Творча гра та ігрова творчість

Оксана Сачик

У 1996 р. англійський письменник Джон Фаулз, що його нині можна назвати живим класиком світової літератури, відзначив свій 70-річний ювілей. Втім, ця подія в літературному світі пройшла майже непомітно. Нині українському читачеві пропонується роман цього серйозного, інтелектуального і водночас захопленого мистецькою грою автора.

Творчий доробок Джона Фаулза важко коротко й однозначно схарактеризувати. Він — автор філософсько-естетичного трактату «Арістос» (1964), екзистенціального, багато в чому символічного роману виховання «Маг» (1966), стилізованого під твір вікторіанської епохи психологічного роману «Жінка французького лейтенанта» (1969), яскраво ігрового авантюрного роману «Примха» (1985) та інших творів. Жоден новий роман чи новела письменника не схожий на інші і не вкладаються в чіткі межі усталених жанрових різновидів, хоча суто фаулзівське начало помітне в кожному. Джон Фаулз торкається в своїх творах широкого кола питань філософії, історії, культури, мистецтва тощо. В усіх творах письменника присутня і відчувається єдина творча домінанта, хоч про нього треба говорити і як про митця, котрий весь час змінюється, постійно перебуває в пошуках чогось нового і незвичного.

Роман «Мантиса», з яким сьогодні знайомиться читач, з'явився 1982 р. і відразу ж здивував усіх — і звичних до примхливих витівок сучасного письменства літературознавців, і готових до найсерйознішої інтелектуальної гри читачів, і критиків, які сумлінно оцінюють навіть незначні твори «маскультури». Найчастіше його називали пародією чи «додатком», використовуючи власне пояснення самого автора щодо значення слова «мантиса». Визначення ж «додаток» пов'язували передусім із попереднім великим романом Джона Фаулза «Деніел Мартін» (1977). Чим же так здивував читачів цей твір? По-перше, здається, малозрозумілою назвою. По-друге, дивною для автора відсутністю будь-якої дії, розвитку сюжетної лінії, еволюції образів головних героїв. Якщо ж говорити про персонажів, то здається химерним, як нереальна фантастична істота, а саме муза письменника чи поета, може стати реальною героїнею, що рухається, сміється, жартує або висловлює думки.

У романі «Мантиса», як і в попередніх творах, письменник вдається до літературної гри: він грає як зі сюїми героями, так і з читачем, частіше показує видимість замість суті, і лише згодом дає можливість пізнати істину, а інколи — тільки наблизитися до неї. Неповторний за своєю художньою майстерністю та за вмінням завжди знаходити єдине необхідне слово, письменник веде своєрідну гру і на лексичному, мовному рівні. В одному зі своїх інтерв'ю Джон Фаулз сказав, що «письменник повинен уміти вводити в оману читачів. Глузувати з них, наводити на хибний слід. Це дуже важлива складова частина мистецтва романіста... Взагалі роману не було б, якби автор розповів, що сталося в дійсності, і висловив би це простою філософською мовою. Йому необхідно зробити з цього гру. Я називаю це французьким словом «taquiner» — дражнити. Для мене дражнити, спантеличувати читача — досить важливий складник... не скажу, що найважливіший, але все ж таки важливий складник праці романіста».

Саме така гра і постає на сторінках роману «Мантиса», де оповідь являє собою складну структуру: це і реальний шар подій, і уявлення та марення головного героя твору, і течія глибинного змісту, з філософськими міркуваннями про сенс буття і небуття, людських взаємовідносин і значення творчості та мистецтва, зокрема літератури. Відомий письменник Майлз Ґрін, який потрапляє в катастрофу і втрачає пам'ять, опиняється на лікарняному ліжку. Не пам'ятаючи ні свого імені, ні своєї дружини, ні будь-якої події з минулого життя,

Майлз Ґрін повільно пригадує лише одне, — що він був письменником. Упродовж майже двохсот сторінок романної оповіді читачам демонструються дуже незвичні, нетрадиційні, майже шокуючі методи лікування засобом сексотерапії. Лише ці факти з достатньою мірою впевненості можна віднести до реального шару подій. Але перехід до подій рівня свідомості, вигадки і фантазії відбувається без жодних ознак і попереджень, так, шо неможливо провести чітку межу між реальністю та ілюзією.

