14.10.2024

Україна в творчій спадщині Проспера Меріме

О. Ранцова, І. Лозинський

Видатний французький письменник Проспер Меріме залишив по собі велику і надзвичайно цікаву епістолярну спадщину, яка, природно, неодноразово привертала увагу багатьох літературознавців.

В 1873 році, через три роки після смерті письменника, було надруковано частину його листів до Женні Дакен під заголовком «Листи до невідомої» з передмовою Іпполіта Тена, французького історика й критика; через рік побачила світ частина листування Меріме з Франціском Мішель; 1875 року вийшли друком «Листи до іншої невідомої» — графині Пшездзецької, а в 1879 році Турньє випустив збірник «Меріме, його портрет, малюнки, його бібліотека». І так — то через ріж, то через два — виходили у світ нові й нові невеликі колекції листів Меріме, адресованих його приятелям і знайомим, письменникам та вченим.

Всі ці окремі, часткові видання були ніби підготовчою роботою до академічного видання кореспонденції Проспера Меріме, потреба якого назрівала з кожним роком. Аж нарешті, починаючи з 1941 року, видатний французький мерімеїст Моріс Партюр’є почав випускати свою тринадцятитомну працю — зібране ним із різних джерел, точно перевірене, дуже детально й сумлінно та з великим знанням справи анотоване «Загальне листування Проспера Меріме» у двох серіях, в першій — шість, а в другій — сім томів. Хоча шостий том першої серії побачив світ ще 1947 року, друга серія почала виходити лише з 1954 року і тільки через п’ять літ з’явився сьомий, останній том цієї серії.

Листування Меріме розкриває перед нами справжній образ письменника — чутливої і доброї людини, вірного товариша і друга, завжди готового подати допомогу і зробити послугу.

З Україною французький письменник познайомився завдяки своїм друзям, а також через книги наших письменників, насамперед — Гоголя, твори якого на українські теми, про життя та історію України, що увійшли у «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород», Меріме прочитав російською мовою. Із цих повістей він особливо полюбив «Старосвітських поміщиків» — «чарівну ідилію», як висловився письменник. Меріме знайшов у Гоголя саме те, що було співзвучне його власному характеру і близьке його творчому методу. Однак в той же час героїка «Тараса Бульби» залишала його байдужим — не тому, що він не співчував боротьбі українського народу проти польських поневолювачів (в цьому питанні він цілком був на боці українців), а, скоріше, Меріме дратував піднесений тон, пафос, гіперболізм, надто велика кількість образів і порівнянь, тобто все те, що йому так не подобалось у Гюго.

Слід також відзначити, що живе зацікавлення Проспера Меріме Україною, її історією та літературою, її мовою (сліди чого ми знаходимо в його численних листах), на жаль, не досить відбилося в кореспонденції письменника.

Відомо, наприклад, що французький письменник, вивчивши на основі іноземних джерел (праці Карамзіна, Костомарова і Устрялева) окремі питання російської та української історії, познайомив французьких читачів з українським козацтвом, з Богданом Хмельницьким, з повстанням Степана Разіна. Результатом цього вивчення були дослідження з української історії, написані Меріме в 1855 та 1863 роках: «Українські козаки та їх останні отамани» й «Богдан Хмельницький». В них знайшли відбиття великий інтерес і симпатії французького письменника до українського народу й до особи великого полководця, який очолив визвольну боротьбу українців. Ще в 1852 році в листі до Адольфа де Сіркур Меріме пише: «Все, що я читав про козаків, мене захоплює, і я хотів би знайти відомості про Богдана Хмельницького, якого не відмічено відповідною статтею у «Всесвітніх біографіях».

Згодом, головним джерелом для Меріме стали дослідження Костомарова. Широко використав він і мемуарну спадщину француза Боплана, сучасника описаних ним подій XVII ст., який пройшов козацьке «випробування» — піднявшись невеликим човном вгору по Дніпрі через пороги. Меріме наводить дану Бопланом відому оцінку становища українського народу під ярмом польських феодалів: «пани польські благоденствують, як у раю, а мужики мучаться, як у чистилищі».

Об’єктивно викладаючи історію України під час панування польських феодалів, Меріме явно співчуває українському народові в його боротьбі за національну незалежність.

