24-05-2016 Павло Тичина 8373

«Офіційний» Тичина як ідеологема радянської епохи

Олександр Яровий

Навіть побіжний огляд критичних оцінок тичининської творчості засвідчує: літературознавці стоять часом на різко протилежних позиціях, їх погляди відзначаються такою ж поляризованістю, як сам доробок поета. Виражена неодностайність думок є чи не найліпшим доказам того, що перед нами справді мистецьке явище, талант масштабний і потужний, бо ж сірість, безликість навряд чи становитиме предмет суперечок. Фахівцеві, або просто обізнаному аматорові української поезії може видатися дивним сам цей підхід — кому ж потрібно доводити, то перед ним великий поет? Це аксіома! А проте доводити потрібно, і багатьом. Успішні й найгірші твори Тичини стали для пересічного читача димовою завісою, яка приховала справжні здобутки поета. Учень, ще не знаючи, можливо, жодного поетового рядка, вже підходить до шкільного вивчення творчості Тичини з певним комплексом упередженості Він наперед зневажає й не любить його, бо ця запрограмована зневага передавалася з покоління в покоління. Наведемо цитату, в котрій сконцентрувалася сутність «середньостатистичного» уявлення про Тичину, — не з літературознавчої праці, а з твору слухача підготовчого відділення університету Ф. В усній відповіді він не зміг назвати жодного твору Тичини, але пише: «Найбільше з усієї української літератури мені не подобається Павло Тичина. На мою думку, це людина, яка не мала ніякого хисту до поезії. Його вірші не мають ні рими, ні ритму (за виключенням деяких «партійних»), а подекуди і змісту. Недарма в народі кажуть: «Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину!», «А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші». Народ просто так казати не буде. До того ж, ця людина скорилася долі, партії (на відміну від Симоненка, Стуса та й багатьох інших) і писала вірші на замовлення партії й уряду. І я вважаю, що таку людину не можна назвати справжнім поетом». Ось так — не більше й не менше...

Наведені рядки — це ілюстрація типовості мислення, яка культивувалася роками, підтвердження того, наскільки стійким виявився догматизм уявлення про Тичину. Так, об’єктивно поет справді «розколовся» на гасельника-борзописця і справжнього поета (який у ньому не «вмирав» цілковито, всупереч поширеній думці). А в масовій свідомості той другий, справжній поет не існував! Трагічний парадокс «народного» (чигай — смаково-нерозвиненого) сприйманням. Тичинині вірші «римовані», «про партію» — нецікаві, осоружні; його вишукана й відточена поезія — недосяжна розумінню маси, а отже — така ж «погана», як і партійна лірика. «Народ просто так казати не буде...» У цій, можливо, до кінця й не усвідомленій учнівській фразі, — ціла філософія, що засівалася в людську свідомість десятиліттями. Але що таке «народ»? Міфічність «народу» як поняття на означення чогось інтелектуально однерідного доводив у свій час ще Х. Ортега-і-Гассет. А чи застаріло сьогодні пушкінське «Поэт, не дорожи любовию народной?..» Ясно, що мається на увазі народ не як певна історично-культурна спільнота, а як далека від культури маса — чернь, плебс. Лише радянські «оновлювачі світу» могли дійти маразматичної ідеї пролеткультівства, коли потенційним письменником проголошувалась кожна особа, що заледве вивчилася грамоти. Звісно, Тичина, що синтезував у своїй самобутній творчості передові течії світової поезії, був ніби відгороджений бар'єром від такого «письменства» й «читацтва». А коли почав наближатися до «масового читача» й самопримітивізуватися — досяг ефекту протилежного: віддалився від читача взагалі. Як пише С. Тельнюк стосовно тичининського триптиха «Листи до поета» (1920), «зрозуміла поета тоді... тільки інтелігентка. Селянка... дивиться на нього як на самозванця і каже: «Не так, як у Тараса». Про робітництво вже й не кажу — воно вже й тоді виховувалося у дусі заперечення української мови, літературі взагалі Залишався тонкий шар інтелігенції, яка розуміла, що за титан з’явився на українському видноколі!». Яка доля спітісала ту інтелігенцію в сталінські часи, відома. Отож Тичина залишається, по суті, без читача.

