Гадзінський Юрій. Чарівний диск
Як тільки мама з татом знову почали сваритися, Володя одягнувся та пішов на вулицю. Тато випив, а мамі просто подобалося кричати, напевне. Все як завжди. Добре хоч вдалося витягнути і Сашка, шкільного товариша і друга.
— … там якщо далі плисти і не зупинятися, то острів з’явиться. Його немає на карті, але там можна погуляти. Там теж тачки, люди, але поліція не на зелених, а на синіх тачках. Ну я коли копів перестріляв, то з них взагалі інші пістолети випали! З іншою підсвіткою!
— Заливаєш, Сашко. Я за два місяці там все облазив, там не можна запливати далі. Я на човні пробував, і вертолітом теж. Нічого немає.
— Ну не віриш, то не вір, а я в інтернеті навіть бачив як якийсь хлопець розповідав. І вчора у мене Дмитро був, він бачив сам, його спитай.
Володя махнув рукою. По-перше відеоігри вже не так цікавили його, як раніше. Можливо він став доросліше. Або просто набридло грати. По-друге вечорами за комп’ютером сидів тато та грав у якісь свої ігри з іншими чоловіками через інтернет. Так що Володя трішки набрехав – у нього не було змоги детально досліджувати ігровий світ. Не було ні часу, ні можливості, особливо коли тато почав засиджуватися за монітором до пізньої ночі.
— Пішли до парку?
— Можна.
Сашко легко погодився на пропозицію Володі. Хоча і вигляд мав трохи напружений, хоча, можливо, то тільки так здавалося. Напів закинутий парк вже давно був не зовсім парком, а майже чагарником, що плавно переходив у справжнісінький ліс. Цей “парк” приваблював дітей та підлітків різного віку. Ох, скільки ж вони гуляли там, гралися, збиралися компанією… І це не незважаючи на сувору заборону батьків ходити сюди! Однак Сашка не лякали історії про маніяків та небезпечних людей, а батьки Володі не дуже цікавились куди саме він ходить. Сьогодні, правда, компанії не було: Степан з Вікою пішли на музику, Михась зубрить математику (завтра контрольна), Женя захворів (або просто не захотів прийти). Так що сьогодні вони були тільки удвох, Володя та Сашко.
Невдовзі Володя все ж переконався в тому, що із другом щось не так. Сашко виглядав похмуро. І чим далі вони заглиблювалися в парк, тим менше розмовляли. Сашко стиснув губи та дивився собі під ноги, почав відставати. Як тільки вони вийшли до маленького майже зруйнованого будиночку (цікаво, хто і коли його тут збудував?), хлопчина зупинився та сказав:
— Володь, облиш Ксеню. Вона мені подобається.
Ось так от! Володя зупинився та завмер від несподіванки.
— В сенсі?
— В прямому, мені подобається Ксеня. Розумієш… — Сашко заглянув Володі в очі. Голос наче струна, ось-ось і зірветься – Перестань їй посміхатися. Досить сідати біля неї. Досить запрошувати на танцях. Прошу тебе як друга, не заважай мені.
Почуте здивувало Володю. Він навіть подумати не міг, що Ксеня подобається його другу (напевне, найкращому). Сашко ж завжди то вигадував образливі прізьвиська для дівчат (Ксені діставалось найбільше), чіплявся до них та доводив до сліз. Була така риса у нього. От тобі й на. Володі така поведінка друга не подобалася, він завжди намагався "пом’якшити” ситуацію, коли Ксеня особливо страждала від поведінки Сашка. Ба більше, Володя всерйоз думав про те, щоб поговорити із Сашком на рахунок Ксені. Тому що подобалася вона йому. Сильно. Давно.
— Сашко, ти серйозно? Ти ж її… Ти ж кажеш їй завжди… Коза тупа, сопля, опудало, каліка… ну і…
— Без різниці. Так ти відсядеш від неї?
Хлопчина впорався зі своїм голосом і продовжував сверлити поглядом Володю.
— Сашко… Я ж люблю її. Ти ж знаєш.
— І я Ксеню люблю. Так що не лізь, я тебе прошу як друга. Вона моя.
— Твоя? Це ти так вирішив? Чи тобі Ксеня підтвердила?
