14.10.2024

Стильова поліфонійність новели Проспера Меріме «Взяття Редуту»

Я. І. Кравець

Новела П. Меріме «Взяття редуту» (1829) - єдина батальна новела французького письменника, одна з найкоротших за обсягом, проте за своєю стильовою багатогранністю вона, мабуть, найцікавіша для дослідження письменницької майстерності класика французької літератури. У цій новелі П. Меріме не йшов за художньою традицією своїх творів короткого жанру, а показав події в кульмінаційний момент розвитку конфлікту. У новелі чітко виявилася її стильова поліфонійність - обрамлення оповіді, реалістичний батальний живопис, двобарвна кольористика, експресивність окремих сцен.

Ключові слова: П. Меріме, новелістика, стильова поліфонійність, батальний живопис, кольористика, експресивність.

Новела Проспера Меріме (1802-1870) «Взяття редуту» (1829), єдина батальна новела французького письменника, є також однією з найкоротших за обсягом. Проте за стильовою багатогранністю чи не найцікавіша для дослідження майстерності класика французької літератури. У цій новелі, як і в попередніх - «Таманго», а також «Матео Фальконе», виявилося літературне новаторство письменника.

У літературознавчих дослідженнях новелістики письменника новела «Взяття редуту» не займає особливого місця; більше зацікавлень викликають його етнографічні та психологічні новели, чи навіть новела «Венера Ільська» з елементами фантастики. Для прикладу можемо назвати низку літературознавчих досліджень новел П. Меріме «Матео Фальконе», «Кармен», надрукованих на сторінках наукових журналів «Revue de littérature compareé», «Revue d’histoire littéraire de la France», а також дві статті львівського літературознавця О. Камаєвої про концепцію сучасника у новелах П. Меріме «Партія в триктрак» та «Етруська ваза» [6; 7], велику традицію вивчення новелістики письменника у працях російських літературознавців уже в ХІХ ст. Про новелу «Взяття редуту» маємо цікаві висловлювання окремих літературознавців: «перлина в історії батальної прози» (С. Артамонов); «шедевр реалістичного мистецтва» (Ю. Віппер); «один із перших в європейській літературі зразків реалістичного батального живопису» (Л. Гедемін). Літературознавець В. Динник наголошувала про відсутність у цій новелі «будь-яких батальних ефектів», а критик Ю. Янковський згадував «гельвеціанське уявлення Меріме про людські вчинки», вирізняючи те, що «Гельвецій вважав основним стимулом кожної людської діяльності» [9, с. 52]. У літературній критиці щодо творчості П. Меріме зазначено, що новели «Таманго», «Матео Фальконе» і «Взяття редуту» двадцятишестирічний письменник дав на суд читача тоді, коли, помітно охоловши до великих монументальних жанрів, «у своїй художній діяльності майже повністю зосереджується на роботі в галузі малої розповідної форми» [2, с. 3]. Та все ж треба зважити і на те, що П. Меріме, очевидно, ще був заполонений батальною тематикою «Жакерії» та «Хроніки з часів Карла ІХ», вже незадовго запропонувавши читачеві цю єдину батальну новелу в своїй новелістичній творчості.

Новела «Взяття редуту», в якій розповідається про один епізод французько-російської війни 1812 р., належить перу літератора, який на відміну від Стендаля, котрий брав участь у наполеонівській воєнній кампанії до Росії, жодного дня на фронті не перебував. Як і О. де Бальзак у новелі «Полковник Шабер», П. Меріме покладався на літературне відчуття і багатство своєї креативної уяви, а також скористався, як стверджують, із усної розповіді про Бородіно свого старшого приятеля.

Тематично ця новела стоїть окремо від уже названих новелістичних серій. У ній письменник «закладав основи зовсім нового в історії художньої літератури типу батальних описів, що дуже вирізнялися від романтичної манери змалювання війни» [2, с. 10]. У новелі «Взяття редуту» П. Меріме відійшов від художньої традиції інших своїх творів короткого жанру - показує події в кульмінаційний момент розвитку конфлікту, не подаючи його передісторію, оминаючи біографічні характеристики героїв. «Принижении’» опис битви настільки реальний, переконливий і відважний, що, як зазначив англійський критик В. Пейтер, «ніколи перо письменника не наближалося так близько до жерла гармати» [12, с. 45].

