29.09.2022

Фаулз Джон (John Fowles)

Джон Фаулз. Вежа з чорного дерева

Вежа з чорного дерева

(Уривок)

...Et par forez longues et lees
Par leus estranges et sauvages
Et passa mainz felons passages
Et maint peril et maint destroit
Tant qu'il vint au santier tot droit...

Chretien de Troyes, Yuain

Девід приїхав у Котміне в середу пополудні. Вчора о цій самій порі він зійшов на берег у Шербурі, а надвечір був уже в Авранші, де й заночував. Отож решту шляху він долав при світлі дня і міг помилуватися здаля чарівним, як сон, краєвидом: шпилями Мон-Сен-Мішеля, пройтися пішки по околицях Сен-Мало та Дінана. Далі дорога звернула на південь, через мальовничу сільську місцевість, що купалася в сяйві погожого вересневого дня. Девідові одразу припали до серця спокійні краєвиди — старанно доглянуті фруктові сади і поля, що задумливо стояли під тягарем щедрого врожаю. Двічі він зупинявся і замальовував барви, які найбільше вразили його соковитістю і приємним відтінком. На аркуші паперу з'явилося кілька акварельних смужок, а поряд — чітко написані пояснення. Хоч вони і вказували на походження тих смужок (та означала поле, інша — освітлену сонцем стіну, ще інша — далекий пагорб), проте він нічого не малював. Зазначав іще дату, пору дня, погоду і їхав далі.

Девід почувався ніяково за свій чудовий настрій, за те, що він тут втішається один, без Бет, та ще й після сварки, яку сам затіяв. Проте ясний день, свіжі враження і, звичайно, думка про мету цієї подорожі — бентежна і водночас радісна — все це створювало приємну ілюзію парубоцької свободи. Останні кілька миль були найчарівнішими: тепер Девід їхав Пемпонським лісом — одним з небагатьох зелених масивів, які ще лишилися від прадавніх бретонських лісів. Обабіч, затінені зеленим шатром, час від часу пролітали алеї для верхової їзди. Іноді сонячні промені падали на вузьку просіку, вихоплюючи безкраї зарості дерев. Девідове уявлення про край, де старий прожив останні роки, які принесли йому найбільшу славу, стало конкретним. Хоч скільки читай, уявляй, однаково це не те, що побачити на власні очі. Ще не доїхавши до місця, Девід уже знав, що їхав сюди не даремно.

Незабаром він звернув на геть вузьку й безлюдну лісову дорогу — voie communale. Проїхавши з милю, побачив вивіску, яку шукав: Manoir de Coëtminais. Chemin privé. Далі дорогу перегороджували білі ворота, їх він сам відчинив і зачинив. Ще через півмилі, там, де ліс розступався перед сонячним світлом і порослим травою садом, Девіда зупинила нова перепона — ще одні ворота. На перекладині воріт знову напис. Він подумки усміхнувся — під французьким Chien méchant по-англійському було написано: "Прийом відвідувачів лише за попередньою домовленістю". Ніби на підтвердження того, що попередженням не слід легковажити, на воротях з внутрішнього боку висів замок. Мабуть, забули, що Девід має приїхати саме сьогодні. На якусь мить він розгубився. А може, старий шкарбун взагалі забув про їхню домовленість? Девід відступив у густу тінь, не зводячи очей із залитих сонцем воріт. Та ні, як же він міг забути, коли Девід лише минулого тижня надіслав йому коротенького листа, в якому нагадував про свій приїзд і дякував за запрошення? Позаду, зовсім близько, тричі підряд прокричав якийсь птах. Крик був дивний, наче хтось невміло пробував грати на жерстяній дудці. Девід озирнувся, але серед густої зелені дерев птаха не було видно. Мабуть, птах не англійський, подумав Девід і раптом згадав, що сам він, як не кажи, англієць. Чи йому боятися якогось пса... Він пішов до машини, виключив мотор, замкнув дверцята, повернувся до воріт і переліз на другий бік.

Доріжка повела його старим садом, що ряснів червоними сидровими яблуками. Тихо, ніякого собаки. Manoir стояв самітним островом на залитій сонцем галявині серед моря велетенських дубів і буків і був не зовсім те, що Девід сподівався побачити. Може, тому, що погано знав французьку мову і, як не брати до уваги Парижа, майже зовсім не знав Франції. Інакше не переклав би це слово буквально, як англійське "замок". Насправді ж ця будова скоріше нагадувала будинок заможного фермера. Фасад не такий уже й аристократичний: бліда, буро-жовта штукатурка, на якій проступала широка дранка, темні віконниці. Невеличке східне крило, що під прямим кутом прилягало до головної будівлі, з'явилося, очевидно, пізніше. І все-таки було в цьому будинку щось привабливе: старовинний, не дуже великий, затишний, показний на вигляд. Просто Девід сподівався побачити щось величніше.