А тепер ще раз звернемось до юного опонента. Згадуючи В. Симоненка, В. Стуса, він вважає, що відшукав Тичининих антиподів. Але той же Стус, що глибоко шанував Тичину, з гіркотою писав у «Феномені доби»: «Двадцяте століття запрагло від митця такого характеру, який здатен вигримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку...». І, цей жорстокий вік вивів камерного, інтимно-ліричного співця на майдани й трибуни. Що ж, культура деспотичних режимів у своїх речових, матеріальних виявах завше тяжіла до помпезності, циклопічної монументальності, а в духовній сфері — до надмірної масовості, «всенародності». Масштабні ілюстрації могутності держави (в архітектурі, живописі, літературі) покликані були в усі часи підкреслити «нічогоневартість» окремої людини, змусити її до благоговіння перед владою, що витворила подібні «дива». Держава — це все, окрема людина — тільки цеглинка в масиві народу. Для уніфікації індивідів, яку активно запроваджував у життя радянський тоталітаризм, потрібний був засіб, що нейтралізував би всіляке інакодумство й узагалі нешаблонне мислення, допоміг привести людський інтелект до «загальнонародного» спільного знаменника.) Таким інструментом «виховання нової людини» стала радянська ідеологія, що виросла в ціле мистецтво задурманювання мільйонів умів.

Нова доба вимагала нових міфів і нових героїв. Крім Олімпу Можновладців, треба було заснувати пантеон напівбогів, відомих діячів у сфері літератури й мистецтва, які слугували основними підвалинами ідеології. Тяжка доля стати в очах народу верховним жерцем «нової» української поезії випала Павлові Тичині.

Чому саме П. Тичина серед багатьох інших українських письменників був обраний владаю для поступового возвеличення, для демонстрації — як вихованця комуністичної ідеї, співця «найгуманнішого суспільства»? Адже ж і комуністом на той час не був, і хитання певні спостерігалися (то формалістські, то символістські), і чітку ідейну позицію не відразу виробив, такий собі м’якотілий інтелігент, абстрактний гуманіст... Невже не було бездоганніших претендентів, що відразу безвідмовно стали б у «червоні лави» письменства? Були. Але влада потребувала значного митця, чиє ім’я вже мало широкий розголос вдома і за рубежем — от, мовляв, які таланти підтримують радянську владу, служать суспільству будованого соціалізму.

Вихід у світ 1918 року «Сонячних кларнетів» став «подією в тодішній українській поезії. Перед читачами і критикою постав поет, який ніби ніколи й не був учнем, початкуючим віршувальником». Тогочасна критична думка особливо наголошувала на небувалій музичності поетового слова, глибині, свіжості образів і їх лаконічно-точному вираженні, на вдалому новаторському синкретизмі фольклорно-традиційних елементів з новітніми здобутками світової літератури, зокрема поезії французького й російського символізму. Визначний польський поет Я. Івашкевич підкреслив «виняткову силу і свіжість» віршів П. Тичини. Увага українських та російських критиків була тим більш закономірною. Літератори української діаспори (зокрема, Є. Маланюк) теж помітили появу небуденного таланту. Редагований Маланюком часопис «Веселка» у 1923 р. назвав Тичину «предтечею», возвістив на Україні появу таланту, співмірного з Шевченком. Отож, владі залишилося тільки «приручити» відомий світові талант, поставити його собі на службу, зробити Стахановим літератури.

Парадоксальний тичинівський злет-падіння почався, в основному, з публікації в «Правде» твору «Партія веде» мовою оригіналу (21 листопада 1933 р.). Це вже було жестом великої «довіри» власть імущих: аякже, вірш не потрібно навіть перекладати на «язык интернациовального общения», його провідна ідея близька й зрозуміла кожній радянській людині без перекладу. Щоправда, в активі поета вже до цього була «партійна» збірка «Чернігів» (1931), але її одверто «насміхаторські», пародійні рифмовки законів діалектики та політичних гасел змусили навіть вірнопідданих критиків віднести книжку до творчих невдач поета.

Тичина мав стати для світу живою ілюстрацією того, ях геніальні ленінські ідеї завойовують серця навіть непартійців. Владі навіть вигідніше було не поспішати з посвяченням поета в сан комуніста. Бо ж — не з партійного обов’язку, а «з веління душі» вихваляє поет успіхи Країни Рад.