Сашко засопів. Злився. А Володі раптом стало дуже образливо. Тому що Сашко давно знав про його почуття. І тут ось така історія.
— Не зли мене. Кажу тобі, вона моя, відстань від неї, відсядь! І попереджувати не буду тебе більше.
— Відсісти? Та пішов ти!
Сашко спробував схопити Володю за куртку, але той вирвався, відштовхнувши друга геть.
— Пішов ти, Сашко, просто пішов ти.
Сашко щось гукав у спину. Щось дуже неприємне, гнівливе. Але Володя не слухав. В вухах шуміло, а в очі вдарили сльози. Добре, що хоч Сашко не спробував його наздогнати та не бачив цього. Володі було геть мерзенно на душі і боляче, тому що він не очікував від Сашка такого. Звичайно, Сашко інколи поводився як дурень, але це ж зовсім інше… Вони ж друзі…
Швидким кроком він ішов геть, а зрештою й зовсім розчинився поміж деревами та високими кущами. Ще деякий час Сашко стояв на місці, потім по-дорослому вилаявся в повітря та повільно покрокував назад, до рідного мікрорайону.
Не те, щоб у них із Ксеньою був роман, куди там. Просто сиділи поряд на географії, на англійській, а інколи й на хімії (особливо на контрольних, чи самостійних). А поряд їх якось посадила вчителька. Так і повелося з того часу. Було багато звичайного спілкування. Декілька разів вони обмінялися наклейками (Ксеня теж колекціонувала їх, як не дивно, оскільки дівчата рідко таким цікавилися). Ну і звісно вже роки півтори як Володя був таємно закоханий у дівчину. А можливо й не зовсім таємно. Іноді йому здавалося, що Ксеня все прекрасно розуміє. Просто… Ніби очікує на щось, або... А що робити у такій ситуації? Потрібно було розповісти про свої почуття, зробити це якось гарно. Можливо написати вірша, купити щось смачненьке. І?... Володі було страшно, він дуже боявся якось зіпсувати ось те спілкування, яке у них склалося із Ксенею.
Про сердечні переживання хлопчина розповів тільки Сашкові. Якщо не брати до уваги підколи деяких однокласників, то Сашко був єдиною людиною, хто знав. І ось тепер те, що сталося можна назвати тільки одним словом – зрада. Зрада… Володя продовжував рішуче йти вперед, не розбираючи дороги, не замислюючись, куди він іде. Хотілося просто іти. Щоб не розплакатися, щоб не злитися, не кричати, щоб не думати про це все. Їсти поки не хотілося (вдома знову пельмені, мама давно перестала готувати щось добреньке), поспішати додому поки не треба (ще не вечір). А домашка на завтра сяк-так зроблена. Як все тепер виглядатиме у школі? Сашко заспокоїться? Хто вони тепер один одному? А із Ксеньою як бути? Володя не хотів ворогувати із Сашком, він любив його як друга. Але і відмовлятися від Ксені теж не хотілося. Тому що і її він любив. Думки все роїлися, летіли наче зграя шершнів, боляче жалили душу хлопця. А ноги несли тіло вперед, все далі і далі.
Коли нарешті Володя відчув що сил немає – зупинився. Навколо було дуже тихо, тільки вітер легко торкався високих крон дерев. Забрів, звичайно, він далеко. Здається десь поряд покинутий пологовий будинок (теж напівзруйнований), туди він ніколи не наважувався заходити (та й ніхто у їхній компанії туди не ліз). Кажуть, там збираються справжні наркомани. Справа по ідеї теплотраса та високий паркан заводу, що тягнеться на кілометр вперед. Із території заводу ще завжди шум такий лунає дивний, його ні з чим не переплутаєш. От тільки шуму цього чомусь не було чути. Та й чагарники ці, дерева, виглядали зовсім незнайомо… Бац! Володя оступився та ледь не поцілувався із землею. Встиг викинути вперед себе руки. Впав навпростець. Не сильно побився, але забруднив одяг. Це стало останньою краплею. Хлопчина сів просто на землю та розплакався. А хто його тут побачить? Поряд ні душі, отже і соромитися нікого. А де ще плакати? Вдома побачуть батьки, будуть соромити, кричати, а якщо ще й випили… В школі теж не варіант, біля дому теж постійно люди сновигають. Так що зараз, мабуть, був найкращий час виплакатися. Кажуть коли поплачеш, завжди стає легше.