Дослідники новели П. Меріме, зокрема тих новел, що увійшли до першої добірки «Мозаїка», виданої 1833 року, зазначали характерні риси стилю письменника-новеліста: максимальна лаконічність та чіткість оповіді; безперервна цілісність враження у читача; напружений розвиток подій і несподівана розв’язка; вибір деталей, який сприяє створенню враження повної правди; внутрішні переживання, що передаються через точне відтворення їх зовнішнього втілення. Письменник ішов за тими настановами, які давав авторам історичних романів Стендаль, - «поєднувати точне відтворення історичної ситуації з тонким проникненням у світ думок та почуттів змальованої епохи» [4, с. 421].

У новелі «Взяття редуту» чітко виявилася стильова поліфонійність письменника - використання традиційного для творів романтиків обрамлення оповіді, багатство зразків реалістичного батального живопису, використання кольористики, витриманої у двох тонах («сірому - кольорові порохового диму, червоному - кольорові крові», за тезою Г Авессаломової), зокрема навіть своєрідне експресіоністське змалювання першої сцени із закривавленим місяцем як провісником наступної жорстокої битви.

Невелику вартісну уваги літературознавчу розвідку про новелу «Взяття редуту» знаходимо у методичній розробці для потреб учителів, що підготував Ерве Альвадо «Меріме. Матео Фальконе та інші новели» французького видавництва «Hachette». Автор звернув увагу на наступні стильові особливості новели: 1. «образ редуту сповнений особливої естетичної напруги; провіщення страху символізоване червоним місяцем- повнявою як попередження про криваві події»; 2. «пошуки молодим лейтенантом символічного захисту від можливої грядущої небезпеки»; 3. «містичні паралелі і здогадки, які робить капітан, дійова особа новели, висуваючи дві певні обставини, які спонукають його до таких думок» [11, с. 12].

Новела «Здобуття редуту» розпочинається характерною для багатьох новел П. Меріме зав’язкою - письменник вдався до засобу «обрамлення оповіді», викладаючи основний сюжет новели як живу розповідь очевидця - учасника подій. В інших новелах письменника таким наратором є часто якийсь морський офіцер або розбійник-контрабандист, чи сам автор, роблячи це несамохіть, навіть якось недбало.

«Мій друг військовий, що помер кілька років тому від пропасниці в Греції, розповів мені одного разу про перший бій, у якому він брав участь. Його оповідання так мене вразило, що я записав його з пам’яті, як тільки мав на те час» (тут і далі переклад за виданням [8]).

Щойно закінчивши військову школу, молодий лейтенант зустрічається із фронтовою реальністю - часу на довшу розмову нема; з’являється високий на зріст капітан, який пройшов на фронті шлях від солдата до офіцера, він говорить хрипким голосом - його прошила навиліт куля. Зовсім незворушним голосом капітан кидає: «Mon lieutenant est mort hier...». Речення, що містить додаткову невисловлену, але зрозумілу інформацію - «треба його заступити». Усе дуже лаконічно, без додаткових емоцій, зовсім по-буденному. У згаданому розділі про французького письменника Л. Гедемін звернула увагу на лаконічність відповіді Матео Фальконе («Облиш мене, я його батько!»), що містила невисловлене право сповнити обов’язок захисту родової честі.

І вже відразу ж інша картина, інший настрій - над Шевардінським редутом зійшов місяць - «він був великий і червоний, як звичайно при сході. Але цього вечора він здався мені надзвичайно великим» [8, с. 336-337]. Це гіпертрофоване враження, набираючи особливого експресіоністського звучання, посилюється ще й порівнянням, яким закінчується ця картина: «Pendant un instant, la redoute se détacha en noir sur le disque éclatant de la lune. Elle ressemblait au cône d’un volcan au moment de l’éruption» - «На одну мить редут виділився чорною масою на фоні блискучого диска місяця. Він схожий був на конус вулкану в момент вибуху» [8, с. 337].

Наступні абзаци новели - це внутрішній монолог наратора, стривоженого реплікою старого солдата щодо неабиякої барви місяця, монолог з особливою динамікою розповіді, нанизуванням дієслів активної дії: «Яліг, але не міг заснути. Встав і походив з годину. (...) Я вернувся до вогню, старанно загорнувся в плащ і заплющив очі. (...) Але сон тікав від мене. Непомітно мої думки набрали похмурого відтінку» [8, с. 337].

