед будинком однокласника я сіла на замерзлу лавку і розридалася. Людей не було видно.
         Тихо піднялася на другий поверх. Двері квартири відчинені навстіж. Борючись із бажанням втекти геть, я все ж увійшла всередину квартири сім'ї Валика. Протяг. Вікна відкриті нарозтвір.
         — Здрастуйте... — Тихо сказала я в порожнечу. На кухні чулась якась метушня. Повторила голосно — Здрастуйте, вибачте!
Знову тиша. Ще один крок — і я чую тихі голоси його батьків.
         — Цілковито. Неїстівне. Цілковито. Цілковито? Ціл-ковв-вви-то. Ні. Так.
         Інтонація жіночого голосу постійно змінювалася. Пройшовши трохи далі, я застигла. Батько Валика стояв біля столу. Мати висунула руку у відкрите вікно та морщилась від холоду. Вони обернулися до мене.
         — Доброго дня… А Валика можна? Поговорити... — Не зовсім розуміючи що, промямлила я.
         — Валентина немає вдома. Вдома його немає. Він пішов — розчаровано знизав плечима чоловік, вказавши рукою у вікно. Мати по-доброму посміхнулася.
         — Ясно. До побачення.
         І я пішла, задкуючи, щоб не випустити з поля зору дорослих. Розвернувшись, одразу ж побігла, як тільки вийшла з під'їзду. Вони дивилися на мене зі свого вікна, я впевнена. Як і інші мешканці будинку.
         Кілька годин я просиділа в тирі, обіймаючи коліна. Я боялася повертатися додому. Піддавшись паніці, спробувала покинути наш район, вибратися до широкої дороги, сісти на будь-яку маршрутку і проїхатися. Просто переконатися, що зі світом все добре. Що з людьми не відбувається нічого незвичайного, що нещасний випадок з Іваном, зникнення дідуся, Валика, все це не пов'язано між собою, якийсь дурний жарт, витівки сновидінь... Сильнющий вітер збивав з ніг. Сніг по коліно швидко виснажив мене, зірвало з голови шапку. Розпатлане волосся било по обличчю. Сяк-так я вийшла до дороги. Посеред вулиці стояла снігоприбиральна машина. Чоловік з лопатою просто дивився на мене. Махнув мені рукою, ніби вітаючись. Я намагалася набрати дядька Павла, що живе за містом в селі, але той не брав трубку. Як завжди зайнятий. Як невчасно.
         Десь в центрі міста пролунав автомобільний сигнал.
         Я повернулася додому і знайшла сестричку в ліжку. Тато дивився телевізор. Я обережно сіла поруч. Новини. Ведучий поводиться нормально. В сюжеті йшлося про низку дивних подій, зафіксованих працівниками екстрених служб. А далі батько перемкнув канал. Тепер на екрані показували нічне небо, всіяне зорями. Грає ніжна музика, здається, це якийсь кліп. Тато замріяно посміхається.

КІНЕЦЬ

            Вночі я не спала. Помітила, що сестра перестала розмовляти, весь час дивиться в одну точку і ковтає слину. Здивування не було. Комп'ютер не вмикається, а з телефону витягнули акумулятор. Знову ж таки, ніякого подиву. За вікном не видно нічого, хоч в око стрель. Тихий страх, ридання. На ранок – абсолютний спокій. Бачила шматки голови Івана перед очима. Холодно. Навіть не запитую себе, як же сестра вмудрилася зламати комп і витягнути вночі батарею, при тому, що я, начебто, не спала. Я неслухняними руками зачесала волосся, глибоко вдихнувши, вийшла зі своєї кімнати.
            — Мамо, тату, що ж сталося з усім? Що сталося зі всіма нами?
            Я обережно обняла маму. Щоранку вони стояли в одній позі на кухні. М'язи тендітних плечей мами були напружені.
            — Все змінюється, доню. Треба підлаштовуватися під нові умови. Ромашки он вашого не стало. Але Юля Кареліна жива. Твоя сестра теж — Вкрадливо сказав тато і погладив мене по голові. — Заспокойся. Все буде нормально, якщо ти просто заспокоїшся.
            Я легко відсторонилася від мами і посміхнулася татові. Обернулася до них спиною і підійшла до вікна нашої кухні. Через невтомну хуртовину я не змогла нічого розгледіти далі нашого спального району. Району, де я прожила свої неповних тринадцять років, де відвідувала садочок та школу. Мій світ. Зовсім чужий і ворожий замерзлий світ.

Читати також


Вибір редакції
up