Побачити красу в покритому мохом сірому камені (З історії японської лірики)

Оксана Гальчук

Японська література, як і вся культура цього народу, багато в чому вишукана й езотерична, не всім і не одразу відкривається з першої спроби її пізнати. Не знаючи її специфіки, важко рухатися в морі японської літератури або навіть її окремого твору. Зазвичай у ньому завжди є своєрідний символічний план, «друге дно»，яке виражається переважно через естетичні категорії. При цьому один із парадоксів японської поезії – ілюзія простоти сюжету, відсутність ефективної розв’язки， оманлива незавершеність твору й водночас особливий, насичений глибокою філософською думкою «другий зміст» чи «друге дно», схоже на фантастично багатий підводний світ моря, який без спеціальних споряджень і не побачиш, і не оціниш.

Та навіть той читач-чужинець, хто знайомий з історією японського народу, особливостями його світосприйняття, духовними цінностями й традиціями, не завжди зрозуміє душу японця. «Ви осягнете душу японця, – наголошував у одній із бесід японський журналіст С. Хата, – лише тоді, коли відчуєте красу відточеного часом, покритого вогким болотним мохом сірого каменю».

Коріння японської естетики – в самій інтравертній (від лат. intra – «всередину», «всередині») культурі країни, яке потужно й міцно вросло в давні часи. Тож для багатьох сучасних читачів символічним послом японської поезії, її самобутнього і водночас загальнолюдського зміху став поет XVII століття Мацуо Басьо (1644–1694). З його творчістю пов’язують визначний етап розвитку такої класичної фори японській поезії, як хоку (ґоку), або хайку. У хоку – класичному тривірші японської поезії – в художньо досконалій формі втілене основне кредо японської естетики – краса і гармонія у звичних, буденних речах. Але властива японському мистецтву естетизація предметного світу тісно переплітається, і поезія Басьо це виразно демонструє, з глибоко суб’єктивним поглядом на людину в ньому.

Як свідчить вся історія світової літератури, короткі віршові форми – нагальна потреба поезії. Їх переваги – у швидкому реагуванні на почуття, настрої. Афористичність і стислість дають можливість запам’ятовувати і передавати їх із покоління в покоління. Їх можна використати і для похвали, і для насмішки. При цьому зауважимо, що лаконізм, любов до малих форм взагалі властиві японському національному мистецтву, хоча воно чудово вміє створювати і монументальні образи.

Історія походження жанру хоку пов’язана з іншим, не менш відомим жанром – танка, на основі першої півстрофи якої він і постав. Танка означає «коротка пісня». За будовою – це неримований п’ятивірш, який складається з 31 складу (5+7+5+7+7). Традиційна тематика – кохання, розлука, мандри, природа. Особливості поетики – насиченість тропами, гра слів, яка нерідко створює другий семантичний ряд. Цей жанр є одним із найдавніших у класичній поезії Сходу, а його розквіт припадає на Х–ХІІІ ст. і пов’язаний з діяльністю придворного відомства поезії, проведенням поетичних змагань і упорядкуванням офіційних антологій. Тривалий час вірш танка була законодавцем літературної моди, відтіснивши, а потім і зовсім витіснивши довгі вірші. Та пізніше від танка відділився тривірш, хоку, який одержав від свого «попередника» величезну спадщину поетичних образів, чіткість і своєрідну поетику... і пальму першості серед жанрів-фаворитів японської поезії.

Хоку – це насамперед ліричний вірш. Він зображує життя природи і життя людини в їх тісному зв’язку на тлі круговерті пір року. Мистецтво писати хоку – це особливе вміння сказати багато у небагатьох словах. Стислість ріднить хоку з народними прислів’ями. Деякі з тривіршів отримали статус прислів’їв у народній мові, як, наприклад, ці рядки Басьо:

Слово скажу –
мерзнуть губи.
Осінній вітер.