Подальша розповідь позбавлена романтичної піднесеності - П. Меріме описав звичайні переживання людини, стривоженої провіщенням бувалого солдата.

Ще раз повернемося до оцінки, яку дав французькому письменникові літературознавець Ю. Віппер: «Меріме-новеліст значно поглибив у літературі зображення внутрішнього світу людини. Психологічний аналіз у новелах Меріме невіддільний від розкриття тих суспільних причин, якими породжені переживання героя. І щодо цього Меріме здійснив примітні відкриття, що мають значний історико-літературний відгомін» [3, с. 21].

І ще одна цікава думка вченого з його передмови до цього ж видання, яка уже безпосередньо стосується новели «Взяття редуту»: «Меріме відображав воєнні дії зовсім не так, як це робили романтики і класицисти: не з точки зору стороннього спостерігача, який захоплюється мальовничістю і барвистістю величної картини, що розгортається перед ним, і не в тій узагальненій перспективі, яка розкривається полководцеві з його командного поста, розташованого на височині. Він відтворював сувору і хаотичну атмосферу битви немов би із середини, такою, якою вона постає у свідомості рядового учасника битви» [там само].

Літературознавча критика, зокрема російська, ставить новелу за її майстерністю в один ряд з такими творами, як «Пармський монастир» Стендаля (опис битви під Ватерлоо), «Війна і мир» Л. Толстого. Такий інтерес російських дослідників зрозумілий, якщо брати до уваги те, що новела «Здобуття редуту», надрукована у вересні 1829 року в журналі «Revue française» (№ 11), вже наступного року вийшла у російському перекладі в газеті «Московский телеграф» (1830, ч. 34, № 13). Французький письменник Жуль Леметр у передмові до видання вибраних новел П. Меріме емоційно подивувався: «І цей скептик написав найкращу батальну розповідь, яка лишень може бути - «Взяття редуту» [10, с. 40]

Цікаву й докладну характеристику цієї новели дав автор єдиного українського монографічного дослідження про французького письменника літературознавець Ю. Янковський. Треба принагідно зазначити, що інший український автор С. Родзевич, якому належить передмова «Проспер Меріме» до видання «П. Меріме. Твори. К., 1940», характеризуючи новели «Матео Фальконе», «Подвійна помилка», «Таманго», «Коломба» і «Кармен», жодним словом не згадав «Взяття редуту».

За твердженням Ю. Янковського, всю подальшу поведінку героя можна пояснити «гельвеціанськими» уявленнями Меріме про людські вчинки. Критик написав: «В ньому відчутно те, що Гельвецій вважав основним стимулом кожної людської діяльності: гонор, жадоба суспільного визнання, прагнення гучної слави, заради якої він відчайдушно приховує своє природне почуття страху. (...) Небезпека не бадьорить героя, а примушує його гарячково думати, як би не постати в невигідному світлі перед іншими» [9, с. 52]. І трохи далі: «Взяття редуту « - твір дуже характерний для Меріме кінця 20-хроків. Невелика обсягом, ця новела свідчить про різноплановість шукань письменника, що, будучи підпорядкованими магістральній проблемі - проблемі неординарної особистості, можуть здійснюватися у багатьох аспектах і напрямах» [9, с. 52-53].

«... єдиний страх, що я почував, був страх того, щоб хто-небудь не подумав, що я боюся» [8, с. 338]. Задля цього, опинившись у небезпечній для себе ситуації, наратор вдається до неадекватних, а навіть гротескних учинків: пильність капітана «примусила мене двічі чи тричі провести рукою по моїх юних вусах з найнезалежнішим виглядом, на який я тільки був здатний» [8, с. 337-338]; «Яусміхнувся з войовничим виглядом, чистячи рукав мого мундира» (обкиданого пилом - прим. наша); «сказав я так весело, як тільки міг»; «Досить великий осколок збив з мене ківер і вбив коло мене солдата.

(...) Я гордо надів ківер»; «я був новаком і почував, що не можу звіряти свої почування нікому і мушу вдавати з себе холодно безстрашного» [8, с. 338].

