У Петербурзі він був українцем
ЛІДІЯ КОВАЛЕЦЬ
(Євген Гребінка у пошуках свого хреста /своєї слави)
"Де мій хрест? Де моя слава?" - запитав у себе подумки 19-літній герой Гребінчиної автобіографічної повісті "Записки студента". - Що я зробив корисного? Мені соромно дивитись на людей".
Насправді ж письменник, як і його майже двійник, з погляду пересічної людини не вчинив нічого такого, що не давало б йому права чесно дивитися в очі іншим.
Народився майбутній письменник у 1812 році в сім'ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище неподалік од Пирятина. Рано виявив інтерес до "слов'ян, малоросійських гетьманів, Котляревського "Енеїди", повір'їв про чарівниць, відьом..." Попервах приватне початкове навчання, потім - один із найкращих і найпривілейованіших тогочасних навчальних закладів - Ніжинська гімназія вищих наук і вже тоді серйозне захоплення літературою. Далі - успадковане, мабуть, од батька, відставного гусарського офіцера, бажання ратної слави і скоре розчарування у своїй короткій військовій кар'єрі. Саме на той час припадає, вочевидь, згаданий вище спалах душевної муки Євгена Гребінки, його, може, перший критичний погляд на власне життя.
Та остаточно самовизначитися зміг по двох роках одноманітного буття на хуторі - з полюванням, грою в карти, гостями й танцями. І поміж тим - як відрада, як засіб порятунку душі - книжки й власна творчість. Саме творчість переважила інші захоплення, з хутора покликала у світ яскравіший, цікавіший. У Петербурзі можна було розвинути те, що заклала природа, надрукуватися і, хай ціною каторжної праці, ствердити себе. Гребінка ж у Північній Пальмірі отримав від долі ще й інший рахунок - тривалу, тяжку й невиліковну тоді недугу - туберкульоз, який підкосив його у розквіті творчих сил. У порівнянні з долею Степана Руданського (помер, до речі, майже в тому ж віці й через ту ж характерну для української інтелігенції хворобу) посмертна доля Гребінки виявилася кращою (хоч як неприродно звучить це слово в подібній ситуації...): його поховали поблизу Убіжища, до якого майже щоліта перед тим приїздив із похмурого Петербурга і куди його востаннє привезли на вічний спочинок у грудні 1848 року.
Мусимо визнати: далеко не всі вихідці з України спізнавали тоді в Петербурзі стільки удач, стільки зоряних годин, скільки їх випало на долю Гребінки. Майже відразу йому пощастило влаштуватися на службі, а відтак змінити її на працю педагогічну, ближчу до душі й таку, що добре матеріально винагороджувалася. Крім того, привезена з собою рукописна збірка байок того ж 1834 року побачила світ, була захоплено сприйнята й уже через два роки перевидана.
У колі нових знайомих Гребінки - Пушкін і Жуковський, Тургенєв і Даль, Крилов і Брюллов, його талановиті співвітчизники Маркевич і Штернберг, Сошенко, Шевченко і багато інших. Квартира Євгена Павловича була завше відчинена для земляків і для всіх обдарованих людей, а господар, за характером м'який і лагідний, був душею цього своєрідного літературного салону. Без перебільшення можна сказати, що чималою мірою завдяки Гребінці творилася тоді в Петербурзі українська література. Крім того, він опікувався долею наших талантів - найпомітніший з них Тарас Шевченко. Завдяки й Гребінчиним старанням він був викуплений з кріпацтва, підтримувався матеріально й зміг побачити в друці свого "Кобзаря".
Свідомий того, що для розвою рідної літератури їй конче потрібна трибуна, якої вона фактично не мала, Гребінка задумав навіть публікувати твори наших письменників у регулярних додатках до "Отечественных записок". Проте ні широкі зв'язки ініціатора з впливовими людьми Петербурга, ні достатній для видання матеріал не подолали опору цензури, яка своєю відмовою поставила талановитих "малоросів на місце".
Єдине, що вдалось організувати Гребінці, - це видання у 1841 році альманаху "Ластівка", а в ньому - самобутніх зразків українського фольклору, творів Івана Котляревського, Квітки, Левка Боровиковського, Віктора Забіли, Тараса Шевченка і своїх власних. Вага цієї події стає очевиднішою, коли сприймати її в контексті часу – нашої тоді цілковитої національної безправності.
Гребінка попри всі негаразди, вірив в українську справу і багато робив для її успіху. І навіть тоді, коли, як згадували сучасники, схиляв (іноді) голову перед сильними світу. В Петербурзі він був українцем і комплекс меншовартості здолав у собі дуже швидко.
В Україні (спершу) звернули увагу на байкарський доробок талановитого земляка. Кількісно невеликий (усього 27 творів), він, однак, виявився серед найпомітніших досягнень української літератури першої половини XIX століття. У "Рибалці", "Ведмежому суді", "Ячмені", "Будякові да Коноплиночці" та інших творах, як живі, поставали людські типи, звучав, за словами Франка, здоровий гумор і не менш здорова суспільна і ліберальна тенденція.
Цих творів (які, на думку Сергія Єфремова, стали коштовними перлинами нашої поезії) Гребінці-байкареві було достатньо, щоб художньо самовиразитись.
Водночас його талант виявився багатшим, аніж здалося на перший погляд. Велике гроно ліричних поезій зафіксувало хвилюючі настрої однієї молодої людини і водночас багатьох; покладені на музику окремі Гребінчині вірші, серед яких найвідоміший - "Черные очи" ("Очи черные, очи страстные..."), одразу ж полинули у світ і стали еталонними зразками мистецтва романсу.
Зрештою, під впливом геніального співвітчизника й учителя в літературі Гоголя Гребінка активно творив свою російськомовну прозу. Понад 40 художніх творів – оповідання, нариси, повісті, романи – відтворили певні сторінки історичного минулого нашого народу, конфлікт "маленької людини" з гнітючою дійсністю, світовідчування українського інтелігента загалом.
...Розпочавши видання своїх творів, Гребінка встиг спорядити у світ 8 томів. Це дуже багато, якщо зважити на високу якість зробленого і на короткий життєвий вік автора. Враження було таке, ніби він квапився встигнути створити якнайбільше. І встиг.
Джерело: Дивослово. – 2000. - № 6. – С. 7-8.