Прямо з під землі, в тому місці, де він оступився, виглядав предмет круглої форми. Володя побачив його не одразу. Звернув увагу випадково, вже коли витирав штани від багнюки. Хлопчина підійшов, присів поряд. Хтось прикопав землею диск незвичної форми, схожий на НЛО. Або на якусь незрозумілу деталь невідомого механізму. Він ніколи не бачив нічого подібного. Із цікавості Володя обережно обхопив руками предмет та спробував потягнути його на себе. Потім ще раз, доклавши більше зусиль. Нарешті диск піддався. Точно не камінь. Отже – метал. А якщо метал, то його можна здати. Цікаво… Раптом спалахнуло. Невідома сила штовхнула хлопчину назад, а таємничий предмет вислизнув із рук. Володя приземлився на п’яту точку. Все довкола заповнило біло яскраве світло та противний писк. Він спробував різко піднятися та незграбно побіг, але не зробивши й декількох кроків влетів прямо в дерево. Плече загорілося сильним болем і хлопець знову упав.
Скільки часу він так пролежав, затуляючи долонями вуха, Володя не знав. Він згорнувся калачиком та закрив очі. Боліло плече. Розплющити очі він наважився далеко не одразу. А коли зробив це, то збагнув, що білого світла навколо більше не було. Вірніше тепер воно тягнулося тоненькими струмочками до металевого диску, ніби обволікаючи його як шаля. Диск повис у повітрі десь на відстані пів метра від землі. Метал пульсував білим світлом, яскраві нитки енергії постійно рухалися, утворюючи чудернацькі фігури. Притягували погляд. Хлопчина зробив декілька невпевнених кроків назустріч чарівному диску. Руки самі потягнулися до цікавого предмета; страху як і не було.
— Що ти таке? – Пошепки спитав Володя. Він торкнувся металевої поверхні пальцями, відчув тепло та легку вібрацію всередині диска. Все довкола було як і раніше, тихо і спокійно. Струмки світла ще деякий час рухалися, ніби граючись, кружляли навколо хлопчини, а потім раз – і розвіялися в нікуди. Тепер чарівний диск пульсував ледь помітно. Він манив до себе, викликав захват. Володя відчував себе як Христофор Колумб, котрий щойно відкрив нові до цього не бачені землі. Диск був досить важким, довго такий з собою носити було б важко. Навіть у портфелі.
— Ех, от би можна було тебе забрати додому! Такий важкий, але крутецький!
І диск сам притиснувся до грудей хлопчини, ніби зрозумів його слова. Володя раптом помітив, що чудо-знахідка стала значно легше! Десь як кілограмова гантель у шкільному спортзалі. Ось так чудеса!
Додому Володя повертався довго. Він все йшов назад, а нічого знайомого не бачив. Не було чути заводського гулу, та й дерева довкола геть незнайомі, чесно кажучи. Бувало колись, що вони з Сашком блукали тут, але завжди орієнтиром для них служили звуки заводу, окремі старі дерева, чагарники. Враховуючи те, що сім’я Володі переїхала до цього мікрорайону роки три тому, воно й не дивно, що хлопчина не знав усієї території парку. Той же Михась із Сашком орієнтувалися тут значно краще. Володя зупинився. Хотілося пити. Він глянув на чарівний диск. Той все ще пульсував слабким світлом. Добре, що хоч плече перестало боліти.
— Я хочу вийти звідси!
Можливо Володя очікував, що одразу опиниться у своїй кімнаті (як то могло б бути у фантастичному фільмі), але цього не сталося. Хлопець знизав плечима та продовжив іти. А чарівний диск вирішив допомогти, але по своєму. Напевне пройшло хвилин п’ять, як раптом Володя почув знайомий шум… Ну так, це ж завод! Він закрокував швидше та практично одразу вийшов до дуже знайомого роздоріжжя, де одна із широких стежин вела назад до мікрорайону. Ось звідси додому він зможе дістатися легко і просто. Все рідне, все знайоме.
— Дякую – Володя тихо подякував металевому помічнику.
