Зіняк Олександр. Справжні люди. Сім’я Корфів
Близькі люди – це найголовніше в житті кожної людини.
Є дітки, котрі не мають близьких і живуть у дитячому будинку, але це не означає, що вони все життя будуть без близьких їм людей. Рано чи пізно вони знайдуть другу половинку і створять дружну сім'ю.
Деякі люди (у зв’язку з певними обставинами) провели дитинство з бабусею і дідом, котрі стали для них набагато ближчі, ніж батьки, котрі, на жаль, не брали участь у вихованні своєї дитини.
Скажу так, що провів дитячі роки в такій сім'ї, і це були найближчі люди в моєму житті. І хоч їх давно немає на світі, та в моєму серці вони залишилися назавжди добрими, чуйними, щирими і повністю замінили мені батьків.
Хочу розповісти про своє дитинство і цих справжніх людей, і, можливо, хтось пригадає свої щирі почуття і любов до своїх близьких, котрих вже немає поряд.
На другому поверсі приватного будинку біля вікна стояв худорлявої статури підліток віком 12 років і з якоюсь тугою спостерігав за краплинами дощу, що ніжними, довгими струменями стікав по великому вікну, і наче супроводжував їх рукою.
Звати хлопчика Олександр, зависокий на свої роки, занадто худорлявий, з блакитними оченятами, що світились, наче небо. Бліднувате лице з правильними рисами обличчя, дідові густі брови і русяве злегка кучеряве волосся.
Сашко був високим на зріст підліток, та хоч мав добре розвинуту статуру, ніколи не застосовував фізичне насильство до своїх однокласників, бо був добрим і м'якосердним, через що частенько діставав від своїх однокласників стусанів, бо знали що хлопець не дасть здачі.
Вчився посередньо, бо в сім'ї, яка складалася з мами, вітчима і його доньки, постійно вдома виникали конфліктні ситуації, що негативно впливали на навчання.
Провокатором конфліктів переважно був вітчим, так як полюбляв оковиту, хоча це йому не заважало займати високу посаду і їздити напідпитку за кермом.
Це був кінець 80-х, і тоді все вирішувалося не лише хабарем, а мали величезний вплив зв'язки, посада, тому вітчим почував себе господарем того маленького містечка на Рівненщині і відчував постійну безкарність, що вела його до вседозволеності.
З мамою хлопчика були постійні сімейні конфлікти. Самого Сашка вітчим не любив і навіть чомусь зневажав з незрозумілих причин. Постійно в сімейних сварках згадував його:
– Забирай свого виродка і їдь до батьків!
Всіляко насміхався з дитини і над його батьком, котрий проживав після розлучення на Івано-Франківщині:
– І чоловік твій колишній гуцул, і ти без мене ніхто, і син твій нікчемою росте!
Постійно такі крики лунали в цьому добротному на ті часи, двоповерховому будинку, і навіть сусіди не звертали увагу на ті крики, прокльони, бо реально вже звикли.
Любив вітчим лише свою дочку, влаштував її в найкращу школу в сусідній Волинській області, де вона жила біля мальовничого замку Люберта в місті Луцьк, в будинку його сестри, і насолоджувалася повною мірою дитинством, а батько забезпечував їй все для цього, щоб воно було красивим і безпроблемним.
Гарний одяг з Фінляндії, з Польщі крутий джинсак, шубки, чималенькі кишенькові гроші, ролики суперові, ковзани.
Сашкові вітчим жодного разу нічого не купив, єдине, що він отримував – негатив і весь словесний бруд від дорослого і напівп'яного вітчима.
І ось так наш герой стояв сумно коло вікна, не лише дивлячись на дощ, а й видивляючись, допоки не покажеться на повороті до будинку автомобіль ненависного вітчима і прийде мама з роботи, і знову почнуться сварки, крики, і він знову буде сидіти за письмовим столом і робити вигляд, що вчить уроки, хоча далеко було не до них, бо боявся сильно вітчима, котрий і руку міг підняти.
Очікування Сашка збулись: вітчим знову приїхав напідпитку. Це було чутно по крикам до матері, котру він забрав після роботи.
Крики лунали на вулиці і стали продовжуватись уже в будинку. Хто з них був кращим – чи мама з «довгим язиком», чи вітчим через оковиту – це вже інша історія.
Цього разу конфлікт зайшов до фізичного рукоприкладства зі сторони вітчима – і він з прокльонами почав бити матір.
Сашко сидів і трусився на стільці за столом, бо вітчим не дозволяв сидіти йому на ліжку вдень, щоб нібито все було заправлене і був порядок.
Він з жахом слухав крики матері і рик вітчима і тримався руками за голову, наче захищаючись.
– Саша, спаси!