Лікування хворого письменника Ґріна здійснює лікарка Дельфі, котра, як йому здається, має на меті щось інше, крім, або, можливо, замість лікування. У травмованій свідомості письменника вона постає то медиком у білому лікарняному халаті, то Музою, шо з'являється у вбранні панка, або в стародавній античній одежі, або взагалі стає невидимою. Другий головний персонаж роману, а саме жіночий образ у різних іпостасях, завдяки грі фантазії та уяві письменника (і Джона Фаулза, і його героя Ґріна), носить різні маски, відіграє різні ролі, по-різному проявляє свій творчий характер, але завжди лишається тією, яку найчастіше називають Музою з великої літери. Всі реальні і примарні образи, що їх представляє Муза Ерато, символізують жінку- героїню світової літератури від стародавніх часів до сьогодення. Всі уявлення та марення Майлза Ґріна, всі вигадані і названі іпостасі Музи перетворюються на загальний, всеохопний образ Жінки, прекраснішої і сильнішої половини людства, що дарує митцеві натхнення, спрямовує його на творчий шлях, надихає на подвиги.

Упродовж усього спілкування героїв роману автор намагається наголосити на основній радикальній відмінності між ними. Це не проста диференціація між художником та його творінням, між письменником та його Музою або між реальною приземленою свідомістю та ілюзорною фантазією. Відмінність між ними лежить в іншій площині, в іншому вимірі. Це одвічна різниця між чоловічим і жіночим началом, між чоловічою і жіночою логікою, між раціональним і чуттєвим. Проблема обопільних стосунків та поляризації чоловічої та жіночої свідомості завжди цікавила Джона Фаулза, згадаймо хоча б героїв «Колекціонера» Клегга та Міранду або Чарлза і Сару з «Жінки французького лейтенанта». Та в романі «Мантиса» висловлювання на цю тему пряміші та відвертіші. Чоловічі образи письменника пов'язані з консервативним началом, а жіночі символізують перш за все прогрес і розвиток. Муза Ерато зневажливо називає чоловіків великими суддями, які, принижуючи жінок, перетворюють їх на сексуальний предмет одного виміру. Герої-чоловіки у Фаулза завжди на один крок поступаються жінкам, намагаючись досягти того, чого ті вже давно досягли й осягнули розумом. Сексуальне бажання чоловіків, як доводить у своїх творах письменник, найчастіше призводить до випробування їхньої людяності й «справедливості». Ситуація ж стресу, в якій вони опиняються через ці випробування, дозволяє фаулзівським героям-чоловікам змінитися.

Питання еротичності чи порнографічності цього роману Джона Фаулза не заслуговує, здається, великої уваги. З одного боку, «Мантиса» є спробою висміяти тенденцію перевантаження літератури еротичною тематикою, а з другого — містить іронічний погляд на тему зайвої серйозності, академічності та однобічної інтелектуалізації сучасної літератури. Використання ненормативної лексики та доволі поміркований опис сексуальних сцен передусім пов'язані з темою народження чогось нового, шо, як давно визначено природою, завжди потребує участі двох сторін, а також і з темою одвічної розбіжності чоловічого та жіночого начала. Сам же автор з приводу цього питання писав: «... Еротичне переслідує мене, гризе і мучить, але все ж таки я шасливий, коли воно лишається на три чверті прихованим, потаємним. Колись одного разу я протягом року писав еротичний, а просто кажучи, порнографічний роман. Коли він був майже завершений, я відніс усі рукописи і чернетки в сад і спалив їх. Без сумніву, я міг заробити на ньому великі гроші, і я навіть був дуже гордий з того, що написав, бо знав йому ціну. Але я спалив усе не через почуття соромливості, але ще більше — через відчуття блюзнірства та поганого смаку, що я виявив. Ось чому я з такою ворожістю' ставлюся до зайвої сексуальної відвертості багатьох творів американських письменників: у цьому є щось інфантильне, врешті-решт, це руйнує справжнє еротичне почуття» (Fowles J. The Art of Fiction. — London, 1989. — P. 56).

