Невласне-пряме мовлення як інтерференція мовлення наратора та персонажа (на прикладі «Вежі з чорного дерева» Дж. Фаулза)

Оксана Андрущак

Об’єктом аналізу лінгвіста є завершений текст літературного твору, який окрім естетичної може виконувати різні функції. Відтак, мовний матеріал використано за принципом вибору з метою надання йому певних функцій, тобто підпорядковується комунікативній доречності. Оскільки текст входить у систему комунікації, головною рисою якої є комунікативність, то систему тексту слід визначати як сукупність пов’язаних і співвідносних, цілісних, внутрішньо впорядкованих об’єктів. Цими об’єктами будемо вважати окремі висловлювання різних, типів, що у сумі будуть конституювати мовлення наратора, персонажа, чи їх поєднання (репродукцію мовлення персонажа наратором). Особливе місце у цій системі посідає невласне-пряме мовлення, що спричинене частим та різноманітним використанням його форм у англомовному романі кінця XX - початку XXI століття, а також утворенням нових його форм.

Новизна дослідження полягає у розгляді невласне-прямого мовлення на перетині двох планів мовлення та введенні поняття інтерференції текстів наратора і персонажа, а також систематизації ознак для їх розмежування. Актуальність дослідження полягає у необхідності вивчення комунікативного та когнітивного потенціалу явища невласне-прямого мовлення як стилістичного прийому та засобу передачі чужого мовлення.

У нашому дослідженні невласне-пряме мовлення будемо розуміти як особливий незалежний від прямого та непрямого мовлення спосіб передачі чужого мовлення, що вживається автором з метою виконання ним певних естетично-стилістичних, інформативних та комунікативних функцій і характеризується мовленнєвою та позомавленнєвою інтерференцією суб’єктних планів автора-наратора та персонажа у різних об’ємах та діапазоні.

Інтерференція обмежується не окремими словами чи виразами, а стосується цілих текстів з їх своєрідним світоглядом. Текст в тому сенсі, в якому він тут розглядається, охоплює не тільки втілені вже в мові фенотипні мовлення, зовнішнє і внутрішнє, але й і генотипні, глибинні суб’єктні плани, які проявляються в думках, у сприйнятті,

Суб’єктивність розповіді, пов'язана з оповіддю, часто зводиться до суб’єктивності самого наратора. Проте, існує суб’єктивна розповідь, яка має принципово інше походження. Вона базується на суб’єктивності не наратора, а персонажа. Персональна суб’єктивність входить у розповідний текст шляхом інтерференції тексту наратора і тексту персонажу, тобто текстової інтерференції.

Інтерференція утворюється внаслідок того, що в одному й тому ж уривку розповідного тексту одні ознаки відсилають до тексту наратора, інші ж - до тексту персонажа. Одночасне відсилання до двох текстів різного роду створює ефект співіснування цих текстів, нашарування їх один на одного, взаємовплив та одночасне комунікативне функціонування при прочитанні їх реціпієнтом.

Текстова інтерференція названа у М. Бахтіна «гібридною конструкцією»: «Ми називаємо гібридною конструкцією такий вислів, що за своїми граматичними (синтаксичними) і композиційними ознаками належить одному мовцю, але в якому в дійсності замішані два вислови, дві мовні манери, два стилі, дві «мови», два смислових і ціннісних світогляди».

Термін «текстова інтерференція» бере свій початок у понятті В. Волошинова «мовленнєва інтерференція». Але за змістом, ці поняття не співпадають. Мовленнєва інтерференція, за Волошиновим, допускає «інтонаційну», тобто оціночну, різнонапрямленість злитних мовленнєвих актів, їх двоадекватність. З текстовою інтерференцією ми маємо справу лише тоді, коли ознаки, які є в тому чи іншому висловлюванні, вказують не на одного лише мовця, а стосується чи наратора, чи персонажа.

Аналіз текстової інтерференції за допомогою набору ознак, в яких тексти наратора і персонажа можуть розрізнятися, бере початок у працях Л. Долежела. Але проведення такого аналізу, що пропонується в даній роботі, принципово відрізняється від методу Л. Долежела. Л. Долежел виходить з чіткого протиставлення «об’єктивного» тексту наратора і «суб’єктивного» тексту персонажа. Об’єктивний текст наратора, за Л. Долежелем, виконує виключно «зображувальну функцію» і характеризується виключною установкою на зображуваний предмет. Експресивна та апелятивна функції, тобто установки на мовця і слухача, в об’єктивному тексті анульовані. Таку саму точку зору відстоює О. Падучева, визначаючи «традиційний наратив» як «наратив 3-ї особи», не припускаючи дейктичності, експресивності (як самовираження мовця та діалогічності).

