14.10.2024

Біографія Проспера Меріме

Проспер Меріме – французький драматург, новеліст, історик, етнограф і романіст, сенатор – народився 28 вересня 1803 року в Парижі в сім'ї художника, послідовника Ж. Л. Давида, чий по-класицистичному суворий, лапідарний стиль справив неабиякий вплив на юнака. Мистецьки обдарованою була і мати письменника.

У 1823 закінчив правознавчий факультет, але юриспруденція цікавила його мало. За світоглядом він був близький ідеям Просвітництва. Протягом усього життя Меріме був аналітиком. Ідеалом Меріме став В. Шекспір. Дружба зі Стендалем (від літа 1822), ознайомлення з його трактатом «Расін і Шекспір» (1823–1825), відвідування літературного гуртка Делеклюза, де панував культ В. Шекспіра, ще більше посилили схиляння Меріме перед великим драматургом. У ці ж роки формуються політичні погляди письменника. Він був тісно пов'язаний з «доктринерами» – невеликою, але впливовою партією ліберального штибу, яка брала участь у підготовці Липневої революції 1830 року і повалила режим Реставрації.

Після революції Меріме отримав нагороди, посади у різних міністерствах. Найбільше значення мала його діяльність в ролі інспектора історичних пам'яток, збереженню яких він віддав багато сил та енергії. Одначе скандал, що вибухнув у зв'язку з публікацією новели «Арсена Гійо «наступного дня після обрання Меріме у Французьку академію (1844), свідчив про те, що злиття політичних поглядів письменника, його соціальної позиції з офіційною ідеологією так і не відбулося.

У липні 1848 Меріме брав участь у придушенні повстання паризьких робітників. Суперечливість його поглядів, що наростала в період Липневої монархії, поглиблюється. Письменник негативно поставився до перевороту, здійсненого у 1851 Луї Наполеоном Бонапартом, але опинився у складному становищі: Бонапарт, котрий проголосив себе імператором Наполеоном III, одружився з дочкою близької подруги Меріме. На письменника посипалися милості двору, його призначили сенатором. Зовнішній добробут спричинив духовну кризу, ознаменовану майже повним припиненням художньої творчості.

Проспер Меріме помер 23 вересня 1870 року в Каннах (Франція).

Творчий шлях Проспера Меріме

Періодизація творчості Меріме визначається двома історичними подіями: Липневою революцією 1830 та революційними подіями 1848, при цьому зміни обставин життя, політичних, соціальних поглядів координуються з перебудовою системи жанрів, розвитком художнього методу, еволюцією проблематики, стилю.

Успіх прийшов до Меріме з публікацією його першої книги – «Театр Клари Гасуль» («Theatre de Clara Gazul», 1825). Вдавшись до містифікації, письменник видав збірку написаних ним п'єс за твори іспанської актриси. Прагнучи до експерименту з різними точками зору, він подвоює містифікацію, ввівши образ перекладача Жозефа Л'Естранжа, котрий коментує п'єси Клари Гасуль. Містифікація не мала на меті приховати ім'я автора. У деяких екземплярах книги був уміщений портрет Меріме у костюмі іспанки, багатьом було відомо, хто є автором п'єс. Використовуючи досвід іспанських драматургів XVII-XVIII ст., Меріме ніби вдавався до «жанрової гри», руйнував непорушність традиційної структури класицистичних творів.

Дуже сміливими були п'єси й за змістом. Меріме прямо заявив про свої атеїстичні, антиклерикальні погляди, хоча 1825 у Франції було прийнято реакційний закон про святотатство, що загрожував противникам церкви смертною карою Немає пошани до церковників ні в Л'Естранжа. котрий оповідає біографію Клари Гасуль, ні в неї самої, сміливої, незалежної жінки. У комедії «Жінка-диявол, або Спокуса святого Антонія» («Une femme est un diable, ou La Tentation de saint Antoine») інквізитори звинувачують дівчину Марікіту у зв'язках з нечистою силою. Але, охоплений пристрастю до Марікіти, один із інквізиторів, Антоніо, вбиває свого побратима та суперника в коханні Рафаеля. Автор на боці народів, які борються проти французького панування («Іспанці в Данії» – «Les Espagnols er, Danemark»). Питання про права народів, переростаючи рамки «місцевого колориту», займе помітне місце у творах Меріме.