Коли мама полишила усі свої жіночі справи біля зеркала, підбігла до сина та обняла його, він розгубився. Зовсім не збагнув, як себе поводити у такій ситуації. Мама обняла міцно, дивно що не звернула увагу на чарівний диск в руках Володі.
— Ти де так довго ходиш!? Я з вікна кухні бачила Сашка, він хвилин сорок як повернулся! А тебе нема!
— Та я гуляв…
— Ну. Іди давай мий руки, швидко переодягайся та сідай їсти, якраз все гаряче!
Володя слухняно закивав, поклав диск на тумбу в коридорі та почав роздягатися. Що це сталося з мамою? В квартирі пахло чимось смачним! Це не були пельмені. Хлопчина відніс металевий диск до своєї кімнати та обережно поклав його на ліжко; він не хотів нічого вислуховувати від батьків (особливо від тата, якщо той почне чіплятися).
Вдома точно щось відбувалося! Мама приготувала смажену картоплю з курячою відбивною та смачний овочевий салат! Володя пам’ятав ще з раннього дитинства, що мама готувати вміє добре, але робила це рідко. Особливо після переїзду. Все рідше і рідше. А сьогодні – овва! Все виглядало так, ніби у нього, Володі, день народження позапланове.
— О, син, привіт!
Батько виглядав повністю тверезим, він зовсім не був похмурим як завжди, важко не зітхав. Володя невпевнено посміхнувся:
— Привіт, тату…
— Давно якось ми не говорили просто ось так. Що там у школі цікавого?
Тато і собі сів за стіл. Майже одразу перед ним опинилась пуста тарілка, виделка, чашка. Повністю чисті! Ось так от без причини вони дуже давно вже не збиралися за столом. Можливо щось сталось і батьки намагаються йому про це сказати?...
— Та нічого нового… Канікули хочу. До бабусі поїхати.
Хлопчина прикусив язика. Звичайно, він сказав правду і поїздка до бабусі й дідуся – це найкраще, що могло б статися з ним в принципі, але Володя якось геть забув, що бабуся вже місяці два як важко хворіє. Коли вони спілкувалися по телефону востаннє, її голос звучав геть важко та глухо.
Усі втрьох почали їсти. Кудись зникла завжди брудна футболка батька. Цікаво, чому це він все ж вирішив переодягнутися? Мама вперше за довгі місяці теж не супила брови. Прожувавши великий шмат м’яса, тато сказав:
— У бабусі ти коли був востаннє? На Новий Рік?
Хлопчинка кивнув, підтверджуючи.
— Ну ось. Завтра можеш поїхати.
Володя від здивування ледь не забув як їсти.
— Ну у нас… Зараз кінець року, травень… Та й ти знаєш…
Володя одразу згадав увесь той крик, що лунав на цій кухні ще зовсім недавно, коли мова йшла про те, що він погано вчиться і нічого путнього з нього не виросте, якщо не перестане вдавати з себе ідіота.
— Ну й що? У тебе цього навчання ще знаєш скільки буде? А от відпочинок… Хочеш відпочити, то і поїдь відпочинь, літо вже скоро. Марино — звернувся тато до мами — Подзвони своїм та скажи, що Володьку ми завтра вранці їм відправимо на бусі. Той який дев’ятою годиною їде.
Мама посміхнулася та встала з-за столу. Тато продовжував їсти.
— Тату, а як же… бабусі зараз важко, я не хочу їм з дідусем створити клопоти. Там у них таблетки, уколи…
— Ну от ти додому пізно прийшов і нічого не знаєш. Бабусі легше! Я зідзвонювався з нею, поки ти гуляв. Їм з дідусем набагато краще. І вони будуть раді тебе бачити, дуже раді! Ти ж знаєш!
Володя це знав. Бабуся і дідусь завжди йому раді. Були, є і будуть.
Хлопчина лежав та думав. Сон не йшов. Чарівний диск приємно зігрівав душу й тіло, трохи вібрував. Дивно, але Володя зовсім не боявся тримати знахідку так близько.
— Ти виконуєш бажання?
Диск не відповідав, лишень злегка пульсував білис світлом. Цікава штукенція! Можна використовувати як нічну ламку (щоб читати, наприклад, хоча читати Володя не дуже любив), можна гріти руки коли холодно.
