05-03-2021 Павло Тичина 468

Роль Павла Тичини у творенні естетичної парадигми соцреалізму. (До проблеми "митець і тоталітаризм")

Павло Тичина. Критика. Роль Павла Тичини у творенні естетичної парадигми соцреалізму. (До проблеми "митець і тоталітаризм")

Олег Баган

Роль Павла Тичини у творенні естетичної парадигми соцреалізму. (До проблеми "митець і тоталітаризм")

Проблема сприйняття та інтерпретації ранньої лірики Павла Тичини є однією з найконтроверсійніших в україн­ському літературознавстві: вона концентрує в собі найвищі захо­плення таких дослідників, як Г. Клочек (книга «"Душа моя сонця намріяла...": Поетика "Сонячних кларнетів" П. Тичини». - Київ, 1983) і С. Тельнюк (книга «Молодий я, мододий...» - Київ, 1990), або глибокі критичні оцінки таких оригінальних інтерпретаторів, як Г. Костельник (книга «Ламання душ». - Львів, 1923) чи В. Стус («Фе­номен доби». - Київ, 1993). З одного боку, ця проблема пов'язана з однозначно захопливим ставленням до естетики модернізму, яку П. Тичина чудово реалізував у своїй ранній ліриці, з одночасним байдужим ставленням до ідеологій того ж модернізму, який ніс у собі цілу низку раціоналістичних концептів, як-от прогресизм, ате­їзм, антитрадиціоналізм, які конфліктували з навіюваними тим са­мим модернізмом уявленнями про літературу як про «величну гар­монію», «органічність естетичних переживань», «вічну красу» і т. ін. Тобто ті дослідники, які оспівували геній П. Тичини, відмовлялися аналізувати глибини його світогляду. З іншого боку, йдучи за до­мінантними схемами, більшість українських учених, які досліджу­вали літературу 1920-1930-х рр., відмовлялися бачити зародки ідей соцреалізму в ранній ліриці П. Тичини, переносячи весь «тягар» ла­мання письменника у період кінця 1920-х - початку 1930-х рр., коли, справді, відбулися страшні погроми в літературі з боку влади і в на­сильницький спосіб усю літературу спрямували до соцреалізму як «єдиноправильного» і «єдиноможливого» творчого методу (завер­шенням став 1934-й - рік створення всесоюзної Спілки письменни­ків). Однак такий ракурс бачення проблеми позбавляв можливос­тей простеження складного процесу зародження і формування теорії соціалістичного реалізму як одного з типів культурного масовізму.

Отже, завданням нашої студії є вивчення первинних художніх та ідейних імпульсів до соцреалізму у творчості провідного пись­менника радянської доби. Така постановка наукової проблеми пе­редбачає системний аналіз головних ідеологем у його ліриці і розв'язання питання впливу на українську культурну та національ­ну свідомість лівих ідей.

Як теоретичний засновок щодо питання тлумачення соцреалізму і масовізму в мистецтві поставимо кілька тез. По-перше, треба наголосити, що в сучасному українському літературознавстві існу­ють доволі велика плутанина, неясність і неправильність у темі визначення джерел соцреалізму. Наприклад, у навчально-методич­ному посібнику В. Пахаренка «Основи теорії літератури», схваленому Міністерством освіти і науки України, є гака (переконана) думка: «Маємо підстави твердити, що соцреалізм - це також течія модернізму, щоправда, вельми специфічна, як, утім, і характерна.