Як прислів’я воно означає, що «обережність змушує замовкнути». Та у більшості випадків хоку чітко відрізняється від прислів’їв за своїми жанровими ознаками. Це не повчальний вислів, коротка притча або метка фраза, а поетична картина, змальована одним-двома штрихами. Завдання поета – вразити читача ліричним хвилюванням, розбудити його уяву. І для цього не обов'язково малювати картину в усіх її деталях.

Такий спосіб зображення вимагає від читача максимальної активності, «втягує» його у творчий процес, дає поштовх думкам. Японська поетика враховує зустрічну роботу думки читача. Так удар смичка і тремтіння струни у відповідь разом народжують музику, вважав М. Конрад.

Жанрові властивий стійкий метр, у кожному вірші має бути певна кількість складів (5+7+5), проте це не обмежує поетичної свободи. Мініатюрне за своїми розмірами, хоку не позбавлене того поетичного чи філософського змісту, яких йому може надати поет.

Хоку близький до мистецтва живопису. Вірші нерідко створювалися на сюжети картин і, навпаки, могли надихати художників, а деколи вони ставали компонентом картини у вигляді каліграфічного надпису на ній. Іноді самі поети застосовували прийоми зображення, властиві мистецтву живопису. Загалом в естетиці японського мистецтва уявлення про речі, точніше, про печальне зачарування речей посідає чи не центральне місце. Дерева, квіти, каміння, кераміка перетворюються на одухотворені образи, пронизані на-строями суму, співчуття, світлої печалі. У літературі, зокрема в поезії, як в ікебані, як і в традиційному японському саду, немає нічого зайвого, нічого непотрібного, але завжди присутня уява, натяк, певна незавершеність і несподіваність, які вражають своєю глибиною і витонченістю. Наприклад:

На високому насипу – сосни,
А між ними палац
В глибині дерев, що цвітуть

У трьох рядках – три плани перспективи. Поет не розповідає нам детально, який при цьому ефект освітлення, які фарби на палітрі. Він тільки пропонує подивитись на картину, яку, можливо, кожен бачив десятки разів, по-новому... Групування і вибір живописних деталей – ось у чому основне завдання поета. Лаконічна манера хоку іноді дуже нагадує узагальнений спосіб зображення, який використовували майстри японської гравюри «укійое».

Часто поети створюють не зорові, а слухові образи. Кожен звук у їхній поезії наповнений особливим змістом і породжує певні почуття і настрої. Так, у поета Кьорая:

Жайворова трель і зозулине ику-куп пішли вперехрест

Не дивно, що за століття свого існування давні хоку обросли коментарями. Чим багатший підтекст, тим вища поетична цінність хоку. Цей вірш швидше підказує, ніж показує. Натяк, підказка, недомовленість стають додатковими засобами поетичної виразності. Творці хоку надзвичайно ретельно відбирали засоби поетичної виразності, де можливо уникати епітетів або метафор. Та іноді все хоку – цілком розгорнута метафора, але прямий її зміст схований у підтексті, як, скажімо, у поета Хо-о у вірші «Рай і пекло»:

Павуків бенкет: в сіті росяній, тремкій два метелики

Та не в кожному хоку потрібно шукати подвійний зміст. Переважно хоку – конкретне зображення реального світу, яке не потребує і не передбачає ніякого іншого тлумачення.

Народження жанру хоку було зумовлене розвитком міської культури Японії наприкінці XVI – на початку XVII ст. А все XVII століття в історії японської культури – одна з найбільш яскравих сторінок, пов’язана з подоланням багатьох середньовічних уявлень про життя і людину, про суть мистецтва. Однією з особливостей нового типу культури є її світський, раціональний характер. На зміну буддійській, релігійній, ідеології прийшло конфуціанство – ідеологія в цілому світська: на противагу буддійському вченню про ілюзорність земного буття і тлінність людського існування, конфуціанство з раціоналістичних позицій трактувало проблеми суспільного призначення і поведінки людини. Та слід зазначити, що традиційні буддійські уявлення не були повністю витіснені із свідомості японців того часу. Буддійський світогляд ще тривалий час визначав специфіку громадської свідомості та естетичного мислення епохи, хоча і перестав домінувати в духовному житті Японії. У творчості й світогляді Басьо це проступає досить виразно – вірність традиціям і дух новаторства гармонійно переплітаються у його естетиці й поезії.

