29-08-2018 Євген Гребінка 2516

Євген Гребінка. С.Зубков

Євген Гребінка. С.Зубков. Читати критичну статтю

В історії нової української літератури серед попередників Т. Г. Шевченка помітне місце належить Є. П. Гребінці, що протягом майже двадцяти років брав участь в українському й російському лі­тературному процесі.

Народився Євген Павлович Гребінка 21 січня (2 лютого) 1812 р. поблизу Пирятина на хуторі Убежище. Родовий маєток іменувався просто Яром, або Глибоким Яром, і налічував декілька хаток тих кільканадцяти «душ», які давали підстави колишньому штаб-ротмі­стру Павлові Івановичу Гребінці вважатися поміщиком.

Початкову освіту Є. Гребінка здобув дома, а в 1825 р. вступив до Ніжинської гімназії вищих наук — одного з кращих на той час навчальних закладів у Росії. У ці роки серед гімназистів свіжими ще були враження від повстання декабристів; вони захоплювалися во­лелюбними віршами О. Пушкіна та К- Рилєєва, читали в списках «Подорож з Петербурга до Москви» О. Радіщева і «Лихо з розуму» О. Грибоедова. У гімназії широко побутували рукописні журнали й альманахи, складені з учнівських творів М. Гоголя, Н. Кукольника, М. Прокоповича, Є. Гребінки та інших гімназистів.

Після закінчення гімназії 1831 р. Є. Гребінка був зарахований офіцером 8-й Малоросійський козачий полк, але незабаром вийшов у підставку. "Провівши понад два роки на батьківському хуторі, він на початку 1834 р. переїздить до Петербурга, де и проводить решту свого недовгого життя, викладаючи російську мову і літературу пе­реважно у військових навчальних закладах. Сучасники тепло згадують Гребінку-педагога, відзначають його любов до літератури, якою він завжди умів захопити своїх вихованців, чулість до учнів.

Помер Є. П. Гребінка 3 (15) грудня 1848 р.

Писати Гребінка почав рано, ще в гімназії; він пробує свої сили в жанрі поезії та байки, створює невеличку комедію-одиоактівку «В чужие сани не садись», вірш «Славянский вечер», що став пер­шим друкованим твором (опублікований 1831 р. під заголовком «Рогдаев пир»), розпочинає роботу над перекладом пушкіиської «Полтави».

Розквіт таланту Є. Гребінки припадає на петербурзький період. Саме в столиці він зближається з діячами російської і української культури. відвідує відомі на той час салони, влаштовує і в себе літе­ратурні вечори, на яких бувають В. Даль, І. Панаев, П. Єршов, І. Сошенко, майбутні петрашевці О. Пальм, М. Момбеллі та інші. Є Гребінка був знайомий з О. Пушкіним, зустрічався з І. Криловим, В. Бєлінським, О. Кольцовим, М. Некрасовим, І. Тургенєвим, М. Глінкою, В. Жуковським, К. Брюлловим, О. Венеціановим та іншими.

Тут, у Петербурзі, Є. Гребінка один із перших звернув увагу на малярського учня Т. Шевченка, взяв безпосередню участь в органі­зації викупу його з кріпацької неволі, сприяв виданню «Кобзаря» 1840 р. «У гуртку Гребінки Шевченко побачив дружнє ставлення російських літераторів до українського народу і його культури» *.

По приїзді до столиці Є. Гребінка розгорнув жваву літературну діяльність. Він видає поетичну збірку «Малороссийские приказки», публікує окремим виданням переклад «Полтави» О. Пушкіна, вмі­шує свої твори і в періодичній пресі, згуртовує навколо себе укра­їнські літературні сили. 1838 р. починає збирати твори українських письменників, маючи на меті скласти невеличкий збірник. Згодом, за порадою Г. Квітки-Основ’яиенка, клопочеться про квартальний ви­пуск «Литературных прибавлений» українською мовою при «Отече­ственных записках», заснованих 1839 р.

За безпосередньою участю й допомогою Т. Шевченка Є. Гребінка підготував матеріали для першого випуску. Оскільки видання до­датків здійснити не пощастило, друкує їх 1841 р. окремим альма­нахом під назвою «Ластівка».

Поява «Ластівки» на той час була важливою подією для укра­їнської літератури. Опубліковані в альманасі поезії й уривки з Шевченкових «Гайдамаків» та «Москаля-чарівника» 1. Котляревського, «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ’янснка, байки, «Українська ме­лодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить.. ») самого Є. Гребінки, ліричні вірші В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, байки й переспів пушкінського «Зимового вечора» Л. Боровиковського та інш твори засвідчили, що українською мовою, про можливості якої саме тоді загострилася спровокована реакційними колами дискусія, існу­вала вже художня література в найрізноманітніших жанрах і в ши­рокому географічному виднокрузі — від Полтави й Харкова до Пе­тербурга.

Є. Гребінка вмістив у «Ластівці» вступний і заключний нариси «Так собі до земляків» і «До зобачення», у яких вихваляння добро­буту кріпосного села з позицій офіціальної народності поєднав із протиставленням української тогочасної літератури російській. Пе­редмова Є. Гребінки відразу ж викликала суворий осуд В. Бєлінського

______________________

1 Ф. Я. Прийма. Шевченко и русская литература XIX века. М,—Л., Изд-во АН СССР, 1961, с. 40.