Південна сторона будинку виходила у посипаний жорствою двір. Під стіною — герань і дві виткі троянди, на даху — білі цятки голубів. Віконниці були замкнені. Будинок спав. Проте двері парадного входу, увінчані стертим від часу гербом на кам'яному щиті, були прочинені. Сторожко ступаючи по жорстві, Девід підійшов ближче. На дверях не було ні молотка, ні дзвінка. На щастя, не було і лютого собаки. Девід зазирнув досередини: хол з вимощеною кам'яними плитами підлогою, дубовий стіл біля старовинного стилю дерев'яних сходів з вичовганими й покоробленими поручнями. Сходи вели нагору. У протилежному кінці холу видніли ще одні розчинені двері, а за ними, наче в рамі, зеленів осяяний сонцем сад. Девід завагався, зрозумівши, що приїхав дочасно; потім постукав у важкі двері. По хвилі, однак, усвідомив, що стукати марно, і переступив через поріг. Праворуч він побачив довгу, мов галерея, вітальню. Колись вона, очевидно, була розділена перегородками, від яких залишились основні опорні колони, що виступали на білому тлі стін, як зловісні скелети. У всьому цьому було щось вікторіанське і куди більше англійське, ніж у фасаді будівлі. Дулю гарний куточок, трохи захаращений, але й досить просторий: старовинні різьблені меблі, вази з квітами, кілька крісел і дві канапи; старі килими, рожеві й червоні, картини... Нічого дивного, хіба те, що можна було так вільно увійти й милуватися ними. Адже Девід знав — крім власних робіт, у старого є невеличка, але цінна колекція картин інших художників. А ось і полотна знаменитостей: Енсор, Марке; отой пейзаж у кутку зали,— мабуть, написаний "холодним" пензлем Дерена, а над каміном...

Кому ж, однак, дати про себе знати? Девід пройшов по кам'яних плитах повз сходи і зупинився у дверях навпроти. Перед ним простягався розлогий лужок з клумбами, декоративними кущами та деревами. З північного боку його захищала висока стіна, а вздовж неї стояв ряд низьких будівель, яких Девід не міг побачити з фасаду,— колишні стайні та корівники. Посеред лужка росла катальпа, підстрижена так, що нагадувала велетенський зелений гриб. У його затінку розташувались, ніби співбесідники, садовий стіл і три плетених крісла. За ними, немов купаючись у спекоті, лежали дві голі дівчини. Та, що далі, напівзатулена своєю сусідкою, лежала горілиць і, здавалося, спала. Та, що ближче, лежала на животі, спершись підборіддям на руки, й читала книжку. На голові в неї — крислатий солом'яний капелюшок, вільно перев'язаний яскраво-червоною стрічкою. Обидві дівчини дуже засмаглі. Їм, очевидно, й на думку не спадало, що всього за три десятки кроків від них стоїть незнайомий чоловік. Дивно, що серед лісової тиші дівчата не почули, як він під'їхав машиною. Правда, в листі Девід обіцяв приїхати на вечірній чай, а приїхав раніше. Та й гудзик дзвоника десь коло дверей знайшовся б, коли б він краще шукав; хтось із слуг, може, й почув би. Девід постояв хвилину, занотовуючи в пам'яті теплі кольорові тони жіночого тіла, зелені барви катальпи й трави, кармінову стрічку на капелюсі, а вдалині — рожеву стіну і шпалерні фруктові дерева. Потім повернувся й пішов назад до парадного входу; щойно побачене скоріше розважило його, ніж спантеличило. Знову згадалася Бет: вона була б просто в захваті, побачивши на власні очі підтвердження міфу про старого фавна та його порочні розваги. Там, звідки Девід самовільно почав огляд будинку, за одвірком на кам'яній підлозі, він побачив те, чого не помітив раніше через надмірну цікавість — бронзовий дзвоник. Підняв його, подзвонив і в ту ж мить пожалкував про це. Шкільне дзеленчання увірвалося в тихий будинок, порушивши сонячний спокій, що панував довкола. Та на цьому все й скінчилося. Згори не долинув жоден крок, двері в дальньому кінці довгої кімнати не відчинилися. Девід чекав на порозі. Минуло з півхвилини. Потім у дверях, що вели в сад, з'явилася дівчина (він не розібрав — котра) у білій бавовняній галабії, боса, струнка, нижче середнього зросту, років двадцяти чи трохи більше; каштанове з золотавим полиском волосся, правильні риси обличчя, пильний погляд великих очей. Напевно, англійка. Кроків за двадцять, біля сходів, дівчина зупинилася.

— Девід Уїльямс?

Він ніяково розвів руками.

— Ви мене чекали?

— Так.

Вона не зрушила з місця і не простягнула руки.

— Даруйте, що забрався сюди, паче злодій. Ворота замкнені.

Дівчина заперечливо хитнула головою.

— Треба було просто потягти за замок. Вибачте, що так вийшло.

Та вигляд у неї був зовсім не винуватий. І не спантеличений.

— Генрі спить.

