Королівська дорога до несвідомого: від психоаналізу до нейробіології сну

До Фрейда існувало уявлення, що сни можуть прогнозувати майбутнє. Після нього сни почали розглядати як неточне, але значуще відображення минулого, як шлях до найглибших верств свідомості. На думку Сідарти Рібейро, професора в галузі нейробіології та засновника Інституту мозку при Федеральному університеті Ріу-Гранді-ду-Норті, сьогодні накопичуються докази того, що певною мірою вірні обидві концепції. Будучи конгломератом всіх можливих поєднань спогадів і думок, які коли-небудь з'являлися в свідомості, сни стають майданчиком випадковостей і можливостей і допомагають нам здійснювати пробу ролей, відігравати витіснені емоції, відточувати навички, конструювати і переглядати варіанти розвитку подій, а також забезпечують зв'язок з минулим та предками. У своїй книзі "Підсвідомість" Рібейро розповідає про те, що сьогодні вченим відомо про нейробіологічні механізми сну, про ту роль, яку сни грали в еволюції нашого виду, протягом століть забезпечуючи нам безперервну поведінкову адаптацію, про паралелі між психозом, сновидіннями та свідомістю людини бронзового віку, значення для культури та сучасний етап дослідження усвідомлених сновидінь. Ми вибрали главу, в якій автор розповідає про історію вивчення сновидінь, гіпотези Фрейда, які отримали підтвердження в нейробіології та знайшли відображення в моделях штучного інтелекту, а також про те, чому саме сни є «королівською дорогою до несвідомого».

Від містики до психобіології

Чому стільки народів вважали, що сни виконують функцію оракула, і чому багато хто так вважає досі? Звідки взялася така, на перший погляд, абсурдна ідея? Адже їй немає розумного пояснення. Чи можна знайти такій точці зору якесь логічне обґрунтування чи це не більше ніж помилка, що базується на масі безглуздих збігів та забобонів? Чи є наукове пояснення повторенню у житті передбачених сном подій? Відповіді на ці питання важливі, але їх можна отримати лише з огляду на велику кількість взаємозалежних факторів. Перші спроби цього синтезу зробив Зигмунд Фрейд, засновник психоаналізу.

Фрейд народився 1856 року у Моравії (територія сучасної чеської Республіки). Він був дуже розумною дитиною, а до 25 років став лікарем — наполегливим, але невпевненим у собі. Наприкінці XIX століття в нейроанатомії панували густі вуса австро-німецького невропатолога Теодора Мейнерта та італійського патолога Камілло Гольджі – двох авторитетних та консервативних фігур.

Відповідно до передових тенденцій свого часу, Фрейд рушив слідами іспанця Сантьяго Рамон-і-Кагаля. 1906 року той отримав Нобелівську премію з фізіології чи медицини за великий внесок у розуміння нервової системи — за відкриття нейрона.

У своїй незакінченій роботі «Проект наукової психології», написаної в 1895 році, Фрейд представив тканину мозку як мережу окремих клітин, що забезпечують «активність», яку сьогодні описуємо рядом синонімів: електричні імпульси; потенціал дії нейрона, або потенціал спрацьовування нейронів (науковий термін, що позначає раптову та тимчасову деполяризацію клітинної мембрани). Фрейд припустив, що рух сигналу, що часто повторюється, по одних і тих же шляхах призведе до зміцнення цього шляху і виникнення спогадів. Цей механізм довготривалої потенціації, подібний до зниження опору бурхливій течії води в річці після розливу, був показаний на практиці тільки в 1970 році (ми побачимо це нижче).