Насамперед нагадаємо, що однією з найвизначальніших рис модерністського світогляду є волюнтаризм. Ідеологією, заснованою на волюнтаризмі, став насамперед марксизм (згодом... - фа­шизм)... За Марксом, людина своєю активністю, втіленою волею може знищити цей примарний світ економічного детермінізму і побудувати рай на землі» [5, с. 255]. І далі: «...сутністю він (соцреа­лізм. - О. Б.) - найрадикальніший вид романтики, що виростає з волюнтаристського світорозуміння, це вже течія модернізму» [5, с. 256]. І тут само В. Пахаренко називає поетику народницького ре­алізму основним джерелом соцреалізму [5, с. 256]. У цій короткій тезі одразу кілька помилок: 1) марксизм як філософська течія був породжений не ірраціоналістичним волюнтаризмом (воля - це аб­солютна емотивно-психологічна, ірраціональна категорія, а не ра­ціональна), а якраз навпаки - традицією європейського раціона­лізму, власне, В. Пахаренко чомусь цілком не вказує на марксизм як на ідеологічне джерело соцреалізму, що є абсолютним нонсен­сом і водночас, з морального боку, підступним інтелектуалістським вивертом з метою приховання справжніх натхненників культурно­го злочину, ким були носії лівої, комуністичної ідеології; 2) другим і найважливішим джерелом марксизму був філософський матері­алізм, про який В. Пахаренко також забуває сказати; 3) модернізм зі своїми засадами інтуїтивізму, історизму, візіонерства, міфотвор­чості, аміметичності, естетизму, аристократизму тощо ніяк не міг бути поштовхом до пролетарського, наскрізь спланованого (про­думаного), агітаційного мистецтва соцреалізму, мабуть, таким поштовхом були течії авангардизму в літературі, про що й треба було сказати; 4) українське народництво з його традиціоналізмом, духо­вними інтенціями, класичною поетикою ніяк не було «матрицею» для соцреалізму, хіба що підрядно окремі його естетичні елементи були використані ним, на що правильно вказує В. Пахаренко; голо­вне ж ідеолого-естетичне джерело соцреалізму - в теоретичних працях російських революційних соціалістів, про що цілком слуш­но завжди зазначала радянська наука - в ідеях В. Бєлінського, Н. Добролюбова, Н. Чернишевського (найбільше!), Д. Пісарєва, Г. Плєханова, А. Луначарського та ін.; 5) цілком випущено з уваги, що соцреалізм був результатом усієї лівої філософії Заходу з її край­нім скептицизмом (це дало підстави проголосити «злом» усі кла­сичні традиції в культурі), з її практицизмом (це дало підстави розглядати літературу як засіб тільки і мріяти про матеріальну ко­ристь), з її прогресизмом та утопійністю (саме во ім'я «майбутньо­го раю» комуністи убивали і принижували, експлуатували інших), з її ідеями космополітизму, класової солідарності і революційної необхідності; 6) В. Пахаренко, йдучи за деякими західними культу­рологічними теоріями, переважно теоріями з ліво-марксистськими основами, не розрізняє понять «модернізм» і «авангардизм», зли­ваючи їх воєдино, і це, закономірно, приводить його тези до ало­гічності, туманності, бо ж очевидно, що в модернізмі струменіли одночасно ідеалістичні, трансцендентні світобачення і світобачен­ня прогресистські, раціоналістичні, які її породили авангардизм; огульне покладання відповідальності за примітивний соцреалізм на модерністську культуру приведе нас до безглуздого висновку, що «батьками» соцреалізму в Україні були, наприклад, яскрава волюнтаристка Леся Українка чи самобутній традиціоналіст та мета­фізик Василь Пачовський.

По-друге, варто виокремити в окрему наукову проблему тему зародження і розвитку авангардистського лівого мистецтва у світі й Україні. Зокрема мають бути чітко визначені й проаналізовані його інтелектуальні принципи, які ми вже назвали вище. Для при­кладу наведемо думки Дмитра Донцова, котрий вже у 1921 р. у політико-культурологічній праці «Підстави нашої політики» зауважив народження нового стилю в радянській культурі - масовізму. При цьому він посилався на публікації в «Пролетарской правде» за 1918-1919 рр., зокрема на тези зі статей відомого марк­систського теоретика А. Боґданова. Д. Донцов писав: «Метою літе­ратури є знищити всякий індивідуалізм у штуці (мистецтві. - О. Б.), настрій у творчості, змінюючи індивідуальну творчість масовою, гуртовою. Маса, за Керженцевим ("Пролетарская культура", XI, ч. 5), має спільно виробляти сюжет, характери, персонажі, акцію їхню, навіть фабулу» [3, с. 47]. Тут і далі Д. Донцов уловив демоніч­ну, руйнівну спрямованість теорії пролетарського масовізму, яка доводила художню творчість до цинічної профанації, до абсолют­но аестетичного, брутального знущання над ідеалами духовного, сакрального, високого і вишукано-мистецького в новій радянській літературі. Далі за текстом він наводив тему Христа «в белом венчике из роз» із вульгарно-абсурдної, поеми А. Блока «Дванадцять» і дивувався її бісівській силі несмаку та кощунства.

