Біографія Павла Тичини

Народився Павло Тичина 27 січня 1891 року в с. Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка, вчився спочатку в чернігівській бурсі, згодом у духовній семінарії. Музично обдарований, він з першого класу бурси співав у семінарському, а затим у міському самодіяльному хорі. Молодим поетом і його друзями, серед яких був і майбутній поет В. Елланський (В. Еллан-Блакитний), тепло опікувалася чернігівська інтелігенція — М. Коцюбинський, В. Самійленко, поет і живописець М. Жук. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту, а також підробляв помічником хормейстера в театрі М. Садовського, в конторі газети «Рада». У 1918 р. став членом її редколегії, газета набула нового продовження в «Новій раді» (тут зустрічався з А. Ніковським та С. Єфремовим). У 1923 р. П. Тичина переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у різних сферах громадсько-культурного життя (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства).

Перша книжка віршів «Сонячні кларнети» вийшла навесні 1918 р. і була з ентузіазмом зустрінута критикою. Наступні збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг» (обидві — 1920), «Вітер з України» (1924) висунули поета в перші лави співців нової України разом з В. Елланом та М. Хвильовим, В. Сосюрою і Лесем Курбасом, М. Рильським та А. Петрицьким, багатьма іншими діячами українського національно-культурного «ренесансу» 20-х років.

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз.

Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох голих, як бубон, понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

У роки війни з фашизмом П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Найбільшим здобутком Тичининої поезії воєнних часів стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 р., в найбільш напружені тижні історичної битви на Волзі. Найтрагічніші бутгєві реалії, то зведені до мінімальної конкретики, то піднесені на всесвітню, планетарну площину, пульсують у всій її образній тканині: життя і смерть, скорбота і воля до діяння, гуманістична сила народу — і антилюдяна сутність фашизму, нестерпно важке «сьогодні» — і строгий лад історичних закономірностей...

Численні збірки поета виходили і в повоєнні роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923 р. в журналі «Шляхи мистецтва», № 5, потім праця над поемою продовжувалась у 1923-1934 і 1939-1940 рр., а збирання матеріалів тривало до 50-х років.) Істотно (і не в кращий бік) змінювались протягом цих часів і авторська концепція поеми, трактування головного образу, стрімко розширювалось коло персонажів і сама географія твору — аж до перенесення, скажімо, дії в Лейпциг, де зустрічаються Гете і молодий Радшцев...

«Сковорода» — це велика поетико-драматична панорама, на широчезній площині якої автор прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному, фантастичному. Психологічний реалізм і мальовнича зображувальність перших розділів дедалі частіше змінюються буянням умовних форм — алегорії, гротеску, прийомів театру масок, пародіюванням форм бароко і рококо, причому все це подано в примхливих переплетіннях з найвищим ступенем стилістичної напруженості.

З 1929 р. поет — дійсний член Академії наук України. В галузі історії літератури і критики залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Павло Тичина помер 16 вересня 1967 року.

Творчий шлях Павла Тичини

Перші відомі нам вірші початкуючого поета датуються 1906 роком. З 1912 він починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Пише — і з творчим успіхом — кілька оповідань, теж опублікованих у 1913-1914 рр. («Вавилонський полон», «Богословіє» тощо). Перед виходом «Сонячних кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу, «передкларнетну» збірку.

Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька і водночас наче побачена з іншої висоти. А крім того, майже скрізь ніби оточена незримим космічним ореолом, продовжена в нескінченність, що особливо відчутно в циклах «Пастелі» та «Енгармонійне», цих на диво самобутніх витворах Тичининої музи, або ж у вірші «Квітчастий луг».

У «Сонячних кларнетах», як і в наступній поезії П. Тичини, було органічно й геніально розвинуто досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед символізму та імпресіонізму, з оригінально перетвореними цінностями українського фольклору, з традиціями й стилями національного художнього мислення.

П. Тичина в ранній поезії своїй дав неповторний вираз цим новим художнім тенденціям. Ідеться про вступний вірш до його першої книжки, з центрального символу якої і постала її назва. Перед нами — новітній поетичний міф про Космос, точніше, про його верховне начало — всезагальний, всепроникаючий світлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетів — цього пантеїстичного символу світлої субстанції світу. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Сонячні Кларнети», а якщо і є в безмежних далях та глибинах Всесвіту якесь божество, то, в кожному разі, несумісне з авторитарним гнівом, насильством і несвободою. «Навік я взнав, що Ти не гнів, лиш — Сонячні Кларнети!»

Окрім світочутгєвого огрому й філософічності щонайменше врівень інтелектуальної змоги віку книжка, про яку йдеться, за всім своїм духовно-образним ладом являла світлу вість про грядуще національне відродження народу — і тому з таким ентузіазмом була сприйнята суспільством історично переламної доби.

Входження поезії П. Тичини в бурхливе море революційних подій ознаменували три більших за обсягом твори, які, по суті, склали другу й завершальну частину «Сонячних кларнетів». Сповнену пафосу національного відродження (більше того — другого народження нації!) поему «Золотий гомін» автор написав незабаром після того, як Центральна рада й Всеукраїнський військовий з'їзд проголосили в червні 1917 р. відновлення (поки що в формі автономії щодо Росії) державності України. За жанром — це своєрідна ораторія рідкісної ліричної сили (з фрагментами окремих малюнків і сцен у головній частині, що створюють драматично-конфліктний вузол твору). В українській поезії, здається, ще ніколи не було такого натхненно-оригінального поєднання різнорідної образності, в якій нечисленні сучасні реалії виявляються цілком суголосними історичній міфології, символічній фантастиці й навіть проривам у космічну просторінь.