У 1828 Меріме написав «Жакерію» («Jacquerie») та «Родину Карвахаля» («La famille de Carvajal»). Ці дві «драми для читання» дуже різні. У першій подається масштабне, не скуте умовностями французької сцени зображення повстання французьких селян у XIV ст., яке отримало назву Жакерія. Меріме долає романтичне розуміння шекспірізації, одним із перших розробляє реалістичні основи драматургії. В другій – доведений до абсурду мелодраматичний сюжет, що розгортається на умовному тлі екзотичної іспанської Америки. Тут є кинджал і отрута, спроба інцесту і батьковбивство, але все це – в іронічному тоні. Насмішка над мелодраматизацією, запозиченою від передромантиків романтичними драматургами, ніби доповнює нову концепцію драми, яку Меріме втілив у «Жакерії». Тому видання 1828 року, до якого ввійшли обидві п'єси, слід розглядати як свідому спробу з двох різнопланових творів зробити цілісну книгу – знаряддя в боротьбі супроти відмираючих літературних традицій і штампів, за нову драматургію великого дихання, драматургію реалістичної орієнтації.

У 1827 вийшла друком книга «Ґюзла» («Guzla») без зазначення автора. Імітація південнослов'янської поезії, зібраної та перекладеної французькою мовою анонімним фольклористом, була виконана настільки старанно, що містифікацію розкрили одиниці (серед них – Й. В. Гете), а пародійний характер – лише фольклористи, приміром, К. Форіель, чиї принципи видання та коментування народних пісень Меріме іронічно імітував. До книги ввійшло близько трьох десятків пісень, фрагментів, нотаток, з них декілька приписані народному співцеві Іакінфу Маглановичу, чий колоритний образ, що запам'ятовується, змальований в поданій на початку книги замітці про нього. Це, сказати б, новий, сербський Оссіан, як його й сприйняли читачі.

У передмові до видання «Ґюзли» 1840 pоку Меріме вдався до нової містифікації, представивши роботу над книгою як сущу дрібницю, з корисливою метою отримати гроші на реальну подорож країнами Адріатики, як данину романтизмові з його вимогою «місцевого колориту». Проте в майстерно скомпонованій автором мозаїці помітно проступає прагнення до «жанрової гри», іронія над романтичною фрагментарністю. Є в композиції «Ґюзли» й прихована спрямованість: від вільної фантазії в історії життя неіснуючого співця, що відкриває книгу, до близької фольклорним першоджерелам пісні «Кінь Хоми II» («Le cheval de Thomas II») і до введених згодом дійсних перекладів сербських пісень, тобто від містифікації, гри через іронію стосовно романтиків, які шукають у фольклорі або «простоту», або жахи про упирів і т. д., – до справжніх народних джерел.

«Хроніка царювання Карла IX» («Chronique du regne de Charles IX», 1829) – один з найкращих французьких історичних романів. У ньому Меріме «вживається» в психологію, звичаї співвітчизників, котрі жили у XVI ст. Меріме не прийняв тієї форми історичного роману, що її розробили романтики. Він і тут експериментує з жанром у пошуках оповіді, яка б найбільш адекватно відображала дійсність.

У 1833 Меріме об'єднав твори 1829-1833 pp. у книгу «Мозаїка» («Mosai'que»). Провідним структурним принципом стає мозаїчність, яка передбачає, що картина дійсності складається з дрібних уламків, кожен з яких забарвлений лише в один колір, передає якусь одну характерну рису, жест, душевний порух, зображає окрему подію тощо.

У реалістичних новелах 1833–1846 pp. Меріме нерідко звертається до мотивів ранніх творів. У «Подвійній помилці» («Іл double meprise», 1838) розвивається думка «Етруської вази» про двоїстість життя світського товариства, про згубність, хай навіть слабкого, природного почуття для людини, не захищеної від суспільної опінії. У «Душах чистилища» («Les ames du purgatoire», 1834), де розробляється легенда про Дон Жуана, неважко впізнати автора «Листів з Іспанії». У «Венері Ілльській» (1837) використовується прийом «матеріалізації свідомості», як у «Видінні Карла XI». Корсиканські звичаї, змальовані у «Матео Фальконе», є предметом дослідження у новелі «Коломбо» («Colomba», 1840). Але твори стають масштабнішими, соціальний аналіз набуває все більш критичнішого звучання стосовно дійсності, особливої глибини досягає розробка характерів, логіка розвитку яких починає керувати рухом сюжету. Кожен персонаж Меріме – особистість.