По-третє, варто все-таки перенести значну вагу аналізу джерел соцреалізму із 1930-х років, коли його теорія отримала завершен­ня, у 1917-1922 рр., коли його ідеї міцно увійшли у свідомість ново­го покоління письменників, разом із кулями в мозок мільйонів їхніх сучасників. Тут слід згадати недавню студію О. Сінченка «Трансформація пролетарської літератури в умовах соцреалізму» [6], в якій докладно проаналізовано ранню теорію масовізму в СРСР на прикладах статей А. Боґданова, І. Кулика, В. Еллана-Блакитного, Ю. Меженка. Власне, ми підтримуємо вченого у тезі, що радянський масовізм був естетичною теорією і практикою примусового зведення літератури до художніх форм агітаційного, про­пагандистського, суворо ідеологізованого, естетично односпрямованого, одноплощинного, псевдонародного (бо доступного до вульгарності) мистецтва. Тож, на нашу думку, варто послідовно увести в сучасну науку поняття «масовізм» у іншому значенні, ніж поняття «масова література», з акцентом, що ця теорія не була притаманна лише письменникам з групи «Плуг» у 1920-ті рр. (іде­олог С. Пилипенко), а виражала глибші інтенції всієї радянської лівої літератури.

Наголосимо на важливості стратегічного бачення російського вченого Б. Ґройса у статті з промовистою назвою: «Рождение социалистического реализма из духа русского авангарда» [2]. Цю тезу розширює Анна Біла в дослідженні про український авангард [1]. Дослідниця з посиланням на думки Д. Затонського чітко роз­різняє модерністську й авангардистську естетичні свідомості, про­тиставляє їх як явища «художнє» і «соціальне», реформаторське і деструктивне, помірковано критичне і абсолютно новаторське, ре­волюційне, індивідуалістське і масовістське, націлене на тотальну, «апокаліптичну», перебудову світу [1, с. 33-34].

У своєму цілісному дослідженні «Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації» [8] Валенти­на Хархун усе-таки не відважується заглянути в ідейні, філософські підвалини соцреалізму, як на наш погляд, замало аналізує радян­ську теоретичну публіцистику на літературні теми 1918-1922 рр., коли сформувалися головні концепти соцреалізму. Однак учена чітко констатує: «Частина з названих чинників (максималізм, утопійність, поєднання протиріч, посилений реалізм, орієнтація на держзамовлення і масовість. - О. Б.) - ще більше увиразнює суто "російське" походження соцреалізму й актуалізує проблему куль­турного колоніалізму, пов'язану зі входженням в простір інонаціональних літератур, зокрема української, в зону соцреалізму, їхньою участю у розбудові його канону. Соцреалізм був механізмом куль­турного колоніалізму, чітко позиціонуючи національні культури як маргінальні в контексті сконструйованого феномена "радянська література"» [8, с. 61].

Першим, хто відважився на критику ранньої творчості П. Тичи­ни, коли ще довкола лунав хор славословій на її адресу, був галиць­кий літературний критик і водночас визначний богослов та мисли­тель Гавриїл Костельник (1886-1948). У книзі «Ламання душ» (Львів, 1923) він вмістив статтю про П. Тичину, в якій критично оцінив його антитрадиціоналізм, атеїзм, раціоналізм, естетизм, безідей­ність, точніше, деструктивну ідейність, спричинену хаотичним світоглядом, прогресистсько-гуманістичними переконаннями (не християнськими в суті!). Викриваючи нігілістичне, анархічне мис­лення, стилістичний маньєризм поета, Г. Костельник точно вловив, що «своїм світоглядом Тичина так подібний до Винниченка, як крапля до краплі... Крім того одного, що Винниченко любується в гидоті, а Тичина - в "мелодіях хмар, озер та вітру", їх життєва орі­єнтація одна й та сама: вони атеїсти-натуралісти, революціонери, соціалісти...» [4, с. 110]. Тобто Г. Костельник першим наголосив, що революційний деструктивізм та нігілізм в дусі європейського і особливо російського авангарду був органічним, а не лише накину­тим для П. Тичини.