Почув син крик матері, що доносився з першого поверху, і кинувся, перестрибуючи сходи, стрімко вниз, спасати свою маму, котра теж неналежним чином приділяла йому увагу.
Збігши додолу, він побачив зігнуту маму і вітчима, котрий бив її.
– Ей, ти, урод, залиш її! – з не дитячою люттю вигукнула дитина.
Вітчим відпустив матір, впритул підійшов до пасинка, взяв його за сорочку однією рукою, а другу підніс, щоб вдарити.
Та Саша не відвернувся, а з ненавистю, зневагою і сміливістю дивився прямо в очі свого (на той час набагато сильнішого) противника.
Вираз обличчя дитини був настільки страшним і дивним для вітчима, що лише відштовхнув його як незрозумілу перепону в його паскудних справах.
Правда, він з криками і прокльонами вийшов з хати і, завівши авто, поїхав до своєї коханки, з котрою совався майже відкрито, і котра навіть інколи стояла ночами біля паркану будинку під дощем і снігом.
У місті Дубно, на Рівненщині, жила сім'я Корфів.
Дід Микола, бабця Женя, прабабуся Віра.
Порядні і шановані в місті люди.
Дід був військовим в місцевій військовій частині, учасник війни з фашизмом, а бабця була відмінна швачка і працювала в ательє мод. Прабабці Вірі було майже 100 років, була освічена, знала 4 іноземних мови, набожна.
Сашко їздив до них кожні канікули і слізно просив маму відпускати його на вихідні, щоб хоч іноді побути з люблячими і близькими йому людьми, та не завжди мама прислухалася до прохань сина.
Дід з бабою були людьми, від котрих Сашкові потрібно було одне – щоб вони були живі і щоб у них було все добре, бо саме з ними він відчував душевний спокій і чув теплі слова, відчував ніжність, яку дарували йому ці люди.
Дід з бабусею знали, в якому світі живе їхній улюблений внук і, не витримавши останніх прикрих подій, приїхали до дочки, і поставили ультиматум, що потрібно щось вирішувати з таким сімейним життям, бо ні до чого доброго це не призведе. Дочка вибрала подальше життя з вітчимом, бо нібито вона має все матеріальне для життя, а сина свого віддала на виховання батькам.
Ось так і попав Сашко в нормальну сім'ю Корфів, і нарешті почалося щасливе дитинство серед розумних, люблячих людей, з котрими навіть мовчання задавалося душевною розмовою.
Вони дарували йому світло, яке гріло його душу, і він так хотів пронести його крізь все своє життя.
Навіть смішно сказати:
– Хворіти було приємно в тій сім'ї, де всі чекають твого одужання як свята.
На Новий рік він разом з бабусею вбирали ялинку, і, крім іграшок, бабуся вішала на неї шоколадні цукерки, які так любив її милий внук. А вони так і висіли протягом всіх зимових свят недоторканими на ялинці, і бабуся питала:
– Сашенька, чому ти їх не знімаєш?
– Бабусю, я потім їх з'їм, бо зараз як зніму – свято закінчиться.
Вечорами внук з дідом сиділи в залі за красивим круглим столом, застеленим білосніжною, накрохмаленою скатертиною.
На столі – завжди в самоварі – стояв свіжозаварений духмяний чай і смаколики, які постійно пекла бабця і читали новини та дописи авторів в газетах, що дід виписував у великій кількості, щоб завжди бути в курсі подій початку 90-х.
Після прочитання з внуком виникала завжди дискусія у формі обговорення тих чи інших дописів, а бабуся з прабабусею лише щасливо посміхалися і дивилися з подивом на дискусію близьких людей різних вікових категорій, котрі мислять майже на одному рівні.
Саша взагалі вчитися став добре, і хоч точні науки не дуже давалися, проте був сильним у літературі, історії, філософії.
Друкувався змалку в газетах, навіть у дорослих літературних, де приховував свій вік, і, крім того, що його залюбки друкували ті чи інші видання, ще постійно приходили листи від редакцій з подяками і запрошеннями на інтерв'ю, що лише заохочувало підлітка до написання нових дописів, віршів, оповідань, повістей.
Сашко активно став займатися спортом, був капітаном збірної по волейболу, регулярно відвідував спортивну школу, і навіть тренер частенько приїздив до них додому в гості, де з радістю його приймала сім'я Корфів.
Спорт став невід'ємною частиною життя вже юнака: спортивна школа, дома – гантелі, гирі, штанга, ранкова пробіжка.
Одного разу команда виграла турнір по волейболу, і при нагородженні Саша сказав одну коротку річ:
– Я завдячую перемогу нашому тренеру і колективу, і моїм батькам, котрі надихають мене у всьому.