— Ти читаєш думки?
Володя думав над тим, чи варто комусь із хлопців показати цю дивину. З одного боку – точно всі будуть завидувати! Здивуються! Ще б пак! Вся школа про це говоритиме, Ксені теж буде цікаво. Ось їй він би розповів більше. Однак з іншого боку… Хлопчина зітхнув. Хулігани та бешкетники в школі теж є. Бувало, що вони діставали Володю. Вони можуть забрати собі диск. І все.
— Чому ти допомагаєш мені?
Все було дуже добре. Веселий тато, життєрадісна мама, смачна їжа, пропуск школи, виздоровлення бабусі. Хіба так може бути? Диск ніби підморгнув світлом. Мовляв, так, може.
Хлопчик перестав бачити сни. Бувало, що йому снився космос та стрімкі польоти крізь невідомі далі, крізь галактики й зірки, чужі планети. Зараз же не було нічого, тільки мовчазна порожнеча.
Наступного дня мама сказала, что тато накінець взявся за розум та пішов на співбесіду. Знову почав шукати роботу? Ого! Щоб це відбулося от так просто, без скандалів…
— Чого стоїш? Іди умивайся, зуби чисти та сідай снідати. Бабуся і дідусь тебе чекають, не запізнися на автобус!
Цікаво, а коли це мама встигла наготувати стільки різних страв? Ось тобі і плов, бутерброди, чайок. Фруктовий! Ух ти! Коли і як мама це все зробила? Володя посміхнувся.
— Чого усміхаєшся? – Запитала мама, знімаючи фартух.
— Просто… Дякую тобі…
Голос хлопчика несподівано для нього самого затремтів.
Він зібрав все необхідне до рюкзака (це був не шкільний портфель, а спеціальний для поїздок, Володя зберігав його у себе під ліжком), попрощався з мамою та вийшов надвір. Хороше ж! Весна буяла, співали птахи та світило сонечко. Автобус теж приїхав досить швидко, Володі не довелося на нього чекати десять, а то й двадцять хвилин (а таке могло бути!). Ех! Йому дозволили легально пропускати школу! Бабулі стало легше і тепер він їде в село! Це вже не кажучи про те, як змінилися за один день мама і тато. На рахунок школи мама веліла не хвилюватися – вона пообіцяла передзвонити класній керівничці і щось придумати. Що стосується Сашка та Ксені… Ну а що він може зробити? Побитися із Сашком? І далі що? З Сашком-то вони помиряться можливо, а Ксеня… Небо було чистим-чистим, жодної хмаринки. Майже літнє сонечко наповнювало порожній салон автобуса чимось радісним. Володя погладив рюкзак. Всередині окрім всього іншого лежав чарівний диск.
Минали дні. Дідусь та бабуся годували хлопчика смачною полуницею зі сметаною. Дідусь брав внука з собою до лісу, а бабуся розповідала казки на ніч (як колись, як у дитинстві!). Володя трохи соромився цього, але дуже ж він полюбляв слухати бабусині казки. Вони були наївні, але такі теплі, такі рідні. Ці безтурботні яскраві дні плавно перетікали в тижні. Щодня полуничка, малинка, сирнички. Сонце, купання в теплій річці, кошенята вдома (кішка Муся недавно стала мамою!). І погода тішила хлопця. Ні тобі дощу, ні вітру, ні забіяк хлопців (із деякими сільскими хлопцями Володя, на жаль, уже був знайомий…)
Думки про те, що напевне пора повертатися до міста приходили переважно перед сном. Спалося йому легко і спокійно, Володя вже звик, що снів більше не було. Він думав про те, що мама і тато зовсім не телефонують та не запитують, як він тут. Бабуся й дідусь теж нічого не говорили ні про повернення додому, ні про школу. А скільки взагалі часу пройшло, як він тут, в селі?
— Бабуль, я ніколи не хочу їхати від вас! – Одного разу зовсім несподівано випалив хлопчина. Він розумів, що рано чи пізно відпочинок закінчиться, що потрібно буде повертатися. Знову ходити до школи, сидіти на уроках та чекати, коли нарешті буде перерва. Бабуся прала одяг у старій металевій мисці, а дідусь чистив картоплю. На столі кухні розмовляло радіо. Знову новини. Ох і полюбляє дідусь слухати постійно ось ці тривожні голоси та розмови ні про що!...
