24-09-2023 Бернс Роберт (Robert Burns) 35

Тарас Шевченко і Роберт Бернс

О. Д. Нечипорук

Цих великих національних поетів зіставляли як сучасники Кобзаря, так і пізніші літературознавці. Вони присвятили їм чимало праць. У даній статті ставиться обмежене завдання — показати, на підставі яких джерел Тарас Шевченко міг знати про Роберта Бернса.

У розвідці з аналогічною назвою дослідник А. Музичка справедливо зазначає, що Кобзареві «могли вказати і не вказати на нього (на Бернса — О. Я.) Гребінка, Бодянський, а також Гербель та кирило-мефодієвські братчики». Проте дослідник робить непереконливий висновок: якщо Шевченко пише Борнц, а не Борнс, то він знає «цього поета іменно зі слуху». Дослідник С. Орлов дотримується такої ж думки.

З цими твердженнями надзвичайно важко погодитися, тому що в 30-40 роки XIX ст. Шевченко жив у Петербурзі і поряд з революційною демократією боровся проти реакційного романтизму. Гостра полеміка в періодичній пресі про характер народності Р. Бернса не могла залишитися поза його увагою.

Перші незначні відомості про шотландського барда подав у 1821 році І. Срезневський. З них можна було дізнатися, що «Роберт Бернс оспівав любов до вітчизни, приємні сільські вечори в колі своїх дітей, полум’яне та непереможне кохання». Проте ця замітка залишилася б непоміченою, якби в 1829 році не з’явився в перекладі І. Козлова бернсівський «Суботній вечір селянина». «Московский телеграф» назвав Бернса «феноменом», якого можна порівняти з блискавкою на верховинах пустельних гір. Автор статті (на думку С. Орлова, ним був редактор журналу М Полевой) розповідав про злиденне життя родини Бернсів, вказував на органічний зв’язок його поезій з шотландським фольклором. М. Полевой критикував І. Козлова за те, що в його перекладі «простий селянин, а не полум’яний співець Шотландії дуже мило розповідав про свій сільський побут».

Дослідник А. З. Левенсон у статті «Бернс і Шевченко» стверджує, що Кобзар користувався відомостями про Бернса, надрукованими у п’ятому томі «Энциклопедического лексикона» за 1836 рік. Дійсно, працюючи над поемою «Гайдамаки», Шевченко зацікавився дослідженнями І. Шульгіна про Барську конфедерацію. Стаття про Бернса була надрукована в шостому томі «Энциклопедического лексикона». У ній шотландський бард змальований як п’яничка, гультяй, «людина стихійно талановита, але «малоосвічена»; демократичність та революційне спрямування його творчості замовчувалося. Можливо, ці відомості стали для Шевченка, блискучого полеміста, лише поштовхом для поглибленого вивчення творчості Р. Бернса.

У 1837 році консервативний журнал «Библиотека для чтения», який обстоював офіційну народність в уваровському розумінні, тобто простонародність в її етнографічному значенні, надрукував дві статті. У них згадується про Р. Бернса. Одна зі статей належить М. Полевому (це переконливо довів Є. П. Кирилюк), друга — О. Сенковському.

М. Полевой відійшов від своїх прогресивних поглядів періоду видання «Московского телеграфа». Для того, щоб прислужитися своїм новим хазяям, він вихваляє п’єсу Тополі «Чари», а Бернса та Котляревського, «українського Бурнса», називає «простонародними поетами», які «обмежуються залишками первісної поезії племені, повторенням її в нештучній пісні простолюдина і нарешті деякими частковими явищами, іноді блискучими». «Ученість згубила б Бернса», — зауважує дослідник.

О. Сенковський також прославляє поетів «неосвічених, які нічого не аналізують». Вони, на його думку, «так відчувають, кохають лише тому, що ученість не подавляє їх інстинкту». Що ж до музи Бернса, то це «справжня селянська муза. Вона живе під солом’яним дахом, встає з сонцем, сама запрягає волів у плуг, їсть вівсяний хліб, не відмовиться часом завернути і до корчми, частіше говорить про мак, ніж про тюльпани, про калюжі, ніж про озера, про качок, ніж про людей».

У ці ж роки і на батьківщині поета критики, за образним висловом найгрунтовнішого дослідника творчості Р. Бернса Томаса Карлейля, «підносили нам (читачам — О. Н.) цілий каталог різних гаданих чеснот, пороків, замість того, щоб вірно розкрити характер, який склався при цих якостях — результат всякого людського існування».

На захист глибоко народної поезії Р. Бернса виступили революціонери-демократи. У 1841 р. В. Г. Бєлінський в статті «Разделение поэзии на роды и виды» називає ім’я Бернса серед поетів, твори яких відносяться «до найбагатшої скарбниці ліричної поезії». У наступному році найпрогресивніший журнал тих часів «Отечественные записки» (на чолі літературно-критичного відділу в ті роки стояв В. Г. Бєлінський) вміщує критичні зауваження О. Конінгема «Бернс і лорд Байрон», в яких співставляється творчість двох видатних поетів. Критик захоплюється талантом геніїв, життєстверджуючим оптимізмом поезій Бернса, їх народністю та людяністю.

Як відмічає Ф. Прийма, Кобзар мав доступ до «Библиотеки для чтения» майже в усі роки її існування. Він не залишився байдужим до долі Р. Бернса і в 1847 р. у передмові до другого видання «Кобзаря» писав:

«А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає, а Вальтер Скотт в Едемборге, а не в Шотландії — а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий». Не можна не погодитися з думкою Є. П. Кирилюка, що це «прихована полеміка з М. Полевим». На жаль, через арешт Кобзаря видання не відбулося, і передмова була надрукована лише в 1906 році.