На сторінках роману «Мантиса» його головні герої провадять нескінченну дискусію про завдання літератури, про адекватне відтворення думки у слові. Характеризуючи сучасний стан літератури, Майлз Грін, за висловлюваннями якого в даному випадку стоїть сам Джон Фаулз, твердить, що роман є тепер текстом, що звертається до самого себе і рефлексує з цього приводу, і вже не є тим, що відображає чи відтворює реальність. Як відомо, література пост- модерністської епохи відзначається саме тим, що рефлексує з приводу самої літератури. Основним предметом зображення в постмодерністському творі найчастіше стає саме творчий процес або відтворення певної літературної форми. Текст часто створюється заради самого тексту, а його форма починає відігравати домінуючу роль і стає самодостатньою. Письменник чи будь-який інший митець вважає тепер своїм головним завданням створення того, що відображає сам процес творення, самодостатній, самодосконалий і самодовершений.

Діалог Майлза Гріна та його Музи Ерато точиться повільно. Його сенс приховується як за довгими, розтягнутими висловлюваннями письменника, так і за короткими окремими словами Музи чи її вигуками. Суперечки, що виникають між ними, і погляди, які кожен з них висловлює, цінні самі по собі і не ведуть до якогось логічного завершення. Дискусія, що її викладає на сторінках свого твору Джон Фаулз, перетворюється на постмодерністський літературний дискурс, самодосконалий і самодостатній. Тому в певний мо-мент, коли настає перерва в дискусії, стіни лікарняної палати розступаються, неначе розчиняються, втрачають свою структуру і субстанцію. Вони починають проявляти крізь себе, як раніше проступали в діалозі незнані, дивовижні, в чомусь сюрреалістичні малюнки та форми. Єдина реальність, яка лишається в цьому збоченому просторі, — це слово, але вже не просто слово, що вимовляється в замкненому просторі кімнати, а якісь розбиті фрагменти слів, звуки, літери.

Однією з головних філософсько-літературних проблем у романі «Мантиса» є проблема художньої творчості: яким чином і через які почуття виникає в свідомості художника задум його творіння, які чинники впливають на процес творення, які стадії проходить сам творчий процес. Слід зазначити, що неодноразово під час оповіді автор підкреслює сірий колір стін у лікарняній палаті Майлза Гріна. Обмежений і замкнений простір із сірими стінами має позначати не що інше, як черепну коробку людини з її сірою речовиною, мозком. Таким чином, зображені в романі події — це праця свідомості самого письменника, який створює у своїй уяві образ Музи Ерато, або ж, з іншого боку, іронічне втручання у процес творення самої Музи, яка пише всі ці твори, де автор виступає лише посередником.

Проте мистецтво неможливо звести на рівень лише механіки чи суто граматичної роботи. Не лише розум чи свідомість і не лише тільки почуття творять справжню літературу. Це постійна зміна або перевтілення, постійне співіснування, співтворчість і співпраця всіх факторів. Проблема самосвідомості автора і відчуття процесу творчості визначає проблематику і сюжетний розвиток усього твору. Всі художні й стилістичні прийоми в «Мантисі» підпорядковані завданню адекватного відображення творчого процесу у витворі мистецтва. І, як завжди у такого письменника, як Джон Фаулз, це новий експеримент, нова хвиля, своєрідний пошук у новому напрямку.

Можна твердити, що роман Джона Фаулза «Мантиса» належить до найкращих сучасних зразків постмодерністської літератури. Про це свідчать, по-перше, форма або структура оповіді, що включає в себе декілька рівнів — реально-побутовий, фантастично-вигаданий, рівень філософського підтексту, символіки і метафори. Проте сам текст не розпадається на окремі складові частини, а являє собою єдине, хоча і еклектичне ціле. В романі «Мантиса» має місце також не лише переосмислення елементів культури минулого, але й переоцінка та характеристика літературної культури сучасності. При цьому аналіз англійського романіста містить у собі основні елементи пародіювання та іронії також із приводу і свого власного тексту. Момент пародіювання у Джона Фаулза включає авторські імпровізації та маніпуляції ідеями, мотивами, сюжетами і образами, притаманними літературі минулого і сьогодення і, крім того, створює іронічний ефект із приводу власної іронії та саморефлексії, спрямованої на власний текст.