на сторінках «Отечественных записок». Згодом, під впливом прогресивної частини петербурзького оточення, в світогляді Є. Гре­бінки відбулися відчутні зрушення, змінилися його судження, вна­слідок чого в кращих творах письменника виявилося критичне став­лення до багатьох сторін раніше ідеалізованої дійсності. Особливе значення для творчого розвитку Є. Гребінки мала дружня критика й увага В. Бєлінського, який послідовно підтримував краще в дороб­ку письменника, захищав його від ворожих наскоків «Сына отече­ства» та інших консервативних видань. Мов дбайливий батько, пал­кий Віссаріон вів Гребінку шляхом зростання, плекав його талант, зірко додивляючись як до безперечних звершень, так і до найменших збочень.

Ще за життя Є. Гребінки його твори користувалися значним ус­піхом.

Писав і друкував Є. Гребінка багато: байки, українські і росій­ські вірші, повісті, романи й оповідання, критичні рецензії, театраль­ні враження, нариси тощо. Наприкінці 1846 р. він розпочав видавати зібрання своїх прозових творів, яке в 1848 р. припинилося на вось­мому томі в зв’язку із смертю письменника.

Перше визнання й літературну славу Є. Гребінці принесли байки, видані 1834 р. окремою збіркою під назвою «Малороссийские при­казки».

Гребінка у своїх байках, не випадково навіть названих приказ­ками, подібно до Крилова, розкриває головну думку народної міні­атюри, конкретизує її образ, розгортає сюжет, кладучи в основу моральний кодекс трударів, а їх тенденційність стає, як правило, визначальною для авторської позиції, його симпатії і антипатії. Тер­мін «приказка» у Гребінки набирав широкого жанрового значення, включаючи в себе і народний афоризм, і анекдот, і оповідку, 1 влуч­не, дотепне слово. Ідейний, а не формальний зв’язок чи перегук за­безпечував не буквальне наслідування приказки, а видобування з неї народного ставлення до зображуваного явища, його оцінки, внаслі­док чого в кращих байках Гребінки відбувалося своєрідне єднання байкаря і народу.

Виходячи з народних позицій, Є. Гребінка також відображав і протест передової інтелігенції проти соціальної несправедливості.

Гребінка художньо переосмислював здобутки попередників. За словами І. Франка, він «...йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд укра­їнського мужика» ’. В його байках у першу чергу відбилися соціальні [1]


[1] 1. Франко. Літературно-критичні статті. К-, Держлітвидав України, 1950, с. 373.

суперечності тогочасної дійсності. Спостерігаючи соціальну неспра­ведливість, він говорив сувору і, як на той час, сміливу правду. Якщо один з його талановитих попередників — П. Гулак-Артемовський — присвятив соціальній темі фактично лише одну байку («Пан та Со­бака»), то у Гребінки-байкаря саме ця тема переважала. Більшість його байок спрямована проти поміщицької сваволі, несправедливості царського суду, потворних явищ тодішнього суспільного устрою — хабарництва, крутійства та ін.

Своїм корінням байки Є. Гребінки сягають насамперед у народну творчість, в якій животрепетне вираження знайшли одвічні думи, прагнення і сподівання простого люду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям так чи інакше протиставляється звичайний трудівник, який є уособленням людяності, працьовитості, моральної переваги, що, зрештою, й визначає демократичну спрямованість пе­реважної більшості байок Є. Гребінки. Але, через обмеженість свого світогляду, він, висміюючи вади кріпосного ладу, не зачіпає його основ, вдовольняється критикою суддів, панів, чиновників, кругової поруки між ними. «Його сатира,— за визначенням І. Франка,— не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу...» 1

Як відомо, В. Бєлінський головні якості байки вбачав у сатирі та іронії, наголошуючи, що «...байка, як повчальний рід поезії, у наш час — справді фальшивий рід... Але байка, як сатира, є істинний рід поезії» [1] [2] У цьому плані особливого значення набирає думка М. Риль­ського. Оглядаючи нову українську поезію, він зазначав: «Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває й гумор, що б’є досить сильно і влучно, і цей гумор має у Гребінки безперечно на­ціональний, не позбавлений лукавості характер»[3]. До цієї думки М. Рильський прийшов, розглядаючи «Ведмежий суд». Справді, ця класична байка багато в чому показова. Запозичивши у Крилова тему (байка «Крестьянин и Овца»), Є. Гребінка знайшов цілком оригінальне її втілення. Він «гостро, влучно, стилістично тонко» (М. Рильський) викриває судові тогочасні порядки як поширене яви­ще, виявляючи продажність і становий характер суду та суддів, коли хижаки розтерзують беззахисну жертву.

Віл був звинувачений Лисицею, що він

...пив, як мошенник, брагу,

Їв сіно, і овес, і сіль.

Як бачимо, Віл не вчинив нічого протиприродного чи злочинного, проте це не перешкоджає судді Ведмедю та Вовкам-підсудкам «його по-своєму судить». Уже цим виразом «по своєму» відразу проти­ставлено суд і


[1] І Франко. Літературно-критичні статті, с. 373.

[2] В.Г. Белинский. Полное собрание сочинений, т. VIII. М., Изд-во АН СССР, 1953—1959, с. 575.

[3] Антологія української поезії в 4-х томах, т. I. К., Держлітвидав України, 1957, с. 18.


підсудного. Судді зрозуміли б Вола (може, навіть і виправдали!), «коли б він їв собі м'ясиво», тобтр, як вони, належав би до їхнього табору. Те, що Віл «їв сіно», стало лише формальною підставою для засудження «винуватця», який, на своє лихо, «ситень­кий був», а судді цуралися саме сіна, а не «м’ясива». Це визначило й вирок — Вола

...четвертувать
І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать.