Незважаючи на такий глибокий аналіз нервової системи, Фрейд став відомий не як один із засновників нейробіології, а як творець нового напряму в психології. За 10 років до написання свого «Проекту…» він проходив стажування в паризькій лікарні Сальпетрієр і став свідком тимчасового лікування істерії гіпнозом. Фрейд заглибився у вивчення порушень мовної діяльності, відомих як афазії, відмовився від гіпнозу і, нарешті, розробив терапевтичний метод, заснований на тлумаченні сновидінь та вільних асоціаціях. Коли після смерті батька йому стали снитися дуже яскраві та сповнені символів сни, що відкривали спогади та думки, про які він раніше не підозрював, Фрейд дійшов концепції несвідомого. Розвиток цих ідей спричинив справжню наукову революцію.

За словами північноамериканського когнітивіста Марвіна Мінськи (М. Мінськи (1927–2016) — американський вчений у галузі штучного інтелекту, співзасновник лабораторії штучного інтелекту в Массачусетському технологічному інституті, піонера комп'ютерного моделювання психічних процесів у XX ст., Фрейд був хорошим теоретиком у сфері штучного інтелекту, представившим психічний апарат як машину, що складається з різних компонентів, а не як єдину монолітну систему, здатну породжувати всі психічні явища. Мінськи запропонував розглядати штучний інтелект як сукупність незалежних паралельних систем, тим самим визнавши глибокий вплив психоаналізу на свою роботу.

Для Фрейда людська особистість складалася з трьох окремих компонентів - ід ("воно"), его ("я") і суперего ("надсвідомість"), що існують у тісному взаємозв'язку, але дуже часто антагоністичних один одному.

Ід - це несвідоме, що виробляє примітивні імпульси, пов'язані із задоволенням життєво важливих потреб. Тепер ми знаємо, що ці імпульси виникають у підкіркових частинах мозку, що керують механізмом отримання задоволення, наприклад гіпоталамус і мигдалеподібне тіло. Цій концепції відповідає і будова нейронних ланцюгів, що дозволяє нам відчувати бажання і, головне, прагнути його задовольнити. Для Фрейда ід ірраціонально, воно присутнє з народження, мешкає зараз і кидає виклик реальності непереборною силою потреби: тільки через те, що закінчилася вода, людина не перестає відчувати спрагу.

Его («я» латиною) відповідає свідомому процесу, який організує взаємодію між ід і реальністю у вигляді сприйняття, пізнання і виконавчих функцій, керованих принципом реальності, тобто стримуваних фактами. Зіткнувшись з обмеженнями, его намагається трансформувати їх за допомогою спланованих дій, прагнучи сформувати майбутнє відповідно до минулого досвіду. Его складається з тілесних обмежень, уявлень про себе та безлічі автобіографічних спогадів, і його розташування в мозку включатиме гіпокамп, скронево-тім'яну кору та медіальну префронтальну кору.

Крім того, згідно з теорією Фрейда, префронтальна кора бере безпосередню участь у функції третього компонента особистості – суперего. Крім управління тілом відповідно до принципу реальності, его має залагоджувати протиріччя між імпульсами ід і мораллю, що диктується суперего, що відображає інтроекцію культурних норм, які передаються дітям від батьків або безпосередніх вихователів. Суперего джерело самоцензури, стриманості, сорому, самокритики та боротьби з поривами ід. Ці функції мають свої відповідності у діяльності різних областей префронтальної кори, необхідні для прийняття рішень, оцінки варіантів і придушення небажаних вчинків.

Щоб пом'якшити конфлікти між суперего та ід, его використовує ряд захисних процесів, що зменшують психічні страждання: витіснення, заперечення, компенсацію, заміщення, раціоналізацію і навіть сублімацію бажань. Якщо ід інфантильно, то суперего — внутрішній «батько», що проявляється у звичках, спогадах про характерні епізоди та очевидні правила, які можна сформулювати словами.