Власне, від цієї думки про форму лівого, раціоналістичного сві­тогляду П. Тичини ми й відштовхуватимемося у своєму екскурсі. Засадничими для нас будуть такі тези:

а) П. Тичина цілком некритично сприйняв ідейно-естетичні віян­ня модернізму, особливо його ліво-раціоналістичну (авангар­дистську) лінію;

б) за світоглядом поет був гуманістом і агностиком, прогресистом і пацифістом, що визначило його симпатії до усіх форм соціа­лізму;

в) патріотичні почуття зовсім не суперечили його лівим переко­нанням;

г) естетизм у світовідчуттях превалював у нього над духовним сприйняттям та інтерпретуванням буття, що зумовлювалося й певною формою хаотичності у світогляді;

г) інтуїтивно схоплюючи драматизм життя вельми точно, пись­менник при цьому не вловлював історичних, націософських причин і законів суспільних подій.

Логічно, що посилення большевизму на просторі колишньої Російської імперії ще до його політичної перемоги П. Тичина сприйняв як знак доби, як поступальний рух глобального револю­ціонізму: «Будьте безумні - не зимні. / Нові, по нові Марсельєзи! / Направо, наліво мечі - / Ставте дієзи в ключі!» (зб. «Плуг» [7, с. 69]; вірш написаний у 1919 р.). І далі: «Вдарив революціонер - / захи­тався світ...» [7, с. 72] (1918 р.); ось картина сотворення світу з однойменного вірша: «Спервовіку не було нічого - / тільки сила, / рух. / Спервовіку замість Бога / огняні крила [7, с. 81]; «Пустили бідних на поталу / займанщині і капіталу. / Самі ж на троні як царі... / Гукну­ли бідні: ближні й дальні! / Не телеграми привітальні, / а кулю в лоба глитаям» [7, с. 83] (1918 р.). Усе це красномовні зразки революційно-класового світогляду ще до утвердження комуністич­ної влади в Україні.

А ось поетова історіософія: «Минув як сон блаженний час / і го­тики й бароко, / Іде чутунний ренесанс, / байдуже мружить око. / Нам все одно, чи Бог, чи чорт. - / обидва генерали!» [7, с. 93]. У «Ре­волюційному гімні» (1919 р.), що з'явився поза збірками, рефре­ном звучить: «Із раба зроби брата - / гасло пролетаріате! / Розкува­ти невільний світ - наш єдиний заповіт!» [7, с. 301.]. Або ось такий шедевр матеріалістичного світогляду: «Паразит для паразита / ви­давав закони: / нам - народний піт і праця, / їм, скотам, - ікони. / Від бунтів, од революцій / добреє лікарство - ладани, церкви, лам­пади / і небесне царство» [7, с. 303]. Це з вірша з умовною назвою «Із Бабефа», точно не датованого: 1919-1920 рр. Загалом у ліриці 1918-1920 рр. у П. Тичини інтенсифікуються образи мечів, списів, шабель, безупинного вітру, смертей, загалом жорстокості. Поет тонко і точно вловлював тенденцію доби.

Коли об'єднані українсько-польські війська після взяття Києва у 1920 р. все-таки відступили з України під тиском большевиків, П. Тичина вже не приховував своєї вірнопідданської злоби: «Для всіх поляків мов пароль смердить латина і король. / Для всіх? - О ні, підніметься і там. / Знайдуть на світі спільну мову - / і по орлам, і по орлам, / по латинам, / по коронам! А поки що... / Набий руш­ницю!..» [7, с. 304].