Будь-яка суб’єктивність, тобто актуалізація ставлення до мовця та слухача, розглядається Л. Долежелом як стилістичний прийом, що позбавляє текст наратора своєї основної властивості, тобто об’єктивності. Всупереч такому твердому протиставленню ідеалізованих текстів - об’єктивного тексту наратора та суб’єктивного тексту персонажа - ми виходимо з того, що і той, і інший текст може містити в різній мірі об’єктивні та суб’єктивні риси. Текст наратора може зазнати суб’єктивізації не в меншій мірі, ніж текст персонажа. Оскільки недоцільно виходити з твердого протиставлення текстів наратора і персонажа, їх співвідношення слід визначати у кожному творі окремо.

Нижче пропонуємо набір ознак, за якими тексти наратора і персонажів можуть розрізнятися. Цей набір не має на увазі визначений тип текстів наратора і персонажа чи абсолютне їх протиставлення, але бере до уваги той емпіричний факт, що тексти в різних творах можуть набувати різних обрисів. Тому, як набір можливих ознак його можна застосовувати до будь-якого конкретного твору.

Тексти наратора і персонажа можуть розрізнятися за відбором тематизованих одиниць і за характерними темами. Оцінка окремих тематичних одиниць та смислова позиція наратора та персонажа також пропонують ознаки для диференціації їх текстів.

Тексти наратора і персонажа можуть розрізнятися за граматичними ознаками, тобто використанням особи займенників та дієслів. Для позначення персонажів зображуваного світу недієгетичний наратор використовує виключно займенники і форми дієслова 3-ї особи. В тексті використовується система трьох осіб: мовець позначається 1-ю особою, персонаж, до якого звертаються, - 2-ю, і об’єкт висловлювання - 3-ю особою:

Не took the hand and they began to walk back toward the house.

He murmured, «I could say so much.»

«I know.»

She pressed his hand: but please don't. ... The trap of marriage, when the physical has turned to affection, familiar postures, familiar games, a safe mutual art and science; one has forgotten the desperate ignorance, the wild desire to know. To give. To be given.

У прямому мовленні ( «I could say so much. «I know») бачимо висловлювання персонажів від 1 -ї особи. У тексті наратора (She pressed his hand) оповідь ведеться від 3-ї особи, невласне-пряме мовлення - звертання до іншого персонажа (but please don’t) є y 2-ій особі. Подальший текст є прикладом текстової інтерференції, де певні ознаки відсилають до тексту наратора, деякі - до тексту персонажа (Девіда). Передається його внутрішній стан - емоції, враження, роздуми, оповідь ведеться від 3-ої особи. Вживання 3-ї особи скеровує пас до тексту наратора, неповні, незавершені речення, зміни граматичних часів (вживання Present Perfect, тоді як оповідь ведеться у Past Indefinite), певні лексичні одиниці, що відображають силу емоцій персонажа (wild, desperate) підсилають нас до тексту персонажа. Окремо варто наголосити на пживанні займенника one (one has forgotten...). Він відсилає нас до тексту наратора, у прямому мовленні при висловлюванні такого типу вживалися б займенники I (we) або you.

Тексти наратора і персонажа можуть розрізнятися за використанням часу дієслова. В тексті персонажа можливі три часи дієслова: теперішній, минулий, майбутній. В тексті наратора для позначення дій зображуваного світу використовується, як правило, тільки минулий наративний. Співвідношення цих граматичних ознак може бути різним. Один із прикладів згадувався при аналізі попереднього пункту (вживання Present Perfect, тоді як оповідь ведеться у Past Indefinite).

Проаналізуємо наступний уривок із «The Ebony Tower»:

The old man nodded, then gave a little shrug, as if age and fate must win in the end; and there was no more to be said.

AII of which David had meditated on, as he lay in his bath soon afterward: how the relationship worked because of its distances ... as a contemporary arrangement, a münage 6 trios of beautiful young uninhibited people, it would very probably fail. There would be jealousies, preferences, rifts in the lute... and its being so locked away, islanded, out of David's own real and daily world, Blackheath and the rush-hour traffic, parties, friends, exhibitions, the kids, Saturday shopping, parents... London, getting and spending. How desperately one could long for... for this suitably translated. Beth and he must definitely attempt it...perhaps Wales…

Як видно із першого речення, оповідь ведеться у минулому наративному часі (Past Indefinite). Однак, у цьому реченні зустрічаємо відсилання до тексту персонажа (as if age andfate must win in the end) - тобто персонаж (Девід) по-своєму інтерпретує дії Бреслі. Опис думок Девіда (невласне-пряме мовлення) відбувається в основному за правилами узгодження часів (worked, would fail, would be, could long for). В останньому реченні знову бачимо пряме відсилання до тексту персонажа (вживання must у Present Indefinite), що, окрім того, підтверджується вживанням лексеми perhaps, яка вказує на обдумування власне персонажем можливих поїздок із дружиною.