Вперше надрукована восени 1917 р. («Шлях», число 7-8) «Дума про трьох вітрів» мовою фольклорних образів відкривала три основні соціально-політичні сили (точніше, три моральні й політичні начала), які бачились поетові в тодішньому наскрізь розколотому, доведеному до стану киплячої магми суспільстві. Їх досить легко пізнати за іменами-епітетами: перший вітер Лукавий Сніговій-Морозище (який і «говорить по-чужому») — він персоніфікує сили одвертого гноблення й реакції, другий — Безжурний Буровій — анархічну сваволю, розбій і погром і тільки третій з них, Ласкавий Легіт-Теплокрил дає селянам землю, стукаючи в кожне бідне віконечко: «Виходьте, люди, вашого плуга земля дожидається». Демократичні симпатії й сподівання поета цілком очевидні.

Третій твір з Тичининої «національної трилогії» 1917-1918 рр. — цикл «Скорбна мати». Мати Божа, вона ж Україна, і вона ж, можливо, покійна мати поетова, воскрешена силою його уяви, проходить полями країни наодинці зі своєю незмірною скорботою: «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю». Вона не шукає ні правих, ні винних, їй болить національна руїна, руїна матеріальна й духовна, заподіяна братовбивчою війною.

Сумніви й вагання в ставленні до жовтневого перевороту відбились і в невеликій збірці віршів у прозі «Замість сонетів і октав». Вийшла вона 1920 р., незабаром після книжки «Плуг», але є підстави гадати, що більшість її «строф» і «антистроф» створювалася 1918 р. і тільки деякі — в 1919, коли вже складався основний масив віршів «Плугу». «Проза» (насправді — поезія високого гатунку) тут ритмізована, афористична, гранично конденсована у вислові, з великими смисловими «еліпсисами», що створюють джерело додаткової енергії і напруги вірша.

1918 і на початку 1919 р. були написані вірші та цикли «Плуг», «Сійте», «На майдані», «І Бєлий, і Блок...», «На могилі Шевченка», «Сотворіння світу», в яких Тичина сказав рішуче «так» революції, її соціальним й національно-визвольним ідеалам («Плуг», 1920).

Свідомо обраний планетарний і космічний масштаб світобачення приходить до Тичини саме в книжці «Плуг». А в написаній трохи згодом поемі «В космічному оркестрі» поет подав свій, глибоко індивідуальний варіант поширеної тоді романтики революційного «космізму».

Особливо цікаві в «Плузі» суб'єктивно-особистісні цикли «Листи до поета», «Мадонно моя...», «На могилі Шевченка», а також полемічні вірші на літературно-естетичні теми — «Я знаю...», «Один в любов...», «Плюсклим пророкам».

«Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині», — ці авторські визнання можна було б поставити епіграфом до наступної книжки — «Вітер з України» (1924). Це була доба непу, коли, як сподівався поет, починалось державне й національно-культурне відродження України. В особистому розумінні П. Тичина теж був готовий до нових звершень, чому сприяв високий його авторитет, моральний та поетичний, в найширших колах інтелігенції.

Глибока тривога поета за людське майбутнє, якщо воно буде побудоване за догматами, як ми тепер знаємо, казарменого комунізму, відбилась у незакінченій поемі-феєрії «Прометей» (десь 1921-1923 рр.). Можна гадати, що подібні сумніви навідували поета і в наступні роки, але він не завжди зважувався дати їм художнє втілення.

Цикли «Харків», «Вулиця Кузнечна», вірші «Надходить літо» і «Голод» (два полярні за змістом малюнки з життя тогочасного села — ідилія і трагедія...), «Перше травня на Великдень», «Ненависті моєї сило» — це все «соціологічна», а подекуди й філософська лірика про непрохололу від недавніх потрясінь українську дійсність. Лірика здебільшого двобарвна, світлі пасмуги переплітаються з темними, але в основі це все ж лірика надії, утвердження віри у завтрашній день.

Книжка «Вітер з України» позначена неабиякою тематичною строкатістю, але власне особистої, інтимно-психологічної лірики тут майже не було. Тим-то цікавим знаком «відсвіження» його поетичної душі (М. Коцюбинський це називав — «пустити душу під чорний пар») став ліричний Кримський цикл 1925 р. Сенсуалістичний смак до безпосередніх вражень життя, які під його пером можуть набувати філософської значущості, втішаючи водночас зір і слух грою кольорів і тонів, промовляє тут за себе на кожному кроці. Це був один з найвищих — але чи не останній — сплеск Тичининої лірики.

У 30-х роках починається трагічний художній спад Тичининої поезії, основна причина якого полягала в тяжкій духовній скутості поета, у вимушеній конформності його суспільної позиції. Найбільш виразним прикладом може бути збірка «Чернігів» (1931). Після певного злету у воєнний період висока художність не часто навідувала поезію П. Тичини.

Біографія

Твори