Петро Єфименко: життя і спадщина відомого історика та етнографа
Петро Савич Єфименко (1835–1908) – це постать, чия діяльність стала визначною в історії української науки та національного відродження. Його життя, сповнене боротьби з імперськими обмеженнями, засланнями й особистими викликами, є прикладом невтомної відданості українській культурі. Як історик, етнограф і фольклорист Єфименко не лише збирав і зберігав скарби української народної творчості, а й повернув із забуття ключові історичні постаті, як-от Петро Калнишевський, останній кошовий отаман Запорозької Січі. Його співпраця з дружиною Олександрою та спадщина, яку продовжив син Петро Петрович, підкреслюють значення родини Єфименків для української науки. Ця стаття розкриває багатогранність його внеску – від етнографічних експедицій до ідеологічних праць – у контексті складних реалій XIX століття.
Дитинство та формування національної свідомості
Петро Єфименко народився 2 вересня 1835 року на хуторі біля Великого Токмаку (нині м. Токмак) в заможній селянській родині. Його батько, Сава Омелянович, був учасником війни 1812 року, брав участь у битві під Бородіно та поході на Париж 1814 року. Освіта, здобута в армії, дозволила йому стати писарем і згодом – становим приставом у Ногайську (нині Приморськ).
Навчання в сільській школі Великого Токмаку дало йому перші уроки грамоти, а згодом освіта в Сімферополі та Катеринославській гімназії (нині Дніпро) розширила його світогляд. У шостому класі гімназії знайомство з «Кобзарем» Тараса Шевченка стало вирішальним моментом, який пробудив у юнака українську національну свідомість.
Університетські роки: перші кроки в науці
У 1855 році Єфименко вступив на юридичний факультет Харківського університету, де познайомився з професором Амвросієм Метлинським – відомим поетом і етнографом. Метлинський надихнув його на вивчення української етнографії, фольклору та мовознавства. У цей період Єфименко почав брати участь у діяльності Харківсько-Київського таємного товариства (1856–1860), яке виступало за ідеї українського відродження. Однак у 1858 році його виключили з університету через ці зв’язки. Не зламавшись, він продовжив навчання в Московському університеті (1858–1859), де його інтерес до етнографії остаточно сформувався.
У 1859 році, під час експедицій на південь України, він записував казки, приказки та прикмети, які стали основою для його першої праці – «Памятки украинской народной словесности». Через цензурні обмеження на українську мову більшість його робіт публікувалися російською, але їхній зміст залишався глибоко українським.
Випробування засланням: наука в умовах неволі
У 1860 році життя Єфименка зазнало драматичних змін. Його заарештували в Києві за звинуваченням у «українському сепаратизмі» через причетність до Харківсько-Київського таємного товариства. Після ув’язнення в Алєксєєвському равеліні Петропавлівської фортеці його заслали до Пермської, а згодом до Архангельської губернії. Цей період став справжнім випробуванням, але Єфименко використав його для продовження наукової діяльності.
На засланні Єфименко зосередився на вивченні етнографії, фольклору, історії промислів і звичаєвого права народів Північної Росії. Його спостереження вилилися в численні статті, опубліковані в «Черниговском листке» (1861–1863), журналі «Основа» (1862) та «Архангельских губернских ведомостях» (1865–1871). Зокрема праці «О малороссиянах в Оренбургской губернии» (1861) і «По поводу заметки г. Левченка “О русинской терминологии”» (1862) показали його вміння поєднувати локальні дослідження з ширшою картиною української культури. Єфименко також досліджував історію Соловецького монастиря, що привело до його найвизначнішого відкриття – документів про Петра Калнишевського.
Відкриття Петра Калнишевського: відродження історичної правди
Перебуваючи неподалік Соловецького монастиря, Єфименко почув від місцевих жителів згадки про козацького в’язня. Ця інформація спонукала його до ретельних пошуків в архівах Архангельської губернської канцелярії, де він знайшов документи, датовані 11 червня 1776 року, про ув’язнення Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі. У 1875 році в журналі «Русская старина» Єфименко опублікував статтю «Калнишевский, последний кошевой атаман Запорожской Сечи», яка розвінчала міфи про долю отамана (зокрема легенди про його втечу до Туреччини чи переховування на Дону) і пролила світло на його 25-річне ув’язнення в нелюдських умовах монастирських казематів.
Ця праця мала величезне значення для української історіографії. Вона не лише повернула із забуття постать Петра Калнишевського, а й надихнула інших дослідників, зокрема Дмитра Яворницького, який у 1887 році відвідав Соловецькі острови для подальших досліджень. Матеріали Єфименка були використані в «Энциклопедическом словаре Брокгауза и Ефрона» (1895), що підкреслило їхню наукову вагу. Відкриття Єфименка стало символом боротьби за історичну справедливість, відновивши гідність одного з останніх лідерів Запорожжя та підкресливши трагізм козацької долі в умовах імперських репресій.