Нова культурна епоха змінює й набір естетичних цінностей хоку. Поезія вчить шукати приховану красу не лише в навколишньому світі (так, у поета Хадзі: Палять вугілля – /олень на вечірній / дим дивиться здаля), а й вчить цінувати і красу простих людей. У цьому новий, соціальний зміст хоку – утвердження краси в непомітному, буденному. Як поезія ремісників, селян, ченців, купців і жебраків, хоку збагачується природними розмовними інтонаціями. Іншим стало місце дії в хоку – вулиці міст, рисові поля, великі дороги, крамниці, корчми і заїжджі двори. Іншим стає і ліричний герой. Як і в західноєвропейській міській поезії, це, насамперед, – «маленька» людина. Людина зі своїми бідами й печалями, але людина не статична, а в русі. Така поезія була приречена стати популярною. І дійсно, хоку стає масовим видом мистецтва: вірші читали, вчили напам’ять і писали в усіх прошарках суспільства. Чимала заслуга в цьому належить і Басьо, який перетворив цей жанр на поезію всієї нації.

Мацуо Басьо – епоха в японській літературі. На думку критиків, Басьо посів у історії японської літератури таке ж почесне місце, як Петрарка в Італії. Він створив справді нову поезію, дзеркало свого часу, наділивши її немеркнучою красою, глибиною думки і почуттів. Як і Петрарка, Басьо став основоположником літератури нового часу, епохи Відродження в японській культурі.

Біографія Басьо не так багата зовнішніми подіями, як внутрішнім змістом, що наповнює їх. Майбутній поет народився у 1644 р. у замковому містечку Уено провінції Іга в сім’ї небагатого самурая Мацуо Йодзаемона, який заробляв на життя вчителем каліграфії. Коли хлопчик підріс, замість дитячих прізвиськ йому дали ім’я Мунефуса. Але його літературний псевдонім – Басьо – витіснив із пам’яті нащадків всі інші імена і прізвиська поета.

Батьківщина Басьо розташована в колисці старої японської культури, в центрі головного острова – Хонсю. Чимало місць провінції Іга відомі своєю красою, а народна пам’ять зберегла там величезну кількість пісень, легенд і давніх звичаїв. Поет надзвичайно любив свою батьківщину і часто звертався до неї в своїх творах:

Білий лотос – цвіт:
не цурається багна,
із якого зріс

Юнацькі роки Басьо провів у місті Кіото, стародавній столиці Японії. Там жив позбавлений влади імператор, при дворі якого звучала старовинна музика, а на поетичних турнірах змагалися в мистецтві складання танка. Спочатку Мацуо Басьо опановував мистецтво «жартівливого вірша» – хайкай – під керівництвом Кігіна, старанно вивчав китайську і вітчизняну літератури. У 1664 р. відбувся його поетичний дебют: в одній з антологій були опубліковані два його вірші, написані в традиції школи Теймок – у розважальному стилі, з цитатами із давніх віршів, занижених до пародій. Досвід написання хайкай не пройшов даремн: він став першою і необхідною сходинкою майбутньої майстерності.

Згодом Басьо видає збірку «Покриття з мушлі». Окрилений успіхом, незважаючи на вмовляння й застереження рідних, у 1672 р. Басьо покидає рідну домівку та вирушає в Едо (Токіо) – резиденцію верховного правителя. Там він зближується з послідовниками школи Данрін, які брали матеріал для своєї творчості із життя городян, і, розширюючи поетичний словник, залучали до нього так звані прозаїзми. Для свого часу ця школа була новаторською. Вірші, написані в стилі Данрін, звучали свіжо і вільно, але досить часто вони були тільки жанровими картинками. Тому з часом Басьо почав шукати поетичні орієнтири в класичній китайській поезії VIII–XII ст. У ній він знайшов широку концепцію світобудови і того місця, яке займає в ній людина як творець і філософ, віднайшов підґрунтя для зрілої громадянської мудрості, справжньої сили почуттів, розуміння високої місії поета. Поряд із поезією, Басьо вивчає і китайську філософію, зокрема, насичену поетичними образами філософію Чжуан-цзи.

