Наталія Шевель. Село бідою гомонить
0
Поділитися:
Есе
Село тепер гомонить бідою. Отією підступною, часом не передбачуваною, що очманіло шкірить зуби. Промовляє стогоном щойно виораної ріллі навесні, важким напруженим колосом, що ніби простягає зерно землі й жаданому миру, улітку, щедрим урожаєм, скропленим скупою сльозою, восени.
Мимоволі згадався переддень війни. Такий ніби, як і всі дні. Але якийсь тривожний. Зимовий, короткий. Після нього - незнаний, довгий, який, здавалося, ніколи не закінчиться.
А як було до війни? Як тоді жили, не задумуючись про неї, неочікувану? Згадалися мирні дні, коли були щасливі, бо не знали війни. Часто, на жаль, не розуміли: яке то щастя - жити без війни.
А село гомонить бідою, чекаючи, що принесе новий день.