Громадська діяльність: від статистики до архівів
Після повернення із заслання в 1870 році Єфименко працював секретарем губернських статистичних комітетів у Воронежі та Самарі (1873–1876). У 1877 році він оселився в Чернігові, де брав участь у створенні Чернігівської громадської бібліотеки та працював у земському статистичному бюро. Його зусилля були спрямовані на систематизацію даних про економіку, побут і культуру українців, що стало основою для його наукових праць.
У 1879 році Єфименко переїхав до Харкова, де став ключовою постаттю в науковому та громадському житті. Очолюючи статистичний відділ земської управи та працюючи в Дворянському банку, він паралельно брав активну участь у діяльності Харківського історико-філологічного товариства. Разом із Дмитром Багалієм він організував історичний архів, перевізши з Чернігова цінні документи Малоросійської колегії. Цей архів став основою сучасного Державного архіву Харківської області. Багалій високо цінував внесок Єфименка, називаючи його справжнім українцем, відданим національній справі.
Активна співпраця з часописом «Киевская старина»
Із заснуванням у 1882 році часопису «Киевская старина» Петро Єфименко став одним із його найактивніших авторів. Протягом п’яти років він опублікував понад 30 статей, які охоплювали етнографію, фольклор, історію та статистику України. Серед ключових робіт – «Архив Малороссийской коллегии при Харьковском университете», «Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии (1708–1802)», «Последний писарь Войска Запорожского Глоба» та «Откуда взялись запорожцы: народное предание» (усі – 1882). У 1883 році він опублікував статті «Шпитали в Малороссии» та «Упыри (Из истории народных верований)», а в 1884 році – «Могилы гетманцев в Лебедине». Ці праці вирізнялися глибиною аналізу та увагою до деталей.
Тематична різноманітність і значення
Статті Єфименка в «Киевской старине» охоплювали широкий спектр тем: від історії козацтва до народних вірувань і економічного життя. Наприклад, у статті «Упыри» він досліджував народні уявлення про надприродне, а в «Экономические заметки и материалы» (1888) аналізував господарські аспекти життя українців. Його роботи протистояли русифікаторським тенденціям, підкреслюючи самобутність української культури. Єфименко також брав участь у редагуванні «Харківського календаря» (1884–1887), що зміцнило його репутацію як провідного дослідника. Часопис став для нього трибуною, через яку він популяризував українську історію та культуру в умовах цензурних обмежень.
Ідейна спадщина: українське народництво
У 1906 році, попри тяжку хворобу, яка обмежувала його фізичні можливості, Петро Єфименко під псевдонімом Петро Одинець опублікував у журналі «Киевская старина» ґрунтовну статтю «К вопросу об украинском народничестве». У цій роботі він розкрив унікальний характер українського народництва, визначаючи його як націоналістичний рух, що мав на меті не лише соціальні, а й культурні та національні трансформації. Єфименко різко критикував марксистське трактування народництва, яке зводило цей рух до суто економічних аспектів, ігноруючи його національну складову. Натомість він наголошував, що українське народництво є глибоко патріотичним явищем, яке прагне відродження української ідентичності.
У статті Єфименко сформулював основні завдання українських народників, які він вважав пріоритетними для націонал-демократії. Серед них – розвиток української національної самосвідомості, зміцнення національно-культурних традицій і утвердження української мови як основи духовного життя нації. Він підкреслював, що народництво має бути не лише рухом за соціальну справедливість, а й силою, яка об’єднує українців навколо ідеї національного відродження. Єфименко закликав до всебічного вивчення та популяризації народництва, яка б поєднувала любов до Батьківщини з прагненням до матеріального і духовного добробуту.
Контекст епохи: виклики та боротьба
Петро Єфименко працював у часи, коли українська культура зазнавала жорстких обмежень. Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) забороняли публікації українською мовою, що змушувало Єфименка писати російською. Проте його праці залишалися глибоко українськими за духом, протистоячи русифікаторським тенденціям. Його діяльність у «Киевской старине» та інших виданнях стала формою опору імперській політиці.
Єфименко був частиною ширшого руху українського відродження, до якого входили такі діячі, як Дмитро Багалій, Дмитро Яворницький і Михайло Грушевський. Його ідеї про національну самосвідомість і добробут нації перегукувалися з поглядами інших народників, які бачили майбутнє України в розвитку її культури та мови. Його внесок у створення архівів і популяризацію української історії заклав підґрунтя для подальшого розвитку української науки.