Оскільки банк автобіографічних спогадів кумулятивний та комбінаторний, згодом він роздмухується безмірно, але лише мала частина цих спогадів займає свідомість у будь-який окремо взятий момент. До спогадів постійно звертаються его і суперего, складаючи психічні конгломерати. Вони тимчасово пожвавлюються в кожен окремий момент, активуючи певну групу нейронів. Проте сукупність можливих думок, як прихованих, так і стійких, може існувати лише у стані спокою переважної більшості нейронної популяції. Сукупність думок - продукт не тільки всіх спогадів, набутих протягом життя, але і всіх їх можливих поєднань. Саме цей океан ментальних уявлень Фрейд і назвав несвідомим, визначивши сни як найпряміший шлях до нього.

Метод психоаналізу був заснований на принципі уважного слухання пацієнта, якому пропонувалося вільно говорити про себе, згадувати сни та асоціювати ідеї. Метою було складання карти прихованих спогадів, яка дозволяла підібрати ключі до розгадки походження травм та різних невротичних розладів. Фрейд стверджував, що ці травми зазвичай мають сексуальний характер і пов'язані з відштовхуючими спогадами, набутими в дитинстві, — чи то домагання, чи відлуння суперечливих стосунків між батьками та дітьми. Конфлікт між ід та суперего породжує патологічні симптоми. У процесі аналізу его дізнається про травму, і це відкриває можливість її подолання, умиротворення, приборкання — зцілення.

Лежачи на зручній кушетці у знаменитому кабінеті на Берггассі, 19 у Відні, пацієнти доктора Фрейда, можливо, не усвідомлювали, що причетні до відкриття нового методу лікування психічних проблем у Європі. Практика звернення до себе і вільного висловлювання, розповіді про своє життя вголос, природна багатьом культурам, в патріархальній Австро-Угорської імперії ХІХ століття жорстоко придушувалася. Натомість вона взяла штурмом світ у ХХ столітті. Відкриття «вікна в душу» стало великою науковою та суспільною подією.

Пацієнти Фрейда не могли припустити, що їх улюблений аналітик, який мав, як їм здавалося, значний науковий авторитет, незабаром буде засуджений науковим співтовариством і підданий остракізму. З самого початку Фрейд зіткнувся із протидією медичного світу, де на той час домінувала неврологія. Ідея про те, що психічні та фізіологічні симптоми можуть бути результатом простих думок, а не обов'язково ураження мозку, викликала неприйняття з боку неврологів, а спостереження Фрейда про наявність сексуальності навіть у маленьких дітей буквально шокувало наукову громадськість. Критикований — справедливо чи помилково — за особисті та професійні недоліки, піддається нападкам з боку журналістів, учених і моралістів усіх мастей і, нарешті, переслідуваний нацистами як небезпечний єврейінтелектуал, Фрейд поїхав у Лондон у 1938 році і помер через кілька днів після початку Другої світової війни.

У післявоєнний період психоаналіз поширився країнами Нового Світу і набув великого значення в медичних інститутах США, проте згодом майже повністю здав позиції психофармакології. Складність застосування психоаналізу до будь-якого пацієнта, поява препаратів, здатних купірувати психічний зрив без необхідності слухати хворого, схильність прибічників психоаналізу до ізоляції і фрагментації, поруч із ідеологічним переслідуванням і нетерпимістю, зрештою перекреслили внесок Фрейда у медичну науку. Так, впливовий австрійський філософ Карл Поппер, який вважав науковими лише потенційно спростовані твердження, у 1960-х виніс свій безжальний вердикт: психоаналітичні теорії просто не піддаються перевірці, їх неможливо спростувати. Для Поппера психоаналіз - метафізична гіпотеза, позбавлена емпіричного змісту і, як наслідок, цілком довільна. Для науки ХХ століття Фрейд був у найкращому разі романтиком, а в найгіршому — шарлатаном. Вважалося, що він має таке саме відношення до нейропсихології, як Маркс до фондового ринку, а Дарвін — до неокреаціоністів.