Надзвичайно симпатичну і докладну характеристику дає французький письменник великому національному герою України Богдану Хмельницькому, показуючи його як високоосвічену для тієї епохи людину, людину з «вільним і гнучким умом .та надзвичайною терплячістю». Богдан Хмельницький, на думку Меріме, «був хоробрий до безумства, проте ніколи не застосовував сили, не використавши до кінця всіх можливостей мирного врегулювання конфлікту». Польські магнати,— провадить далі французький письменник,— вважали Богдана Хмельницького розумним і талановитим політиком, тому інстинктивно боялися його. Якось один із польських полководців, вказуючи на грізні фортеці, побудовані на березі Дніпра, щоб тримати українські народні маси в покорі, запитав Хмельницького, чи знайдеться такий, хто міг би їх зруйнувати? «Що збудовано рукою людини, те може бути й зруйноване людською рукою»,— була непорушно спокійна відповідь.

Меріме захоплюється цим незвичайним характером, його стриманістю, за якою приховувалась велика внутрішня сила. «Романтика» старої феодальної Польщі не імпонувала тверезому розуму Меріме. Письменнику ніяк не подобалося те безладдя в Речі Посполитій, буйна сваволя і безглузда жорстокість магнатів, перед якими були безсилі навіть королі. Меріме справедливо вбачає величезну заслугу Богдана Хмельницького в тому, що тільки він спромігся організувати всенародне повстання, яке увінчалося успіхом.

[…]

Довголітня дружба Меріме з Тургенєвим відіграла велику роль у подальшому знайомстві французького письменника з українською літературою.

Перекладаючи з української на російську мову «Українські народні оповідання» Марка Вовчка, Тургенєв повідомляв про це Меріме, даючи цим творам схвальну оцінку. Французький письменник згадує про це в листі від 3 вересня 1859 р., до своєї подруги Женні Дакен, такими словами: «Мені обіцяють до мого повернення з Тарба роман написаний українською мовою й перекладений на російську паном Тургенєвим. Кажуть, що це шедевр, який набагато перевершує «Хатину дядька Тома».

Пізніше, вже одержавши цю книжку в російському перекладі, Меріме писав Тургенєву в листі від 12 червня 1860 року, із замку Фонтенбло, куди його запросила імператриця Євгенія: «Я проводжу тут час над Вашим перекладом з козацької мови, і це мені дуже корисно в моєму найяснішому місці перебування. Я хотів би зайняти цією справою і Вас та попросити деяких пояснень. Оповідання Марка Вовчка дуже похмурі. До речі, вони дуже легко можуть викликати в кріпаків бажання випустити кишки своїм панам. Тут ці оповідання сприйняли б як соціалістичну пропаганду, і поважні люди, які не люблять дивитися на криваві рани, підняли б страшний галас. Я розважався, перекладаючи «Козачку». Поскільки Ви самі перекладали це оповідання, значить, це все повинно бути правдиве…».

Далі Меріме дає вказівки і поради практичного характеру: «Щоб книга могла розійтися в нашій країні, слід було б вмістити перед оповіданнями передмову і маленький екскурс в галузь російського законодавства (про кріпацтво)».

Вибираючи із багатотомної спадщини Проспера Меріме тільки те, що стосується української історії та літератури, ми мимоволі надаємо цій статті дещо однобічний характер і далеко не вичерпуємо теми. Однак навіть ці поодинокі факти дають чітке й переконливе уявлення про сердечну симпатію Меріме до українського народу.

Хотілося б закінчити цей короткий огляд власними словами Меріме з листа до його доброї знайомої Л. Пшездзецької від 14 липня 1867 року у зв’язку з надісланою через її сестру книгою: «Вона цікавить і забавляє мене. Я вважаю, що вона дуже добре задумана і написана, але єдина вада, яку я в ній знаходжу, не повинна викликати обурення з Вашого боку: вона надто в польському дусі, а, що стосується мене, адже ви це знаєте, то я — козак».

Український народ шанує пам’ять Проспера Меріме, як поборника франко-української дружби і культурного єднання між обома країнами.

Л-ра: Всесвіт. – 1961. – № 8. – С. 140-142.

Біографія

Твори

Критика