— Не будіть його, бога ради. — Девід усміхнувся.— Я приїхав трохи раніше. Не сподівався, що так легко знайду вас.

Дівчина кинула на нього уважний погляд, зрозумівши, що він розраховує на її прихильність.

— Він просто казиться, коли вдень не поспить.

Девід широко посміхнувся.

— Річ у тім, що я витлумачив його листа буквально — гадав, знайду у вас притулок. Але якщо...

Вона глянула повз нього на відчинені двері. Потім знову перевела погляд на його обличчя і в її очах промайнуло щось схоже на запитання.

— А ваша дружина?

Девід пояснив, що Сенді захворіла на вітрянку і в останню хвилину в неї підскочила температура.

— Дружила вилетить до Парижа в п'ятницю. Якщо дочці покращає. Там я її зустріну.

Пильні очі знову допитливо глянули на нього.

— То, може, показати вам кімнату?

— Якщо ваша ласка...

— Прошу.

Ледь помітним порухом руки дівчина показала, щоб він ішов слідом, і обернулася до сходів — така проста, біла, якась несподівано скромна, наче служниця, зовсім не схожа на ту, яку він щойно бачив.

— Чудова кімната,— промовив Девід.

Вона доторкнулася до почорнілих від часу поручнів.

— П'ятнадцяте століття. Так кажуть принаймні,— мовила дівчина, не повертаючи голови.

І все.

Ніяких питань, наче він зазирнув як сусіда, що мешкає за якихось п'ять миль звідси.

Коли сходи кінчилися, вона повернула праворуч і пішла коридором, застеленим посередині очеретяною матою. Дійшовши до інших дверей, прочинила їх, ступила крок уперед і, не випускаючи ручки, подивилася на Девіда таким самим дивним поглядом, як patronne готелю, де він провів уже одну ніч. Девід не здивувався б, якби вона зараз сказала, скільки він має платити за кімнату.

— Ванна поруч.

— От і чудово. Піду заведу в двір машину.

— Як вам завгодно.

Дівчина зачинила двері. Від неї віяло якоюсь неприродною, майже вікторіанською поважністю, що не пасувало до галабії. Поки вони поверталися коридором до сходів, Девід запитав з доброзичливою усмішкою:

— А як вас?..

— Генрі називає мене Мишею.

Нарешті вираз її обличчя змінився, хоча Девід не був певен, що то: стриманість чи виклик.

— Ви давно його знаєте?

— З весни.

Девід спробував викликати дівчину на дружню розмову.

— Я знаю, він не в захваті від таких візитів.

Вона ледь помітно стенула плечима.

— Коли робити все йому наперекір. Тоді він здебільшого лається.

Дівчина ніби намагалася в чомусь його переконати; де було очевидно. Може, здогадалася, що він бачив їх у саду і тепер показувала, на якій відстані звикла тримати гостей. Девід уже встиг зрозуміти, що дівчина виконує тут обов'язки хазяйки дому, але поводилась вона так, наче цей дім був їй байдужий. Спустившись по сходах, вона попрямувала до виходу в сад.

— Тут? За півгодини? Я розбуджу його о четвертій.

Девід посміхнувся: дівчина говорила, наче турботлива нянька, байдужа до думки інших про того, кого вона називала просто "Генрі" або "він".

— Чудово.

— Почувайтесь comme chez vous. Гаразд?

Дівчина постояла з хвилину, ніби зрозуміла, що досі трималася надто холодно й стримано. На її обличчі відбилося щось схоже на ніяковість і з'явилася бліда тінь привітної усмішки. Проте вона відразу ж опустила очі, повернулася і, м'яко ступаючи босими ногами, пішла до саду. У дверях сонячні промені на мить вихопили з галабії обриси дівочої постаті. Девід згадав, що так і не спитав про собаку. Та, зрештою, дівчина, мабуть, вже сама про все потурбувалася. Навряд чи Девіда коли-небудь приймали в чужому домі так негостинно... наче він хотів забагато, але ж насправді це зовсім не так. І, звісно, він і не сподівався зустріти тут оцю дівчину. Девід зрозумів, що старий давно нехтує правилами гостинності.

Девід повернувся садом до воріт. Добре, хоч про замок сказала: він розімкнувся відразу. Девід заїхав у двір, зупинив машину в затінку під каштаном біля фасаду. Прихопивши невеличку валізку, портфель і джинсовий костюм з вішалкою, зайшов у дім. Зі сходів кинув оком крізь розчинені двері у садок, але дівчат там уже не було. Піднявся на другий поверх і в коридорі зупинився перед двома картинами. Він помітив їх, ще коли дівчина показувала йому кімнату, але не міг пригадати ім'я художника. А тепер... ну, звичайно ж, це Максимільен Люс. Пощастило старому, купив картини ще до того, як на мистецтві стали наживатися, вигідно вкладаючи капітал у картини. Девід навіть забув, як негостинно його тут зустріли.

Біографія

Твори

Критика