Незважаючи на наукову поразку, у культурі ідеї Фрейда здобули нищівну перемогу. Завдяки психоаналітичній практиці, гуманітарним наукам і мистецтву, його теорія особистості глибоко проникла в західну культуру, і в розмовну мову міцно увійшли такі терміни, як несвідоме, его, витіснення та Едіпів комплекс. Термінологія Юнга такого успіху не мала, хоча ніхто б не здивувався, почувши в розмові про «колективне несвідоме».

Дослідження природи сновидінь, проведене серед студентів у США, Індії та Південній Кореї, показало: більшості близьке твердження про те, що сни виявляють приховані істини та дозволяють звільнитися пригніченим емоціям. Респонденти з трьох країн та всіх охоплених дослідженням наукових галузей обрали психоаналітичну концепцію сновидінь. Інші теорії, вже пов'язані з нейробіологією, залишилися далеко позаду.

Більшість учасників дослідження були студентами факультетів психології чи шанувальниками робіт Фрейда. Виняткове розповсюдження цих ідей сталося всупереч незнанню про них (а може, й через таке незнання). Простота і адаптація ідей Фрейда для масової аудиторії, що здається, перетворила їх на атрибут поп-культури, який легко проник у маси і вкорінився там. Проте спадщину Фрейда досі вперто заперечують експерти з ворогуючих таборів. Відкинуті наукою ХХ століття ідеї Фрейда були майже повністю прийняті поза їхнім власним контекстом. Але якщо фрейдисти усі, тоді ніхто не фрейдист.

З кінця ХХ століття гіпотези Фрейда почали піддавати науковій перевірці, йдучи всупереч медичному істеблішменту. Одним із найбільш яскравих прикладів стала демонстрація виміру діяльності мозку при свідомому придушенні небажаних спогадів. Фрейд описав цю діяльність у своїй новаторській манері. Результати експериментів двох незалежних дослідницьких груп з функціональної магнітно-резонансної томографії (МРТ) було викладено у престижному журналі Science. Вчені працювали під керівництвом американських нейробіологів Джона Габріелі та Марі Баніш. Дослідники показали, що навмисне придушення небажаних спогадів відповідає відключенню двох областей мозку, призначених для обробки спогадів та емоцій, – гіпокампа та мигдалеподібного тіла відповідно. Цікаво, що ця деактивація виявилася пропорційною до активації областей префронтальної кори, задіяних навмисно. Цей факт проливає світло на нейробіологічний механізм, здатний пояснити, як колись свідоме враження може тимчасово зникнути у величезному обсязі несвідомого — не в процесі забування, а в процесі «поховання».

Ідеї, схожі з несвідомим, можна знайти в ряду попередників Фрейда та його учня та суперника Карла Юнга, але саме у них поняття несвідомого зайняло центральне місце. Ще 1948 року австрійський зоолог Конрад Лоренц, засновник етології та лауреат Нобелівської премії з фізіології чи медицини, попереджав про необхідність серйозно ставитися до психоаналізу:

Інша, набагато важливіша галузь психологічних досліджень, що бере початок у медичній психіатрії, залишається на диво ізольованою і розрізненою, хоча вона заслуговує на наукове звання більше, ніж будь-яка інша область психології… Як би ми не відкидали теоретичну конструкцію, вибудовану Зигмундом Фрейдом і Карлом Юнгом, не може бути розбіжностей у тому, що обидва ці фахівці в глибинній психології — спостерігачі, справді обдаровані спостерігачі, які вперше побачили певні факти, невід'ємні, невідчужувані компоненти колективного людського знання.

Королівська дорога до несвідомого

Внесок психоаналізу в розуміння людської особистості ґрунтується на сновидіннях і знаменує собою життєво важливий поворотний момент у їхньому тлумаченні. Припустивши, що він має базуватися на дослідженні суб'єктивного досвіду сновидця, Фрейд визначив спогади про події наяву як скелет, який підтримує сновидіння. Теоретично у Фрейда ці спогади називаються денними залишками. Вони є віссю, навколо якої сплітаються емоції сновидця, генеруючи уявні образи величезної символічної сили.