Чудова своєю довершеністю, пересипана влучними канцеляризмами, байка подає яскраву картину судового свавілля — від повної беззахисності невинного, облудно звинуваченого підсудного й аж до типового факту, що донощику, Лисиці, теж перепадає дещиця з пан­ського столу — ратиці четвертованого Вола. Ідейний зміст цього твору настільки прозорий, що байка навіть не має звичайної для жанру моралі. Її з успіхом заміняє сам вирок, а назва байки — «Ведмежий суд» — постає афористичним узагальненням безмежної сваволі сильних і жорстоких можновладців над безправними, хоч і чесними бідарями.

Критику суду й судових чиновників зустрічаємо й у інших бай­ках Є. Гребінки («Мірошник», «Зозуля та Снігир»). У байці «Рибалка» досить красномовно стверджено взаємозв’язаність несправедливості панів, судової сваволі й грабіжництва чиновників, що складають неначе окремі ланки одного ланцюга. Навесні у Рибалки сталося нещастя: примхлива ріка «Оржиця заграла і ятір, граючи, водою занесла». Пішов бідолаха «до Сули скажену позивать», але побачив, що саме по Сулі «пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам», а між тим добром і «його ниряє ятір!». Зрозумівши очевидну мар­ність свого наміру, повернувся Рибалка додому.

Наприкінці байкар каже:

Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!
Еге, Охріменко дурний:
Пішов прохать у повітоеий,
Що обідрав його наш писар волосний.

Сюжет «Рибалки» нагадує криловську байку «Крестьяне и Река», однак байка Є. Гребінки цілком оригінальна — і самобутнім мовно­стилістичним колоритом, і національними образами, і тими локальни­ми ознаками та навіть автобіографічними подробицями, якими вона позначена.

Фамільярне звернення до панів — «бувайте ви здорові!», вдавано змовницька інтонація («Еге, Охріменко дурний») оповідача, що зовні немовби поділяє саме панську думку і вчинки, недомовка — «пішов прохать у повітовий», де епітет без іменника виступає узагальненням усіх вищих установ, підкреслення поверхової вченості панів, які на­справді нічого не знають до ладу,— перетворюється в неприховане глузування над зарозумілим панством. Справжнє ж почуття до по­терпілого висловлене в теплих словах, якими не без дружньої іро­нії зустрічає автор Рибалку після невдалого походу до Сули: «А що, земляче, пожививсь?»

Висміюючи в байці панське захоплення чужими краями, Гребінка закликає «домівки не цуратись». У цьому відношенні цілком виправ­дана конкретизація місця дії — «у нашій стороні», а також згадуван­ня річок Оржиці й Сули та визнання Рибалки «земляком». Оповідач виступає як простий чоловік, виразник народних поглядів.

Принагідно байкар порушує ще одну тему—про моральну ви­щість народних мас, про перевагу народної моралі над панською. Ця тема виразно розкрита в ряді інших байок. Серед них чи не най­перше місце посідає «Пшениця», де показано, що' «найкращеє зерно» йде на дно, «полова ж навісна пливе собі по хвилі». Цей зрозумілий, дохідливий своєю буденною звичністю образ байкар використовує для характеристики панів, які, «задравши ніс, розприндившись, хо­дили».

У байці «Ячмінь» прості люди також порівнюються із схиленими до землі, налитими життєдайним зерном колосками, а пани, перед якими селяни змушені хилити голову,— з порожніми колосками, що «ростуть па ниві даром». Заключні рядки байки, поданої у формі розмови сина з батьком, позначені глузливою мужичою іронією:

Син

Того ж то голову до неба зводить драть

Наш Писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...

Батько

Мовчи! почують — будеш битий.

У більшості байок Гребінка наголошує на становій ворожості між бідним та багатим («Віл», «Ворона і Ягня», «Рожа да Хміль», «Шко­ляр Денис» та ін.), зіставляє дві моралі — панську й народну, хи­жацьку й гуманну. Байка «Ворона і Ягня» закінчується недвознач­ною сентенцією:

Мабуть, господь так світ создав,
Що менший там не втне, де більший геть-то зможе...

Про багатих і вбогих, сильних і слабких, про повну безправність і беззахисність бідного люду мовиться в байці «Будяк да Коноплиночка». Будяк не тільки всю землю у Коноплиночки «з-під корінця забрав», але ще й зневажає нещасну рослину, обзиває «паскудою». Автор дає зрозуміти, що йдеться не про якусь абстрактну людську несправедливість, не про загальні моральні категорії, а про безкарне пригнічення простого люду правителями.

Непримиренна ворожість селянина й пана підкреслена у байці «Рожа да Хміль». Охрім, якого байкар застерігає від «братання з па­нами»,— далеко не бідний селянин («Ти чоловік і з хлібом, і з вола­ми, і грошики у тебе завелись»), але навіть йому небезпечна близь­кість до панства. Соціальна полярність інтересів виражена досить категорично*

То, оказано,— пани, щоб день у день гуляли,
А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.

Для своїх алегорій Є. Гребінка добирає промовисті імена. З од­ного боку, виступають Ведмідь, Вовк, Лисиця, Будяк, Орел, Хміль, з другого — Віл, Снігир, Ягня, Коноплиночка, Рожа. Вдало викори­стовуючи характерні природні якості та нахили різних представни­ків тваринного й рослинного світу з урахуванням фольклорних тра­дицій і народного сприйняття навколишньої природи, Є. Гребінка винятково прозоро й гранично стисло висловлює свої думки, роб­лячи їх зрозумілими й дохідливими.