Заслуги та визнання
Петро Єфименко залишив значний слід у кількох галузях науки. Його праця «Сборник малороссийских заклинаний» (1874) стала однією з найкращих збірок українського фольклору. Він розробив наукові програми для вивчення народних вірувань, общинного землеволодіння, селянського господарювання та звичаєвого права, які використовувалися Російським географічним товариством. Його статті в «Киевской старине» та інших виданнях заклали підґрунтя для систематичного дослідження української культури. Особливо цінними були його етнографічні розвідки, які передбачали комплексний підхід до збору матеріалів про побут і традиції українців.
За свої заслуги Петро Єфименко був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства (1869), а також членом Юридичного товариства при Київському університеті, Історичного товариства імені Нестора-Літописця та Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії. Російське географічне товариство нагородило його срібною та малою золотою медалями за внесок у дослідження етнографії та статистики. Ці відзнаки підкреслили його значення як ученого, чия діяльність виходила за межі України.
Сімейна співпраця: роль дружини Олександри Єфименко
Під час заслання в місті Холмогори (нині село Архангельської області, РФ) Петро Єфименко познайомився з Олександрою Яківною Ставровською, талановитою вчителькою, яка поділяла його інтерес до науки та української культури. Їхнє знайомство швидко переросло в міцний шлюб, який став не лише особистим, а й професійним союзом. Олександра стала не тільки підтримкою для Петра в умовах заслання, а й активною учасницею його етнографічних досліджень. Разом вони збирали матеріали про звичаї, вірування та побут народів Північної Росії, що лягло в основу багатьох публікацій Єфименка. Ця співпраця заклала підґрунтя для їхньої подальшої спільної роботи, яка мала значний вплив на українську науку.
Починаючи з 1887 року, Петро Єфименко зіткнувся з серйозною хворобою, яка призвела до часткової непрацездатності рук і значно обмежила його наукову активність. У цей період Олександра Яківна взяла на себе роль не лише дружини, а й секретаря, записуючи тексти під диктовку чоловіка. Її допомога дозволила йому завершити низку важливих праць, попри фізичні обмеження. Її власна книга «Історія українського народу» (1906) стала кульмінацією їхньої спільної роботи. Ця праця, що охоплювала історію України від найдавніших часів, була розрахована на широкий читацький загал і стала важливим внеском у популяризацію української історії. У 1910 році Харківський університет, за ініціативи Дмитра Багалія, присудив Олександрі Єфименко звання почесного доктора історії, зробивши її першою жінкою в Російській імперії, яка отримала таке визнання.
У 1907 році Олександру Єфименко запросили читати лекції з історії на Вищі Бестужевські жіночі курси в Санкт-Петербурзі. Це стало новим етапом у житті подружжя, адже Петро Савич, попри тяжкий стан здоров’я, переїхав разом із дружиною до столиці імперії. У Санкт-Петербурзі він продовжував боротися з хворобою, але його фізичний стан погіршувався. 7 (20) травня 1908 року Петро Єфименко помер і був похований у царській столиці.
Спадщина сина: Петро Петрович Єфименко
Син Петра Єфименка, Петро Петрович Єфименко (1884–1969), продовжив наукову традицію родини. Будучи учнем відомого антрополога Федора Вовка, він став видатним археологом, спеціалізуючись на дослідженні палеоліту України. У 1945–1955 роках він очолював Інститут археології АН УРСР, а також був почесним членом Королівського антропологічного товариства в Лондоні. Його новаторська методика розкопок палеолітичних стоянок і розробка хронології палеоліту зробили його одним із провідних учених свого часу.
Праці Петра Петровича Єфименка збагатили знання про найдавнішу історію України. Його дослідження палеолітичних стоянок стали основою для розуміння розвитку людських спільнот на українських землях. Його методика, яка передбачала ретельний аналіз шарів і артефактів, стала стандартом для археологічних розкопок. Як і його батько, Петро Петрович поєднував наукову точність із патріотичним духом, що підкреслювало значення родини Єфименків для української науки.
Слід в українській історії
Петро Єфименко – це не лише учений, а й символ незламності духу. Його дослідження повернули із забуття ключові сторінки української історії, зокрема долю Петра Калнишевського, а його праці в «Киевской старине» стали фундаментом для вивчення української культури. Попри арешти, заслання та хворобу, він залишив по собі величезну спадщину. Спільна робота з дружиною Олександрою підкреслила силу їхньої родини як осередку української науки. Ідеї Єфименка про національну самосвідомість і добробут нації залишаються актуальними й сьогодні, надихаючи нові покоління українців. Його життя – це історія боротьби за правду, гідність і любов до Батьківщини, яка продовжує жити в його працях і пам’яті нації.