У збірці «Плуг» прогресистські ідеї пульсують жваво: «Гукнем же в світ про наші болі! / Щоб од планети й до зорі - / почули скрізь пролетарі, за що ми б'ємся тут у полі!» [7, с. 96]. «Так годі спать! виходьте на дорогу! / Людині гімн, Людині, а не Богу! / Май­бутньому всю душу - славний дар!» [7, с. 99].

У третьому вірші із циклу «На могилі Шевченка» (1918 р.) П. Ти­чина майже з побожністю пише: «І хтось промовив: / чекайте, / отут живе ж десь Винниченко» [7, с. 79]. Поет наче перекладає міс­ток віри і поклоління від Шевченка до Винниченка і цим стверджує якісно нову, відмінну парадигму національного служіння у Слові. Від людини з героїко-традиціоналістським, волюнтаристським сві­тоглядом, з твердим інтерактивом нації до людини із цілковито раціоналістично-матеріалістичним, скептико-релятивістським сві­тоглядом, виразно космополітичного устремління. Коло ціннісної переорієнтації завершилося.

Якщо у збірці «Плуг» ще тремтять символістські та неороман­тичні стильові образи, то у збірці «Замість сонетів і октав» (1920) П. Тичина являється у футуристично-експресіоністській стилісти­ці. Домінантний колір - червоний - колір революції: «На культу­рах усього світу майові губки поросли» [7, с. 109]. І водночас: «Звір звіра їсть». - «Жорстокий естетизме!» [7, с. 111]. Цілком зникає культ краси, який так по-панівному охоплював лірику автора до 1918 р. Тематика віршів якась понура, навіть абсурдальна, сповне­на розгубленості, хаотичних поривів думки і настрою. З усього ви­дно: поет ламається остаточно. Тепер він починає мислити не об­разами, а публіцистичними тезами (як це буде згодом нормою в усьому соцреалізмі), аж до простодушної декларативності та агіта­ційності: «приставайте до партії, де на людину дивляться / як на скарб світовий...» [7, с. 120], аж до сакраментально-інтимного: «Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи?» [7, с. 131].

У приземленій прозовості, понурих образах, психологічному ста­ні цілковитої спустошеності, в рефлективних стрибках думки, яка хоче штучно пробудити революційний оптимізм, вкинути в нову сві­домість соціуму якісь наукологічні гасла, якісь спорадичні класово-соціалістичні ідеологеми, важко впізнати Тичину - автора «Золотого гомону» чи «Ой що в Софійському заграли громи...» Тож варто, на нашу думку, все-таки розмежовувати Тичину періоду «Сонячних кларне­тів» і періоду поступової еволюції до соцреалізму, а не об'єднувати всю ранню лірику до 1928 р. в один модерністський період.

Збірка «В космічному оркестрі» (1921) є етапним явищем в укра­їнській літературі, вона означила собою початок сприйняття не лиш фрагментами, а цілісно світовідчуття матеріалізму. У ній П. Тичина явив майже завершену парадигму головних ідеологам большевизму-марксизму, які надалі визначали тенденційність української літера­тури доби соцреалізму. І засади українського народництва, реалізму йому тут були ні до чого. В основному поет спирався на ліві, авангар­дистські форми мислення і переосмислення світу.

В усіх десяти віршах збірки звучать концептуальні ідеологічні тези з утвердження марксизму. Уже на самому початку збірки П. Тичина обгрунтовує субстанційну сутність у бутті людини мате­рії. Він малює космічну картину Всесвіту як гігантський згусток мі­ріад атомів [7, с. 136-137].

У наступній поезії вибудовується філософська теза про науко­вий прогрес: «Я дух, дух вічності, матерії, Я мускули недосвітні. / Я часу дух, дух міри і простору, дух чина. / Біжать річки аеролітні / Од одного мого весла...» [7, с. 139]. Науковість у світомисленні - це головна теза марксизму.