Порушуючи певну тему, письменник розробляє її в цілій групі байок, варіюючи та змінюючи як виклад, так і окремі аспекти й си­туації, Станові взаємини, скажімо, в байці «Школяр Денис» подано вже дещо в іншому плані, ніж у розглянутих байках:

Як тільки пан із паном зазмагався,
Дивись, у мужиків чуприни вже тріщать.

Панська «ласка» облудна і нічого доброго не віщує. Селянин — як той Віл з однойменної байки, що весь вік все за двох робив:

Із ранку у ярмі до півночі ходив
І ще щодня бував і битий!

Раптом «зовсім не той хазяїн став» у Вола є вволю їсти й пити, несуть йому «і солі, і крупів, овса і висівок; наїстись трьом би стало». Невибагливий і простодушний трудяга вважає, шо «мабуть, на небі тісно стало» про його нестерпне життя і це — винагорода за багаторічну працю. Насправді ж Вола просто годовано на заріз.

Історія з Волом так промовисто виражає його беззахисність та цілковиту залежність від невдячного хазяїна, що демократична спрямованість байки проти панів сприймається сама по собі, без під­казок автора.

Іронічними рядками байки «Вовк і Огонь» автор немовби під­сумовує досвід взаємин трудівників із всевладними, жорстокими, підступними й несправедливими панами:

З панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх — крий нас боже!

У байках «Соловей», «Дядько на дзвониці» та інших теж оспівана справжня вищість скромних трударів у порівнянні з пихатими та за­розумілими панами. Основна думка байки «Гай да Сокири» та, що пани без народу—ніщо, як ті Сокири, що без Топорищ «гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить», але самі нічого не можуть вдіяти.

Для кращих байок Гребінки характерна втрата традиційної по­вчальності, моралізаторських тенденцій, вони набувають гумористич­ного й сатиричного змісту.

Критико-реалістичиа сила окремих байок Є. Гребінки на соціаль­ні теми інколи послаблюється проповіддю консервативних мораль­них принципів — бути задоволеним своєю долею, не прагнути до яки­хось змій, не порушувати усталених віками порядків. Можливість вдосконалення суспільства письменник вбачав у вихованні й освіті насамперед. Саме цим пояснюється поява таких риторичних байок, як «Злий Кінь», «Сонце да Вітер» та інших, позначених художньою слабкістю, надуманістю, позбавлених життєвого буяння, властивого його кращим, справді класичним творам.

Окремі байки Є. Гребінки мають повчально-гумористичний ха­рактер— «Горобці да Вишня», «Верша та Болото», «Маківка», «Могилині родини», деякі з них — звичайні переклади чи переспіви з І. Крилова («Грішник», «Ворона і Ягня» та ін.). У цій групі байок проста і повчальна мораль лежить, так би мовити, зверху, а коротень­кий сюжет служить необхідною в таких випадках ілюстрацією.

Назвавши свої байки «приказками», Є. Гребінка немовби вказав джерело їхньої художньої наснаженості. Саме з народних приказок почерпнуто винятково тонкі, афористично-стислі сатиричні образи й мовні засоби для окреслення найрізноманітніших явищ. З прика­зок у байку вливався могутній струмінь гумору й словесних барв, народна мудрість щедро живила їх мораллю й світосприйняттям трударя-селянина. Окремі приказки склали основу сюжету й моралі («Школяр Денис», «Верша та Болото» та ін.), а часом і визначили композицію байки як розгорнутої метафори («Могилииі родини»). Байки Гребінки вражають мальовничістю і реалістичною вірністю побутових деталей та цілих картин, багатим, майже документальним етнографічним колоритом. Характери персонажів та їхні дії байкар подає у цілковитій відповідності до народних звичаїв і побуту.

Надаючи національного колориту пейзажам, характеристикам лю­дей, досягаючи вірності побутових рис і деталей, успішно переборю­ючи бурлескну традицію попередників, Гребінка в своїх банках сто­яв на незаперечній реалістичній основі. В. Бєлінський вважав, що байка «повинна бути маленькою повістю, драмою, з особами і харак­терами, поетично окресленими. Самі уособлення в байці повинні бути живими, поетичними образами»[1]. Такими і є кращі твори Гребінки. У більшості його байок розповідна частина постає майстерним за формою та багатим суспільним змістом оповіданням з гострим кон­фліктом, що ие тільки визначає їх драматичність, а й посилює жит­тєвість та індивідуалізацію алегоричних образів.

Окремі байки навіть подано у формі діалогу з зазначенням дійо­вих осіб («Ячмінь», «Соловей»), у інших діалог також займає більшу чи меншу частину твору, хоч його графічно й не виділено («Могилині родини», «Верша та Болото», «Зозуля та Снігир»). Байки з мо­нологічною будовою

________________________________________

[1] В. Г. Белинский. Полное собрание сочинений, т. IV, с. 149,

відзначаються активним зверненням оповідача до співрозмовника або навіть цілої групи слухачів: «Миряне, слухай­те, щось маю вам сказать...» («Школяр Денис»); «Чи знаєте ви си­вого Кондрата?» («Утята да Степ»); «Охріме, дядечку, будь ласкав, схаменись...» («Рожа да Хміль») тощо. Оповідаючи про різні випадки, байкар не відділяє себе від певної участі в них або причетності до подій. Постійна присутність байкаря відчувається майже завжди, особливо в моралізаторському зачині або в заключному висновку, забарвлюючи твір лукавою іронією та визначаючи авторське став­лення до зображуваного, приховане інколи вдаваною наївністю на­чебто безсторонньої розповіді.