Дуже докладний аналіз переказів сновидінь у порівнянні з контекстом реальних подій дозволив Фрейду розробити новий метод лікування. Він заснований на тому, що пацієнт сам усвідомлює свої таємні спонукання. Фрейд визначив сновидіння як привілейований канал для дослідження людської психіки, оскільки вони менш схильні до моральної автоцензури, що регулює думки під час неспання. У снах спливають конфлікти з дитинства та сьогодення. Іноді вони вирішуються простим виконанням бажання у фантастичному, умоглядному світі. Там події не обов'язково мають бути сумісні зі світом реальним, у якому людина живе під час неспання.

У крайній точці цього дисонансу між сновидіннями та реальністю Фрейд припустив наявність тісного зв'язку між сновидіннями та психозом. Цю думку розділили психіатри Ейген Блейлер і Еміль Крепелін у вивченні шизофренії.

Після інтенсивного та докладного аналізу переказів сновидінь кількох пацієнтів та своїх власних, Фрейд висунув припущення: характер сновидінь відображає бажання та страхи сновидця. Він створив метод терапії, заснований на суб'єктивній самооцінці, вільних асоціаціях та тлумаченні снів та фантазій, а також на свідомому розпізнаванні пригнічених спогадів, бажань та символічних асоціацій.

Теорія Фрейда, що ігнорується неврологами майже все XIX століття, повернулася в наукові дебати про мозок і розум тільки в 1989 році, коли вперше вдалося ідентифікувати кореляти залишків денного досвіду, що впливають на сновидіння. Що сни пророкують майбутнє, вважали задовго до Фрейда. Але після нього їх почали розглядати як неточне, але значуще відображення минулого. Через 80 років після смерті Фрейда накопичуються докази того, що вірні обидві концепції. Загальна теорія сну та сновидінь формується, просуваючись крок за кроком по звивистій траєкторії. Вона примиряє минуле та майбутнє, щоб пояснити функцію сновидіння як вирішального інструменту для виживання у сьогоденні.

Ця теорія і є основою цієї книги. Щоб уявити її, нам доведеться поміркувати про новаторські експерименти, в ході яких були виявлені фази сну, які називаються повільним і REM-сном (або швидким сном). Нам потрібно буде розшифрувати мозковий механізм, що включає і вимикає розумові функції, тоді як ми навіть не усвідомлюємо, що це відбувається.

Під час повільного сну у мозку генерується лише небагато електричних імпульсів, які забезпечують безладний перебір спогадів. У цьому стані нормальні думки існують за відсутності чуттєвих образів. Швидкий сон, на відміну від повільного, позбавленого світла та форм, характеризується значною стійкою активністю мозку, через що спогади проявляються з великою інтенсивністю. Із них і складаються сни.

Але чи є від снів якась користь? Химерність сновидінь — це просто еволюційна випадковість чи для неї є серйозні причини?

Фрейд визначив наявність у переказах сновидінь прихованих смислів, пов'язаних із суб'єктивним досвідом сновидця. Пливучи проти цієї течії, англійський біолог Френсіс Крік, лауреат Нобелівської премії, який відкрив подвійну спіраль ДНК, разом з шотландським математиком Гремом Мітчисоном заявив у 1983 році, що сни химерні, гіперасоціативні і явно позбавлені сенсу, оскільки виникають через довільну активацію нейронів кори головного мозку. Прірва, що протягом століття відокремлювала нейронні механізми сну від докладного переказу суб'єктивних сновидінь, породила цю антифрейдистську модель. Вона була ізольована від найпростіших спостережень, доступних кожному, хто бачить сни і здатний на елементарний самоаналіз.