Життя Басьо в Едо не було легким. Деякий час він працював у відомстві з будівництва водних шляхів, а з 1677 року став професійним учителем поезії, але його учні були незаможними. Басьо все частіше розмірковував над можливістю піти в монастир. На щастя, у скрутну хвилину один з учнів вмовив свого батька подарувати Басьо невеличку хатинку на березі ставка, і після дев’яти років бідувань у місті поет переїхав у передмістя Фукагава.

Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти – мій рідний край

У віршах того періоду Басьо часто малює хижку і навколишній пейзаж: маленький ставок, берег річки Суміда, зарослий очеретом:

Як шумить-гуде банан,
як у кадуб пада дощ, –
чую цілу ніч

Навколо хижі поет посадив бананові пальми (басьо), а свій дім почав називати «Бананова пустинь» (басьо-ан). З того часу свої поезії він став підписувати новим літературним псевдонімом Басьо – бананове дерево. Напівзлиденне життя стає гордістю поета, символом його духовної незалежності. У своїх віршах Басьо змальовує ідеальний образ вільного поета-філософа, чутливого до краси і байдужого до життєвих благ:

От такий я єсть: глянь на росяні дзвонки – то й сніданок весь

Я зріс, як щіть!

А худий який, блідий Весняні дощі».

Басьо створює школу, яка пізніше одержить назву, як і його мистецький стиль, – «Сьофу», – групуючи навколо себе молодих і талановитих поетів. Учні уклали сім збірок віршів свого вчителя і власних: «Зимові дні» (1684), «Весняні дні» (1684), «Занедбане поле» (1689) з передмовою Басьо про суть поетичного принципу сабі; «Гарбуз-горлянка», «Солом’яний плащ мавпи» (1691), «Мішок вугілля» (1694) і «Солом’яний плащ мавпи. Книга друга» (1694).

Останні книги стали свідченням нового етапу в творчості і житті Басьо –мандрівного: узимку 1682 р. пожежа знищила значну частину Едо, згоріла й «Бананова пустинь» поета. Це й дало поштовх до реалізації давнього задуму – стати мандрівним поетом. У супроводі одного зі своїх учнів, як свого часу і великий китайський поет Лі Бо, Мацуо Басьо вирушає у мандри, щоб відвідати свою батьківщину, своїх друзів, історичні й відомі своєю красою місця Японії. Він ішов дорогами як посол поезії:

Рік кінчився, а мандри ні:

Далі в стоптаних сандалях, в зношенім брилі

Чужина чужа – знов мандрує у світи.

Мжить осіння мжа

* * *

В мандрах десь і вмру...

Вітер в душу наганя холод і журу

На якийсь час Басьо повертався у відбудовану друзями «Бананову пустинь», та вітер мандрів знову кликав у дорогу. Результатом його мандрівок стали п’ять щоденників, написаних особливою, ліричною прозою в чергуванні з віршами, своїми і чужими: «Кістки, що біліють в полях» (1684–1685), «Мандрівка в Касіма» (1687), «Рукопис в дорожній сумці» (в іншому перекладі – «Листи мандрівного поета») (1687–1688), «Щоденник подорожі в Сарасіка» (1688) і «Стежками Півночі» (1689).

Поет мав надію продовжити свої мандри далеко на північ, щоб побачити всю Японію, та смерть застала його в 1694 р. в місті Осака, де він помер, оточений своїми учнями. За звичаєм, вони просили його скласти передсмертну пісню. Басьо відповів, що кожне його хоку було передсмертною піснею, бо хто ж знає, коли настане останній день. Але все ж він виконав їх прохання:

В мандрах я знеміг Полем шаленим шуга сон чи юга?