Грунтуючись на реальному факті чи події, окремі байки Гребінки мають конкретних прототипів, відомості про яких до нас не дійшли. Папько й Онисько, Охрім і Опанас, школяр Денис, Іван і Петро Деркач, суддя Глива і сивий Кондрат, «панства чортів тиск», Василь, Іван, Микола, Грицько Підсака з дядьком та інші персонажі Гребінчиних байок втратили свої індивідуальні риси й сприймаються кожним поколінням по-різному. Але не втратилася — і не втрати­ться! — художня сила справді народних витворів видатного байкописа. Окремі вирази байок, навіть їхні назви, почерпнуті з народ­них джерел, пішли в народ як приказки, стали крилатими словами («А Лебедь плись на дно — і випурнув, як сніг», «Мовчи, почують — будеш битий», «Лисичці ж ратиці оддать», «Ведмежий суд», «Язик жіночий є, да нічого робити» та ін.). Але народність байок Гребінки, звичайно, не вичерпується лише зверненням до приказок. Інди­відуальна характеристика його «звірів» походить переважно від казок про тварин, а тому в байках фактично відсутня абстрактна алегоричність. Є. Гребінка успішно вдавався до головного засобу типізації: від конкретної особи через індивідуалізацію образу до соціального типу. Використовуючи вже готові сюжетні формули й алегорії, він не йшов сліпо за ними, видозмінюючи інколи трак­тування усталених у фольклорі та літературній традиції обра­зів. У байці «Вовк і Огонь» алегоричні властивості персонажів переосмислено: скривдженим виявляється Вовк, а кривдником — Огонь. До того ж, як відомо, байковим вовкам у повній відпо­відності до їх природного єства ніколи не була властива така доброчинність, як вдячність. Вжита байкарем незвичайність алего­ричного сюжету, оригінальне переосмислення традиційних, здава­лось би, образів не тільки не шкодить донесенню головної ідеї, а навіть посилює її емоціональний вияв. Буває, проте, й так, що ав­торське переосмислення усталених алегоричних понять ускладнює сприйняття байки, робить невиразною її ідею, дає підстави по-різ­ному витлумачувати її провідну думку, як це сталося з байкою «Зозуля та Снігир». Образи Зозулі й Снігира видаються штучними, як і перипетії, до яких вдався байкар (нащо, справді, Зозулі їсти горобців, чому їй таку пораду подає Снігир — теж не хижий птах, кого чи що він покликаний уособлювати і т. д.); відсутній безпо­середній зв’язок з заключною мораллю про «суддю-грошозаплода» та прихильних до нього панів позбавляє провідну ідею художньої переконливості..

Прозорості й невимушеності поетичного стилю й малюнка байкар досягав, добираючи прості, зрозумілі слова й вирази. Інтонаційна розмаїтість, інтимно-розмовні відступи, дійова активність оповідача та безпосереднє звертання до читача-співрозмовника надають бай­кам Гребінки емоційного, живого характеру. Вдало використовуючи народну фразеологію, оперуючи термінами селянського календаря («об Іллі», «на самої Меланки»), ознаками та деталями повсякден­ного життя (вівчар «онучі прати мусив сісти», «хліб давно у полі половіє»), Гребінка досяг виняткової стислості, майже епіграмної гостроти й влучності вислову, охоплював різноманітні стильові пла­сти — від діалогу до урочисто-епічної оповіді. Не обмежуючи себе певними поетичними розмірами, він увів в українську літературу різ­ностопний дзвінкий криловський ямб з вільним розташуванням рим, який грунтується на народних сатиричних приповістках і лубочних віршах. Саме цей розмір так широко й майстерно використав вели­кий український байкар Леонід Глібов —безпосередній продовжувач Гребінки.

Увібравши народні традиції, творчо сприйнявши досвід Крилова, Сковороди, Гулака-Артемовського та інших попередників, прямуючи шляхом реалізму й народності, Гребінка підніс байку до нового, ви­щого рівня, що мало велике значення для розвитку нової україн­ської літератури та літературної мови.

Крім байок, у збірці «Малороссийские приказки» було вміщено вірш «Човен». Пізніше в різних виданнях Гребінка також публіку­вав вірші українською й російською мовами. В цих ліричних пое­зіях, тісно пов’язаних з народнопісенною традицією, висловлюється протест проти наруги над людськими почуттями, зображається тяжка доля дівчини-сироти та ін. Захоплення фольклором, звернення до пісенної лексики і фразеології, туга за щастям, що проходить мимо, елегійний смуток — характерні риси української поезії Гре­бінки.

Серед російських віршів поряд з ліричними поезіями значне місце посідають переспіви українських народних пісень, здійснені, як свідчив сам Є. Гребінка, для ознайомлення росіян «с прелестными чувствами нашей родины». Його поетична творчість наскрізь пере­йнята щирою любов’ю до рідної України, до її героїчної історії. Серед поетизованих народних переказів про минуле свого краю («Нежин- озеро», «Гетман Свирговский», «Украинский бард») визначається романтична поема «Богдан» (1843)—одни з найкращих тогочасних творів про Богдана Хмельницького, в якій Гребінка оспівав єдність двох народів-братів — російського й українського—в боротьбі проти спільного ворога за мир, за возз’єднання. Високопоетичним виражен­ням цього є пісня бандуриста про двох орлів, що уособлюють братні народи. Поема закінчується схвильованою розповіддю про вікопом­ний січень 1654 р., коли радісний народ вигуками: «Волим, волим, волим!» — навіки скріпив непорушну єдність України з Росією.