— Так і не їдь – Підморгнувши відповіла бабуся – Живи у нас. Тобі хіба погано тут? Зі свого ліжечка ти поки не виріс!
Володя бува хотів якось заперечити. Щось сказати про маму з татом, про школу, оцінки. Про Сашка, Ксеню, а ще… Ай, яке це зараз мало мало значення взагалі?
Коли одного разу хтось передзвонив на старий стаціонарний телефон (у селі, та й навіть у місті ще багато людей ним користувалися!), Володя раптом зрозумів, що він уже знає, хто дзвонить.
— Ей, Володька, тут Ксенія тобі дзвонить, а ну іди сюди! Невістка напевне…
Бабуся передала слухавку внуку. Це дійсно була вона. Отже Ксеня переживала! Вона бачила, що його немає в школі і якось вирішила дістати номер телефону… Чи адресу… А потім напевне прийшла додому, а мама з татом дали номер… Чи якось так… Бабуся тактично вийшла з кімнати.
— Привіт!
— Привіт…
— Куди ти пропав?
— Це ти, Ксеню?
— Я. Так куди ти зник? Де ти пропадаєш?
— Я у селі… у бабці з дідом…
— Ну приїзджай назад! Мені скучно без тебе на уроках. А то теж що надумав! Школу кинути!
Володя широко посміхнувся. Ксеня ще щось говорила, він їй навіть відповідав. Та навіть про щось запитував у відповідь! У них складалася розмова, звичайна розмова! А серце билося об груди так, ніби хотіло втекти від страху. Ух… У трубці вже давно лунав гудок, а він стояв ще з хвилин п’ять, так і не поклавши її на місце. Повернулася бабуся.
— Хто то така тобі дзвонила? Що за дівчинка?
— То Ксеня. Моя однокласниця! І подруга! Казала, що скучила за мною та чекає мене назад.
— Ну почекає ще трохи. Ви ж на канікулах зараз. Відпочивай, внучку, будь з нами!
Хлопчина згадав про чарівний диск, котрий він зберігав у чорному целофановому пакеті. Диск тихо гудів, іноді навіть трохи заважав спати. Але його це не лякало. Володя був впевнений, що цей таємничий диск повністю змінив його життя. Просто мить – і немає більше постійних сварок вдома. Мить – і він опинився в місці, де мріяв опинитися цілий навчальний рік. Кожного дня, без винятку. Мить – і бабуся з дідусем знову здорові та повні сил. Володя міцно обняв бабусю та заплющив очі.
— Чому ж мені сни не сняться, бабусю?
— Вони сняться, маленький. Просто ти забуваєш! Усім сняться сни. Може тобі сниться щось не дуже добре, от воно і забувається. Щоб тебе не печалити, зайчику.
Нехай буде що буде. Зараз він точно не повернеться до міста. Десь потім… Коли канікули закінчаться. Або коли батьки приїдуть та насилу його заберуть. І дідько з тим Сашком. Не такий він і хороший друг, отже. Якщо навіть не поцікавився куди він зник та не подзвонив! Ксеня ж змогла зв’язатися зі ним, а Сашко – ні! Володя твердо для себе вирішив, що коли повернеться, то неодмінно розкаже Ксені про свої почуття та запросить на прогулянку.
— Одне й теж слухаєш кожного дня, немов шарманку. Старий дурень! – Смішно сварилась бабуся. Дідусь щось пробурчав у відповідь, але без злості. Вони ніколи не сварилися всерйоз. Дідусь зробив звук радіо тихіше. І все було як раніше. Мить – і замість ділових чоловічих голосів із хриплого динаміку залунала музика. Просто мить – і бабуся прийнялася чистити нову морквину. Ох і швидко у неї це вдається! Володя допомагає постійно, але ніяк не навчиться так само… Просто мить – і життя змінилося.
Мить – і хлопчина Володя назавжди пішов у небуття, коли випадково зачепив ногою старий снаряд часів другої світової війни, що так і не вибухнув та чудом пролежав стільки років у тому закинутому парку.