І почалася ескалація митця — щабель за щаблем — на найвищі яруси суспільної ієрархії, делегування на високі зібрання, конгреси тощо. В другій половині 30-х років Тичина — директор Інституту літератури АН УРСР, з 1946 р. — народний депутат Верховної Ради СРСР, у 1943-1948 рр. — міністр освіти УРСР, з 1953 по 1959 рр. — голова Верховної Ради УРСР, заступник Голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів та медалей, Герой Соціалістичної Праці. Твори Тичини перекладаються на мови країн соц- і не соцтабору, їх відзначають Державними преміями... Понад третину століття радянська система реалізовувала свій план щодо Тичини. І реалізувала: поет зник, тихо зневажуваний власним народом, а натомість з’явився літературний стахановець, що, як вугілля на-гора, видавав на літературну поверхню словесну сировину...

У молоді роки Тичина писав: «Не чіпайте... моєї Вкраїни: Тільки це ж моя втіха одна!» За що ж не злюбила його Україна, чому ж він залишився в колективній пам’яті народу тільки творцем «барабанної лірики», убого-нудних віршоблоків? С. Тельнюк пише: «Дев’яносто відсотків української людності — це ті, що не люблять творчості Павла Тичини... Ні... дев’яносто дев’ять. А, може, й ще більше». Важко не погодитися з С. Тельнюком стосовно того, що Тичина став символом радпристосуванства, підлабузництва й бездарності в очах народу. Як на нашу думку, дві з головних причин — такі. По-перше — дія викликає рівноцінну протидію. Зрозумілою захисною реакцією на «тиск Тичиною» стала неприязнь до нього. Чим більше влада силкувалася витворити з поета божка, тим більше народ (може, й інстинктивно) опирався, знаходячи віддушину в тому, що набридле постійним згадуванням ім’я можна поваріювати в знущальницьких частівках. Народ чи не завжди перебуває в опозиції до політичної влади, а Тичина давно вже став більше явищем політики, ніж літератури. Він настільки нерозривно злився в народній уяві зі своїми «офіційними благодійниками», що про нього складали різні байки вже не як про людину, а як про атрибут ненависної влади. Тичина став ідеологемою, став уявлятися символом тоталітарного устрою — як колгосп, як першотравнева демонстрація, як серп і молот.

Нарешті, фуга, як ми гадаємо, причина падіння поетового реноме в очах співвітчизників. Вона полягає вже не в ідеологічному галасі навколо імені Тичини, а в самих його творах. Народ їх не зрозумів, незважаючи на позірну примітивність. Вірніше, зрозумів те, що лежало на змістовій поверхні Але тичинівський підтекст, поетова насмішка залишились неспійманими. Так вважає С. Тельнюк у статті, до якої ми тут часто звертаємось (річ у тому, що вона є чи не першою найсміливішою вітчизняною спробою сьогодення зірвати ідеологічну ширму і показати «іншого» Тичину»). Дослідник розвиває і поглиблює думку американця О. Тарнавського: соцреалістичні твори Тичини — це грандіозна містифікація, розіграш, «люта пародія». Справді, ряд аргументів, наведених Тельнюком, вагомі. Чи міг, наприклад, Тичина — знавець світової філософі! — всерйоз писати, що «перепони всі досліджено», «глибини всі розгадано?» Наводяться паралелі між «безжальними» строфами поета (в яких він пригне виправдати «залізність» нової доби) і творами більш ранніми, з тим же «Прометеєм», де пронумеровані, знеособлені й знедуховлені представники «майбутнього» суспільства, колективізовані «оновителі» світу, постають різко негативна. Вдається автор і до інших паралелей: мовляв, Шевченкове іронічне проголошеная слави «хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям» подібне до тичининських здравиць Сталінові та компартії; ці здравиці, мовляв, теж «не всерйоз», це — сарказм, троянський кінь у фортеці сталінського соцреалізму. Зрозумілим є прагнення дослідника добачити й виділити в спадщині Тичини кращі риси, реабілітувати митця в очах широкої громадськості. Наведені ним докази виглядають правдоподібно, майже незаперечно. Та не варто їх абсолютизувати. Однозначно, що Тичина не належав до когорти борців (навіть прихованих). Врешті, кожна мистецька особистість вирізняється певними рисами характеру.