Кульмінаційна сцена новели показана в усій своїй суворості, хаотичності і жорстокості. П. Меріме подав її не з погляду стороннього спостерігача, «захопленого барвистістю і красою величної картини битви» (Ю. Віппер), а немовби зі середини, такою, якою вона постає перед рядовими учасниками битви. Як зазначала В. Динник, одна з дослідниць письменницької майстерності П. Меріме, бій за Шевардінський редут змальований «без будь-яких батальних ефектів - без живописних сутичок, без яскравих кольорів, без урочистих слів, без закличних криків, без особливої хоробрості з боку протилежних сторін» [5, с. 32-33].

Закінчилася артилерійська і мушкетна перестрілка, яка передує штурму. А далі - опис редуту і штурм. І відразу ж змінюється ритм оповіді. Замість довгих складнопідрядних речень - чітко виміряні фрази, що відлунюють ритмічно, наче барабанний дріб: «Je frissonnai...»; «Je vis se baisser tous les fusils»; «Je fermai les yeux...»; «J’ouvris les yeux, surpris de me trouver encore au monde»; «J’étais entouré de blessés et de morts».

(«Я здригнувся... «; «Я побачив, як усі рушниці спустилися»; «Я заплющив очі.»; «Ярозплющив очі, здивований, що живу ще на світі»; «Навкруги мене були поранені й мертві») [8, с. 339].

І зразу ж страшна фронтова реальність, яка завершує усю картину; реальність глибоко натуралістична, позбавлена будь-якої романтичності, провіщаючи батальні сцени романів Е. Золя, присвячених франко-прусській війні: «Mon capitaine était étendu à mes pieds; sa tête avait été broyée par un boulet, et j’étais couvert de sa cervelle et de son sang» («Мій капітан лежав коло моїх ніг, голову йому розтрощило ядром, і я весь був забризканий його мозком та кров’ю») [8, с. 339].

Ще один абзац насичений динамікою битви: «Je n’ai presque plus de souvenir net de ce qui suivit. Nous entrâmes dans la redoute, je ne sais comment. On se battit corps à corps au milieu d’une fumeé si épaisse, que l’on ne pouvait se voir. Je crus que je frappai, car mon sabre se trouva tout sanglant. Enfin j’entendis crier «Victoire!» et la fumeé diminuant, j’aperçus du sang et des morts sous lesquels disparaissait la terre de la redoute». - «Я майже не пам ’ятаю, що було далі. Ми увійшли в редут, не знаю вже як. Билися один на один серед такого густого диму, що не можна було нічого бачити. Гадаю, що я рубав, бо шабля моя вся вкрита була кров’ю. Нарешті, я почув крик: «Перемога!» і, коли дим почав розходитися, побачив трупи, з-під яких не видно було землі в редуті. (...) Полковник лежав весь у крові при вході на розбитому гарматному ящику» [8, с. 340].

І врешті, остання завершальна сцена, яка з її єдиною, навіть грубувато натуралістичною, лаконічною реплікою, знімає будь-який натяк на можливе романтичне сприйняття подій.

«Le colonel était renversé tout sanglant sur un caisson brisé près de la gorge. Quelques soldats s’empressaient autour de lui: je m’approchai. (...)

Le colonel sourit amèrement.

Allons, monsieur, me dit-il, vous commandez en chef; faites prompte ment fortifier la gorge de la redoute avec ces chariots, car l’ennemi est en force; mais le général C*** va vous faire soutenir.

Colonel, lui dis-je, vous êtes grièvement blessé?

F..., mon cher. Mais la redoute est prise!»;

«Полковник лежав весь у крові біля входу на розбитому гарматному ящику. Кілька солдатів клопоталися коло нього; я підійшов. (...)

Полковник гірко всміхнувся.

Ну, пане, - сказав він мені, - ви головний командир, звеліть швидше укріпити вхід до редуту цими возами, бо ворог має ще силу; генерал С*** пришле вам допомогу.

Полковнику, - сказав я йому, - ви тяжко поранені?

Мені кінець, мій любий, але редут здобуто!» [7, с. 340].

Українські перекладачі по-різному перекладали цей доволі вульгарний солдатський вигук: «F..., mon cher - Foutu, mon cher».