Провідний мотив російських поезій — роздуми про покликання та суспільну роль поета (вірші «Недуг», «Скала», «Утешение»), при цьому особливо наголошується на його непідкупності й щирості («Соловей»), Невблаганний час руйнує гранітний надгробок царя чи уславленого завойовника, зате в березовім гаю, що розрісся від оди­нокої берізки, посадженої колись на могилі поета, буяють квіти, ще­бечуть вільні пташки і «красавицы девицы про любовь свою поют» («Два»).

На російських віршах Є. Гребінки відчутний вплив О. Пушкіна («Рогдаев пир», «Курган». «Слыхали ль вы, когда в дубраве темной...», «Опять передо мной знакомые поля...» та ін.) і Є. Баратинського («Недуг», «У. С. Ловцовой» та ін.). Досить характерно, що Гребін­ка, відразу ж приєднавшись до романтичного крила російської поезії, зразки для наслідування та ідеї для роздумів добирає не серед мод­них і поширених «душещипательных» витворів свого приятеля В. Бе­недиктова, а в іскрометних творах О. Пушкіна та кращих представ­ників пушкінської плеяди.

Емоційність, щирість і пісенність більшості поезій Є. Гребінки за­безпечили їм широкий успіх. Окремі українські й російські вірші, по­кладені на музику, ще за життя поета стали народними піснями («Ні, мамо, не можна нелюба любить...»), здобули широку популярність як романси («Почтальон», «Черные очи»), а пісня «Молода еще девица я была...», відома нині під назвою «Помню, я еще моло­душкой была...», понад століття прикрашає репертуар багатьох ви­конавців.

За два роки до смерті Гребінка писав:

Прошел мой сон поэзии прекрасной!..

Проснулся я: кругом так суетливо
Хлопочет наш индустриальный век;
Торгует всем — и смотрит горделиво
На брата современный человек...

И, право, странно в чудном веке этом
Хоть в шутку быть мечтательным поэтом.

Справді, сувора дійсність періоду розкладу феодалізму й заро­дження буржуазно-капіталістичних відносин, розвиток реалістичних тенденцій у літературі, звернення до відображення життя, прагнення розібратися в усіх його суперечностях викликали бурхливий розви­ток прози. Бєлінський зазначав у 1835 р.: «...тепер уся наша літера­тура перетворилась на роман і повість... Роман усе вбив, усе погли­нув, а повість, що прийшла разом з ним, загладила навіть і сліди всього цього, і сам роман з пошаною відступився і дав їй дорогу поперед себе» *. Є. Гребінка, який належав до літературних кіл Пе­тербурга, відчув дух часу і щодалі більше уваги приділяв прозі, особливо після того, як усю читаючу Росію потряс могутній талант М. Гоголя.

Усі прозові твори Є. Гребінки, за винятком передмови й післямо­ви до «Ластівки», написані російською мовою. Понад сорок повістей, романів і оповідань письменника поділяються на кілька тематичних циклів: показ окремих сторін українського життя («Рассказы пирятинца», «Вот кому зозуля ковала!», «Мачеха и панночка», «Братья», «Нежинский полковник Золотаренко», «Чайковский»), побут і звичаї

------------

1 В. Г. Белинский. Полное собрание сочинений, т. I, с. 261,


чиновництва («Лука Прохорович», «Дальний родственник», «Верное лекарство», «Иван Иванович», «Искатель места», «Странная пере­пелка», «Полтавские вечера»), поміщицька сваволя та пригнічення кріпаків («Кулик», «Бывальщина», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации»), загибель «маленької людини» в жорстокому се­редовищі («Записки студента», «Доктор», «Первый концерт Рубини», «Заборов») та ін.

Творчість Є. Гребінки-прозаїка розвивалася в напрямі від роман­тизму до реалізму. Талановитий і гостроспостережливий художник єднався з тими письменниками, які, слідом за Гоголем, виходили з естетичних принципів «натуральної школи», сприяли зміцненню но­вого, реалістичного напряму в літературі. Щире співчуття до «ма­ленької людини»-трудівника, увага до побуту і звичаїв народу, тіс­ніш зв’язок з фольклором, викривальний характер переважної біль­шості творів — усе це органічно єднає прозу Гребінки з творчістю великого Гоголя.

Українська тематика посідає в творчості Гребінки одне з перших місць. З дитинства вона міцно увійшла в свідомість майбутнього письменника разом з народними піснями та родинними переказами. Історія України, осяяна мужністю народного подвигу, поряд з істо­рією Росії привертала увагу багатьох російських і українських письменників: О. Пушкіна і К Рилєєва, М. Гоголя і Г. Квітки-Основ’яненка та багатьох інших.

Історична тема представлена у Є. Гребінки різноманітно — від перших поезій до повісті «Нежинский полковник Золотаренко» та роману «Чайковский». Дія повісті про ніжинського полковника від­носиться до часів визвольної війни 1648—1654 рр. Проте автор не дотримується строго історичної вірогідності в зображенні подій, дещо романтизує їх. Якщо в повісті ще переважає мелодраматизм при певному, хоч ще й не остаточному відході від романтичних ша­блонів, що виявилося, зокрема, в рисах реального народного побуту та в прагненні до широкого епічного зображення дійсності, то в ро­мані «Чайковский» Гребінці вже вдалося краще відтворити дух і характер епохи, побут і звичаї запорожців.

