Почути Тичину

Наталка Позняк

У школі я не любила Тичину. Як і українську літературу загалом. І справа тут не лише у вчительці української літератури, яка на уроках обмежувалася переповіданням підручника - і не більше. Пам'ятаю, в десятому класі перед поїздкою на обласну олімпіаду з української мови і літератури вона зібрала переможців районного рівня з різних класів у школі і сказала загадкову фразу: «Дістаньте ручки і листочки і запишіть прізвища репресованих поетів. Може, вас спитають». Тоді фраза «репресовані поети» мені видавалася дивною. Як і прізвища, які я чула вперше в житті. Особливо смішним мені видалося одне - Григорій Косинка.

Українську літературу (принаймні ту, що була у шкільній програмі) я не любила за її «правильність». І якусь, аж до нудоти, солодкавість. За повний «соціалістичний реалізм» з його ідеально правильними героями і картинно-гидотними негативними персонажами. Інша справа - «І довше віку триває день» Чингіза Айтматова з порушеними моральними проблемами вселенського масштабу. Ішов 1989 рік. Про інтернет іще не було й гадки. А якісь новинки з літератури у невеличкому провінційному містечку можна було знайти хіба в якихось газетних чи журнальних публікаціях у районній бібліотеці.

Тому в Київський державний університет імені Шевченка я вступала на російську філологію. Знову ж таки, дався взнаки педагогічний талант іншої вчительки, Віри Аркадіївни Шинкар, яка приносила на урок усі новинки, що тоді з'являлися в літературі (коли в Росії «перебудова» і «гласність» ішли повним ходом, Україна лише прокидалася і сторожко озиралася навкруги). А ще - моя закоханість у поезію Лермонтова, Некрасова, пісні Володимира Висоцького. З українського боку я тоді могла протиставити хіба що Тараса Шевченка та Лесю Українку. А Павло Тичина та Максим Рильський озивалися в пам' яті хіба що ритмізованими гаслами «Всіх панів - до ‘дної ями, буржуїв за буржуями будем-будем бить» чи «Моя Батьківщина - не палац бучний над смутком хаток посивілих. Не церква, не трон, не кружляння війни із кров'ю на крилах».

Але справжню українську літературу мені відкрив навіть не університет. Початок 90-х - це був час справжнього українського відродження, історичного і культурного. Перші мітинги, перший з'їзд Руху, перший фестиваль «Червона рута». Перший концерт лауреатів у Києві. І дивне враження від пісні сестер Тельнюк «Я стою на кручі, за рікою-дзвони, сню волосожарно, тінь там тоне, тінь там десь...». І від пісні Марійки Бурмаки «На Аскольдовій могилі - України цвіт. По кривавій, по дорозі нам іти услід». У голові був, як зараз модно казати, «когнітивний дисонанс» від усвідомлення того, що це той самий автор, про якого ми в школі жартома казали: «На майдані коло бані спить Тичина в чемодані. Легше з'їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину».

Взагалі, справжню українську літературу, як і українську історію, для мене першими відкрили саме пісенні фестивалі. «Червона рута», «Оберіг», «Тарас Бульба». Василь Жданкін мені подарував знайомство з Богданом-Ігорем Антоничем, Андрій Чернюк відкрив Євгена Плужника, Сергій Мороз - Василя Стуса, Ольга Богомолець - Ліну Костенко. Павла Тичину, справжнього, мелодійного і проникливого - сестри Тельнюк. На третьому курсі я перевелася паралельно і на відділення української літератури, щоб надолужити те, про що у шкільні роки навіть не здогадувалася.

Був іще візит до меморіальної квартири-музею Павла Тичини, за два кроки від жовтого корпусу університету, де розташовувався філологічний факультет. Там мав бути якийсь концерт чи виставка, і в очікуванні початку директор музею Тетяна Сосновська запропонувала пройтися кімнатами і зазирнути в неофіційну частину біографії письменника. Туди, де були стелажі книг, густо помережаних підкресленнями і коментарями на берегах сторінок, серед яких - і книги з автографами тих самих репресованих поетів, які Тичина не знищив і не заховав. Де були музичні інструменти і різні подарунки, особливо дорогі поету. Де все було просто і майже аскетично як для міністра освіти УРСР (не порівняти з нинішніми Межигір'ями). І саме там якось усі пазлики моїх знань про Тичину склалися в одну картину вселенської трагедії трансформації високого худорлявого юнака в пенсне, випускника духовної семінарії, який їздив Україною із хором Стеценка і свято вірив у торжество Людини, у державного чиновника, елемента (хай і чужорідного) Радянської Системи, який до кінця життя покутував те, що лишився живим, тим, що потайки допомагав усім творчим людям, які до нього зверталися.

Я не скажу, що Тичина став моїм улюбленим поетом. Все- таки зболено-напружений нерв поезії Євгена Плужника чи розвихрений вітаїзм Богдана-Ігоря Антонича мені ближчі. Але його рядки «я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу!» тепер набагато зрозуміліші і ближчі, як у шкільні роки.

Власне, я Павла Тичину і досі відкриваю для себе. Щораз - по-новому. Багато мені в цьому допомагає мій чоловік, Олександр Хоменко, який може і про Тичину, і про інших письменників розповідати годинами. А ще - думаю над тим, як відкрити творчість і біль української поезії доби Розстріляного відродження нашим доням, які уже доростають до того віку, щоб не лише чути, але й відчувати. Тичина - один із тих поетів, про яких варто знати більше, ніж пропонує шкільна програма.