І тренер, знаючи нелегку долю юнака, подякував батькам в лиці бабці і діда, бо вони справді повністю йому замінили батьків.
І ріс Саша в такій чудовій сім'ї в оточенні люблячих його людей до початку жахливих подій у житті.
Спочатку померла прабабуся Віра, котра постійно хлопця учила молитов і добрим речам у житті. У діда стався інсульт, і він став інвалідом, а бабця Женя попала в онколікарню з діагнозом – рак.
Внук провідував бабусю в лікарні, вона поблагословили його перед армією в клінічній палаті і пообіцяла, що приїде до нього на день присяги.
Саме на день присяги бабця і померла.
Чи це доля, чи бабуся це передбачила – залишається все оповито містикою.
Відомо лише, що перед самою смертю вона у всіх попросила прощення і покинула цей світ вільною від гріхів.
Сашка, на той час воїна ЗСУ, не відпустили на похорон по телеграмі, пояснивши, що бабця не близький родич.
Через рік Сашу відпускають у чергову відпустку з ЗСУ, і, приїхавши в місто, він навіть на зупинку вийшов раніше, бо вважав, що напряму скоріше добігти додому, і побіг в шинелі, кирзових чоботах, знявши військову зимову шапку на ходу.
Не біг – летів, знаючи, що дома дід чекає на нього. Біг не зупиняючись, шинель була нарозхрист, не звертав увагу на перехожих, котрі здивовано дивилися вслід поспішаючому солдату.
Підбіг до хати, побачив, що вона зачинена, почав стукати у вікно і гукати діда:
– Діду, діду, відкрий! Це я, Саша!
Та ніхто не відчинив.
За трошки вийшла сусідка і повідомила, що діда вчора поховали, а мама не давала телеграму, бо думала, знову не відпустять.
Саша важко опустився на лавку, руки стали трястись і серце стисло від жалю й туги.
Очі дивилися в нікуди, губи шепотіли одні і ті ж слова:
– Де ви? Де ви?
Сусідка винесла ключ, він поставив на круглому столі в залі фотографії близьких йому людей, а вуста шептали все ті ж слова.
Поїхав на могилки, став біля могил рідних і так довго стояв, і шепотів ті слова, з очей текли сльози, аж допоки він не впав перед ними на коліна і закричав дико на всі могилки, що деякі люди почали з жахом тікати з них, перелякавшись такого крику болю і відчаю втрати.
Частково оговтавшись від несамовитого болю, Саша поїхав до вітчима з мамою в сусіднє місто, хоч це були вже давно чужі люди, та серце шукало хоч когось живого з минулого життя.
Зустріли його – як і завжди – не дуже привітно.
Вітчим запропонував пом'янути покійних.
Випивши більше оковитої, вітчим почав зневажливо висловлюватися про покійних діда й бабцю, і це була його велика помилка.
Удар в обличчя, мов поштовх потягу при початку руху, відкинув вітчима на кілька метрів від стола.
Серія важких ударів посипалася по вітчиму, та так, що почала бризкати кров по стінах кухні, валялися вибиті вставні зуби.
Спасла від смерті вітчима саме мама, котра стала несамовито кричати:
– Забирайся з моєї хати, бандюго!
Срочна служба пролетіла швидко, і Сашко лишився в ЗСУ, бо повертатись уже немає куди, хоч бабця завжди твердила, що хата Сашкові, але, очевидно, мама не поспішала привести нотаріуса.
Вітчим будинок продав, пустив кошти на бізнес після виходу на пенсію і на подальше навчання своєї дочки, на котру поставив і свій будинок, і вже покійної сестри.
Саме тому Саша і вирішив лишитися в ЗСУ, що стали тоді його наступним будинком, а армія – великою сім'єю.
Наш герой брав участь у бойових діях в АТО, а також при повномасштабному вторгненні, отримав не одну контузію і набув серйозних захворювань, і далеко не все так гладко було.
Проте в нього є сім'я, сильна, надійна опора – його любляча дружина, котра не лишила його у важкі хвилини життя і завжди підтримує його у всіх починаннях, і любить він її безтямно, бо вбачає у ній доброту, яка була і в його бабці.
Людмила прекрасна жінка, господиня, в котрої завжди порядок у всьому, очі сповнені любові і доброти.
У них прекрасний будинок, поблизу лісу, мальовничий сад, хороші заміжні дочки і чудові внуки.
Усе це і є його теперішній світ.
Саша втрачав товаришів по службі, проте сльози уже чомусь не течуть, душа лише болить, коли вони щоночі приходять у снах, як і дід з бабцею.
І сни ці яскраві та свідомі. Його чекають там, коли прийде час, але це буде не сьогодні. І він залюбки прийме її, бо знає, що там його чекають милі серцю Справжні Люди!