Створений, за свідченням сучасників, на основі родинних перека­зів (мати Гребінки походила з роду Чайковських), з запозиченням окремих епізодів із народної думи про Олексія Поповича, «Чайков­ский» не може вважатися строго історичним твором (немає точного хронологічного приурочення до певних подій, відсутні історичні особи тощо). Але, виходячи з досвіду М. Гоголя—автора «Тараса Бульби», використовуючи перекази про Запорожжя, Є. Гребінка зумів відтво­рити суворе життя козаків, їх хоробрість і мужність у боротьбі, відданість і вірність у дружбі, створив типові образи, вірні історич­ній правді своїми характерними рисами, притаманними народу в період боротьби проти іноземних поневолювачів. Характерно, що Є. Гребінка уникнув ідеалізації минулого, особливо козацької стар­шини. В ряді епізодів показано, що і в Січі не всі живуть однаково, не всі користуються рівними правами. Дуже тонко зображено, як кошовий Зборовський, вміло граючи на настроях запорожців, зму­шує їх прийняти бажане йому рішення, зовні неначе дотримуючись січової демократії.

Автор роману не обмежився однією лише метою — якнайдокладніше відтворити минуле. Зіставляючи занедбане містечко Пиряти з колишнім славним містом, порівнюючи щирі почуття людей геро­їчного минулого з банальними переживаннями й дріб'язковими клопотами представників поміщицько-чиновницького середовища, Є. Гребінка збуджував у читачів любов до вітчизни, до рідного народу й одночасно виставляв напоказ убогість духовного життя суспільства. Будучи за характером свого світосприймання перш за все художником-реалістом, Є. Гребінка зумів вирватися з недовгого полону романтично-мелодраматичних чарів прози О. Марлінського, пішов за М. Гоголем.

Незважаючи на окремі слабості, «Чайковский» був, безперечно, помітним досягненням Є. Гребінки-прозаїка. В. Бєлінський відзначив його достоїнства й поставив у ряд «кращих оригінальних повістей» 1843 р., а І. Франко твердив, що «Чайковский» був улюбленим твором «галицько-руської молодіжі 60-х і 70-х років». У 1910—1912 рр. М. Горький писав синові Максимові: «З часом я підберу тобі всі російські історичні повісті й романи, які можна читати без нудьги, без риску звихнути мозок і засмітити пам’ять лжею» *. Серед неве­ликої кількості вартих уваги творів названий і «Чайковский» Гребінки.

Гребінка не обмежувався порадою Гоголя «у минулому бити су­часне». Краща частина його творів присвячена безпосередньо питан­ням сучасності, позначена любов’ю до «маленької людини», харак­терна реалістичною спрямованістю, критично-викривальним пафосом. Недарма А. Чехов, який так сильно й талановито змальовував зли­годні «маленької людини», все життя пам’ятав твори українського письменника. Майже через піввіку після смерті Є. Гребінки він зга­дував серед достойних перевидання творів для народного читання його роман «Доктор» [1] [2].

У більшості творів Є. Гребінки осмислені й узагальнені його жит­тєві спостереження. Ряд реалістичних образів письменника немовби перегукуються з гоголівськими типами. Зрозуміло, що подібні ситуації, спорідненість художнього мислення підказують і спорідне­ні образи. Не без враження від Хлестакова виник нарис «Хвастун», а Лихошерстов («Горев Николай Федорович») багато чим нагадує незабутнього Ноздрьова. Такі ж твори, як «Верное лекарство», «Доктор», «Приключения синей ассигнации»,


[1] Е. Пешкова. Алексей Максимович и Максим Алексеевич,— «Юность», 1963, № 3, с. 68.

[2] А. П. Ч е х о в. Собрание сочинений в двенадцати томах, т. XII, М., Гослитиздат, 1957, с. 257.


«Записки студента», близькі до «Петербургских повестей» М. Гоголя не лише темою, а й певними художніми засобами. В них спостерігається, скажімо, вже не тільки індивідуалізація мови, а й трансформація її в за­лежності від намірів одного й того ж персонажа та у відповідності до характеру бесіди й співрозмовника. Шляхом переплетения комічно­го й ліричного Гребінці вдається висловити душевний біль при зобра­женні несправедливостей життя, краху найвищих мрій і загибелі невдахи-трудівника. Є. Гребінка побачив і зобразив не лише Невський проспект чи визначні пам’ятники столиці, а й її околиці — Петербурзьку сторону та темні закутки Васильєвського острова, розкрив соціальні контрасти великого міста, показав жорстоку владу грошей, вивів на людські очі процес формування характеру типового чиновника як школу мерзот, де ретельно, найжорстокішими методами витравлювалося все людське («Записки студента», «Сени» та ін.). Є. Гребінка розкриває чиновницьке середовище зсе­редини, одним з перших звертається до художнього освоєння тих мотивів («Дальний родственник», «Доктор» та ін.), які згодом в дещо іншій інтерпретації розроблятиме А. Чехов.

