Ждан Тетяна. Веселі вірші про зиму
Пригода Сніговика
До нас постукав вранці Сніговик
І сонних ще чимдуж підняв на вуха.
–Дивись! Дивись! Я ледь вночі не зник!
У мене тіло тане, ось послухай!
І, справді, під вікном поміж кущів,
Де влітку буйно розквітали ружі,
Великий Сніговик аж наче сів,–
У нього ноги плавали в калюжі!
Злякався, що розм’якне голова,
Що ніс-морквина скотиться із личка,
Впаде відерко, ґудзик із пальта,
Не стане ні очей, ні черевичка...
Схопились ми, хутчіш шукаєм лід,
Хтось несе вíдра, хтось готує сани.
А Сніговик, бідненький, зовсім зблід.
Та все ж щасливий, що нарешті з нами.
Зібрались, перевезли швидко ще
Подалі в двір такого бідолаху.
Чому ж він танув? Десь гуляв вночі,
От і забрів в сльотавий сніг з-під даху!
Ми йому дали «Ескімо» штук п’ять,
Холодний сік та м’ятну шоколадку.
Тепер ніс цілий, очі аж блищать!
Наш друг замерзлий, отже, він в порядку!
Уже не страшно, що розтане вмить,
Мороз сильнішає, сніжок вкрива сади.
А Сніговик всміхається й стоїть.
Чи ще залишить під віконечком сліди?)