Для позначення простору і часу дії в текстах наратора і персонажа використовуються різні вказівні системи. Для тексту персонажа характерне використання хронотопічних дейктиків, що належать до зображуваного світу, в чистому тексті наратора ці вказівки подаються анафоричними виразами:

Не walked back through the orchard to the gate. A t least she hadn ’t misled him there... in the corridor above he stopped to look at two paintings he had noticed when she first showed him up and failed to put a name to... but now. of course, Maximilien Luce... he smile and shook his head; if only poor old Beth were there.

Займенники there, виділені жирним шрифтом відсилають читача до тексту наратора. Займенник now, виділений жирним шрифтом та підкреслений, навпаки відсилає читача до тексту персонажа, створюючи ситуацію, що є теперішнім для персонажа. Цікавим прикладом текстової інтерференції може бути речення if only poor old Beth there. Дієслово were, вжите у present Subjunctive II (теперішній умовний спосіб) вказує на текст персонажа, тоді як дейктичний займенник there, вжитий одразу після нього, відсилає нас до тексту наратора.

Тексти наратора і персонажа можуть характеризуватися різними функціями мови, тобто зображувальною, експресивною або апелятивною функцією:

Inside the long room there was only one example of Breasley ’s own work, but plenty else to admire. The landscape was indeed a Derain, as David had guessed. Three very fine Permeke drawings. The Ensor and the Marquet. An early Bonnard. A characteristically febrile pencil sketch, unsigned, but unmistakably Dufy. Then a splendid Jawlensky (how on earth had he got his hands on that?), an Otto Dix signed proof nicely juxtaposed with a Nevinson drawing... a little flower painting that must be an early Matisse, though it didn't look quite right... there were those, and they were outnumbered by the paintings and drawings David couldn’t assign.

У цьому уривку подано опис однієї з кімнат в будинку Бреслі. Уривок, що з першого погляду є суто описовим, виконує, однак, кілька функцій - описову, характеристики персонажа як художника та теоретика мистецтва (через подачу його враження від кімнати) та експресивну. Дві останні тісно пов’язані між собою. З одного боку читач бачить перед собою персонажа, що добре знається на образотворчому мистецтві, та здатен впізнати, оцінити та захоплюватися творами художників. З іншого, вживання лексичних одиниць very fine, splendid, nicely juxtaposed створює для читача цілісний образ кімнати як її побачив персонаж, показують, яке захоплення в нього викликали картини.

Тексти наратора і персонажа можна розрізняти різкими найменуваннями одного і того ж об’єкта, або взагалі різними лексичними пластами, причому текст наратора необов’язково характеризується книжним або нейтральним стилем, а текст персонажа - розмовним.

Наведемо кілька уривків для ілюстрації різниці між текстами наратора та персонажа.

The touchiness, the names one must not mention, the coarse language, the baiting: no doubt had been left that this particular «zreat man» could also he Ihe most frightful old bastard.

He took advantage of the half hour or so before «Henrv» was awakened to have a look at the art downstairs.

The two girls, it seemed, were already up and out - to Plidan, the nearest village, to shop for food... and incidentally, or so David guessed, to allow the old man time to prove his penitence.

Уривок 1 є невласне-прямим мовленням, за допомогою якого наратор передає ставлення працівника видавництва до Бреслі. Уривок є інтерференцією текстів наратора та персонажа. Вживання «Henry « н лапках (повторення того, як назвала його Діана) показує негативне ставлення Девіда до стосунків Бреслі та двох дівчат, що жили з ним у будинку. В уривку 3 Девід вперше думає про Бреслі як про the old man. Це було після вечері першого дня, коли Девід побачив, що Бреслі, вже досить старий чоловік. Надалі у невласне-прямому мовленні Девіда Бреслі згадується як Breaslev або the old man. хоча є випадки, де вжинаються інші назви - old faun, cantankerous child, obedient boy та ін.

Тексти наратора і персонажа можуть розрізнятися за синтаксичними структурами.

Meanwhile, in the here and now, he felt a violent desire to punish- himself, the girl so close, Beth far away in the London night That word she had used... he saw her sitting on the sofa, her bowed head by the gate, her almost still-present face in the shadows downstairs. . intolerable, intolerable, intolerable.

He went back out in the corridor and looked down toward Henry's room; then walked to the door at the other end. He did not knock. But neither did the door open. He tried the handle again, stood a few seconds. Then he did tap. There was no reply.

Другий абзац цього уривка - текст наратора - характеризується завершеними реченнями та послідовним вживанням минулого наративного часу, the Present Indefinite. Перший абзац майже повністю є текстом персонажа, і яскравим прикладом постмодерністськоі прози, коли автор намагається передати не лише думки персонажа, а й враження, спогади, емоції, сприйняття, причому у комплексі. Вживання уривків речень, що описують думки, бажання, спогади, вживання трикрапок для відтворення зміни думок та емоцій Девіда, повторення одного і того ж слова тричі для вираження його страждання - це все синтаксичні ознаки тексту персонажа.

Л-ра: Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. – Київ, 2007. – Вип. 14. – С. 16-22.

Біографія

Твори

Критика