Хоч би як там було, важко повірити, що вся тичининська «соцреалістична» творчість є пародією, прихованим знущанням над режимам. Це – певна відверта мистецька концепція, певна сторона поетової творчості.

Поете! Ой гляди. Візьми себе в обценьки.
В красивому кохайсь, — але не розпливайсь.
Не будь у творчості цвітастим та тісненьким,
А в тоні героїчнім, мужнім озивайсь.

Це з вірша «До себе самого й до молодих поетів», написаного в останній рік життя (1967). Хіба тут є бодай тінь іронії? Цілком серйозно поет-метр на власному прикладі повчає молодших колег, закликає до неприродних для нього (замолоду блискучого лірика!) «мужньо-залізних» мотивів. В цьому ж вірші, полемізуючи з самоепіграфом «Тополі арфи гнуть», поет пише: «Тополі арфи гнуть? - Не ті тополі це — що я в юнацтві бачив».

І далі, прагнучи якомога більше зневажити юнацькі «словесні любування» романтизованими тополями, вдається до моторошної антитези: на тих тополях «повішених терзав проклятий гітлеризм». Подібні ходи — явно не з іронічно-пародійної палітри. На повен голос, щиро автор засуджує себе колишнього, хоче переконати читача в своєму цілковитому «перевихованні»: я — вже не «закучерявлений», ліричний Тичина, я мужній боєць радянської мистецької гвардії.

Прагнення Тичини збутися ліричності свого голосу, проспівати «псалом залізу» простежується не тільки у віршах, а й у щоденникових записах. У 1936 р., наприклад, у конспекті виступу поет записує: «Величну пісню створити, пісню, яка б переливалася всіма фарбами епохи!»'. І далі: «Написати політичну пісню без належної зарядки — аніяк не можна. Зарядку ми, художники, одержуємо у вас, у робітництва, на новобудовах, в індустрії». Про яку пародійність тут можна говорити?

Шевченкова «слава царям» у поемі «Кавказ» була справді іронією, художнім засобом: Але невже більша частина творівТичини — «художній засіб», іронія, знущання над владою? Зрозуміло, це — лише припущення Тельнюка, бо ж і він, близько знайомий з Павлом Григоровичем, не може згадати жодного хоча б натяку з вуст поета на те, що вся його словесна продукція багатьох літ є прихованою посмішксяа. Без сумніву, Тичина гостро відчував трагізм власного становища, коли в «обценьках» ідеології дедалі більше давалося взнаки творче безпліддя, а перо не могло позбутися запрограмованості на потрібні слова. Щоб якось компенсувати відчуття порожнечі, Тичина часто звертається до молодих поетів — можливо тому, що бачить у них продовжувачів тих творчих потенцій, які для нього вже втратили можливість реалізації

З творами молодих знайомитись — що може бути золотіше?
Та й чого соромитись,
що ти вже так
та й не напишеш?

Він розумів: талант розміняно на дрібниці, на сухозлотицю бездарних віршоподібних творів, що вже з-під пера виходили мертворожденними. Якась навіть наївна заздрість молодим поетам, що здатні «писати про душу народу», звучить у цьому вірші Чи ось такий катрен:

Молоді таланти, вам привіт і шана!
Найчудесніше звучання вашої поезії!
Лиш чомусь нема уваги ані до В'єтнама,
До Анголи, Мозамбіку, так і до Родезії.

Цей коротенький вірш може видатися смішним і справді пародійним. Але тільки тим, хто не помітить у ньому поетового болю за несправедливість у світі. Інша справа, що роки плину проти течії власного таланту вже відчутно заважають Тичині перелити почуття у відповідну образну оболонку. Звідси у вірші — прямолінійність, звідси — аплікація географічних назв, немов у передовиці газети, звідси — ефект римованої прози. Без сумніву, поет вболіває так само щиро, як і в збірці «Замість сонетів і октав», і так само неприйнятна для нього людська жорстокість, — коли в 1967 р. він пише: «І кожний постріл на оцій планеті вистрілюється в серці у моїм». Сила переживання — та ж сама, але надто вже неспівмірні «вагові категорії» поета наприкінці життя і поета двадцятих... Та час від часу з’являються прекрасні, проникливі рядки «перейняті все тим же болем за людину, — болем, який несуть, наче тяжкий хрест, мислителі й справжні поети:

Бо не в собі ж я, а увесь — на людях, бо все моє — чи зблизька, чи здаля.
Тому — земля кипить, як серце в грудях,
І серце стогне, як уся земля.