Басьо не залишив після себе спадку – він залишив свої поезії, поет не мав сина-спадкоємця – він залишив свій неповторний стиль – «стиль Басьо». Знаковим хоку не тільки в історії цього стилю, а й в історії всієї японської поезії став відомий вірш Басьо:

На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір

Цей вірш схожий на монохромний малюнок тушшю (сумі-е). Нічого зайвого, все гранично просто, але за допомогою кількох деталей створена картина осені. Відчувається відсутність вітру, природа ніби завмерла в сумовитій нерухомості. Поетичний образ, здавалося б, ледве означений, але насичений глибинним змістом, і водночас надзвичайно конкретний: поет зобразив реальний пейзаж і через нього – свій душевний стан. Не тільки про самотність ворона говорить Басьо, але й про власну. У картинах тушшю художник зазвичай залишав біля малюнку незаповнене біле тло. У хоку Басьо уяві читача також залишений великий простір. Читач «запрошений» до співпраці, до співпереживання. Вірш ніби відкриває внутрішній зір, прихований у серці кожної людини, і тоді в малому вона побачить велике:

Крук – немилий птах Але як милує зір В ранішніх снігах Он рибалка-птах:

Любо глянуть, як пірна,

Але й сумно - ах!

Такий шлях шукав Басьо і знайшов його у стилі сьофу, сформованому під впливом традицій китайської поезії, філософії дзен-буддизму і японської любовної лірики.

У китайській поезії Басьо намагався знайти відповіді на такі питання, як суть концепції світобудови і того місця, яке займає в ній людина-поет, людина-філософ; розуміння високої місії поета і поезії. Поетичними авторитетами для Басьо були Лі Бо, Ду-Фу, мандрівний поет Сайгью, якого Басьо вважав вчителем і в поезії, і в житті. У його віршах знаходили відгук мудрість Конфуція і парадоксальна думка лаоського філософа Чжуан-цзи. Вчення дзен вплинуло на все японське мистецтво, а на творчість Басьо й поготів. Для цього в японській національній поезії з давніх-давен склались передумови: схильність до чіткої, майже аскетичної стислості, коли слова мовчать, а почуття ще промовляють, усвідомлення злиття людини з природою у вирі пір року; печаль (у багатому спектрі відтінків) з приводу того, що краса вишневих квітів, кленового листя, кохання і юності так недовговічна. У Басьо зустрічаються схожі мотиви:

Жаль на серце впав: при дорозі рожі цвіт кінь мій общипав...

* * *

Із далеких літ скільки всього нагадав цей вишневий цвіт!
Сакура стара – невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим...

Згідно з ученням дзен-буддистів, людина може звільнитись від виру земного буття, що приносить страждання, через «просвітлення» (саторі), коли вона усвідомлює, що в її серці живе Будда. Дзен – це є і світогляд, і світосприйняття. До «просвітлення» намагаються прийти складним шляхом медитацій, але саторі часто наступає миттєво. У Басьо є хоку з такою передмовою: «Один мудрий монах сказав: «Вчення дзен, невірно зрозуміле, наносить душам великої шкоди», і я погодився з ним». Тому і в хоку поета уяві читачам залишений великий простір. Читач покликаний до співтворчості, до співпереживання. Разом із поетом він може відчути сум, навіяний осінньою природою, або розділити з ним глибоке особисте почуття туги, може пройнятися споглядальним настроєм і відчути близькість до сокровенних таємниць природи.

Японська любовна лірика теж є одним із джерел творчості Басьо. І їй властиві риси, притаманні всій японській поезії: недомовленість, наявність натяків, тяжіння до інакомислення, очікування душевного відгуку читача чи слухача, який би доповнював твір: розкриваючи його підтекст завдяки звичайним асоціаціям і традиційному сприйняттю образів. Ці ж риси успадкував і хоку, а, діставши філософічну глибину в творчості Басьо, зразки цього жанру здобули незрівнянного ефекту.