Приклад «Мертвих душ» допоміг йому знайти вдалу й оригінальну композицію для повісті «Приключения синей ассигнации». Як і мандри Чичикова, так і пригоди звичайної п’ятірки — синьої асиг­нації, свідка жахливих вчинків,— дали можливість Гребінці подати широку галерею страшних типів мерзенної, безжалісної дійсності на фоні правдивих картин побуту, людських страждань. Піднімаю­чись часом до протесту проти поміщицького деспотизму, Є. Гре­бінка саме в «Приключениях синей ассигнации» протиставляє сен­тиментально-романтичному сюсюканню багатьох сучасних йому бе­летристів неприкрашені, суворі картини повсякденного буття. Якщо реакційні письменники розпиналися, намагаючись довести позитив­ний вплив дворянсько-поміщицького середовища на покріпачене се­лянство, славословили «батьківське» піклування панів про «меншого» брата, то Гребінка, викриваючи кріпосників, так чи інакше зачіпав і кріпосництво. Одним з кращих його творів у цьому плані є «Ку­лик» (1841)—повість про трагічну долю двох кріпаків — хлопця й дівчини, про їх чисте, безжалісно розтоптане кохання.

Своєрідність цієї повісті полягає, зокрема, в тому, що в ній дуже обережно й тактовно протиставляються кріпосники й кріпаки. Від­ставний поручик Медведев спочатку видається досить доброю людиною, навіть дещо лібералом: він щиро любить свого слугу-кріпака, хрещеника Петрушку, дозволяє йому читати книжки з влас­ної бібліотеки. Знайомий Медведева, збіднілий поміщик Чурбинський, напочатку навіть заграє з Петрушкою, щоб догодити Мед­ведеву (щоправда, майже з однаковою ласкою він звертається і до панського собаки Трезора). Домігшись достатку, Чурбинський ви­являє справжню сутність жорстокого, жадібного й. скупого поміщика-самодура, навідріз відмовляється продати Машу колишньому приятелеві, щоб вона могла вийти заміж за того Петрушку, якого він ще так недавно цілував.

Зовсім іншими постають Петрушка і Маша. Вони справді щиро кохають одне одного, не шукаючи, на відміну від своїх господарів, ніяких вигод (та й які вигоди можуть бути у кріпаків!). Моторна й весела Маша навіть перша освідчується несміливому Петрушці в коханні. Ніякі знущання панів не можуть зламати Машиної лю­бові. «А я все та же, так же люблю тебя,— каже вона Петрушці,— чем они злее, тем больше я люблю тебя». Ніжна й метка дівчина асоціюється з швидкокрилою ластівкою. Все вона може знести, тільки не наругу над своїм почуттям, над людською гідністю. Вона такою й іде з життя — змученою, але не скореною, у весільному вбранні. Не знаходячи виходу, закохані змушені вдатися до само­губства. Петрушка встиг застрелити Машу, щоб урятувати її від наруги, його ж самого схопили й кинули до в’язниці. Вбитий горем Петрушка заморив себе голодом, а одного з головних винуватців їхньої смерті — Чурбинського — дворяни одноголосно обирають... суддею! Та й життя Медведева, здавалось би, такого доброго й чуйного, тече тією ж колією, що й раніше,— тільки немає вже Тре­зора (короткий собачий вік!), за вечерею тепер сидить з ним не Чурбинський, а інший сусід, та біля дверей замість Петрушки чатує на панські накази «дюжий черномазый лакей».

Багато в чому різні, Медведев і Чурбинський подібні у голов­ному: обидва вони байдужі до долі селян, у всьому намагаються забезпечити лише власну вигоду, вони позбавлені сильних почуттів. І якщо Гребінка показує Медведева в чомусь начебто «кращим», щоб протиставити його відверто осоружному Чурбииському, то на­справді йдеться не про ідеалізований образ «доброго пана», а про, може, не у всьому чітко і вдало здійснений намір виставити однако­вими в своїй суті обох панів, сказавши таким чином, що для долі кріпаків у кінцевому рахунку вдача їхніх володарів ие має вирі­шального значення. Адже Медведев, такий добрий, здавалось би, до Петрушки, кидає його напризволяще після арешту й спокійно реагує на звістку про те, що вбитий горем хлопець заморив себе голодом. Тому, скажімо, пропозиція викупити Машу за тисячу кар­бованців продиктована не стільки його «добрістю», скільки помі­щицьким самолюбством, прагненням настояти на своєму, змусити Чурбинського поступитися, та одночасно придбати досвідчену поко­ївку, яка шість років навчалася перукарським премудростям «в Аддестах у мамзели». Коли ж смерть Маші поклала край цьому змаганню, Медведев збайдужів і до Петрушки. В. Бєлінський дуже високо оцінив цей твір: «Кулик» — повість п. Гребінки — показує, що визначне обдарування цього автора міцніє і що гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом. «Ку­лик» — одна з кращих повістей останнього часу. Не можна не за­хопитися її живою розповіддю, не можна не хвилюватися, читаючи її розв’язку, трагічну без жодної натяжки. Особливо добре в ній те, що автор зумів змалювати своїх героїв вірними дійсності, тобто людьми нижчого класу і в той же час «людьми», і збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої і нещирої ідеалі­зації» '.

Рано обірвалося життя обдарованого й самобутнього письмен­ника, що разом з Г. Квіткою-Основ’яненком був серед тих, хто торував шлях Т. Шевченку, плідно працював у братніх — україн­ській і російській — літературах, здобувши заслужене визнання. Кла­сичні байки Євгена Гребінки, його прозові твори, позначені щирим співчуттям до простого трудівника, назавжди увійшли в скарбницю вітчизняної культури.

С. Зубков

1 В. Г. Белинский. Полное собрание сочинений, т. XV, с. 456.


СТОРІНКА АВТОРА


Читайте также