Вірш «В серці у моїм» — це поетичний заповіт Тичини, в якому чуються нотки вибачення за свою провину перед народом і перед власним талантом. І головне — чується невитрачена любов до людей. Але — життя прожите і не тільки під знаком любові Бо, крім любові, поетом рухали ще два психологічні чинники: страх і віра. Страх — це зрозуміла Багато хто з митців мусив мімікрувати, пристосовуватися до обставин життя, диктованих системою. Шляхом зміни голосу довелося піти й Тичині. А щодо віри... Чому б не припустити, що поет (ще тоді, у 20-30-ті роки) справді повірив у те, ніби доба старого мистецтва відмерла, а нова доба вимагає зовсім інших, конвеєрно-агітаційних мистецьких виявів, висуває нову шкалу художніх цінностей? Адже господарі епохи, що посягали навіть на вікові морально-світоглядні устої людей (згадаймо хоча б не такі давні за часом маланчуківські плани заміни релігійних свят радянською обрядовістю типу «свята Серпа і Молота»), заявляли і про народження якісно нової літератури. «...Саме таку ерзац-літературу закликали — і змушували — творити ті, кому доручено було «відповідати» за естетичне Виховання... народу»’. Експерименту, подібного до створення «радянської» свідомості світова історія ще не знала. Звісно, Тичина міг щиро вірити в гуманістичні цілі радянського керівництва, в те, що на 1/6 земної кулі справді народжується нове, небувале суспільство вільних і щасливих людей. Ця віра, помножена на страх (парадоксальний симбіоз!), і ліпила з першорядного поета бездарного римувальника, «борця за мир», за врожаї та надої. Можливо, Тичині здавалося, що писана ним колись поезія — то безживні, непотрібні, застарілі зразки (згадаймо настанову В. Маяковського: «В наше время — тот поэт, тот писатель, кто полезен»). А, навпаки, оспівування «звершень» радянських експериментаторів — то дійсно пісня нового часу: зразок мистецтв, що зароджується в СРСР і становить мікромодель світового майбутнього мистецтва. Як пише Л. Новиченко з цього приводу, Тичина «приходить до висновку про глибоку кризу тогочасної буржуазної культури: «на культурах всього світу майові губки поросли». І підвела Тичину, як вважає критик, «надмірна і некритична довіра до «велінь епохи» в 30-х роках». Можливо, Тичина чекав на теренах Союзу появи нового мистецтва, натхненного «веліннями епохи», і взявся активно його творити, зневірившись у тому, що віднині й по віки вічні якісь твори матимуть визнання і вартість у його вітчизні... Навіть в останній рік життя він записує: «Тільки той є поет, хто своїми творами зачіпає струни душі кожної трудящої людини». «Масовізм» в’ївся в його творче єство, навіть наодинці з собою поет і далі мислить категоріями соцреалізму — вже як філософії, як естетики. Трансформувавшись із елітарного (в доброму розумінні) поета в «масовика», Тичина став передовим оспівувачем комуністичного «походу»...

У підручниках, посібниках його іменували класиком. Мало хто із сучасників удостоювався цієї честі. Радянська система зробила поета одним з авторів ідеологічного кодексу. За його творами молодші покоління мусили вчитися любити Батьківщину (себто радянську імперію), бути відданими ідеям комуністичної партії, виховувати в собі риси «нової людини». Несправжній, препарований Тичина оголошувався одним з найбільших авторитетів ідеології Багато його висловів цитуються як афористичні. Загляньмо до збірника «1000 крилатих виразів української літературної мови» (1964). Зрозуміло, тут далися взнаки впливи епохи... По одному афоризму внесли в образну мову українського народу Остап Вишня, Я. Галан, М. Рильський, В. Сосюра. Тичинівських висловів — 7! Більше позицій в книжці належить лише В. Леніну — 9. Промовистий факт, чи не так? Всі сім крилатих висловів Тичини так чи інакше ідеологізовані — коли не самі по собі, то завдяки поясненням. Наприклад, щодо «Перемагать і жить»: «назва збірки стала крилатим висловом-гаслом, що виражає історичний оптимізм радянського народу». Вислів «Партія веде» — все зрозуміла А ось ще один: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та». Це авторське «прислів’я» має бути, за поясненням авторів, символом соціалістичних змін, утіленням прогресу. «Вітер з України» — теж символ революційних (жовтневих, природно) змін. «Серцем кучерявий» — «людина нового світу», вислів «чуття єдиної родини» поет вживає, «уславлюючи дружбу народів Радянського Союзу»'. Іконізація не тільки образу Тичини, а й чи не кожного його слова — байдуже, художньо здорового чи малокровного, — йшла тільки на шкоду поетові До того ж, навіть політично нейтральні (і часом досить влучні, справді афористичні) фрази поета ставились на ідеологічні котурни, втрачаючи свій універсальний, істинно поетичний зміст...