Третій вірш збірки малює картину революційного прориву, гло­бального перевороту в бутті людства; це головний закон оновлення і розвитку. Поет стає екстатичним у своєму виборі й вірі: «...Черво­ний крик, кривавий крик, / Червоних сонць протуберанці! / Нема нам смутку, суму - гніту, / Чужий системам егоїзм. / Там кожен зна свою орбіту, / Закон, закон-соціалізм» [7, с. 140].

Далі картина світу стає похмурішою, песимістичною. Світ у візіях поета занурюється у «хмари дурману і брехні», у хаос і неспра­ведливість та насильство [7, с. 142], однак усе це підказує одне: стверднути у жорстокості - чисто большевицька теза.

Наступна поезія збірки дуже точно і яскраво передає головний настрій усього європейського авангардизму - космополітизм. Віді­рвати людину від її тисячолітніх прив'язань, надихнути беззмістов­ним поривом: «Поети, у космос ведіть!» [7, с. 143]. Це класика лі­вацького мислення.

Автор весь у пафосі революційної нетерпимості: «Народи йдуть, червоно мають: / Свободі путь! / І кров'ю землю напояють, / і знову у землю тліть ідуть. / Але на зміну їм - у муці / другі встають під дзенькіт куль, / що двинуть сили революцій / в новий октябрь, новий іюль» [7, с. 145]. No comments.

П. Тичина шукає моральне виправдання революційному теро­рові, не знаходить, але вперто доводить: «О помсти, помсти. Кров за кров. / Кого карать? Сонце, що в артерії землі пригоршні вогню сипле? / Землю, що без гною не годна робить? - / Не перший в нас Христос; не останній Робесп'єр, / а кров завжди, у різній дозі...» [7, с. 145].

Черговий, восьмий, вірш подає картину «страшного суду» у глобальних вимірах, який покарає всіх, хто проти свободолюбного людства (абстрактно гуманістична теза). Поет нагнітає тему пом­сти, містифікує її, ділить світ на чорне і біле. У такий спосіб у ра­дянському суспільстві утверджувалася думка про фатальну вину всіх, хто не з марксистами-большевиками.

У наступній поезії автор виводить образ узагальненого місцевого робітника, своєрідний українсько-російський симбіоз, і протистав­ляє його абстрактній «Європі», яка нібито глузує з голоду в СРСР. У такий спосіб П. Тичина реактуалізував давню зловорожу ідеологему російських імперіалістів і шовіністів ще із слов'янофільської тра­диції, яку успішно взяли на озброєння большевики, про відвічне розходження і взаємоненависть Заходу і Росії. Того самого 1921 року, у книзі «Підстави нашої політики» Д. Донцов концептуально дово­див (і подібні думки він висловлював ще до Першої світової війни), що найбільше перемога Москви над Україною була здійснена у сфе­рі духу, ментальності, коли Москва через масове і глибоке утвер­дження своїх ідеологем в українській свідомості змусила українців дивитися на світ крізь призму її імперських окулярів, змусила знена­видіти Європу як культурно-цивілізаційний комплекс. І український поет-гуманіст їй у цьому допомагав [7, с. 150].

У заключній поезії збірки П. Тичина проклинає українських патріотів, котрі опинилися за кордоном, як «недоносків» і цілком брехливо звинувачує їх за розпалювання братовбивчої війни: «Нащо ви темних піддурили і сліпих? / Нащо ви брата проти брата підняли?» [7, с. 151]. Тобто боротьба за незалежність України стала для поета підступом, брехнею, непотрібом. Тут зауважимо, що саме П. Тичина перший в українській літературі уводить у художнє письмо вульгарні, образливі слова і цілі фрази щодо політичних опонентів і таким чином понижує естетичний та моральний рівень національної літератури, спрямовуючи її до потоків бруду, які масштабно вихлюпнулися тоді в російській літературі з її тради­ційним натуралізмом і потягом до вульгарщини. Тут же він перед­бачає настання «Інтер-Республіки» [7, с. 152] - світового об'єднання комуністів, яке заперечує всі національні традиції, як «забобони» [7, с. 151]. Автор дає справжній стилістичний зразок соцреалізму ще до агресивної сталінської доби його розвитку: «Сконайте, здо­хніть у пивних, / щоб ваші кості перетрухли й поцвіли» [7, с. 151]; «...од вас нестерпним трупом пахне...» [7, с. 151].