У новелі «Кармен» («Carmen», 1845) письменнику вдалося створити один зі «світових образів», подібно до Дон Кіхота, Дон Жуана, Гамлета – образ Кармен, для котрої свобода дорожча за життя. Під впливом геніальної опери Жоржа Бізе (1875) Кармен давно вже сприймається як романтичний персонаж, а великі етнографічні описи, включені в новелу, витлумачуються як суто стилістичний прийом (для контрасту «вченої» оповіді з описом пристрастей Кармен і Хосе).

В останнє двадцятиліття свого життя Меріме практично полишив художню творчість, переважно займався дослідницькою роботою. У пізніх новелах «Блакитна кімната» («La chambre bleue», опубл. 1871), «Джуман» («Djoumane», опубл. 1873) він повертається до традиційної одноцентрової структури новели з несподіваною розв'язкою, що походить від Боккаччо. Підсумковий твір Меріме – новела «Локіс» («Lokis», 1869). Ця новела синтезувала головні тенденції творчості Меріме всіх періодів.

Проспер Меріме та Україна

Меріме прихильно ставився до України. Про це свідчать, зокрема, листи письменника, а також його розвідки: нарис «Українські козаки та їхні останні гетьмани» (1854), де йдеться про життя, звичаї та побут запорожців, їхню боротьбу за визволення України, характеризується суспільно-політичний лад на Запорозькій Січі, який Меріме кваліфікує як військову демократію.

Меріме називав українських козаків «історичним народом», а Запорозьку Січ – «республікою запорожців». Аби підкреслити пріоритет своїх українознавчих уподобань, іменував себе «козаком». Публікації Меріме стали підсумковими у французькій історіографії України за два попередні століття.

1863 року Меріме опублікував спочатку у часописі «Журнал учених» («Journal des Savants»), а потім у 1865 у книзі «Козаки минувшини» («Les Cosaques d'autrefois») есе «Богдан Хмельницький» (Bogdan Chmielnicki), написаний переважно на матеріалах однойменної монографії Миколи Костомарова. Високо оцінюючи в ній політичний і військовий талант гетьмана, Меріме поставив у заслугу «цьому великому мужу» те, що він «зумів затримати Україну вільною від іноземного ярма впродовж десяти років». Після згаданого перевидання есе про Хмельницького у книзі «Козаки минувшини», 1869 року Сенат Франції навіть розглянув петицію про запровадження вивчення української історії у французьких школах.

Меріме цікавився творчістю Марка Вовчка, з якою був у приязних стосунках, робив спроби перекладу її творів, зокрема оповідання «Козачка».

Ряд творів Меріме переклали М. Константинопольський, В. Підмогильний, І. Рильський, М. Рудницький, С. Буда, М. Терещенко, Я. Кравець, Н. Гордієнко-Андріанова. В. Луков.

Твори

Повісті та новели:
1829 – «Таманг» (Tamango), новела.
1829 – «Взяття редуту» (L'Enlèvement de la redoute), оповідання.
1829 – «Матео Фальконе» (Mateo Falcone), новела.
1830 – « Етруська ваза «(Le vase étrusque), новела.
1830 – «Партія в трик-трак» (La partie de trictrac), новела.
1833 – «Подвійна помилка «(La double méprise), новела.
1834 – «Душі чистилища» (Les Âmes du Purgatoire), новела.
1837 – «Ілльська Венера» (La Vénus d'Ille), новела.
1840 – «Коломба» (Colomba), повість.
1844 – «Арсен Гільйо» (Arsène Guillot), новела.
1845 – «Кармен» (Carmen), новела.
1866 – «Синя кімната» (Chambre bleue), новела.
1869 – «Локіс «(Lokis), повість.
1870 – «Джуман» (Djoûmane), новела.

П'єси:
1825 – «Театр Клари Газуль» (Théâtre de Clara Gazul), збірка п'єс.
1828 – «Жакерія» (La Jacquerie), історична драма-хроніка.
1833 – «Незадоволені» (Les Mcontents), п'єса.
«Дві спадщини, або Дон-Кіхот» (Les deux héritages ou Don Quichotte), комедія.

Інше:
«Хроніка царювання Карла IX» (Chronique du rgne de Charles IX).
«Записки про подорож по півдню Франції» (Notes d'un voyage dans le Midi de France).
«Етюд про релігійну архітектурі» (Essai sur l'architecture religieuse).
«Богдан Хмельницький», ессе (Bogdan Chmielnicki), 1863.
«Українські козаки та їх останні гетьмани» (Les Cosaques de l'Ukraine et leurs derniers attamans), 1865.
Les Cosaques d'autrefois, 1865.

Біографія

Твори

Критика