У творчості Мацуо Басьо були розроблені формальні та естетичні принципи жанру. Щоправда, Басьо не залишив спеціальних трактатів про поезію. Його поетика виражена у творчості: у віршах і прозі жанру хайбун (щоденники, есе). Деякі його учні (Кьорай, Тохо) записали бесіди з ним – це цінний матеріал, але деякі записи не зовсім точні, інші – не позбавлені суб’єктного тлумачення. Світогляд і поетика Басьо розвивались у суперечностях, змінюючись залежно від духовного росту поета. Це був динамічний процес, то ж не дивно, що іноді учні не встигали за своїм учителем, звикнувши до вже одного разу засвоєного. Поетика Басьо – цікаве і своєрідне явище. На різних етапах своєї творчості Мацуо Басьо віддавав перевагу тому естетичному принципу, який відповідав його духовним запитам.

Серед основоположних естетичних принципів стилю Басьо – принципи сабі та карумі. Первинне його значення слова «сабі» — «сум самотності». Принцип сабі як особливої концепції краси визначав собою весь стиль японського середньовічного мистецтва. Краса, згідно цьому принципові, повинна була виражати складний зміст у простих, суворих формах, які пробуджують споглядання. Спокій, приглушені кольори, елегійний сум, гармонія, досягнута скупими фарбами, – таке мистецтво сабі, яке закликало до зосередженого споглядання, до відмови до буденної суєти.

Сабі, у широкому тлумаченні Басьо, ввібрало в себе квінтесенцію класичної японської естетики й філософії, і значило для нього те ж, що й «ідеальне кохання» для Данте і Петрарки – засіб до самоудосконалення й можливості духовної еволюції всього людства. Таким чином, сабі ставало джерелом поезії Басьо. Поетика, заснована на принципі сабі, знайшла найповніше втілення у названих збірках 1684–1691 років: «Зимові дні», «Весняні дні», «Занедбане поле», «Гарбуз-горлянка» і «Солом’яний плащ мавпи. Книга перша». Незважаючи на свою ідейну глибину, принцип сабі не дозволив зобразити живу красу світу в усій її повноті. Такий великий художник, як Басьо, відчував це. Пошуки прихованої суті кожного окремого явища ставали одноманітно втомлюючими. Крім того, філософська лірика природи, згідно з принципом сабі, відводила людині роль лише пасивного спостерігача.

В останні роки свого життя Басьо проголосив новий провідний принцип поетики – карумі (легкість). У творах з’являється висока простота, адже автор говорить про звичайні людські справи і почуття; вірші стають легкими, прозорими, плавними. У них проступає тонкий, добрий гумор, тепле співчуття до людей досвідченого поета, який багато бачив і пережив. У цьому стилі написані збірки «Мішок вугілля» (1694) і «Солом’яний плащ мавпи. Книга друга», яка вийшла вже після смерті Басьо, у 1698 році.

«Вчись у сосни бути сосною», - казав Басьо, - намагаючись побачити в малому велике.

Отже, творча манера Басьо не була постійною, вона декілька разів змінювалася у зв’язку з його духовним зростанням. Поезія Басьо – літопис його життя. Спостережливий читач щоразу відкриває у його поезії щось нове для себе. Це і є однією з чудових властивостей справді великої поезії. Якщо до Басьо хоку обмежувався темою природи, то в творчості великого поета межі жанру стають рухливими, поезія хоку вбирає в себе світ людей того часу. Головні герої віршів Басьо – поети, селяни, рибалки, мандрівники на дорогах... Значна частина поезії Басьо – результати його мандрівних роздумів:

Рік кінчивсь, а мандри ні: далі в стоптаних сандалях, в зношенім брилі...

Поет залишив п’ять подорожніх щоденників, написаних ліричною прозою у чергуванні з віршами. Це вже згадувані збірки «Мандрівка в Касіма»,  «Листи мандрівного поета», «Щоденник подорожі в Сарасіка», «Кістки, що біліють у полях» і найбільш відома «Стежками Півночі».