Таким чином, пристрасно обстоюючи єдність реалізму і народності, Шевченко згадував про В. Скотта і Р. Бернса. Ім’я Вальтера Скотта нерозривно зв’язане з англійською літературою, хоч він народився, виховувався і прожив усе життя в Шотландії. Але Шевченко не міг до тонкощів знати про це: на той період, коли Кобзар писав вищевказані рядки, біографічних матеріалів Вальтера Скотта у нас було мало. Перші більш-менш повні біографії з’явились значно пізніше. Хоч Т. Шевченко добре знав творчість В. Скотта і в цілому прихильно ставився до «великого шотландця», проте Бернса він оцінив вище за мистецьке поєднання народності з досконалою художньою майстерністю.

Для того, щоб визначити, які твори шотландського поета міг знати Шевченко, зупинимося на історії перекладів Бернса під час його життя. У 1800 р. в журналі «Иппокрена» був надрукований прозовий переклад анонімного автора «Звернення до тіні поета Томпсона». 1829 p. І. І. Козлов виступив з перекладом «Суботній вечір селянина».

Цей вірш люблять смакувати і зараз буржуазні біографи Бернса. І не дивно. Поет у сентиментальному плані описує життя богобоязливої патріархальної родини. Але не таким було шотландське село в другій половині XVIII ст. У цей час розвиток капіталізму зруйнував патріархальний уклад села. «На місце незалежних йоменів стали tenants-at-wille, дрібні фермери, які орендували землю щорічно, юрба людей, рабськи принижених, цілком залежних від сваволі лендлорда».

Проте у вірші достатньо сильні реалістичні тенденції. Читаючи «Суботній вечір селянина», відчуваєш щиру симпатію поета до трудової людини, увагу до її повсякденного життя, бачиш, як шотландський фермер працює, не покладаючи рук, заради шматка хліба:

November chill blaws loud wi’angry sugh;
The short’ning winter-day in near a close;
The miry beasts retreating frae the pleugh;
The black'ning trains o’craws to their repose;
The toil-worn Cotter frae his labor yoes,
The night his weekly moil is at an end.

Не можна не приєднатися до твердження С. Савченка, що Шевченко читав також вірш «До Маргаритки» в перекладі І. Козлова.

М. Ю. Лєрмонтов у 1832 році переклав одну зі строф бернсівського «Расставания» вперше надруковану в журналі «Отечественные записки» (1859 р., т. VII, с. 62).

Можливо, що Шевченко і раніше знав ці напрочуд поетичні рядки з якого-небудь рукописного списку.

40-50-ті роки XIX ст. були в історії періодом невпинного зростання стихійної боротьби селянських мас проти кріпосництва. У темні часи миколаївської реакції кожна жива думка переслідувалася законом, лютувала цензура.

Перекладацька діяльність для революціонерів-демократів стала легальною трибуною, своєрідною формою боротьби проти царського самодержавства та кріпосницького ладу. У цей період зріс інтерес до творчості Бернса, який відбив найжагучіші прагнення, найпотаємніші мрії шотландського селянства.

Засновником школи революційно-демократичного перекладу був М. І. Михайлов. У творчості Р. Бернса його цікавлять поезії з гострою соціальною тематикою. М. І. Михайлов перекладає поезії «Джону Андерсону», «До Маргаритки», «Плугатар», «Джон Ячмінне зерно», «Лиху долю» і друкує їх у «Современнике». Ці якісно нові переклади відтворювали красу художньої форми та ідейний зміст оригіналів.

У цей період Шевченка звільнили з «незакритої тюрми». У листі до І. І. Клопотовського від 6 листопада 1857 р. він пише: «Мені тут добре, весело, читаю так, що аж опух читаючи. Журнали всі до одного передою мною і даже «Le Nord»».

Безсумнівно, перед Кобзарем був і «Современник». Він міг прочитати «Пісню бідняка» Р. Бернса в перекладі поета-іскрівця В. Курочкіна, який здобув популярність перекладами і Беранже. Найкращі з них Шевченко записав у свій «Дневник». Про вірш В. Курочкіна «На смерть Беранже» він зазначив: «Прекрасное, сердечное стихотворение». Звичайно, Шевченко не міг залишитися байдужим до його перекладу з Бернса. Але в перекладах В. Курочкіним поезій Беранже, на думку М. Добролюбова, є істотні недоліки. Він не передає сили висловлювання, притаманної оригіналові. Через «цензурні утиски» подекуди вони надто загальні. Такі ж хиби є і в перекладі «Пісні бідняка».

Отже, в 30-60 рр. революціонери-демократи (а в Англії в 40-50 рр. революційно-демократичні критики-чартисти) захистили творчість Бернса від нападків реакційної критики і дали їй принципово нову оцінку. Вони довели, що Бернс — не співець патріархальної давнини, а борець за здійснення народних прагнень та ідеалів. Прогресивна критика підкреслювала, що народна творчість була джерелом творчого натхнення і блискучої майстерності його поезій. Тарас Шевченко добре знав дискусійні статті, надруковані на сторінках періодичних журналів, і відгукнувся на них. Він знав і деякі поезії Р. Бернса. Саме тому Кобзар зробив ґрунтовний висновок про народність творчості шотландського поета.

Л-ра: Вісник Київського університету. Серія філологія. – Київ, 1968. – № 10. – С. 56-61.

Біографія

Твори

Критика