Отже, проведений аналіз творчості П. Тичини періоду 1918— 1921 рр. дає підстави зробити такі висновки:

  • уже збірка «Сонячні кларнети» (1918) потверджує сформова­ний ліво-гуманістичний, раціоналістично-прогресистський тип світогляду у П. Тичини, що зумовлювало його симпатії до екс­периментів та інтенцій соціалізму;
  • з посиленням радикальних і большевицьких тенденцій у Рево­люції П. Тичина відразу, у 1918 р., зорієнтувався на масовістсько-авангардистські стереотипи творчості, що поступово, крок за кроком, відобразили його збірки «Плуг» (1920), «Замість соне­тів і октав» (1920) і «В космічному оркестрі» (1921);
  • розростання теорії і практики соцреалізму в українській літе­ратурі і культурі було зумовлено не внутрішніми її інтенціями, а надзвичайним та агресивним поширенням ідєологем тради­ційного російського революційного соціалізму, починаючи від естетичних концептів В. Бєлінського, Н. Чернишевського, Д. Пісарєва та ін. і закінчуючи марксистськими теоретиками типу Г. Плєханова, А. Луначарського, А. Боґданова та ін.; спробу ж перенести вагу відповідальності за соцреалізм на українське народництво треба розцінювати як форму підміни ролей жертви і ката;
  • П. Тичина зробив свій рішучий крок у бік большевизму і соцре­алізму не під тиском жорстокої влади, як це було вже у 1930-ті рр., а лише з бажання й надалі залишатися «передовим» і популярним письменником, до чого його штовхав ліво-прогресистський світогляд, адже поет міг або просто мовчати, як, наприклад, В. Свідзинський, або творити в річищі опози­ційних літературних середовищ («Ланка», неокласики, ВАПЛІТЕ та ін.);
  • творчість П. Тичини раннього періоду (до 1922 р.) несе в собі, поряд із глибокими струменями національних світопереживань, естетичні імпульси до примітивного масовізму, деструкції, художнього безсмаку, до витворення ментального комплексу новіт­нього малоросійства, що й зумовило невдовзі в літературі й куль­турі широку пропаганду з ідеєю створення єдиного «радян­ського народу».

Наведені факти й теоретичні тези можуть прислужитися для подальших досліджень світоглядно-ціннісних джерел лівого мис­тецтва загалом і українського соцреалізму зокрема.

Література

  1. Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрям­ки / Анна Біла. - К : Смолоскип, 2006. - 464 с.
  2. Гройс Б. Рождение социалистического реализма из духа русского авангарда / Борис Гроис // Вопросы литературы., - 1992, - No 1. - С. 42-61.
  3. Донцов Д. Підстави нашої політики / Дмитро Донцов // Донцов Д. Ви­брані твори у 10 т. - Дрогобич : ВФ «Відродження», 2013. - Т. 5 : По­літична аналітика (1921-1932).- 330 с.
  4. Костельник Г. Павло Тичина (3 сучасної української лірики) / Гавриїл Костельник // Українська літературознавча думка в Галичині за 150 років. - Львів, 2002. - С. 100-115.
  5. Пахаренко В. Основи теорії літератури / Василь Пахаренко. - К. : Генеза, 2007. - 296 с.
  6. Сінченко О. Трансформація пролетарської літератури в умовах соц­реалізму / Олексій Сінченко // Ідеологічні та естетичні стратегії соц­реалізму : Вип. 1 / відлов. ред. В. Хархун. - К., 2010. - С. 77-88.
  7. Тичина П. Сонячні кларнети: Поезії / Павло Тичина. - К.: Дніпро, 1990. - 400 с.
  8. Хархун В. Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації / Валентина Хархун. - К. : ТОВ «Гідромакс», 2009. - 508 с.

Читати також