Поет перетворювався на чиновника. Безліч задуманого лишалося невтіленим. «Сьогодні було в мене 3 засідання. А творчість стоїть, — пише Тичина в лютому 1939 року. Все було в цілком радянських традиціях: обраний владними структурами громадянин (будь то передовий шахтар, чабан чи письменник) мусить перебувати на високих державних посадах, брати ілюзорну участь в керівництві державою, роз’їжджати по зустрічах та конференціях. Не йшлося про власну працю поета, про його творчий світ, про якусь інтелектуальну свободу. Майже ніде, нікому (за виняткам одної, відомої нам, розмови з М. Неврлим) не поскаржився Тичина на свій глибокий внутрішній розлам, на страшний тягар, що гнітив його десятиліттями... Втікав до розділів симфонії «Сковорода», до постаті геніального, «не спійманого світом» філософа, але так і не завершив цього найбільшого свого твору. І навіть у цій поемі, що не була ідеологічним замовленням, а служила прихистком від офіціозу, часто не може автор збутися наїжджених колій революціонізаторства, «класовості». Як писав (може, надто категорично) В. Стус, Тичина вивів філософа-»старчика» затятим марксистом. Трагедія полягала в тому, що ранній поетичний голос у всій широті діапазону так і не повернувся до зрілого Тичини.

У щоденникових записах останніх літ життя поет часто вдається до спогадів дитинства, юності, часто «з вікна міністерства» задивляється на природу, намагаючись збагнути її, пройнятися нею, як колись... Його бере туга за тим справжнім світом, який бачився йому, в добу «Сонячних кларнетів», — світом добра, світла й гармонії. «О, виведіть мене звідси, винесіть на крилах — крізь тишу кам’яну, закам’янілу — і поставте на м’який грунт землі — в саду, у полі, на березі річки, на городі!» Так розпачливо описує автор свої почуття вві сні, візію похмурих Іллінських печер — спогаду далекого дитинства. Чи лише сном навіяний був цей розпач?

Ставши невільником свого міфічного, фальшивого іміджу, витвореного пропагандою, він невпинно вичерпувався як поет. Міф затуманив істину. Міф ще й коригував істину — Тичина писав уже те, що вимагав його образ партійного співця. Він вже не міг вийти поза вказані межі. Система започаткувала творення міфу з Тичини, а далі вже сам поет продовжив і поглибив міфологізацію — під впливом, очевидно, все того ж «держстраху» (за висловом Л. Новиченка). Ми лише пунктирно зачепили складну проблему творення офіціозного «портрета» Тичини протягом десятиліть. Так чи інакше — «пізній» Тичина також є явищем літератури. Не виключено, що критична думка дедалі рідше звергатиметься до такої «невдячної» теми, як «радянська» поезія Тичини. Але відкинувши істинно більшовицьку абсурдну тенденцію аналізувати проблеми науки з оглядкою на політику, не можемо обходити мовчанкою жоден факт творчої біографії. Бо Тичина-геній і Тичина-»радяиський поет» нероздільні, і єдино продуктивним шляхом буде цілісність підходу до обох іпостасей «феномена доби». Співець має повернутися до власного народу справжнім лицем, хоча воно часом і скривлене до невпізнання гримасою болю.

Л-ра: Слово і час. – 1994. – № 11-12. – С. 35-41.

Біографія

Твори

Критика