05-03-2021 Павло Тичина 125

Мелодія душі Павла Тичини

Павло Тичина. Критика. Мелодія душі Павла Тичини

Петро Кононенко

Павло Тичина... Для нього доленосним кредо стало Шевченкове: «Возвеличу! - малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю Слово». Те слово, що «од Бога».

Для мене це як міф, земно-космічний феномен всеукраїнської душі: рідної, бо органічно живої, народженої в сусідніх з моїми Марківцями Пісках на Чернігівщині, - і, коли хочете, всеземної, всекосмічної Душі. Як Шевченко, Гомер, Данте, Шекспір, Гете, Франко, Леся Українка, Коцюбинський і Довженко. Спочатку він прийшов у дитинство як сільський хлопець, що, оспівавши людей і природу свого краю, ніби вознісся до поетичного Олімпа. Досі ми знали Шевченка: він стояв під рушниками у кожній оселі, мати знала «Кобзар» напам'ять. Потім прийшли як осяяння довколишнього життя «Сонячні кларнети». Були голод, страждання, безнадія, - а вони плинули в душі, осяювали сонцем й співали стежками на городи, «шелестіли липами», «органно симфонили всією Землею» й відкривали таємницю Життя.

Але од Тичини прийшло, як наказ Долі: «Нам треба голосу Тараса!» І його дух витворює «Скорбну матір» - надземний шедевр про українську Долю: «не буть ніколи раю у цім кривавім краю!» Як Шевченкове: «загинеш, згинеш Україно, не стане й знаку на землі». Як апостольський заповіт: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте!»

І я читав як таємничо-провидницькі містерії про героїв Крут (як «били їх чолом», «врізали їм поля: в головах тополя, а голів нема») та рівно-гомерівський та рівно-шевченківський епос про «Гайдамаків» - «Золотий гомін» («Я дужий народ, я молодий!») та хотів бути і як ті саможертовні крутівці, і як один із того Руху національно-визвольної революції...

І заворожувало не тільки те, про «що» писав Поет, а й особливо - «як»: в Тичини симфонила мелодія Душі: мова слова і мова мислення, бачення, слухання, переживання, мова музики, живопису, архітектоніки, театрального дійства, мрії й жаги злагоди з собою і з світом, з Душею Природи Землі і Неба, з тим дивовижним процесом всесвітньої гармонії й дисгармонії, в якому здійснюється абсолют: «Я був не я, лиш мрія, сон... Прокинувсь я, і я вже ти», світе, «на вік я взнав, що ти не гнів, лиш сонячні кларнети»… Душа Поета осягала Душу Всесвіту! - до того ж - не абстрактного, а українського.

1926 року Тичина пише «Чистила мати картоплю», і зведена голодомором до відчаю, мати кидає синові-комуністу: - Це приніс твій вождь - не Бог він, Ленін, а сатана…»

Тичина став об'єктом терору. І я почав думати: що спонукало Тичину в драмі «Прометей» трактувати «революціонерів - будівників нового світу» як фанатів імперського тероризму, а тепер - ленінізм-сталінізм як чуму, як людино-, культуро-, мово- і націєвбивство?

А потім дати «Я утверждаюсь» (у час битви з двома фашистськими імперіями): «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була... Щоб жить - ні в кого права не питаюсь… Я всі кайдани розірву!») і симфонію «Сковорода»…

Я побачив «сторозтерзаних» Україну й Тичину, а не сусально підмальованих і «плюсклих» і тоді почав писати поему «Сонце-Серце-Слово» та драму «Марія на Голгофі» - про Марію-Павлину, реальну жінку - мою матір і символ України - її долі і місії в історичному часопросторі. Код і гени задуму були в «Марії» Т. Шевченка та в поетичному космосі геніального Павла Тичини. Життя - це міф, і реалізувати задум можна було лише засобами Слова магічної системи української мови наших чародіїв-володарів Душі і Нації. І це закон вічності. Закон українського генія Павла Тичини. Мова тепер - «Ви знаєте, як липа шелестить»... А Україна - це «Золотий гомін»…

Мова П. Тичини - не лише магічний матеріал, а й Деміург Світу, паралельно існуючий з Храмом, створеним Богом.

Кипить ненавистю сторозтерзана Земля. На кожному перехресті плакати «Убий його!». Людина людину коле. Стріляють серце, стріляють душу - нічого їм не жаль... «Убий його!» А Павло Тичина видає збірку «Сталь і ніжність» («Друже мій, поєднать в собі зумій», «Матері забуть не можу»). Кричить до Неба могила спаленого роду. І знову мова великого українсько-європейського гуманіста: «Сталь і ніжність поєднати…»

У тому поклику жебоніння скреслих весняних вод й дитини в колисці. Трагічне «Скорбної матері» - «не буть людському раю у цім кривавім краю!» - і віковий дзвін «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була» - дзвін народу гордого, мудрого й мужнього, котрий усвідомлює й уроки своєї долі, незнищенності й невідворотності вселюдської місії…

Як можна поєднати таку природу, таку масштабність, таку симфонічну гармонійність мови? «Я на сторожі коло них поставлю Слово!» і «Нам треба голосу Тараса!» Мимоволі напливають слова: «Я ваші очі пам'ятаю, як музику, як спів... Я вам чужий, я знаю. А хтось кричить: Ти рідну стрів! - О ні, то ваші очі, я ридаю. Сестра чи ви? Любив»... В одній інтимній поезії лірика, епіка й драма. У ній - код народної пісні, мова народної душі… У симфонії всеоб'єднуючу мелодію творять всі голоси й підголоски... Тичина втілює в Слові гармонію і дисгармонію Всесвіту і гармонію-дисгармонію (як Долю і Місію) української Душі. Її земних і космічних меж.

Мова Тичини була мовою воскресаючої України. Як питомої частки європейської цивілізації і культури. Вона воскрешала світоглядні засади гуманізму.


Читати також