У новелі «Взяття редуту», цій «перлині в історії батальної прози» (С. Артамонов), французький письменник втілив своє творче кредо «естетики малого», не допускаючи у своїй прозі жодного прикрашування, статистичних описів, нічого, що затримувало б розвиток сюжету і відволікало від прямого змісту. У новелі чітко виявилася концепція письменника, його мислення, намір художньо опрацьовувати історичні матеріали, а також, безперечно, і вплив батьків-художників, який і став тим благодійним чинником, що визначив виняткову простоту та чіткість синтаксичної мови П. Меріме, її точність та виразність, і водночас її стильову поліфонійність. Не треба забувати і те, що й сам письменник одержав освіту мистецтвознавця.

Новелу «Взяття редуту» вважають найбільш перекладуваним українською мовою твором Проспера Меріме. її перші українські інтерпретації майже одночасно вийшли в кінці 90-х рр. ХІХ ст. у західноєвропейських періодичних виданнях «Народна часопись» і «Буковина». Українські перекладачі повернулися до неї у двадцятих роках ХХ ст., друкуючи свої інтерпретації в альманасі «Золоті ворота» (Берлін, 1924 р.), на сторінках газети «Молода Україна» тощо. Останнє довоєнне українське прочитання цього твору бачимо 1940 р. у т. 1 запланованого, але не реалізованого через воєнні події двотомника Проспера Меріме. Не оминули її окремі повоєнні добірки новел французького письменника, а також однотомник «Проспер Меріме. Богдан Хмельницький. Роман, історичний нарис, новели» (Харків, «Фоліо», 2004 р.), використавши переклад С. Буди зі згаданого вже видання 1940 р. В українських перекладах назва новели звучала по-різному - від «Взяття редуту», «Взятє редути», «Редута взята», «Добуття редути», «Здобуттє редути» до останнього «Здобуття редуту» у харківському виданні.

Відважними і правдивими батальними картинами, сценами страждань і смертей, новела П. Меріме провіщала мілітарну коротку прозу Гі де Мопассана та Е. Золя, «Вогонь» А. Барбюса, суворий реалізм мілітарних творів інших літератур, зокрема української, а саме рекрутський цикл Ю. Федьковича, жовнірську епопею М. Яцківа, повість-поему О. Турянського «Поза межами болю», сповнену крику та жалю за понівечені війною життя, роман Олеся Гончара «Людина і зброя».

Список використаної літератури:

Авессаломова Г. С. Новелла Проспера Мериме «Взятие редута» І Г. С. Авессаломова И «Вопросы творческой истории литературного произведения». - Л., 1964. - С. 207-221.
Виппер Ю. Новеллы Проспера Мериме І Ю. Виппер ІІ Prosper Mérimée. Nouvelles. Ed. en langues étrangères. - M., 1959. - С. 3-24.
Виппер Ю. Проспер Мериме І Ю. Виппер ІІ Проспер Мериме. Собрание сочинений : в 4 томах. Т. 1. - М., 1983. - С. 3-22.
Гедемин Л. П. Проспер Мериме І Л. П. Гедемин ІІ Проспер Мериме. История французской литературы. Т. II (1789-1870). - М., 1956. - С. 407-440.
Дынник В. Проспер Мериме (1803-1870) І Дынник В. ІІ Проспер Мериме. Собрание сочинений : в 6 томах. Т. 1. - М., 1968. - С. 3-50.
Камаєва О. Концепція сучасника в творчості Проспера Меріме («Партія в тріктрак») І О. Камаєва ІІ «Іноземна філологія». - Львів, 1983. - Вип. 75. - С. 111-116.
Камаєва О. Концепція сучасника в творчості Проспера Меріме («Етруська ваза») І О. Камаєва ІІ «Іноземна філологія». - Львів, 1984. - С. 93-99.
Меріме Проспер. Здобуття редуту І Проспер Меріме ІІ Проспер Меріме. Богдан Хмельницький. Роман, історичний нарис, новели. - Харків : Фоліо, 2004. - С. 336-340.
Янковський Ю. Проспер Меріме. Життя і творчість. - К., 1976.
Lemaître Jules. Prosper Mérimée І Jules Lemaître ІІ Lemaître Jules. Les Contemporains. Etudes et portraits littéraires. - P., s!a. P. 33-41.
Mérimée P. Mateo Falcone et autres nouvelles. Dossier du professeur établi par Hervé Alvado. - Hachette Education, 1995.
Pater W. Studies in European Literature. - Oxford.