Кріку сни видавалися просто випадковим зібранням фрагментів спогадів. Сновидіння виникли внаслідок стирання непотрібних спогадів та звільнення місця для зберігання нових. Іншими словами, сни існують не для запам'ятовування, а для забування. Випадкова активація кори мозку сприяє невблаганній ерозії недавніх спогадів, викликаючи зворотне навчання (чи «розучування»). Воно необхідне для того, щоб система не вичерпала свою здатність формувати спогади. Одним із наслідків цієї теорії був висновок, що зміст сновидінь безглузд по суті — ідея, що рятує сновидця від пошуку будь-якого значущого зв'язку з його сновидіннями. Цей висновок заперечував важливість сновидінь для розуміння людської свідомості.

Ідея Кріку прониклива, але вона не встояла проти факту: той самий сон можна бачити протягом кількох ночей. Жахи, що повторюються - один з найпоширеніших симптомів у людей, які отримали психологічні травми в результаті негативних переживань. У корі мозку знаходиться так багато нейронів і синаптичних зв'язків, що повторення сновидінь, тобто майже ідентичні моделі нейронної активації, неможливо пояснити суто випадковою активацією кори. Іншими словами, сни не могли б повторюватися, якби їхнє походження було цілком випадковим. Необхідність забути - одна з важливих частин сну, але вона не пояснює феномена сновидіння у його сукупності.

Цінні шрами

Кумедний збіг: німецьке слово, що означає сон, Traum - дуже схоже на слово "травма". Щоправда, останнє має зовсім іншу етимологію і грецькою означає «рана». Спогади - це шрами, і їхня активація під час сну у вигляді сновидінь має причину і сенс. Щоб як слід висвітлити функції сновидінь та їх причини, нам доведеться пройти довгий шлях від молекулярної біології, нейрофізіології та медицини до психології, антропології та літератури, не беручи до уваги той факт, що еволюція людини як біологічного виду на останній стадії охоплює всю нашу задокументовану історію.

Будь-яка задовільна теорія сну та сновидінь, по-перше, повинна враховувати не частину, а всі релевантні явища. По-друге, слід розрізняти функції різних стадій сну та сновидінь. По-третє, необхідна правдоподібна розповідь про те, яка генетична та культурна перевага давала кожен із цих станів. Для цього потрібно встановити набір функцій, які підсумовуються та накладаються один на одного і які можна усвідомити лише у хронологічному порядку їх виникнення.

Якщо сформулювати всі понятійні вимоги, то інструмент, що вийшов в результаті, дозволить легко розшифровувати сни. У кінцевій точці маршруту розкриється особливий стан людської свідомості - свідоме сновидіння. Сновидець є в ньому не лише персонажем — головним або другорядним, напівдобровільним актором у внутрішньому щорічному фільмі, а й сценаристом, і продюсером, і режисером видовищного, хоч і особистого блокбастера.

Однак, перш ніж зайнятися такими особливими сновидіннями, необхідно повернути сни, доступні кожному, — ті, що ми бачимо щоночі, але на які звертаємо мало уваги. Наші предки культивували такі сни, як пророцтва, а більшість людей сьогодні їх ігнорують.

Юнг вважав, що передбачувана функція сновидіння — це передчуття у несвідомому майбутніх свідомих досягнень, щось на кшталт попередньої вправи чи нарису, чи заздалегідь складеного плану… Не можна заперечувати появу снів-пророцтв. Було б неправильно називати їх пророчими, тому що, по суті, вони не більш пророчі, ніж медичний діагноз чи прогноз погоди. Вони є просто запобіжною комбінацією ймовірностей, яка може збігатися з реальним розвитком подій, але не обов'язково повинна відповідати ним у всіх подробицях.

Наша мета полягає в тому, щоб глибоко та докладно вивчити, яким чином сон з погляду його основних механізмів «підготовляє сновидця до подій наступного дня». Те, як це відбувається, і є предметом цієї книги — короткої історії людського розуму, сполучною ниткою якої є сни.