Довгий, довгий шлях – І ніхто не йде навстріч, лиш осіння ніч...

Чимало віршів Басьо присвячено друзям; є вірші на випадок: в подяку гостинному господарю, на знак вдячності за отриманий подарунок, запрошення друзям, підписи до картин. Всі ці твори об’єднує спільна риса, властива Басьо як поету-гуманісту, - глибокі любов і співчуття до людей, тонке розуміння їх внутрішнього світу:

Видишься мені: плаче з місяцем стара в гірській глушині Осінь-праосінь.

Як там живе сусіда?

Не знаю зовсім.

Одна з улюблених тем Басьо – природа. Та часто образи природи в його поезії відходять на другий план, поступаючись роздумам про людину і її життя, алегорично втіленим у «малюнках з натури». Червона перчина, зелена шкаралупа каштана восени, дерево сливи взимку – символи непереможності людського духу. Восьминіг у пастці, спляча цикада на листку, котру підхопив потік води, - у цих образах поет виразив своє відчуття нестійкості буття, свої роздуми про трагізм людської долі:

Із далеких літ скільки всього нагадав цей вишневий цвіт!

* * *

Я, метелик,
Собі крильця обірвав
На, цвіти, мачок!

Розуміння Басьо краси природі мало глибоке народне коріння – деякі його вірші навіяні переказами, легендами і казками. Для Басьо характерне відчуття нерозривної єдності природи і людини, а за плечима людей свого часу він завжди відчував подих величезної, сягаючої у глибину століть історії. У ній він знаходив надійний ґрунт для мистецтва:

Пущу коня вбрід –
Полегесенько впишусь
В літній краєвид
Жаль на серце впав:

Рожі квіт
Кінь мій общипав

Як син свого часу, Басьо вірить у накреслення неба. «Людина під владою грізної долі – така концепція людського життя невідворотно породжувала відчуття незахищеності, самотності, печалі. Сум, який звучить у багатьох віршах Басьо, має не тільки філософське й релігійне коріння чи автобіографічний характер – його поезія виразила трагізм перехідної епохи, і тому була зрозумілою і близькою його сучасникам.

Творчість Басьо така багатогранна, що її важко звести до спільного знаменника. Хоча поет сам називав себе «печальником», був він і великим життєлюбом. Радість несподіваної зустрічі з прекрасним, веселі ігри з дітьми, яскраві замальовки побуту й звичаїв, - з якою душевною щедрістю поет використовує все нові і нові фарби для зображення світу! У кінці свого життя Басьо прийшов до тієї мудрої і світлої краси, яка властива тільки великому майстрові:

Тиша, мир і лад.
Десь там топе межи скель
цвіркотня цикад

Відомий японський поет кінця XIX – початку XX ст. Масаока Сікі намагався воскресити жанр хоку, відштовхуючись від творчості Басьо як автора поезії високої ліричної якості. Він присвятив творчості Басьо низку робіт, стверждуючи, що найважливіший його здобуток у тому, що він був поетом справжнього життя. У цьому й полягає секрет вічної молодості його хоку, їх популярність і життєва сила.

У XX ст. хоку одержав назву хайку, щоб усунути термінологічну двоїстість, оскільки хоку – назва першої строфи ренги. Ця зручна і ясна термінологія тепер загальноприйнята, але слово «хоку» зберегло своє історичне забарвлення і навіки належить епосі Мацуо Басьо.

Л-ра: Університет. – 2007. – № 1. – С. 110-119.

Біографія

Твори

• Осіння паморозь!
• Прокинься, друже!
• Серпанок весняний
• Стежками півночі
• Сто краєвидів за коротку мить
• Хто за осіннім вітром мандрував

Критика

• Мацуо Басьо. Хоку: у пошуках методичних варіантів
• Побачити красу в покритому мохом сірому камені (З історії японської лірики)
• Хризантема і меч: японська культура і Мацуо Басьо