Серед постмодерністських засобів, шо виявляють себе у романі «Мантиса», можна назвати епатуючі або шокуючі теми та прийоми, а саме еротичну насиченість, що поєднується з тверезим аналізом і холодною відчуженістю. При цьому автор досягає глибин людської психіки, подає елементи травмованої свідомості, адекватної чи неадекватної поведінки. Категорії життя і смерті, буття і небуття перестають існувати. На першому плані формується площина, шо перебуває одночасно у двох вимірах, реальному і нереальному, дійсному та ілюзорному. Автор вдається до міфотворчості, використовуючи теми і мотиви одвічного буття, самопожертви і надприродної абсолютності.

І, звичайно ж, не можна не виділити елемент гри як сюжетного мотиву і як постмодерністського прийому. На сторінках книги створюється світ нової ігрової дійсності, вигаданої, фантастичної реальності. Герої роману нагадують двох акторів, що грають один заради іншого. їхні дискусії та суперечки перетворюються на певного роду театр, але театр незвичайний, магічний. Це театр, у якому поєднується комедія і трагедія, проблеми екзистенції і творчості, де художник зустрічається зі своїм творінням. Актори цього театру виходять на сцену в різних масках, постійна зміна яких відбувається поступово й непомітно. Театральність стає домінуючим принципом не лише на рівні сюжетному, але й відбивається й на рівні структурної побудови твору. Оповідь повільно тече у просторі, в якому не вимірюється час, і фактично не завершується, бо логікою діалектичного розвитку може бути продовжена в будь-яку мить.

У романі «Мантиса», як, узагалі, і в будь-якому іншому своєму творі, Джон Фаулз розмірковує над кожним словом, виразом, реченням. Він використовує слова і звороти, які позначаються в сучасних словниках як книжні або застарілі. Джон Фаулз — письменник із витонченим стилем і вишуканою манерою письма. В інтерв’ю журналові «Лайф» автор, бувши вже визнаним і популярним прозаїком, сказав, що має в чернетках і не наважується опублікувати більше десяти своїх творів. «Писати гарну прозу,— говорить Дж. Фаулз, — це як їсти або кохатися. Якщо ви не хочете цього робити всією своєю душею, тоді ви робите це погано. Але я не можу сказати, як приходить потрібний настрій. Якби я тільки знав!» (Life. - 1970. - Vol. 48. - № 11. - P. 68). Проза Джона Фаулза, напрочуд виразна, неординарна, з присмаком старомодності, але в той же час і авангардна, створюється, як здається, саме за покликом душі і серця цього майстра слова, але під жорстким контролем розуму.

Зважаючи на весь творчий доробок англійського романіста, можна сказати, що впродовж усього свого творчого життя Джон Фаулз лишається вірний певним темам, мотивам та ідеям. Крізь усі його романи проходить єдина творча домінанта, що лише незначною мірою видозмінюється та імпровізується від одного твору до іншого. Якщо ж говорити про визначення «Мантиси» як додатка, то доцільніше було б назвати її не додатком до роману «Деніел Мартін» чи будь-якого іншого твору письменника, а своєрідним додатком до всього творчого доробку романіста. «Мантиса» свідчить про своєрідний авторський намір підбити підсумки, ще раз використати та обіграти попередні ідеї та мотиви. Й одночасно роман стає ще одним кроком на шляху пошуків нових експериментальних форм та творчих засобів, ще однією пробою сил у створенні художнього тексту в новому літературному жанрі.

Л-ра: Всесвіт. – 1999. – № 1. – С. 45, 114-116.

Біографія

Твори

Критика